home

Роберт Конквест

Жнива скорботи




Частина ІІІ
Голодовий терор

11 Наруга над Україною в 1930-1932 рр.

12 Голод лютує

13 Спустошена земля

14 Кубань, Дон і Волга

15 Діти

16 Реєстр смерті

17 Позиція Заходу

18 Відповідальність



11
Наруга над Україною в 1930-1932 рр.

У той самий час, коли робилися перші кроки у напрямі придушення селянства в 1929—1930 рр., Сталін відновив наступ на Україну та її національну культуру, тимчасово припинений на початку 20-х років.

Академік А. Сахаров писав про “українофобію, характерну для Сталіна”. Однак це не була з точки зору ортодоксального марксиста-ленінця ірраціональна українофобія. Велика країна перебувала під комуністичним контролем. Більшість її населення вороже ставилася до системи. Представники національної культури і навіть значна частина комуністів прийняли московське панування лише умовно. З точки зору партії це було погано не тільки саме по собі, але й таїло велику небезпеку для режиму в майбутньому.

У 1929—1930 рр. Сталін придушив опір “правих” і взяв курс на колективізацію та розкуркулення, який особливо боляче вдарив по Україні. Наштовхнувшись тут на відчайдушний опір, він ладен був дати волю своїй ненависті до всіх периферійних відцентрових тенденцій.

Ще в квітні 1929 р. ОДПУ “викрило” кілька невеликих груп української інтелігенції, звинувативши їх учасників у націоналістичній змові. Засоби масової інформації розгорнули шалену кампанію проти видатних українських учених, інспіровану властями. У липні того ж року ДПУ провело масові арешти серед членів гаданої підпільної організації Спілки визволення України (СВУ), про яку уже йшла мова раніше. Усього було заарештовано майже 5000 чоловік, здебільшого інтелігенції.

З 9 березня по 20 квітня 1930 р. у Харківському оперному театрі проходив відкритий судовий процес над 45 членами цієї міфічної організації. То були в основному колишні політичні діячі зниклих із суспільного життя партій, які тепер працювали як науковці, критики, письменники, лінгвісти. На лаві підсудних опинилися також студенти, адвокати, священики.

Провідною постаттю серед них був академік Сергій Єфремов, учений-лінгвіст і лексикограф, який належав до групи національно свідомої української інтелігенції, що стала на шлях національних змагань в останні роки царату. Він був віце-президентом Українського Національного Конгресу, скликаного Центральною Радою у квітні 1917 р., і головою партії соціалістів-федералістів. Інший учасник процесу — член Української Академії наук, адвокат-єврей Зіновій Маргуліс — також колишній соціаліст-федераліст. Основну масу інших “провідних діячів СВУ” складали учені та письменники з таким самим минулим або колишні члени соціал-демократичної та соціал-революційної партій, чи навіть безпартійні, що підтримували незалежну Українську Республіку. Серед останніх — історик Йосип Гермайзе, письменники Михайло Івченко та Людмила Старицька-Черняхівська, лінгвіст Григорій Голоскевич та ін. Сфабрикований з самого початку до кінця (усі зізнання видобувалися із заарештованих шляхом катувань та іншими подібними “методами”) судовий процес урешті завершився. Усіх його учасників засуджено до тривалих строків ув'язнення.

Після судового процесу власті закрили лінгвістичні інститути Української Академії наук та провели нові арешти науковців. Про це повідомляла, зокрема, газета “Вісті” у номері від 14 березня 1930 р. Серед обвинувачень, що фігурували на процесі СВУ, крім таких, наприклад, як намір захопити владу, називалося також прагнення до “українізації” України, відстоювання її національної самобутності. Між іншим, саме до цього прагнули й М.О. Скрипник та багато інших українських комуністів. Характерно, що Скрипник хоча й засуджував учасників СВУ, але робив це на тій підставі, що вони використовували свою наукову працю аби “приховати” саботаж, не торкаючись пунктів звинувачень, що стосувались “українства”.

Розміри цієї “чистки” були величезні. Уже після завершення процесу у “справі СВУ” повідомлялося про ув'язнення до Соловецьких концентраційних таборів студентів із Києва та інших міст України, засуджених у рамках цієї сфабрикованої змови. Цікаво зазначити, що багато “осередків” СВУ було “виявлено” в селах. Відомо також, що в березні 1930 р. велику групу українців, що служили в Першому сибірському кавалерійському корпусі, ув'язнили за обвинуваченням у зраді чи антирадянській пропаганді.

У лютому 1931 р. прокотилася нова хвиля арештів провідних представників інтелектуальних кіл — переважно визначних учених, які повернулися з еміграції у 1924—1925 рр. Вони, за даними ОДПУ, організували “Український національний центр”, який очолили видатний національний діяч, історик Грушевський та колишній прем'єр незалежної України Голубович, на думку властей,— один із головних змовників. Грушевський уже протягом року зазнавав подібних нападок. Відомо, що в середині 20-х років, коли обмірковувалась можливість заборони його основної праці “Історія України-Руси”, ОДПУ направило своїм місцевим працівникам спеціальний циркуляр, зобов'язавши а виявляти усіх, хто цікавиться цією книгою.

Більшість членів “Українського національного центру”, як повідомлялося у матеріалах ДПУ,— колишні есери. Вони, здогадне, мали “численних” рядових співучасника:

Цього разу прилюдного процесу не відбулося. Більшість обвинувачених відправили до концтаборів, хоча самого Грушевського попросту усунули з України і посадили під домашній арешт.

Ці кроки були вирішальними в наступі на українізацію. Вони означали придушення тієї частини старої інтелігенції, яка примирилася з радянською владою на платформі відродження самобутності української національної культури. В 1931 р. українська комуністична інтелігенція сама зазнала нападок на початку нової стадії знищення всіх тих ознак українського самовияву, які жили повним життям наприкінці 20-х рогів (до чого ми ще повернемося у розділі 13).

Цій першій агаві на українську інтелігенцію передувала загальна кампанія, спрямована проти селянства. Сталін добре розумів, що рушієм національного відродження України є інтелігенція, яка втілювала в собі самосвідомість українського народу, але також і селянські маси, які живили її протягом сторіч. “Обезглавлювання” нації шляхом усунення її кращих виразників було б суттєвою перепоною на шляху національного відродження. Саме це пізніше стало очевидним мотивом Катинської трагедії, як і масових депортацій з країн Балтії у 1940 р. Але Сталін, очевидно, усвідомив , що лише масовий терор супроти основної частини нації, тобто проти селянства, міг примусити країну до покори. Свою ідею щодо зв'язку між нацією та селянством він висловив досить чітко: “Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема”.

Офіційна позиція з цього питання відкрито проголошувалася й на сторінках партійної преси. “Пролетарська правда” в номері від 22 січня 1930 р. стверджувала, що “знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні”.

“Змову” СВУ, як бачимо, поширили на села. У зв'язку з цією “справою” було розстріляно багато сільських учителів, про що повідомлялося і в офіційних джерелах. В одній окрузі разом із групою селян розстріляли також головного лікаря округи та голову виконкому як змовників СВУ. Подібних повідомлень на сторінках тогочасної радянської преси можна було зустріти десятки.

Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив, що “націоналістичний ухил у Комуністичній партії України... грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві”. У свою чергу, шеф ОДПУ в Україні Балицький так підсумував результати боротьби проти “антирадянських сил” у республіці: “У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму”.

Таким чином, “куркуля” ганили як носія націоналістичних ідей, а “націоналіста” як виразника куркульських настроїв. Але до якої б категорії не включали українського селянина, він, безсумнівно, завдавав занадто багато клопоту для радянського режиму. Повідомлення, що надходили з СРСР, вказували на те, що опір в Україні був сильніший, аніж у самій етнографічній Росії. Існує думка (її, наприклад, дотримується генерал Григоренко), що, оскільки провал першої кампанії колективізації був переважно результатом масових виступів в Україні та на Північному Кавказі, Сталін з цього зробив висновок, що це були особливо непіддатливі терени, і тому їх потрібно нещадно придушити (один із очевидців тогочасних подій висловлював думку, що однією з причин особливої ворожості українців до колективізації слід уважати й те, що колгоспи в Україні були загалом значно більшими за розмірами, а значить ще більш некерованими та збюрократизованими, аніж у Росії).

Більше того, колективізація в Україні відбувалася інтенсивніше, ніж у РРФСР. На середину 1932 р. 70 % українських селян були в колгоспах, а в Росії — лише 59,3 %.

Сталін неодноразово застерігав проти “ідеалізації колгоспів”. Саме їхнє існування, стверджував він, ще не означало, що класовий ворог зник. Навпаки, класову боротьбу тепер потрібно було вести усередині самих колгоспів.

Тепер, після завершення колективізації в цілому, всіх, кого можна було б назвати “куркулем” на підставі будь-якого раціонального аналізу, було вже усунуто. Отже, голодовий терор мав скеровуватися повністю проти звичайного селянина-колгоспника та вцілілих селян-одноосібників, здебільшого навіть ще бідніших. Тобто це не було частиною кампанії колективізації, яка вже по суті завершилася. Одначе, як би це не здавалося неймовірним, “куркуль” усе ще залишався, навіть якщо відкрито він не опирався колгоспам: “Сьогоднішні антирадянські елементи,— запевняв Сталін,— це в більшості люди “спокійні”, “солодкі” та майже “святі”. Куркуля,— добавляв він,— розбито, але цілковито не знищено”.


* * *

Але жорстоко придушували не лише селян. Українські комуністи також були перешкодою для Сталіна. Ще в 1929 р. українські партійні та радянські організації особливо уперто опиралися нереалістичним зерновим заготівлям і особливо не квапилися у пошуках куркулів. У Кагарлицькій окрузі на Київщині, повідомляла 9 жовтня 1928 р. газета “Правда”, “всі керівники, аж до секретаря окружкому партії, схвалювали куркульську лінію, мовляв, „ми не маємо куркулів. Ми маємо лише селян"”. Не лише окружне керівництво, але й загалом усю українську компартію гостро критикувала “Правда” (5 вересня, 6 жовтня, 6 листопада 1929 р.) за виступи проти заготівельного плану наступного року, “особливо в вирощуванні зернових культур”. І протягом осені газети друкували протести від різних місцевих організацій, які скаржилися на те, що селянам нічого не залишиться для споживання. Так, Запорізька парторганізація нарікала, що 70—75 % квоти повинно надійти від середняків і бідняків, “не залишається жодного кілограма на продаж місцевому населенню”. У результаті секретаря окружкому звільнили з його посади.

Але ті, хто приходив на зміну жертвам чистки, опинялися перед тими самими труднощами. Лише найсуворіше дотримування партійної дисципліни могло примусити до здійснення різних “революційних змін” на селі. А коли дійшло до виконання спущених згори норм реквізиції зерна, політбюро та ЦК компартії України не мали ніякого вибору, хіба що трохи зменшити їх. Проблема полягала в тому, що в умовах комуністичної системи, згідно з принципами “демократичного централізму” (завдяки якому було знищено “правих”), якщо Москва наполягала, вони мусили підкоритися.

Як уже зазначалося вище, “зернові завдання” визначалися на основі підрахування загальної кількості гектарів, наявних у теорії, причому за точку відліку брався максимально можливий урожай на гектар. Пізніше Микита Хрущов, уже перебуваючи на пенсії, звинувачував систему, за якою партійний керівник або сама держава “встановлювали норми для усього округу”.

Уже придумали аргументи для нейтралізації таких звинувачень: у партії начебто взяв гору погляд, що селяни застосовували тактику приховування зерна, щоб виморити голодом місто, або (пізніше) відмовлялися сіяти чи жати, покладаючись на свої запаси їжі. Отже, відповідною “класовою” реакцією було, як і в 1918—1921 рр., відібрати хліб, і замість того щоб самим умерти, приректи селянина на голод. Ще влітку 1930 р. один із активістів ЦК КП України розповідав про збори, на яких Косіор сказав їм: “Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями”.

Активіст, сам виходець із села, знав дуже добре, що ями, повні зерна,— це міф. Вони дійсно існували на початку 20-х років, але вже давно зникли від того часу. Але загалом, загроза Косіора дає можливість побачити спрямування сталінського аналізу та його наступну програму у відповідному світі.

За нормальних обставин Україна та Північний Кавказ забезпечували країну половиною усього ринкового зерна. В 1926 р., коли було зібрано найкращий урожай перед колективізацією, Україна здала 3,3 млн т зерна (21 % урожаю). В доброму врожаї 1930 р. ця кількість зросла вже до 7,7 млн т (33 % урожаю). І хоч частка України становила лише 27 % усього урожаю зерна в Радянському Союзі, вона мала забезпечити 38 % зернових заготівель.

У 1931 р. перед Україною поставлено вимогу про здачу тих самих 7,7 млн, у той час як зібрано було лише 18,3 млн т, тобто 42 % (майже 30 % зерна втрачено через погано зорганізоване колективне збирання урожаю). Відомо, що українське керівництво намагалося переконати Москву зменшити цю кількість, але безуспішно. З цим проханням зверталися також до окремих московських керівників. Під час відвідин Мікояном Південної України в 1931 р. його запевнили, що таку кількість зерна здати неможливо.

Фактично на державні заготівельні пункти було відправлено 7 млн т. Це означало, що Україна прирікалася на голод, який врешті і вразив її наприкінці весни 1932 р. Бо лише по 100 кг зерна на душу населення було залишено для мешканців українського села.

Зайве говорити про те, що ці заходи викликали нові партійні чистки. Про них оголосили в цілому ряді округів у січні 1932 р., і завжди причиною були незадовільні сільськогосподарські роботи чи “правий опортунізм”. Нарікання на українську хлібоздачу в цілому, яку називали “ганебно відсталою” і т. п., стали постійною темою центральної преси. Я розшукав 15 статей лише в самій “Правді” між січнем та липнем 1932 р.


У липні цього року уряд прийняв фатальне рішення, яке спричинило катастрофу наступних восьми місяців. Сталін знову поставив вимогу про здачу 7,7 млн т зерна з урожаю 1932 р. (14,7 млн т), який в умовах колективізації складав лише дві третини урожаю 1930 р. Далися взнаки також несприятливі погодні умови у деяких областях (у деяких місцевостях була посуха). І все ж провідний радянський експерт з проблем посухи зазначає з цього приводу, що вона не була такою сильною, як у неголодовому 1936 р., до того ж Україну вона вразила менше, ніж інші райони країни. Але навіть той урожай, який вдалося зібрати у 1932 р., характеризують як сам по собі непоганий (вищий кількісно, наприклад, ніж урожай 1928 р.), якби зібране зерно цього врожаю не стало об'єктом свавільних конфіскацій. Українським керівникам було ясно, що запропонований обсяг поставок був не лише надмірним, але просто нездійсненним. Після довгих дискусій їм урешті-решт удалося скоротити цю кількість до 6,6 млн т, але навіть і ця цифра була все ще далека від реальної.

Це сталося 6—9 липня 1932 р. на “Третій всеукраїнській конференції” КП України, на якій Молотов і Каганович репрезентували Москву. Відкрив конференцію Косіор. У деяких місцевостях, заявив він, відчувається вже “серйозна нестача хліба”. І додав, що “деякі товариші схильні пояснити труднощі у весняній посівній кампанії розмірами планів зернових заготівель, які вони вважають нереальними... Дехто вважає, що наш темп і наші плани занадто напружені”. Він зауважив, що така критика надходила з областей, але також і від самого українського ЦК. Більше того, всім повинно бути ясно, що якби держава дійсно потребувала зерна, цю потребу можна було б задовольнити шляхом справедливішого розподілу тягаря, оскільки урожай в СРСР у цілому був дещо вищий, ніж попереднього року (див., наприклад, “Народное хозяйство СССР в 1958 г.”, М., 1959).

Скрипник відверто розповів на конференції про численні скарги селян, які жалілися йому, що “в нас усе забрали” (див.: “Вісті”. 1932. 11 лип.). Косіор, Чубар та інші керівники також твердили, що зернові норми були надмірні. “Правда” у номері від 7 липня 1932 р. повідомляла, що Чубар, як голова українського радянського уряду, заявив: проблема частково полягає в тому, що колгоспи прийняли нереальні плани. Його подальші слова стосувалися, очевидно, вищого партійного керівництва: “Було б неправильно прийняти наказ незалежно від його доцільності, а потім намагатися викривити партійний курс, зруйнувати революційний закон і порядок, знищити колгоспне господарство, виправдовуючи все це наказами згори”.

У відповідь на подібні заяви Молотов назвав спроби звалити вину за невдачі на нереалістичні плани “антибільшовицькими” і додав: “Не буде поступок чи хитань у питанні виконання завдання, поставленого партією та радянським урядом” (див.: “Правда”. 1932. 14, 15 лип.).

Фактично й 6,6 млн т зерна зібрати не вдалося, незважаючи на застосування всіляких репресивних заходів. Єдиним полегшенням, і то другорядним, була ухвала Української Економічної Ради від 14 липня 1932 р. зменшити норму заготівель масла для України від 16 400 до 11 214 т, прийнята, очевидно, з її власної ініціативи (див.: “Вісті”. 1932. 17 лип.).

* * *

Отже, за наполяганням Сталіна було ухвалено рішення, виконання якого могло лише викликати голод серед українського селянства. Це дали зрозуміти Москві самі керівники українського комуністичного уряду. Протягом усіх наступних місяців його дійсно проводили в життя з винятковою жорстокістю, і місцеві спроби уникнути його чи хоча б пом'якшити раніше чи пізніше безжально придушувалися.

Ситуація загострилася уже в липні 1932 р. і щодалі погіршувалася. Український уряд намагався час від часу вносити деякі незначні поліпшення, хоча б для того, щоб надати можливість тим, хто безпосередньо працював у полі, і далі працювати. У липні український ЦК наказав доставляти хліб і рибу в райони, вже уражені голодом, і давати їх тільки тим, хто дійсно працював у полі. Деякі сільські урядовці давали їжу всім, хто голодував. Подібні кроки дістали різку оцінку вищого партійного керівництва. Газета “Вісті” (1932. 5, 28 лип.) охарактеризувала їх як “марнування хліба та риби”.

З метою проведення закону про “захист соціалістичної власності” на полях встановлювалися сторожові вежі. “Якщо поле було рівне, без будь-яких височин, вежа складалася з чотирьох високих колод з маленькою хижею з дерева, вкритою зверху соломою. Нагору вилазили високою драбиною. Якщо в полі було високе дерево, під ним вкопували пару колод для підтримки хатини, збудованої між гілками. Подібні вежі будували на краю лісів. Старий дуб чи інше велике дерево підтримували хижу без будь-яких підпор. Вежі “укомплектовували” охоронниками, озброєними, як правило, рушницями”.

Перші норми заготівель виконано в серпні. В багатьох місцевостях це коштувало великих зусиль і по суті знесилило село. Відтепер у 20 тис. сіл України мешканці чекали на непевне і тим ще загрозливіше майбутнє. Радянський автор хрущовського періоду так описує перші зовнішні ознаки лиха:

“Рання осінь 1932 р. в Коханівці не була такою, як інші осені. Гарбузи не звішували свої стомлені голови через плетені тини на вулицю. Не було видно розкиданих на доріжках яблук і груш, що падали з дерев. Не було також і достиглих колосків пшениці, залишених на стерні для курей. Хатні димарі не відригували смердючого диму від домашнього самогону. Не було ніяких зовнішніх ознак того, що звичайно свідчило про неквапливий біг селянського життя та спокійне чекання зими, що приходить з заможністю”.

12 жовтня 1932 р. з Москви прислали двох високих російських апаратників для підсилення місцевих партійних кадрів — А. Акулова, заступника голови ОДПУ, та М. Хатаєвича, який раніше “проявив” себе під час сталінської колективізації на Волзі,— що передвіщало подальші зміни.

Водночас оголошено про другу чергу заготівель, хоча тепер уже заготовляти не було чого. На 1 листопада план нових заготівель Україна виконала лише на 41 %.

Люди вже вмирали. Але Москва, яка ні на крок не відступала від своїх вимог, понеслася у справжній вир голодового терору, безжалісно прискорюючи швидкість цього гону.

12
Голод лютує

Українські селяни бачили депортування куркулів: “І ми думали, бо дурні були, що не могло бути долі гіршої за куркульську”. Тепер, двома роками пізніше, вони зазнали нового, ще більш жахливого удару уряду.

Липневу директиву, що встановлювала норми заготівель зерна для України та Північного Кавказу, уряд підсилив іншою директивою, від 7 серпня 1932 р., яка включала правові санкції, що передбачали конфіскацію селянського зерна.

Як ми зазначили вже у розділі 8, згідно з цією директивою вся колгоспна власність, наприклад велика рогата худоба та зерно, проголошувалася державною власністю, “священною та недоторканою”. Винні в учиненні злочину проти неї вважалися “ворогами народу” і підлягали розстрілові. За пом'якшуючих обставин подібні “антидержавні злочини” каралися ув'язненням строком не менше десяти років з конфіскацією майна. Селянкам, які зібрали кілька колосків пшениці на колгоспному полі, давали трохи менші строки. Директива передбачала також ув'язнення куркулів, які намагалися “примусити” селян залишати колгоспи, до “концентраційних таборів” строком від п'яти до десяти років. Як ми вже згадували раніше, Сталін охарактеризував цю директиву, яку він сам підготував у січні 1933 р., як “основу революційної законності в даний момент” (див.: А. Я. Вышинский. Революционная законность на современном зтапе. М., 1933. С. 99—103).

Як звичайно, активісти, яких заохочували максимально застосовувати методи терору для залякування людей, пізніше діставали догану за “ексцеси”. Вишинський, наприклад, з удаваним обуренням заявляв, що “деякі місцеві офіційні особи” зрозуміли це як сигнал “стріляти або ув'язнювати в концентраційних таборах якомога більше людей”. Він наводив випадки, коли смертні вироки ухвалювали за крадіжку двох снопів жита, і навіть забавляв публіку розповіддю про молодого чоловіка, засудженого на 10 років за те, що “розважався в коморі з дівчатами вночі, порушуючи тим самим спокій колгоспних свиней”.

Ще до появи серпневої директиви в українській пресі часто можна було прочитати такі повідомлення: “Пильне око ДПУ виявило та віддало до суду фашистського саботажника, який заховав хліб у ямі під купою конюшини” (див., наприклад, “Вісті”. 1933. 11 черв.). Одначе відтепер ми все частіше стаємо свідками стрімкого розширення дії цього закону і тієї жорстокості, з якою він втілювався в життя. Повідомлялося, наприклад, про 1500 смертних вироків, винесених за один місяць лише в харківському суді.

Українська преса друкувала одне за другим повідомлення про страти “куркулів”, які “систематично крали зерно”. В Харківській області судами винесено п'ятдесят смертних вироків, в Одеській — три. Переважно це були справи про крадіжку колгоспного зерна, хоча одне подружжя стратили за якусь конкретно не визначену “крадіжку”. В с. Копані Дніпропетровської області “група куркулів і підкуркульників”, просвердливши дірку в підлозі комори, вкрала багато пшениці. В результаті двох учасників “злочинної акції” стратили, інших ув'язнили. У с. Вербка тієї самої області судили голову сільради та його заступника, а також голів двох колгоспів, які разом із групою з восьми “куркулів” “розкрадали колгоспне майно”. Стратили лише трьох “куркулів”. Газета “Пролетарська правда” у номері від 22 січня 1930 р. повідомляла про те, що в с. Новоселиця на Житомирщині одного селянина засудили до розстрілу лише за те, що в нього знайшли 10 кг колосків, які назбирала в полі його десятирічна донька.

Десять років давали за “крадіжку” картоплі. Одну жінку відправили на 10 років до концтабору лише за те, що вона зрізала сто колосків недостиглої пшениці зі своєї власної ділянки, після того, як її чоловік помер від голоду. Батько чотирирічної дитини одержав 10 років за таку саму провину. Іншу жінку ув'язнили на 10 років за те, що вона підібрала десять цибулин на колгоспному полі. Радянський учений розповідає про випадок, коли селянина засудили до десятирічного ув'язнення з конфіскацією майна і “без права амністії” за те лише, що він зібрав на колгоспному полі 28 кг пшеничних колосків, щоб нагодувати родину.

Засуджених за дрібні провинності часом посилали до радгоспів, які використовували в'язнів як робочу силу. Там вони одержували мізерний хлібний пайок, зате мали можливість трохи “підгодуватися” радгоспними овочами, і тому, звичайно, не намагалися втекти. Загалом, тільки повсюдне безладдя, некомпетентність та “закривання очей” на провинність пом'якшували суворість нового закону. Наприклад, в одному з районів Чернігівської області селян заарештовували за приховування п'яти і більше кілограмів зерна. А колгоспника колгоспу “Третій вирішальний рік” у с. Пушкарівці Дніпропетровської області засудили до п'яти років (очевидно, розглядаючи справу за якимось іншим законом), після того, як у нього вдома знайшли пляшку, наповнену власним зерном.

Одну жінку заарештували разом із сином за спробу зжати трохи свого власного жита. Вона спромоглася втекти із в'язниці, після чого забрала другого сина, кілька простирадл, сірники та дещо з посуду і майже півтора місяці ховалася у поблизькому лісі, годуючись картоплею та зерном, які крала уночі на колгоспному полі. Вона врешті повернулася додому і тоді дізналася, що за клопотами, пов'язаними із збиранням урожаю, власті зовсім забули про її злочин.

Відомі випадки, коли подібні “злочини” розглядалися за іншими, хоча й не менш суворими, законами. В с. Мала Лепетиха поблизу Запоріжжя кількох селян стратили лише за те, що вони поїли м'ясо похованого коня. Причиною такої суворої кари було те, що кінь начебто здох від сапу і ДПУ боялося якоїсь епідемії. Подібних прикладів можна було б навести чимало.


* * *

Щоб провести в життя сталінську директиву, партійне керівництво дало вказівку провести чергову мобілізацію місцевих сільських активістів, на допомогу яким прислали міських комуністів та комсомольців.

І знову, як і під час депортування “куркулів”, активісти ревно бралися виконувати чергове огидне завдання — нав'язувати волю партії невинним чоловікам, жінкам і дітям. Але якщо в 1930 р. йшлося лише про позбавлення людей їхнього майна та виселення, то цього разу вони мали прирікати людей на голодну смерть.

Деякі активісти, навіть якщо раніше вони не відзначалися доброчинністю, намагалися бути справедливими до селян. Іноді порядний активіст, особливо якщо він втратив свої колишні ілюзії щодо намірів партії, міг дещо зробити, щоб допомогти селу, намагаючись водночас не викликати незадоволення своїх шефів, або, що було навіть важче, не дати зліснішим зі своїх підлеглих приводу звинуватити його в м'якотілості. Тих із них, хто занадто переходив межі насильства (або корупції), влада здебільшого пробачала, але могла й усунути. Інколи колгоспне керівництво, всупереч вказівкам вищих партійних та радянських органів, таємно розподіляло частину зерна серед колгоспників. Якщо наступний урожай виявлявся добрим, обласні власті могли залишити подібну “помилку” поза увагою.

Деяких активістів становище спонукало до відкритішої непокори. Одного молодого комуніста направили до села Мурафи Харківської області. Через деякий час він зателефонував своєму керівництву, доповів, що зміг виконати державний план заготівлі м'яса, однак лише ціною людських трупів. Після цього він утік із села. В іншому селі, що раніше симпатизувало більшовикам, а під час революції служило базою для “червоних партизанів” Струка, група молодих активістів розчарувалася в радянській владі і в 1933 р. відтяла голову керівникові сільських комуністів.

Навіть у 1932 р., після серії партійних та інших чисток останніх років, серед голів колгоспів та місцевих партійних керівників можна було зустріти таких, які не хотіли більше брати участь у злочинних акціях, спрямованих проти свого народу. У серпні 1932 р., коли стало очевидно, що державні завдання по заготівлі зерна виконати неможливо, трагічна подія сталася у с. Михайлівка Сумської області. Голова колгоспу, член партії та колишній партизан на прізвище Чуєнко розповів колгоспникам про план заготівель, а тоді заявив, що не має наміру віддавати зерно без згоди тих, кому воно належить. Тієї ж ночі він залишив село, але ОДПУ захопило його і ув'язнило разом із головою сільради. Наступного дня стався “жіночий бунт”, учасниці якого вимагали звільнення заарештованих, зменшення податку, виплати заборгованої селянам платні, а головне — зменшення зернових норм. У результаті судового процесу 67 осіб відправили до концтабору, а деяких селян, у тому числі і Чуєнка, розстріляли.

Протягом другої половини року офіційні засоби масової інформації постійно критикували голів колгоспів та місцевих комуністів. Партійний часопис “Більшовик України” (1932. № 19—20) звинувачував їх у тому, що вони “приєдналися до куркулів і петлюрівців і стали не борцями за хліб, а агентами класового ворога”. Насправді ж їхня “вина” полягала в тому, що вони видавали селянам зерно, відповідно до зароблених трудоднів, замість того, щоб здати його державі. Сучасний радянський дослідник, посилаючись на архівні джерела, повідомляв навіть, що в 1932 р. “деякі колгоспи Північного Кавказу та України уникли організаційних впливів партії та держави” (Мошков Ю.А. Зерновая проблема в годы сплошной коллективизации сельского хозяйства СССР в 1929—1934 гг. М., 1962. С. 215).

Протягом осені в українських парторганізаціях знову чулися нарікання на колгоспи, які розподіляли “все зерно... весь урожай” серед місцевих селян (див., наприклад, “Вісті”. 1932. 1 верес.). Подібні дії місцевих властей Хатаєвич затаврував як “антирадянську” акцію. Друкований орган КП України нарікав (“Коммунист”. 1932. 24 листоп.) на секретарів місцевих партійних організацій сіл Катеринівка та Ушаківці, які відмовлялися виконувати розпорядження про заготівлю зерна. І то не були ізольовані акти.

Траплялися й інші випадки, коли колгоспне керівництво зазнавало критики радше за ухилення, аніж невиконання наказів. Наприклад, деякі керівники “притримували” зерно, вдаючись до різних “оманливих засобів”. Центральні партійні друковані органи продовжували піддавати нападкам “пасивні лицемірні стосунки між деякими партійними організаціями та прокуркульськи настроєними опортуністами” в Україні (див.: “Правда”. 1932. 16 листоп.). Загалом загострення ситуації на селі тепер пояснювали останньою спробою усередині партії перешкодити Сталіну консолідувати владу (йдеться про “контрреволюційну групу Рютіна”, оскільки “правих куркульських агентів тоді ще не викрили і не виключили з партії”),

У постанові ВУЦВК згадувались “групи сільських комуністів, які буквально очолювали акти саботажу” (див.: “Вісті”. 1932. 8 груд.). Газета “Комсомольская правда” у номері від 23 листопада 1932 р. засудила “комуністів і комсомольців”, які “крали зерно... і виступали в ролі організаторів саботажу”. Харківський обком партії розіслав на місця абсолютно секретні циркуляри, у яких ішлося про необхідність прискорити виконання державних заготівель зерна, інакше ті, кого це стосується, “муситимуть відповідати безпосередньо перед обласним відділом ДПУ”.

Протягом п'яти місяців 1932 р. 25—30 % сільськогосподарського керівництва середньої ланки заарештували. Партійна преса України взимку 1932—1933 рр. неодноразово повідомляла факти, коли українських комуністів, у тому числі обласних партійних керівників, виключали з партії, а то й заарештовували (див.: “Вісті”. 1932. 30 листоп., 21 груд.; 1933. 1, 4, 9 січ.). Та ж сама газета у січні 1933 р. розповідала про голову колгоспу, який організував поголовний обшук, нічого не знайшов, після чого заявив: “Зерна немає. Ніхто його не крав і не одержав незаконно. Тому нема чим виконувати план”. У результаті його самого звинуватили в організації “справжнього саботажу”.

* * *

Незважаючи на подібні “збочення”, заготівельна кампанія тривала. Комуністів, які не відповідали вимогам, зліквідовували та замінювали надійнішими людьми.

На той час на нижньому рівні рядові бригади активістів, які в Україні прозвали “буксирними бригадами”, часто мало чим відрізнялися від банд головорізів, їхньою звичною методою було побиття людей. Для пошуку зерна вони вживали спеціально виготовлені для них знаряддя — сталеві прути товщиною в 1,5—2 см і довжиною в 1,5—3 м, з ручкою на одному кінці та гострим наконечником, або чимсь на зразок свердла,— на другому.

Наведемо тут досить типову розповідь селянина — очевидця описуваних подій: “Ці бригади складалися з таких осіб: одного члена виконкому сільради або просто будь-якого члена сільради, двох-трьох комсомольців, одного комуніста та одного вчителя школи. Часто туди входили голова або ж один із членів правління колгоспу, а під час літніх канікул і кілька учнів.

Крім того, кожна бригада мала так званого “спеціаліста” пошуку зерна. Він був озброєний довгим металевим щупом, яким перевіряв наявність прихованого зерна.

Бригада ходила від хати до хати. Спочатку вони заходили до хати і питали: “Скільки зерна маєте для держави?” Відповідь, як правило, була короткою: “Не маю ніякого зерна. Не вірите, шукайте самі”.

Тоді починався обшук. Шукали в хаті, на горищі, в коморі, в повітці та в пивниці, потім виходили надвір і обшукували стодолу, свинарник, клуню та сінник. Вимірювали піч і обмірковували, чи вона досить велика, щоб умістити приховане зерно за цегляною кладкою. Виламували сволоки на горищі, вистукували підлогу в хаті, перетоптували ввесь двір і сад. Якщо знаходили якесь місце, яке виглядало підозріло, вживали щуп.

У 1931 р. ще траплялися випадки, коли знаходили приховане зерно, інколи 40 кг, часом 80. У 1932 р. не було жодного. Щонайбільше знаходили яких 4—8 кг, призначених для годівлі курей. Але навіть і цю „зайвину" забирали”.

Один із активістів розповідав фізикові Олександрові Вайсбергу: “Боротьба проти куркулів проходила в дуже тяжкий період. Двічі в мене стріляли на селі і одного разу поранили. Скільки житиму, ніколи не забуду 1932 р. Опухлі селяни лежали безпомічні в хатах. Кожного дня забирали нові трупи. І все ж ми мусили якось видобувати хліб із сіл і виконувати план. Зі мною був приятель. Картини неймовірних людських страждань приводили його у розпач. „Петрусю,— сказав він одного дня,— якщо це наслідок сталінського курсу, чи можливо, щоб такий курс був правильний?" Я дав його роздратуванню вийти назовні, а наступного дня він прийшов до мене вибачатися...”

Та навіть у цих жорстоких ситуаціях деякі були гірші за інших. В одному з українських сіл місцевий активіст так описував хід подібних операцій: “У деяких випадках вони були милосердні й залишали селянинові трохи картоплі, гороху, зерна, щоб годувати родину. Але жорсткіші підмітали все до останку. Вони забирали не лише їжу та худобу, але також усе цінне та зайвину одежі, у тому числі ікони в рамках, самовари, мальовані килими чи навіть металеве кухонне начиння, яке могло бути зі срібла, і будь-які гроші, якщо їх вдавалося знайти”.

* * *

Місцеві провідники партійно-державного курсу, звичайно, не терпіли від голоду, оскільки отримували добрі пайки. Кращі з них часом давали їжу селянам, але загалом типовим було таке ставлення: “Нічого з того путящого не буде, якщо жалість зробити пужалном. Треба навчитися годувати себе, навіть якщо інші вмирають з голоду. Інакше нікому буде доставити додому врожай. Якщо твої почуття перемагають розум, лише скажи собі: єдиний спосіб покінчити з голодом — це забезпечити новий урожай”. Результатом кожного разу було (як писала одна жінка своєму чоловікові до війська) те, що “майже всі люди в нашому селі опухли з голоду, за винятком голови колгоспу, бригадирів та активістів”.

Сільські вчителі щомісячно одержували 18 кг муки, 2 кг крупи та 1 кг жиру. На них розраховували як на активістів у позашкільний час, отож їхні учні, яких вони навчали вдень у школі, бачили, як вони вривалися у їхні оселі вночі з іншими учасниками банди.


На ранніх стадіях голоду в більших селах, де такі речі можна було ліпше приховати, партійні бонзи за допомогою продуктових подачок забезпечували себе й жіночою ласкою. На районному рівні можливості були просто необмежені. Наведемо тут опис їдальні для партійних керівників у с. Погребище: “Вдень і вночі її охороняла міліція, тримаючи селян та їхніх дітей на віддалі від ресторану... В їдальні за дуже низькими цінами районним бонзам подавали білий хліб, м'ясо, птицю, консервовані фрукти, делікатеси, вина та солодощі. Водночас працівникам їдальні видавали так звані мікоянські пайки, куди входило двадцять різних видів харчових продуктів. А навколо цих оазисів лютували голод і смерть”. Що ж до міст, то тут можна згадати історію двох місцевих партійних секретарів і всіх провідних діячів Запоріжжя, які влаштували розкішну оргію, про яку стало відомо пізніше, коли усіх заарештували в роки єжовського терору і їхні злочини додали до обвинувачення.

* * *

Як у місті, так і на селі розквітала пишним цвітом брутальність, яку офіційно заохочували або навіть зробили частиною ідеології. Один із працівників Харківського тракторного заводу був свідком того, як відмовили в праці старій людині: “Геть звідси, старий... Йди собі в поле і там здихай!”

Жінку, вагітну на восьмому місяці, з с. Харсин Полтавської області, яку піймали, коли вона рвала недозрілу пшеницю, побили дошкою, після чого вона невдовзі померла. В с. Нільське (тієї самої області) Настю Сліпенко, матір малих дітей, чоловіка якої перед тим заарештували, застрілив озброєний охоронник уночі, коли вона копала картоплю. Після цього троє її дітей померли від голоду. В іншому селі цієї ж області сина “розкуркуленого” селянина, який збирав колосся пшениці на колгоспному полі, побив до смерті сторож-“активіст”.

У с. Мала Бережанка Київської області голова сільради стріляв у сімох селян, коли вони збирали в полі колосся, троє з них — діти чотирнадцяти і п'ятнадцяти років (два хлопчики та дівчинка). Його, одначе, заарештували та присудили до п'яти років ув'язнення.

Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті у селян забрали навіть горох, картоплю та буряки. Наявність цих продуктів викликала підозріння, що сім'я ще не голодує. Тоді активісти влаштовували особливо дбайливий пошук, припускаючи приховування якоїсь їжі. Один активіст, обшукавши дім селянина, який не мав на собі ознак голодування, врешті знайшов невеликий мішечок борошна, змішаного з деревною корою та листям, і одразу висипав його у сільський ставок.

Існує чимало відомостей про брутальних бригадирів, які наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту; про дітей та старих людей, які лежали в спільних могилах ще живі протягом кількох днів. Один голова сільради (с. Германівка Київської області), побачивши тіло селянина-одноосібника поруч з іншими трупами в масовій могилі, наказав викинути його звідти. Воно лежало непоховане протягом тижня, аж поки він не дозволив поховати його.

Про повсюдне поширення методів терору та принижень писав Михайло Шолохов у листі до Сталіна від 16 квітня 1933 р. Письменник акцентував увагу, звичайно, на тих брутальних ексцесах, що відбувалися на Донській землі:

“Можна навести незліченну кількість таких прикладів. Йдеться не про окремі випадки ексцесів, а про легалізовані " методи" проведення хлібозаготівель в окружному масштабі. Я чув про ці випадки від членів партії або від самих колгоспників, які приходили до мене з проханням "розповісти про це в газетах" після того як проти них застосували всі ці " методи".

Треба розслідувати справи не лише тих, хто чинив злочин проти колгоспників та радянської влади, але також проти тих, хто керував їхніми діями...

Якщо все, що я описав, заслуговує на увагу ЦК, прошу вислати до Вешенської округи справжніх комуністів, яким достане мужності виявити, незалежно від рангу причетної особи, всіх відповідальних за той смертельний удар, що його зазнало колгоспне господарство округи; які належним чином проведуть розслідування і виявлять не лише усіх тих, хто застосовував огидні "методи" тортур, побиття та приниження проти колгоспників, але також і тих, хто спонукав їх до цього” (лист цей уперше було надруковано в газеті “Правда” від 10 березня 1963 р.).

Сталін відповів Шолохову, що його слова дають “дещо однобічне уявлення”, але разом з тим виявляють слабкі місця, а то й “зловживання у нашій партійно-радянській роботі і показують, як наші працівники, в бажанні приборкати ворога, часом мимоволі б'ють друзів і вдаються до садизму. Але це не значить, що я погоджуюся з Вами в кожному пункті... Ви бачите лише один бік, хоча Ви бачите його досить добре. Але це тільки один бік справи... А інший бік каже нам, що високошановні хлібороби вашої округи (і не однієї тільки вашої) провадять “італійський страйк” (саботажі) і не проти того, щоб залишити робітників і Червону армію без хліба. Те, що саботаж був мирний і зовнішньо нешкідливий (без кровопролиття), не міняє того факту, що високоповажні хлібороби вели те, що фактично було “мирною” війною проти радянської влади. Війною голоду, шановний товаришу Шолохов...

Це, звичайно, аж ніяк не виправдовує ексцеси, які, як Ви запевняєте мене, вчинили наші працівники... і винних у цих ексцесах треба буде відповідно покарати. Разом з тим цілком ясно, що високошановні хлібороби не такі вже безвинні, якими вони, можливо, виглядають здалека”.

* * *

Один із активістів пригадує: “Я чув, як діти... душилися, заходилися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей,— він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю.

„Візьміть це. Усе заберіть. Є ще горщик з борщем у печі. Він, правда, пісний, без м'яса. Та все ж має буряк та картоплю з капустою, І солений до того ж! Краще візьміть його, товариші громадяни! Ось, зачекайте. Я зніму черевики. Лата на латі, але може таки матимуть якусь користь для пролетаріату, для нашої рідної радянської влади".

Було болісно бачити та чути все це. І ще гірше брати в цьому участь... І я переконував себе, пояснював собі. Я не повинен капітулювати перед жалістю, що розслаблює. Ми здійснювали історичну необхідність. Ми виконували свій революційний обов'язок. Ми добували зерно для соціалістичної вітчизни. Для п'ятирічки”.

І далі він додає: “Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було дозволено — брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх тих, хто заважав нашій праці або міг заважати, всіх, хто був перепоною на шляху . І вагатися чи сумніватися в усьому тому означало поступитися перед „інтелігентською слабкістю" і „дурним лібералізмом", якістю людей, які „не могли відрізнити дерев від лісу".

Так міркував я і всі подібні до мене, навіть коли... бачив на власні очі, що означала „суцільна колективізація" — як знаходили „куркулів" і як „розкуркулювали", як безжалісно роздягали селян узимку 1932—1933 років. Я сам брав участь у цьому, ганяючи селом у пошуках прихованого зерна. Разом з іншими я випорожнював скрині старих людей, затикаючи собі вуха від плачу дітей і голосіння жінок. Бо я був переконаний, що здійснюю великі та потрібні перетворення на селі; що в часи прийдешні людям, що жили там, у результаті житиметься краще; що їхні горе та страждання були наслідком їхнього власного неуцтва або підступів класового ворога; що ті, хто послав мене, і я сам, знали краще від селян, як їм треба жити, що їм належно засівати і коли орати.

Протягом жахливої весни 1933 р. я бачив людей, які вмирали від голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які ще дихали, але з порожніми, позбавленими життя очима. І трупи — трупи в зношених вовняних кожухах та дешевих повстяних черевиках; трупи в селянських хатинах, на талому снігу старої Вологди, під мостами Харкова... Я бачив усе це і не збожеволів, не покінчив життя самогубством. І не проклинав тих, хто послав мене забрати в селян зерно взимку, а весною переконувати людей, що ледве пересували ноги, худі як скелет або болісно опухлі, вийти в поле, щоб „виконати більшовицький посівний план ударними темпами".

І я також не втратив віри. Як і раніше, я вірив, бо хотів вірити”.

Ще один активіст оповідає про те, як він міг, цілком свідомо йдучи за Сталіним, перекладати вину за “ексцеси” на особливо поганих комуністів, але “підозра, що страхіття не були випадкові, а заплановані та санкціоновані найвищою владою, все глибше западала мені в душу. Цієї ночі вони стали безперечним фактом, що залишило мене, на якийсь час, без будь-яких надій. Сором від цього мені було легше терпіти доти, доки я міг обвинувачувати окремих осіб”.

Але навіть кращі з комуністів, як, наприклад, той, спогади якого цитовано вище, призвичаїлися до всього того. “Я вже призвичаївся до цієї атмосфери терору; я внутрішньо опирався реальностям, які ще вчора паралізували мене”,— писав він про себе пізніше.

Таким людям або вдавалося приглушити своє сумління, або вони також потрапляли до таборів. Як і передбачав Бухарін, це призвело до “дегуманізації” партії, для членів якої “терор віднині був нормальним засобом управління, а покора будь-якому наказові згори — найвищою доблестю”.

Ленінська позиція щодо попереднього голоду 1891—1892 рр. на Волзі, де він тоді жив, може слугувати показником загальнопартійного ставлення до індивідуальної або масової смерті та страждання, якщо їх розглядати в рамках революційних гасел. У той час, як усі класи, включаючи ліберальну інтелігенцію, кинулися організовувати допомогу, Ленін відмовився взяти в цьому участь на тій підставі, що голод зрадикалізує маси, зауваживши при цьому: “З психологічного погляду ці базікання про годування жертв голоду є нічим іншим, як виразом сахарино-солодкуватої сентиментальності, такої характерної для нашої інтелігенції”.

У той час, коли бригади головорізів та ідеалістів обходили хати та двори селян у пошуках зерна в останній половині 1932 р., селяни намагалися зберегти або знайти щось їстівне. Практика приховування зерна в соломі у результаті недоброякісного обмолоту, що застосовувалася у деяких колгоспах, зазнала публічної критики. Це був щирий, хоча й не дуже ефективний засіб. Але застосовувався він лише там, де колгоспне керівництво принаймні виявляло співчуття до своїх сільчан. Один селянин описує кілька інших способів, з допомогою яких можна було приховати невелику кількість зерна — в пляшках, залитих смолою і схованих, наприклад, у криницях чи ставках.

Якщо селянин доставляв своє власне зерно на місцевий націоналізований млин, його забирала собі держава. Тому місцеві майстри виготовляли невеличкі “ручні млини”. Коли їх знаходили, заарештовували обох — і майстра, і його замовника. Називаючи їх “домашніми жорнами”, українська партійна преса ремствувала, що в деяких селах їх знаходили сотнями. “Вісті” від 11 січня 1933 р. повідомляли про те, що в одному районі протягом місяця їх було вилучено 755 штук.

За допомогою таких знарядь чи й без них селяни виготовляли дивовижний “хліб”, що складався із висівок проса чи гречки, замішаних на воді, куди добавляли трохи соняшникової олії та жита, щоб тримався. Радянський письменник описує сцену, коли селянин обскрібав барильце, в якому раніше тримали сало, і цю стружку кип'ятив у воді, щоб видобути з неї залишки жиру, який міг бути в дереві. У результаті родина мала “найкращу” в пам'яті її членів їжу.

Інший романіст розповідає про те, як зникли “бабки” (гра з кістками тварин, якою бавилися діти з давніх-давен), оскільки усі старі кістки селяни “випарювали в казанах, розмелювали та з'їдали”.

Ще один розповідає про село (не в Україні), де “худоба поздихала за браком корму, люди їли „хліб", зроблений з кропиви, „оладки", зроблені з одного виду бур'яну, „кашу" — з іншого”, їли кінський гній, зокрема через те, що він часто містив у собі цілі зерна пшениці. На початку зими поїли всіх курей та іншу живність, яка ще залишилася. Тоді перейшли на собак, а пізніше — на котів, “їх нелегко було піймати. Здичавілі тварини почали боятися людей. Люди варили їх. Але з усього того мали жорсткі жили та шкіру. А з голів варили м'ясний холодець”.

В одному селі видобували з-під снігу жолуді і пекли з них щось подібне до хліба, іноді додаючи трохи висівок чи картопляних лушпайок. Партійний функціонер при цьому заявив членам сільради: “Ви тільки подивіться на цих паразитів! Вони пішли викопувати жолуді в снігу голими руками. Вони на все підуть, аби не працювати”.

Уже наприкінці листопада 1932 р. в Україні траплялися випадки стихійних селянських виступів і тимчасового розпуску колгоспів. Дід Леоніда Плюща бачив в одному селі гору трупів, про які його керівник сказав йому, що “то була демонстрація куркулів”.

Селян особливо розлючувало і викликало в них бунтівничі настрої те, що зерна, яким вони могли б прогодуватися, було вдосталь. Часто воно знаходилося на відстані кількох кілометрів від того місця, де вони голодували. За царя, коли траплявся значно менший голод, влада докладала усіх зусиль для надання допомоги. Радянський романіст, звертаючись до подій 1932—1933 рр., пише з цього приводу: “Старі люди згадували, яким був голод за царя Миколи. Їм тоді допомагали, їх забезпечували їжею. Селяни ходили до міст просити милостиню (“Христа ради”). Власті організовували супові кухні, щоб їх годувати, студенти збирали для них пожертви. А тут, за влади робітників і селян, ані зернини їм не давали”.

Бо не все зерно експортували, посилали в міста чи до війська. В місцевих зерносховищах зберігалися “державні резерви”, призначені на випадок крайньої потреби, наприклад, війни. Однак для партійного керівництва голод сам по собі не був достатньою причиною, щоб їх використати. Наприклад, про склади в Полтавській області говорили, що вони “майже ломилися” від зерна.

Часто заводи, на яких переробляли на масло молоко від селянських корів, розміщувалися недалеко від тих сіл, що його постачали. Туди могли потрапити лише офіційні особи. В одному звіті директор такого заводу оповідає, як масло розрізають на плитки і запаковують у папір з написом по-англійськи: “US SR, BUTTER FOR EXPORT” (СРСР, масло на експорт).

Те, що харчові продукти на місцях були, але в них просто відмовляли людям, які вмирали від голоду, здавалося зовсім уже диким і нестерпним і розглядалося як провокація.

У справедливості цього можна було легко пересвідчитися, тому що зерно часто навалювали купами просто неба й залишали гнити. Великі гори зерна лежали на станції Решетилівка Полтавської області, й хоча воно починало псуватися, все одно було під пильною охороною сторожі ОДПУ. Американський кореспондент, який у цей час побував в Україні, розповідав, що з вікна вагона він “бачив величезні піраміди зерна, навалені просто неба, з яких ішов дим від внутрішнього згоряння” (див.: “Социалистический вестник”. 1933. № 13. С. 15).

Картоплю теж насипали великими буртами, начебто навмисне, щоб вона швидше згнила. Повідомлялося про кілька тисяч тонн картоплі, зваленої в купи у полі, поблизу Люботина, оточені колючим дротом. Коли картопля почала псуватися, її “передали” з картопляного тресту під юрисдикцію спирто-горілчаного тресту, але й надалі залишили в полі, аж поки її не можна було вже використати навіть як сировину для переробки на спирт.

Такі речі, природно, пояснювали в офіційних звітах тим, що урожай “саботують” не тільки в степу, але й на зернових елеваторах та в сховищах. Одного бухгалтера на зерновому елеваторі засудили до розстрілу за те, що він сплатив робітникам борошном. Пізніше його звільнили, коли він сам уже вмирав з голоду — і помер того ж таки дня.

Були численні повідомлення про бунти, з єдиною метою — дістатися до зерна на зерносховищах або до картоплі в ґуральнях. У більшості випадків вкрай знесиленим людям це не вдавалося. Але в селі Пустоварівка селяни вбили секретаря місцевого парткому і захопили картоплю. Після цього близько 100 селян розстріляли. У Хмелеві учасниці “жіночого бунту” пішли штурмом на зерносховище, пізніше трьох із них засудили. Як зазначав очевидець цих подій, “це сталося тоді, коли люди були голодні, але ще мали сили”.

Мали місце також й інші прояви відчаю. У деяких місцевостях селяни підпалювали хліб. Але в порівнянні з подіями 1930 р. подібні випадки були завжди стихійні, не скоординовані, частково через фізичну слабкість. Більше того, ОДПУ тим часом спромоглося розбудувати мережу “сексотів” — “таємних співробітників” — у більших селах, діючи засобами шантажу та погрозами, в чому воно досягло неабиякої майстерності.

Проте бунти траплялися навіть у розпал голоду 1933 р. Наприкінці квітня селяни с. Нововознесенське Миколаївської області напали на зерновий відвал (який уже гнив під відкритим небом), і тоді їх скосили кулеметним вогнем охоронники ОДПУ. В с. Сагайдаки Полтавської області у травні 1933 р. голодні сільчани пограбували зерновий склад, але деякі, не маючи вже достатньо сил, щоб донести зерно додому, повмирали на зворотному шляху, а решту заарештували наступного дня. Багатьох постріляли, інших засудили на 5—10 років. Навесні 1933 р. селяни з кількох навколишніх сіл напали на зерносховище на станції Гоголеве (Полтавської області), набивши свої мішки кукурудзою, яка трапилася в сховищі. Одначе лише трьох пізніше заарештували.

Такі дії були виявом крайнього відчаю. Ще до того як зашморг голоду щільно затиснув українських селян, багато хто з них, намагаючись урятуватися, влітку та взимку почали залишати села, так само як “куркулі” два роки перед тим.

Охоронні частини ДПУ фактично не давали українському селянинові вступити в зону етнічної Росії. А якщо йому вдавалося уникнути їх і повернутися з хлібом, який там принаймні можна було дістати, хліб відбирали на кордоні, а власника часто заарештовували (про це ми докладніше розповімо у розділі 18).

Війська ДПУ намагалися також не дати жертвам голоду, що вмирали, проникнути в зону польського та румунського кордонів; водночас повідомлялося про розстріли сотень селян, що жили в прикордонній смузі й намагалися переправитися через Дністер у Румунію (з іншого боку є свідчення, ніби лише пізніше і не так систематично заважали селянам дістатися на Північний Кавказ, де можна було розшукати харчі у віддалених районах Дагестану, на Каспії).

Часопис “Социалистический вестник” від 23 липня 1932 р. писав, що на той час три мільйони чоловік були в дорозі, заповнюючи станції, намагаючись дістатися до міст чи розшукати заможніші райони. Зарубіжний комуніст описує таку сцену:

“Брудні юрби заповнюють станції, купи чоловіків, жінок та дітей, що чекали на бозна-які потяги, їх виганяють, і вони повертаються, не маючи ні грошей, ні квитків. Вони сідають у будь-який потяг, на який тільки вдається, і залишаються там, аж поки їх не викидають звідти. Вони мовчазні та пасивні. Куди вони прямують? Просто в пошуках хліба, картоплі чи праці на фабриках, на яких робітників не так погано годують... Хліб — це велика рушійна сила цих юрб...”

Але до того часу, поки голод не досяг своєї останньої, кульмінаційної стадії, тобто до весни 1933 р., більшість усе ще намагалася поповнити свої убогі продовольчі припаси, в надії протриматися до наступного врожаю, або ж сподіваючись на урядову допомогу, що так і не прийшла.

Останнім засобом хоч трохи поправити своє становище, до якого змушені вдатися селяни, були продаж чи обмін будь-чого із свого особистого майна. Жінки видобували зі скринь святковий одяг, хустку, скатертину — все, що можна було обміняти на шматок хліба. Це було останнє джерело порятунку.

Як ми бачили, селянинові було важко легально дістатися навіть до українського міста. Але на цій стадії заборонні заходи не так старанно вводили в життя (фактично виявилося непростою справою ввести їх ефективно в життя навіть у пізнішій, жахливішій фазі). Багатьом удавалося добратися до Києва та інших великих міст. Дружини офіційних осіб, що мали великі продовольчі пайки, у цей час набагато частіше відвідували київські базари, де обмінювали свою зайву їжу на селянські коштовності за безцінь. Майстерно вишиту столову скатертину обмінювали на одну-дві буханки хліба, за добрий килим давали кілька буханок. Або “гарно вишиті полотняні сорочки, блузки, вовняні "кофти ... міняли на одну-дві хлібини”.

Але держава передбачила шляхи видобування цінностей з селянської родини систематичнішими способами. Не тільки в містах, але й у маленьких містечках та великих селах були створені крамниці торгсину (торгівля з іноземцями). Там приймали в оплату лише іноземну валюту та вироби з коштовних металів і самоцвітів, вільно продаючи за них товари, у тому числі й продовольчі.

Багато хто з селян мав різні золоті прикраси та монети, за які їм давали в торгсинах трохи хліба (хоча відвідання таких крамниць таїло в собі небезпеку, оскільки співробітники ДПУ, діючи супроти раціональної ідеї, закладеної у функціонуванні цих крамниць, пізніше часто намагалися відібрати цінності, які, здогадно, ще не декларували відвідувачі торгсинів). Увесь проект був, звичайно, частиною зусиль радянського уряду знайти будь-які ресурси, які можна було б використати на світовому ринку. В торгсинах золоті хрести чи сережки обмінювали за кілька кілограмів борошна чи жиру. Вчитель одержав “50 грамів цукру, брусок мила і 200 грамів рису за срібний долар”.

У багатьох селах колишньої Житомирської губернії пани та інші багатші дореволюційні мешканці були римо-католиками. На католицькому цвинтарі їх часто ховали з золотими перснями та іншими коштовностями. У 1932—1933 рр. селяни потайки відкривали могили і за коштовності, здобуті там, купляли їжу в торгсинах, завдяки цьому смертність там була дещо менша, ніж в інших областях.


* * *

З наближенням зими становище села погіршувалося все більше й більше. З 20 листопада за розпорядженням українського уряду селянам-колгоспникам зовсім перестали видавати зерно в оплату вироблених ними трудоднів. Пояснювалося, що цей захід матиме чинність до тих пір, аж поки Україна не виконає державний план по заготівлі зерна. У наступній постанові українського радянського уряду та ЦККП(б) України, ухваленій 6 грудня 1932 р. під тиском Москви, шість сіл (по два в Дніпропетровській, Харківській та Одеській областях) звинувачувалися у злісному саботуванні хлібозаготівель. Всі вони заносилися на “чорну дошку” і підлягали суворому покаранню.

Передбачалося, зокрема, застосувати проти них такі заходи: “негайно припинити доставку товарів і взагалі усю місцеву торгівлю, як державну, так і кооперативну; вилучити всі важливі товари з кооперативних і державних крамниць;

повністю заборонити всю колгоспну торгівлю, у тому числі з іншими колгоспами, колгоспниками та одноосібниками;

припинити видачу кредитів, позбавити права виплати кредитів за простроченими закладними та іншими фінансовими зобов'язаннями;

провести перевірку всього державного та колгоспно-кооперативного апарату з метою усунення з нього усіх “чужих” та “ворожих” елементів. Це завдання покладалося на органи Робітничо-селянської інспекції;

перевірити керівників колгоспів та рядових колгоспників вищезгаданих сіл, щоб усунути з них усі контрреволюційні елементи...”

Слідом за цими з'являлися все нові й нові санкції, і ті українські села, що не могли виконати свої норми хлібоздачі, підлягали повній ізоляції, щоб до них не могли потрапити продукти з міст чи ще звідки.

15 грудня 1932 р. з'явився навіть список цілих районів, “до яких припинили доставку промислових та будь-яких інших товарів, аж доки вони не доб'ються корінного поліпшення у виконанні колективних норм зернових заготівель”. Таких районів було 88 (з 358 у всій Україні) у Дніпропетровській, Донецькій, Чернігівській, Одеській та Харківській областях. Мешканців цих “заблокованих” районів масово депортували на Північ.

* * *

Незважаючи на всі зусилля партійного керівництва, наприкінці 1932 р. на заготівельні пункти було доставлено лише 4,7 млн т зерна — тобто 71,8 % плану.

“Чорний список”, складений у Криницькому районі на Дніпропетровщині, включав селян, які на 1 січня 1933 р. не виконали своїх зобов'язань щодо здачі зерна та натурального податку. До нього було занесено 70 селян із 11 сіл. Лише дев'ять із них змогли пізніше виконати свої норми, решта здала лише половину, а то й чверть того, що від них вимагалося. Один випадок перевиконання норми здачі зерна пояснювали так: “усе його зерно повитягали з ям, а самого засудили”. В цілому засудили шістьох (на добавок жінку з сином через відсутність двох “винних” селян), решту тримали під арештом, аж доки хтось із родини, розпродавши усе майно, не “розраховувався із державою”. 21 селянинові вдалося утекти з села. І так було по всій Україні. А в результаті на початку 1933 р., незважаючи на жахливі умови, в яких опинилося з вини властей село, вони оголосили про третє оподаткування. Це означало новий наступ на хлібні запаси українського селянства, яких уже давно не існувало.

Однак Сталіну та його прибічникам здавалося, що Україна не хоче виконувати державних планів заготівель зерна, що її слід “примусити”, і вони звернулися до крайніх засобів тиску на українську владу.

На спільному засіданні політбюро ЦК ВКП(б) та ВЦВК 27 листопада 1932 р. Сталін заявив, що труднощі, на які наштовхнулася країна при заготівлі хліба в минулому році, виникли, по-перше, в результаті “проникнення у колгоспи та радгоспи антирадянських елементів, які організовували саботаж і диверсії; а по-друге, неправильного, не-марксистського підходу значної частини наших сільських комуністів до колгоспів та радгоспів...”. Він додав до цього, що ці “сільські та районні комуністи занадто ідеалізують колгоспи”, вважають, що з організацією колгоспу нічого антирадянського чи саботажницького там не може виникнути. “А якщо дізнаються про факти саботажу і антирадянські явища, вони оминають ці факти... Нічого й говорити, що такий погляд на колгоспи не має нічого спільного з ленінізмом!”

“Правда” від 4 і 8 грудня 1932 р. закликала до рішучої боротьби з “куркулями”, особливо в Україні: 7 січня 1933 р. газета надрукувала редакційну статтю, у якій звинувачувала Україну у зриві державних заготівель зерна, підкреслювалося, що завдяки потуранню українського партійного керівництва склалося становище, коли “класовий ворог в Україні організовується”.

На спільному засіданні ЦК партії та ВЦВК у січні 1933 р. Сталін заявив, що “причини труднощів, пов'язаних із заготівлею зерна”, треба шукати в самій партії. Перший секретар Харківського обкому партії Терехов спробував заперечити: мовляв, в Україні лютує голод. Сталін висміяв його як “романтика”, а всі спроби українських керівників по-діловому обговорити справу було рішуче відкинуто.

Каганович у своїй доповіді знову наполягав на тому, що в українському селі “все ще існують представники куркульства... куркулі, яких не депортували, заможні селяни, прихильні до куркульства, і куркулі, що втекли із заслання і яких переховують родичі, а часом і м'якосерді члени партії... фактично показуючи себе зрадниками інтересів трудящих”. А крім того, ще були “представники буржуазно-білогвардійської, петлюрівської, козацької, есерівської інтелігенції”. Сільська інтелігенція у ті часи складалася з учителів, агрономів, лікарів і т. д., і згадування цих груп як таких, що підлягають “очищенню” від антирадянських елементів, показове.

Знову пролунав заклик до війни з “класовим ворогом”. “Які,— запитував Каганович,— основні вияви класової боротьби на селі? Передусім, організаційна роль куркуля в саботажі заготівель зерна та посівів”. Саботаж, стверджував Каганович, трапляється на кожному кроці, у тому числі в “деяких центральних сільськогосподарських органах”. Він критикував порушення виробничої дисципліни, а далі заявив, що “куркуль” використовує дрібнобуржуазні тенденції, що зберігаються в середовищі “вчорашніх селян-одноосібників”, і звинуватив ці елементи в “тероризуванні чесних колгоспних трудівників” (див.: “Большевик”. 1933. № 1—2).

24 січня 1933 р. всесоюзний ЦК партії ухвалив спеціальну резолюцію про українську партійну організацію (на яку пізніше посилалися як на “поворотний пункт в історії КП(б)У”. “Правда” від 24 листопада 1933 р. писала навіть, що ця резолюція “відкрила нову сторінку в переможній боротьбі більшовиків на Україні”). У цьому документі українське керівництво звинувачувалося у зриві заготівлі зерна, особливу увагу звернуто на “ключові області” — Харківську (на чолі з Тереховим), Одеську та Дніпропетровську. Було заявлено, що партійні та радянські керівники цих областей “втратили класову пильність”. Пленум оголосив про призначення Павла Постишева — секретаря ЦК ВКП(б) — другим секретарем КП(б)У та першим секретарем Харківського обкому партії; Хатаєвич, який на той час був секретарем ЦК КП(б)У, призначався першим секретарем Дніпропетровського обкому; першим секретарем Одеського обкому став Вегер. Трьох попередніх секретарів усунули з цих посад.

“Притуплення більшовицької пильності” було головною причиною відставання у сільському господарстві, оголосив пізніше Постишев, і це вважалося “одним із найсерйозніших обвинувачень ЦК ВКП(б) проти більшовиків України”.


* * *

Постишев, по суті, призначався спеціальним уповноваженим Сталіна, і він ефективно виконав його завдання, яке полягало в “більшовизації” компартії України і подальшому “видобуванні” зерна від населення українських сіл, що вмирало з голоду.

Прибувши в Україну, Постишев заявив, що рештки “куркулів і націоналістів”, які проникли в партію та колгоспи, продовжують саботувати виробництво. Він категорично висловився проти відправки харчових продуктів у села і водночас заявив, що не може бути й мови про допомогу держави насіннєвим зерном, яке селяни самі повинні знайти (див.: “Правда”. 1933. 13 лют.) Але загрозлива ситуація, що складалася в регіоні, змушувала партійне керівництво вносити певні корективи в свої дії. 25 лютого 1933 р. центральний уряд видав постанову “Про надання допомоги насінням колгоспам України та Північного Кавказу”, згідно з якою у розпорядження України передавалось 325 тис. т насіннєвого зерна, а для Північного Кавказу — 230 тис. т (див.: “Правда”. 1933. 26 лют.). Навіть Постишев, навіть Москва тепер розуміли, що інакше ніякого урожаю у майбутньому взагалі збирати не доведеться (але фактично цю допомогу надали набагато пізніше).

Все ще існував опір у самій партії. Сільських керівників продовжували звинувачувати в намаганні “загальмувати” та “звести нанівець” заплановані ЦК ВКП(б) зернові заготівлі. “Правда” у номері від 6 лютого 1933 р. звинувачувала Харківський обком у тому, що він “намагався інтерпретувати” заміну Терехова Постишевим як звичайну перестановку кадрів і на своєму пленумі навіть не згадав про головні пункти постанови ЦК партії.

Лютневий пленум ЦК КП(б)У зайняв ще більш жорстку позицію. Косіор, усе ще перший секретар ЦК, хоча й відсунутий у тінь Постишевим, виступив на пленумі з промовою, присвяченою питанню заготівлі зерна, яка засвідчила очевидний конфлікт між вимогами партії та реальністю: “Ми маємо тепер нові форми класової боротьби в тому, що стосується заготівель... Коли приїжджаєш до району поговорити про хлібозаготівлі, місцеве начальство починає показувати тобі статистику та таблиці про низький урожай, які повсюдно складають ворожі елементи в колгоспах, сільськогосподарських відділах та МТС. Однак ця статистика нічого не говорить про хліб у полі, ні про те, що його сховали чи вкрали. Але наші товариші, включаючи різних уповноважених, не можуть зрозуміти фальшивих цифр, накинутих їм, і тому вони часто стають захисниками куркулів і оборонцями цих цифр. У багатьох випадках доведено, що ця арифметика — це чисто куркульська арифметика; відповідно до неї ми не одержимо навіть і половини запланованої кількості. Фальшиві цифри та роздуті заяви у руках ворожих елементів, також служать прикриттям злодійства, масового розкрадання хліба” (див.: “Господарство України”. 1933. № 3—4. С. 32).

Косіор різко критикував керівників багатьох районів Одеської та Дніпропетровської областей, які знаходять різні причини для зволікань з доставкою зерна, “ведуть нескінченні розмови про потребу переглянути план”. Він стверджував, що в різних районах, тут і там, мав місце “організований саботаж, інспірований керівними інстанціями місцевих партійних організацій” (див. : “Вісті”. 1933. 13 лют.).

Під час своєї поїздки по Україні Постишев, якого супроводив новий голова українського ОДПУ В.А. Балицький, замінив 237 секретарів райкомів партії та 249 голів райвиконкомів. Деякі райони взагалі зробили “козлами відпущення” — особливо Орєхівський район Дніпропетровської області, “чиє керівництво, як виявилося, складається зі зрадників справи робітничого класу та селян-колгоспників”.

ОДПУ також знайшло для себе “працю” у жорсткій чистці ветеринарів за падіж худоби. Подібний метод подолання цього явища узагалі став традиційним: повідомлялося про засудження до смертної кари близько ста лікарів лише в одній Вінницькій області в 1933—1937 рр.

Доходило до курйозів. Так, серед інших заарештували увесь штат метеостанції за звинуваченням у фальсифікуванні прогнозів погоди, що нібито призвело до зменшення урожаю. У березні 1933 р. газета “Вісті” повідомляла про те, що співробітників наркоматів землеробства та радгоспів було засуджено до розстрілу за різний саботаж, наприклад, пошкодження тракторів, зумисне зараження бур'яном та підпалення. Ще сорок дістали різні строки ув'язнення, їх звинуватили у тому, що вони використали свої повноваження для того, щоб “створити голод у країні”.

Водночас 10 тис. нових активістів послали на постійну працю в село, ще 3 тис. дістали призначення на посади голів колгоспів, секретарів партійних організацій та уповноважених. У 1933 р. усунуто 49,2 % голів колгоспів в Одеській і 44,1 % у Донецькій областях (а також, відповідно, 33,2 і 33,8 % керівників нижчої ланки, зокрема, бригадирів та інших колгоспних організаторів). У Богуславському районі на Київщині двом головам колгоспів, що були членами партії, двічі вдавалося зменшити норми хлібоздачі, але вони не спромоглися виконати навіть їх. Після цього обох керівників звинуватили в саботажі та спілкуванні з “куркульсько-петлюрівськими недобитками” і віддали під суд. У більшості сіл, про які ми маємо повідомлення, новопризначені керівники були росіяни.

Крім того, у 1933 р. 17 тис. робітників відрядили до політвідділів МТС і 8 000 до політвідділів радгоспів. Загалом принаймні 40—50 тис. чоловік направили зміцнювати сільські парторганізації. Лише в одному районі (Павлоградському Дніпропетровської області) райком партії командирував до 37 сіл і 87 колгоспів 200 спеціальних уповноважених і майже стільки ж — райком комсомолу.

Партійні кадри, що зазнали чималої чистки, знову послали на село для боротьби проти селян, що вмирали з голоду.

Нижче подаємо досить відвертий, як на нашу думку, виклад питання А. Яковлєвим, наркомом землеробства СРСР, на з'їзді колгоспників-ударників у лютому 1933 р. Він заявив, що українські колгоспники не впоралися з посівними роботами 1932 р.: “таким чином, вони наробили шкоди урядові та самим собі”. Потім, “не спромігшись належним чином зібрати урожай, вони були останніми з усіх районів нашої країни у виконанні свого обов'язку перед урядом... Своєю поганою працею вони покарали себе та уряд. І з цього, товариші українські колгоспники, зробимо висновок: тепер час розплатитися за погану працю в минулому” (див.: “Правда”. 1933. 19 лют.).

Істерична брутальність, що нею супроводжувалися втручання Постишева, не могла дати багато зерна. Натепер запаси вичерпано і майже нічого їсти.

* * *

Люди вмирали усю зиму. Але всі документи засвідчують, що масове вимирання села почалося фактично на початку березня 1933 р.

“Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли втримати сечі... і тепер усе геть начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу “локшини”, і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп'яхи, проліски, іван-чай, амарант та кропиву...”

“Липа, акація, щавель, кропива та інші рослини, які тепер складали основний “раціон” селянських родин, не мали в собі багато білків. Слимаків, що трапляються лише в деяких місцевостях, варили, юшку споживали, а хрящове м'ясо дрібно рубали, переміщували з листям і їли або радше просіювали”. Це запобігало набряканню тіла та сприяло виживанню. На Півдні України та на Кубані часом можна було вижити, полюючи на бабаків та інших малих звірів. В інших місцевостях рятівною була ловля риби (хоча для родини був риск дістати присуд за ловлення риби біля свого села). Малясу з місцевої ґуральні в Мельниках, яку вилили як непридатну для худоби, з'їли місцеві селяни.

Навіть уже наприкінці 1932 р. зарубіжні кореспонденти привозили жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому на відстані 30 км на південь від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак. “В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро мешканців, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан”.

В українській сільській школі учитель розповідав, що на додачу до подоби борщу, приготовленого з кропиви, бадилля буряків, щавлю та солі (якщо вона була) дітям урешті давали також ложку бобів — за винятком дітей “куркулів”.

Агроном одного із сіл Вінницької області згадував, що у квітні, коли піднявся бур'ян, селяни “почали їсти щавель та кропиву... Але від споживання цих диких рослин люди діставали водянку і масово вмирали. У другій половині травня смертність настільки виросла, що місцевому колгоспу довелося виділити спеціальний віз, щоб кожного дня відвозити мертвих на цвинтар” (тіла кидали до спільної могили без будь-яких церемоній). Інший активіст описує, як він разом із візником їздив на санях по селу від хати до хати, і їхнім обов'язком було запитувати в кожній хаті, де все ще жили люди, чи є серед них мертві, яких можна було б відвезти.

Ми маємо найрізноманітніші свідчення, залишені очевидцями — селянами, яким пощастило вижити у ті страшні роки, колишніми активістами і радянськими письменниками, які самі в молоді роки були свідками цих подій і пізніше описали їх, коли це стало можливим. Один із них, уже за часів хрущовської “відлиги” зміг розповісти про те, який “у 1933 р. був жахливий голод. Цілі родини вмирали, хати розвалювалися на шматки, сільські вулиці порожніли”.

Інший, згадуючи пережите, пише: “Голод: яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш його. Ті, що ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка — голови родини — аніж почуття власної безпорадності, що виникає, коли чуєш жінчині молитви, коли вона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забули, як посміхатися.

Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість місцевих родин не мала чого покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в підвалах, жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на поживу...

Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми”.

Колишній активіст так коментував ці події: “На полі бою люди вмирають швидко, вони захищаються, їм допомагає бойове братерство та почуття обов'язку. Тут я бачив людей, які вмирали самотньо, повільно, розуміючи, що їх принесли в жертву задля чиїхось корисливих інтересів, їх упіймали в пастку і залишили вмирати кожного в своїй хаті, в результаті політичної постанови, яку прийняли десь у далекій столиці за конференційними та бенкетними столами. Не було навіть утіхи неминучості, яка б полегшила страждання.

Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства. Скрізь ми знаходили чоловіків і жінок, що лежали ниць, з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого виразу.

У травні 1933 р. один подорожній налічив шість трупів на дванадцятикілометровій смузі між двома селами у Дніпропетровській області. Зарубіжний журналіст під час своєї полудневої прогулянки селом натрапив на дев'ять трупів, включаючи двох хлопчиків у віці восьми років і дівчинку — десяти.

Один військовий розповідає, що коли їхній потяг в'їхав на Україну, вони з товаришами просто вжахнулися. Солдати передали їжу жебракам-селянам, і на них доніс комендант потягу. Одначе командир корпусу (С. Тимошенко) застосував до них досить незначну міру покарання. Коли підрозділи розгорнулися в колону, “чоловіки, жінки, дівчата, діти підійшли до дороги, що вела до табору. Вони стояли мовчки. Стояли, виморені голодом, їх відігнали, але вони знову з'явилися в іншому місці. І знову — стояли, знесилені від голоду”. Комісарам довелося багато попрацювати, щоб вивести солдатів зі смутку. Коли розпочалися маневри, слідом за польовими кухнями рушили зголодовані селяни. Під час обідньої перерви солдати передавали їм свої пайки. Командири з комісарами відходили подалі, роблячи вигляд, що нічого не помічають.

Тим часом на селі “бідні жебрачили в бідних, виморені голодом просили їжі в таких самих знесилених від голоду”, а ті, що мали дітей, у тих, що їх не мали. На початку 1933 р. в центрі великого українського села, “поблизу руїн церкви, яку висадили в повітря динамітом, розташувався сільський базар. Усі, хто там присутній, мають опухлі обличчя. Вони мовчазні, а коли говорять, ледве чи можуть шепотіти, їхні рухи повільні та непевні через розпухлі ноги та руки. Вони торгують стеблами кукурудзи, кукурудзяними качанами, висохлим корінням, корою дерев та коренями водяних рослин...”

Одна молода дівчина з Полтавщини, яка почувалася трохи краще за інших, описує свій Великдень 1933 р. Її батько пішов обміняти останні родинні сорочки (полотняні та вишиті речі вже давно були продані) “на їжу для Великодня”. Коли він повертався з чотирма кілограмами кукурудзи та чотирма висівок, його заарештували за спекуляцію (хоча й звільнили двома тижнями пізніше), а харчі конфіскували. Коли він не повернувся, “мати зварила нам суп із двох склянок сушених, мелених картопляних очисток і восьми не дуже великих картоплин”. А потім з'явився бригадир і наказав їм вийти працювати в поле.

Жінці з села Федіївка Полтавської області, чоловіка якої засудили до п'яти років таборів як “члена СВУ”, якось вдавалося годувати свою родину аж до квітня 1933 р. Навіть коли помер її чотирирічний син, бригади “активістів” не залишили жінку в спокої, запідозривши, що могила, викопана нею для хлопчика, була в дійсності хлібною ямою. Вони розкопали її, знайшли тіло і лише тоді дозволили матері знову поховати його.

Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи; залишалися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися до міста. Сільські фельдшери теж — адже ліками голод не вилікуєш. Та й із міста вже ніхто не приїжджав. Навіщо це тепер? Як писав В. Гроссман, “з тих, що вмирають з голоду, все одно нічого не візьмеш. Коли держава вже не могла нічого вичавити з людини, та ставала просто непотрібною. Для чого її вчити? Задля чого лікувати?”

Навесні селянам взагалі практично заборонили зрушувати з місця. Зокрема, зберігся наказ по Північно-Донецькій залізниці від 15 березня, в якому залізничники суворо попереджувалися про те, що селяни можуть їхати кудись тільки з дозволу голови їхнього колгоспу.

Для місцевого населення існували певні обмеження й навіть заборона на працю, зокрема у промисловості. Інколи праця все-таки була, але на жахливих умовах. Наприклад, на відбудові залізничного шляху до цукроварні в одному з міст людям, які півроку не бачили хліба, давали його по 500 г на день, а цукру — по 30 г. Для цього робітники мали викопати 8 кубометрів землі за зміну, що було понад їхні сили. До того ж їсти, як правило, давали тільки ввечері, і люди часто вмирали прямо на робочому місці. Коли одному з радгоспів біля Вінниці знадобилися люди для догляду за помідорами та огірками, їм запропонували дещо більше — кілограм хліба, гарячу страву та два карбованці щоденно. Бажаючих прийшло багато, але більше половини з них були просто неспроможні працювати. Кожного дня певна кількість робітників умирали після першого прийняття їжі — це було непосильно для змученого голодом шлунка.

У квітні припинилася видача хлібних пайків, а в містах знову відкрили крамниці, де можна було купити кілограм хліба на особу за високу ціну. Але прив'язані до своїх місць селяни не могли використати навіть цю ситуацію. Ті, хто міг ще рухатися, все ж кидали свої домівки і добиралися хоча б до залізничних станцій. Часом невеликі садочки навколо цих станцій були геть усіяні трупами, яких зносили туди залізничники, котрі самі хиталися від голоду. Деякі селяни виходили просто в поле до поїздів, що проходили, і просили у пасажирів хліба; інколи їм перепадало декілька скоринок. Але згодом сил не вистачало і для цього. Так, у Харцизьку в Донбасі жебраки, яких протягом весни 1933 р. ганяли зі станції, заповнили всі навколишні сквери, де вони жили, спали і вмирали.

У великих містах становище простого люду було не менш жахливим. Не голодували лише ті, хто мав роботу та продуктові картки. Але на них за один раз можна було купити тільки кілограм хліба, а постачали його вкрай погано. Свідки зазначали, що “того, що завозили у крамниці, ледве вистачало для привілейованих класів”. Для останніх існували до того ж спеціальні, закриті для інших, крамниці, якими користувалися високі партійні функціонери, державні службовці, співробітники ОДПУ, старші офіцери, керівники виробництва тощо,— специфічна риса радянського способу життя, яка зберігалася і надалі.

Доходи різних верств міських мешканців у середньому мали незначну амплітуду, але насправді все вирішувала система нормування і продажу продуктів. Так, скажімо, викладач інституту і старший співробітник ОДПУ одержували приблизно однакову зарплатню, але перший міг спожити тільки близько половини того, що споживав другий. Справа в тому, що чекіст мав спеціальні харчові картки, котрі дозволяли купувати товари за низькими цінами, і таким чином його реальні доходи набагато перевищували доходи науковця.

Загалом навіть кваліфіковані робітники і службовці в містах України заробляли не більше 250—300 крб на місяць і жили переважно на чорному хлібі, картоплі та оселедцях при постійному браку одягу та взуття. Ще влітку 1932 р. харчові норми київських службовців пообтинали від 400 до 200 г хліба на день, а норми промислових робітників — від 800 до 600 г. Щодо студентів, то їхня щоденна норма становила 200 г сурогатного хліба, тарілку рибної юшки, дві ложки каші чи кислої капусти та 50 г конини.

Черги до київських крамниць сягали півкілометрової довжини. Люди вистоювали в них не одну годину, тримаючись за пояс того, хто попереду. Ті, кому вистачало, одержували за картками 200—400 г хліба, решта ж була змушена приходити наступного дня, маючи на долоні намальовані крейдою номери.

Доведеш до відчаю селяни, незважаючи на спеціально встановлені дорожні бар'єри, прагнули будь-що дістатися до міст, але знаходили там мало допомоги. Так було у Дніпропетровську, в Донбасі, інших місцях, де майже половина прибулих уже доживала свої останні дні. Аби потрапити до Києва, уникаючи перекритих шляхів, селяни продиралися крізь ліси та болота. Інколи виживав один на кілька тисяч, але щастя його було недовгим: у місті йому все одно судилося помирати.

На вулицях міста можна було бачити моторошні сцени. Люди, як звичайно, поспішали у своїх справах, а поміж ними, на землі, повзали діти та дорослі, знесилені голодом. Досить часто на них майже не звертали уваги. Проте траплялися й інші випадки. Так, деякі кияни допомагали селянам переховуватися від міліції. А ось що повідомляє харків'янка: “Я бачила жінку, опухлу від голоду, що лежала на Кінній площі. Хробаки буквально поїдали її живцем. Уздовж тротуару йшли люди, які клали маленькі шматки хліба поруч з нею, але бідолаха була вже надто близька до смерті, щоб їсти їх. Вона лише плакала і просила медичної допомоги...” До речі, є свідчення про те, що медичним працівникам заборонялося надавати допомогу селянам, котрі перебували в місті нелегально.

У Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах буденною справою для представників місцевої влади стала вранішня очистка вулиць від трупів. Лише у Полтаві їх щоразу збирали близько 150. “Я бачив,— пише свідок київських подій,— одну таку підводу з дітьми, що лежали на ній. Вони були саме такими, якими я описую їх,— із худорлявими, витягнутими, немовби пташиними обличчями. Ці маленькі пташки долетіли до Києва, і яку користь вони мали з того? Деякі з них щось бурмотіли, повертаючи голови. Я спитав візника про них, але він тільки махнув рукою, промовивши: „Коли вони дістануться туди, куди їх везуть, вони також замовкнуть"”.

На тих, котрі ще якось животіли, час від часу влаштовували облави. Робили це приблизно щотижня загони міліції та спеціально мобілізованих партійців, і робили жорстоко й безжалісно. Зокрема, 27 травня 1933 р. у Харкові кілька тисяч селян, що намагалися прилаштуватися по всьому місті у черги за хлібом, зігнали докупи, увіпхнули у залізничні вагони і перевезли до станції Лісова, де скинули до ями і залишили напризволяще.

Люди, гнані голодом, небагато виграли порівняно з тими, хто залишався помирати вдома,— хіба що на кілька днів віддалили свою неминучу смерть. Але спонука до руху була надто непереборною. Як пише В. Гроссман, “людину, що вмирає, ніби мучить і гонить якийсь вогонь, і в неї розриваються і нутрощі, і душа”. Спочатку людина тікає і блукає, але врешті “заповзає назад додому. Це значить, що голод, голодна смерть перемогли”.

Якщо вдатися до цифр, то з загальної чисельності сільського населення України у 20—25 млн загинуло близько 5 млн — між четвертою та п'ятою частинами. Відсоток смертності значно коливався від місцевості до місцевості й навіть від села до села — починаючи з 10 і досягаючи 100.

Найвищого рівня смертність сягнула в областях, що спеціалізувалися на вирощуванні хліба,— Полтавській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Одеській: мінімальний відсоток тут становив 20—25. У Вінницькій, Житомирській, Донецькій, Харківській та Київській областях смертність була нижчою — 15—20 %. Краще за всіх пережили голодомор крайні північні райони України, де вирощували цукрові буряки, а ліси, ріки та озера містили багато того, що можна було використати як їжу.

Лікарі, будучи по суті державними службовцями, за наказом згори всіляко приховували дійсні причини смертності, вказуючи різноманітні хвороби, найчастіше дизентерію, посилаючись на “старечу слабість”, тощо. А наприкінці 1932 р. свідоцтва про смерть припинили виписувати взагалі. Незважаючи на те, списки жертв голоду по окремих селах вели ті, хто розумів важливість цієї справи; збереглися й ретельні підрахунки, зроблені деякими офіційними особами.

До нас дійшло чимало повідомлень, у тому числі невеличких розповідей уцілілих під назвами: “Доля села Яреськи”, “Гурське втрачає 44 % свого населення”, “Голод спустошує село Плешкани”, “430 смертей від голоду в Жорнокловому”, “Спустошення голодом села Стрижівка” тощо. А поза цими і тисячами інших сіл Київщини та Вінниччини гори трупів лежали просто неба, і не було жодного спроможного поховати їх.

Подібних фактів можна навести безліч. Так, навіть у досить благополучному селищі Романкове, розташованому поблизу великого металургійного заводу в Кам'янському” (нині Дніпродзержинськ), де працювали члени місцевих родин і отримували там харчові пайки, лише протягом п'яти місяців зафіксовано 588 смертей серед 4—5-тисячного населення. У селі Маківцях на Вінниччині, що мало 312 господарств і 1293 особи населення, трьох чоловіків і двох жінок страчено за обтинання колосків пшениці на колгоспному полі, а 24 родини заслано до Сибіру. Навесні 1933 р. багато сільчан померло з голоду, решта втекла. Порожнє село перекрили і повісили чорний прапор на ознаку епідемії тифу. Один з оповідачів згадує про свого батька-комсомольця, який разом із товаришами ходив по селах і встановлював напис “Вхід заборонено”, оскільки просто не було можливості поховати численні трупи. У селах із 3—4-тисячним населенням (Орлівка, Смолянка, Грабівка) залишилося лише 45—80 чоловік. Село Мачухи на Полтавщині із 2 тис. родин втратило близько половини. А менші населені пункти цієї ж області, мешканцями котрих були, вочевидь, хазяйновиті селяни-одноосібники (хутори Сороки, Лебеді, Твердохліби, Малолітка), знелюдніли повністю. Населення решти вцілілих хуторів, як підрахував один агроном, скоротилося приблизно на 75 %. Кількість мешканців села Яреськи, мальовничі ландшафти якого понад річкою Ворсклою приваблювали багатьох радянських кінематографістів, зменшилася від 1500 до 700. В іншому селі на Житомирщині у 1933 р. з 3500 жителів померло 800, а на світ з'явився лише один новонароджений — син активіста. Колишній радянський журналіст засвідчував, що в його рідному селі із 2011 мешканців померло близько 700, у тому числі дітей. Понад третини людності села Рясне на Полтавщині загинуло від голоду, а у селі Вербки Дніпропетровської області до вересня 1933 р. спорожніло більше половини хат.

Наведемо також інформацію безпосередньо з західних джерел. Американський комуніст, який працював на радянському підприємстві, зазначав, що з 15 колгоспів та радгоспів, які він відвідав у вересні 1933 р., кожен втратив не менше 10 % робочої сили через голод. У селі Ожердовому йому навіть показали реєстраційні книги: чисельність населення з вересня 1932 р. до квітня 1933 р. впала від 527 до 420 осіб, кількість корів — від 353 до 153, свиней — від 156 до 10З...

Інший випадок: у серпні 1933 р., після скасування заборони для іноземних журналістів, кореспондент газети “Крісчен саєнс монітор” побував на Полтавщині та Київщині. Як і в попередньому випадку, представники місцевої влади називали йому відсоток смертності, котрий ніколи не був нижчим від 10. Так, в одному із сіл з 2072 осіб померло 634; у 1932 р. лише одна пара взяла шлюб; у селі народилося шестеро малюків, з яких вижила лише одна дитина; багато дітей стали сиротами.

Ось його опис одної з місцевостей поблизу Білої Церкви: “„Нормальну", 10-процентну смертність значно перевищено. По дорозі до села старі ікони з ликом Христа зняли, але терновий вінець залишився,— мабуть, як символ того, через що довелося пройти селу. Увійшовши в село, ми побачили одну покинуту хату за іншою, з проваленими шибками, з городами, що геть заросли бур'яном. На порожній вулиці ми зустріли хлопця, котрий сказав нам, що багато мешканців села полягло протягом минулої зими і весни”.

Ще декілька фактів. У селі Шилівці, яке зазнало великих втрат під час кампанії розкуркулення, смертність була такою високою, що підвода, що возила померлих, робила дві поїздки на день. Єврейське село Коростишів неподалік від Києва, за словами його колишнього мешканця, виглядало “як труп у порівнянні з тим селом, що я його знав”. У синагозі розташувалася мотузяна фабрика. Діти вмирали з голоду. (Наперед зазначимо, що переселення знелюднілих єврейських осередків ще стане об'єктом спеціальних заходів.) Більшість жителів протестантського села Озаринці на Кам'янець-Подільщині вимерла. На відміну від них меноніти, які жили у селі Гальбштадт на Запоріжжі ще з часів Катерини II і одержали тепер трохи допомоги від своїх одновірців з Німеччини, постраждали від голоду менше. Проте згодом, у 1937—1938 рр., їх усіх буде депортовано як “шпигунів на користь іноземної держави”.

Цікавим видається аналіз соціального статусу жертв голодомору, зроблений у селі Будьонівка Полтавської області. Із 92 померлих 57 були колгоспниками, 33 — одноосібниками; з класового ж погляду 31 був бідняком, 53 — середняками, вісім — куркулями (включно з двома, що їх виключено з колгоспу). Взагалі, як свідчать численні повідомлення, головними жертвами голоду були бідняки або близькі до цієї категорії селяни, що не змогли чи не бажали приєднатися до “нової сільської еліти”. Зокрема, один із звітів про конфіскацію зерна показує дев'ять випадків його “приховування”; ті ж, хто вдавався до цього, ідентифікуються як робітники (два) та бідні чи середні селяни (сім). Це означає, що в результаті конфіскації якоїсь мізерної кількості хліба ці люди були просто приречені.

Із тих небагатьох даних, що ми маємо по деяких округах, випливає, що частка померлих становила приблизно від однієї п'ятої до однієї сьомої загального числа населення. Майже половину з них складали діти. При тому, що в одному з округів за 1932—1933 рр. було зареєстровано лише 20 народжень, картина видається більш ніж переконливою.

* * *

Досі ми займалися переважно лише селами та цифрами. Тепер розглянемо ті жахливі події на, так би мовити, індивідуальному рівні.

Ось що пише вцілілий свідок голодомору: “Клінічна картина голоду добре відома. Він знищує ті ресурси людського організму, які виробляють енергію, і це знищення прогресує в міру того як необхідні речовини не споживаються людиною. Тіло марніє. Шкіра набуває сірувато-брунатного відтінку і вкривається численними зморшками. Людина помітно старіє. Навіть малі діти та немовлята мають старечий вигляд, їхні очі збільшуються, стають виряченими і нерухомими. Процес дистрофії часом зачіпає всі тканини, і нещасний нагадує кістяк, вкритий натягненою шкірою. Але частіше трапляється набрякання всіх тканин, особливо на руках, ногах та обличчі. Тоді шкіра тріскається і з'являються незагойні гнійні виразки. Рушійна сила зникає, оскільки найменший рух повністю знесилює людину. Основні життєві функції вже споживають тканини та альбумін власного тіла. Дихання та серцебиття прискорюються. Зіниці розширюються, починається діарея голоду. Цей стан небезпечний хоча б тому, що мінімальне фізичне зусилля викликає зупинку серця. Це часто трапляється тоді, коли страждалець ходить, підіймається сходами або намагається бігти. Загальна слабкість прогресує. Тепер хворий не може встати або посунутися на ліжку. У стані напівсвідомого сну він може проіснувати ще якийсь тиждень, аж поки його серце перестає битися”.

Не такий професійний, але не менш жахливий опис страждань селянина дає його колишній сусіда: “Під очима в нього були дві мішкоподібні пухлини, і шкіра на них мала незвичний блискучий відтінок. Його руки також напухли. На пальцях пухлини тріснули, і з ран виходила прозора рідина з винятково гидким запахом”. Цинга і фурункули також спотворювали людські тіла. На ногах наростали величезні пухирі, які нещасні призвичаювалися раз у раз проколювати.

“Смерть від голоду — це неприємна тема. Неприємна, але вона весь час повторюється”,— коментує один автор. Отож, читаючи ці поодинокі свідчення, не забуваймо, що такою була доля мільйонів.

Ті, що вціліли, описують смерть своїх односельців простими словами, позбавленими будь-яких емоцій. Так, мешканець села Федіївки на Полтавщині, що на початку 1932 р. налічувало 550 осіб, свідчить: “Першою померла родина Рафаликів — батько, мати та дитина. Пізніше родину Федіїв із п'яти осіб також знищив голод. За нею пішли родини Прохора Литвина (чотири особи), Федора Ґонтового (три особи), Самсона Федія (три особи). Другу дитину останньої родини побили до смерті на чиїйсь ділянці цибулі. Померли Микола та Ларіон Федії, за якими пішли Андрій Федій з жінкою; Степан Федій, Ангін Федій з жінкою та чотирма дітьми (дві інші маленькі дівчинки вижили); Борис Федій з жінкою та трьома дітьми; Оланвій Федій з жінкою; Тарас Федій з жінкою; Федір Фесенко, Костянтин Фесенко, Меланія Федій, Лаврентій Федій, Петро Федій, Єлисей Федій з братом Федором; Сидір Федій з жінкою та двома дітьми; Іван Ґонтовий з жінкою та двома дітьми; Василь Перч з жінкою та двома дітьми; Макар Федій, Прокіп Фесенко, Аврам Федій; Іван Сказка з жінкою та вісьмома дітьми. Деяких із цих людей поховали на місцевому цвинтарі, інших лишили лежати там, де вони померли. Наприклад, Єлисавета Лукашенко померла на лузі, її останки поїли круки. Інших просто скинули до поблизької ями. Останки Лаврентія Федія лежали на черені його хати, аж поки їх не пожерли щури”.

Інше свідчення: “В селі Лисняки Яготинської округи жила родина Двірків, батько з матір'ю та четверо дітей — двоє дорослих і два підлітки. Цю родину розкуркулили та виселили з їхньої хати, яку знесли. Під час голоду 1932—1933 років вся ця родина, за винятком матері, померла з голоду. Одного дня голова колгоспу Самокиш прийшов до цієї старої жінки та “мобілізував” її на працю на колгоспному полі. Квола жінка взяла свою сапу і, зібравши останні сили, пішла до правління колгоспу, але не дійшла туди. Сили їй відмовили, і вона впала мертва на самому порозі правління”.

А ось доля двох родин з іншого села: “Антін Самченко помер з жінкою та сестрою, залишилося троє дітей... У родині Микити Самченка залишилися батько з двома дітьми... І Сидір Одноріг помер з жінкою та двома дочками; одна дівчинка залишилася. Померли Юра Одноріг з жінкою та трьома дітьми; залишилася жива одна дівчинка”.

У невеличкому селі Горіхове, коло Житомира, лише 10 із 30 господарств мали ще живих мешканців у 1933 р. Цілі родини вимирали. Типовим прикладом може слугувати родина Війтовичів: “їхній молодший син, шістнадцяти років, повертаючись одного дня зі школи в Шахворівці... помер край дороги... Старша дочка Палажка померла на колгоспному полі... Стара мати померла на вулиці по дорозі до праці.” Тіло батька знайшли в Коростишівському лісі, наполовину пожерте звірами”. Лише старший син, що служив в ОДПУ на Далекому Сході, вижив.

Інший уцілілий свідок зазначає, що трагічні події у Червоновікнянській окрузі на Одещині залишили в його пам'яті невитравний слід: “Серед перших жертв голоду наприкінці 1932 р. була родина Таранюків: батько, мати та три сини. Два останніх були комсомольці, що активно допомагали у „збиранні хліба". Батько з матір'ю померли у своїй хаті, а сини — під сусідськими тинами... В той час шість чоловік померли в родині Зверхановських. Якимсь чудом син Володимир і дочка Тетяна вижили... Коваля, Іларіона Шевчука, з опухлими від голоду суглобами, який у січні 1933 р. прийшов до сільради по допомогу, заманули до приміщення пожежної команди, де забили палицями. Це вбивство вчинили голова сільради Ю. Конофальський, його заступник І. Антонюк і секретар В. Любомський... Бідна вдова Данилюк з синами зазнали дуже трагічного кінця. Їі мертве тіло поїли хробаки, а двоє синів — Павло та Олекса, випрошуючи харчів, упали мертві. Лише третій син Трохим вижив, спромігшися знайти харчі в місті... Порфирія Нетеребчука, одного з найпрацьовитіших селян, знівеченого тяжкою працею, знайшли мертвого коло церковного паркану... Старий Іван Антонюк помер, коли дочка годувала його „хлібом", зробленим із зелених колосків, які вона непомітно зрізала в полі... Олекса Войтриховський урятував життя собі та своїй родині (жінці та двом малим дітям), споживаючи м'ясо коней, що поздихали в колгоспі від сапу та інших хвороб. Він викопав його вночі і приніс додому в мішку. Його старший брат Яків з невісткою померли раніше від голоду”.

Робітник, котрий відвідав своє рідне село, дізнався, що його “тесть Павло Гузар, опухлий від голоду, попрямував до Росії в пошуках хліба і помер у хащі в селі Лиман, за кілька кілометрів від дому. Люди в Лимані допомогли поховати його. Вони також розказали, як інша сестра моєї матері поїла висівок і коренів і померла наступного дня; як удову старшого брата перехоплювали принаймні п'ять разів по дорозі до Росії, куди вона подалася, щоб дістати хліба, і як вона обміняла всю свою одежу на харчі і старалася опікуватися своїми трьома дітьми та моєю старою матір'ю, але врешті померла сама від голоду. Тоді померли двоє з її дітей — Яків, шести років, і Петро, восьми”.

Двом американцям, що походили з України, вдалося відвідати рідне село у 1934 р. Своїх батьків вони не застали в живих, а обличчя їхньої сестри було таке спотворене, що її неможливо було впізнати. В одній українській родині, пише ще один свідок, де деякі лежали, ледве дихаючи, а інші зовсім не дихали, “дочка господаря, якого я знаю, лежала на підлозі в якомусь приступі божевілля, гризучи ніжку стільця... Коли вона почула, як ми входимо, вона не повернулася, а загарчала, точно як гарчить собака, якщо підійти близько, коли він гризе свою кістку”.

Кореспондент агентства “Асошіейтед пресс” наводить листа, якого йому показав штатний працівник газети “Правда”, що спеціалізувався на викритті “капіталістичних побрехеньок”, від свого батька-єврея з України:

“Мій коханий сину!

Цим листом повідомляю тебе, що твоєї матері немає вже в живих. Вона померла від голоду після місяців страждань. Мені також уже недовго лишилося, як і багатьом іншим у нашому селі. Час від часу нам удається урвати якусь крихту, але цього нам не вистачить надовго, хіба що надішлють харчів із центру. Тут у нас на сотні кілометрів нема ніяких харчів. Останнім бажанням твоєї матері було, щоб ти, наш єдиний син, замовив заупокійну молитву за неї. Як і твоя мати, я також сподіваюся, що ти забудеш про свій атеїзм тепер, коли безбожники принесли нам гнів Всевишнього на Росію. Чи то буде забагато чекати листа від тебе, в якому ти напишеш, що замовив заупокійну молитву за свою матір — принаймні раз — і що ти зробиш те саме за мене? Тоді легше буде вмирати”.

Інший американський кореспондент поїхав до села Жуки Полтавської області у супроводі голови місцевого колгоспу та агронома. Спочатку вони повели його по хатах досить забезпечених бригадирів або комуністів. Але потім він вибрав першу-ліпшу хатину навмання і зайшов усередину, а слідом за ним його супутники. Єдиною особою, що займала її, була дівчина 15 років. Між ними відбулася така розмова: “Де твоя мати?” — “Померли від голоду минулої зими”. — “Чи маєш якихось братиків чи сестричок?” — “Мала чотирьох, всі вони також повмирали”. — “Коли?” — “Минулої зими та весни”. — “А батько?” — “Вони працюють у полі”. Коли всі вийшли, ті, що супроводжували кореспондента, не мали що й сказати.

Із групи переміщених осіб у таборі в Німеччині у 1947—1948 рр. сорок одного українця (переважно городян, що мали родичів у селі) спитали, чи хтось з їхніх родин помер від голоду. П'ятнадцятеро відповіли “ні”, а двадцять шість — “так”.

Селянські родини, повільно вмираючи в своїх порожніх хатах, по-різному зустрічали свою долю: “В одній хаті було щось подібне до війни. Всі пильно стежили одне за одним, Люди перехоплювали крихти одне від одного. Жінка піднімалася на чоловіка, а чоловік на жінку. Мати ненавиділа дітей. А в іншій хаті любов не згасала до самого кінця. Я знав одну жінку з чотирма дітьми. Вона оповідала їм казки, щоб вони забули про свій голод. У неї самої язик ледве ворушився, але вона брала їх на руки, хоч сама не мала сили підвести свої руки навіть без тягаря. Любов і далі жила в ній. І люди бачили, що коли була ненависть, то й вмирали швидше. Та все ж любов, як би там не було, нікого не врятувала. Все село загинуло, всі до одного. Ніхто не залишився у живих”.

Голод породжував згубні психічні симптоми, які декому було важко подолати. Люди писали анонімні доноси на своїх сусідів, що ті, мовляв, приховують зерно (часом не без підстави). Частим явищем стали вбивства, подібні до цього: “У селі Білки Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя та їхню 16-річну дочку, щоб узяти собі 12 кілограмів борошна, яке вони мали. Він же вбив свого приятеля Петра Коробейника, коли той ніс чотири хлібини, які дістав у місті”. Отож, засліплені голодом, люди подекуди втрачали людську подобу.

Існують численні повідомлення про самогубства, майже завжди повішанням. Але найстрашнішим фактом було інше: “Деякі божеволіли... Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх. Я бачив одну таку людину. Цю жінку привели до окружного центру під конвоєм. Вона мала людське обличчя, але очі були вовчі. „Це людоїди,— казали про таких,— їх треба стріляти". Ніби сама матір винна, що її довели до божевілля ті, хто робив це задля якоїсь вищої мети, задля добра всіх...”

Закону щодо людоїдства фактично не існувало (напевно, і на Заході теж). Ми маємо лише конфіденційну директиву до співробітників ДПУ та головних прокурорів в Україні від К. Карлсона, заступника начальника українського ДПУ, датовану 22 травня 1933 р. В ній ідеться про те, що оскільки людоїдство не підпадає під жодну статтю Карного кодексу, всі справи, пов'язані з ним, слід передавати до місцевих відділів ДПУ. Це треба було робити і у тих випадках, коли людоїдству передувало вбивство, хоч воно і передбачене ст. 142 Карного кодексу.

До розстрілу за людоїдство вдавалися не завжди. Наприклад, є дані про те, що наприкінці 30-х років 325 винних у цьому злочині (75 чоловіків і 250 жінок) все ще відбували довічне ув'язнення в таборах Біломорсько-Балтійського каналу.

Відомі десятки різноманітних історій, пов'язаних із людоїдством. Одні поїдали членів своєї родини, інші ловили сторонніх дітей, ще інші влаштовували засідки на подорожніх тощо. Моторошний випадок стався у селі Калмазівці на Одещині, коли по всьому селі шукали вкрадену свиню, а знайшли зварені дитячі трупи.

Не всі факти людоїдства були спричинені психічними збоченнями. Ось такий, досить показовий, випадок. Активіст, що здійснював колективізацію в Сибіру і повернувся в Україну 1933 року, знайшов своє село майже повністю вимерлим. Молодший браг розповів йому, що їхня сім'я жила саме на корі й траві, а коли і цього не стало, “мати каже, ми повинні з'їсти її, якщо вона помре”.

Усі ці приклади стосувалися простих селян. Тепер поглянемо на те, в якому становищі перебувала “нова сільська еліта”.

Представники її вищого рівня — партійне керівництво, співробітники ДПУ тощо — забезпечувалися якнайкраще і пережили голод без відчутних ускладнень. Але доля рядових активістів склалася інакше. Так, членів так званих “комітетів незаможних селян” (комнезамів), які нещадно боролися з “куркулями” та іншими контрреволюціонерами, реквізуючи у них зерно, на останній стадії цього процесу переводили до інших сіл, а якісь харчі, котрі ті приховували для себе, під час їхньої відсутності відбирали. А 25 березня 1933 р., коли комнезами вже вичерпали свої функції, їх розпустили, залишивши членів комітетів помирати разом із рештою сільчан.

Чи варто казати, якими, м'яко кажучи, непопулярними були комнезамівці серед селян. А чи могло бути інакше, коли, наприклад, в одному селі вони наказали населенню під час Свят-вечора везти врожай до найближчого міста, а там, щоб здати власне зерно, селяни мали простояти кілька днів у черзі? І це, мабуть, один із “найневинніших” фактів їхньої діяльності, для якої не існувало ніяких моральних меж.

Отже, коли вмирали активісти, це викликало мало співчуття. Типовий випадок: місцевий активіст села Степанівки на Вінниччині полюбляв наспівувати “Інтернаціонал”, котрий, як відомо, починається словами: “Вставай, проклятьем заклейменный...” Отож, коли селяни знайшли його на дорозі вже майже нерухомого, вони не без сарказму гукнули: “Гей, Матвію! Вставай, проклятьем...” — але той, мабуть, і не встиг цього почути.

Навесні 1933 р. померло чимало колишніх активістів. На Київщині, зокрема, загинула половина всіх активістів, а один навіть опустився до людоїдства.


* * *

Ще дивовижніший аспект психопатії сталінізму можна побачити в тому, що ані слова про голод не дозволялося промовляти у пресі чи деінде. Ті, що порушували цей неписаний закон, підлягали арешту за “антирадянську пропаганду”, звичайно отримуючи п'ять чи більше років у таборах.

Викладачка сільськогосподарського училища в Молочанську, поблизу Мелітополя, згадує, як їй забороняли вживати саме слово “голод”, хоч харчів бракувало навіть у місті, а в сусідньому селі ніхто не залишився в живих. У колишньому Ніжинському ліцеї, де навчався ще Гоголь, студентам, які жили на мізерних харчах, казали, що їхні нарікання є поширенням гітлерівської пропаганди. Коли старий бібліотекар та кілька дівчат-співробітниць померли і при цьому прозвучало слово “голод”, партійний активіст вигукнув: “Контрреволюція!”. Військовий, що служив у 1933 р. у Феодосії в Криму, одержав листа від своєї жінки, в якому вона описувала смерть сусідів та жалюгідний стан, у якому вона перебувала разом із дитиною. Комісар частини перехопив листа й наступного дня змусив підлеглого назвати лист фальшивкою. Дружина та син не вижили.

Одного лікаря засудили на “10 років без права листування” (популярний евфемізм замість смертної кари) за те, що він сказав, що його сестра померла з голоду і що причиною була насильницька реквізиція харчів.

Навіть офіційним особам, які бачили навкруги саму тільки смерть, не дозволяли (та й самі вони не дозволяли собі) промовляти слово “голод”. Агроном послав старого чоловіка з черговим звітом до місцевої МТС, але посланець помер по дорозі. Тоді до агронома причепилися, чого це він послав хворого кур'єра, а той відповів, що все село помирає з голоду. На це агроном почув таке; “Немає голоду в Радянському Союзі — ви слухаєте куркульські плітки”, і після цього йому наказали “тримати язика за зубами”.

Ця відмова від усім очевидної і гнітючої правди була, безперечно, частиною сталінського загального плану. Як ми побачимо в 17 розділі, таку політику згодом почали застосовувати і в світовому масштабі.

13
Спустошена земля

На початку літа 1933 р. Малколм Маггерідж повідомляв: “Під час недавнього візиту до Північного Кавказу та України я побачив щось на зразок двобою між урядом і селянами. Поле цього двобою таке ж спустошене, як і в будь-якій війні, але простягається воно набагато ширше — над досить великою частиною Росії. З одного боку — мільйони селян, що вмирали з голоду, з тілами, часто опухлими від браку їжі. З другого — вояки частин ДПУ, що виконували накази диктатури пролетаріату. Вони пройшли крізь країну, мов рій сарани, забравши з собою все їстівне; вони постріляли або заслали тисячі селян, часом цілі села; вони перетворили найродючішу землю в світі на журливу пустелю”.

Інший англієць побачив таке: “Родючі поля радянської України одне за одним вкриті незібраним зерном, якому судилося гнити. Були округи, крізь які можна їхати цілий день між полями пшениці, що, чорніла, і лише час до часу побачити крихітну оазу, в якій урожай, на щастя, зібрано”.

А ось опис ще одного спостерігача: “Верста за верстою ми ходили незораним полем. Максим казав, що його не орали більше двох років... Ще година, і ми прийшли до поля з пшеницею, або, краще сказати,— з бур'яном і пшеницею”.

До речі, проблема бур'яну у попередньому році досягла навіть рівня політбюро, але звинуватили у цьому селян. “У деяких місцях багато бур'яну. Ми його витягаємо і спалюємо. Але чому ж він виріс? Через поганий обробіток землі”,— доповів Л. Каганович конференції колгоспників-ударників у лютому 1933 р.

Якщо 1921 рік був часом переконливої перемоги українського селянства, а 1930-й скінчився несприятливою нічиєю, то період 1932—1933 років став свідком його нищівної поразки. Організованість і централізація режиму дали йому ту перевагу, якої він не мав у 1921 р. і якої він добився в 1930—1931 і ще більше в 1932—1933 роках. Ще О. Герцен казав, що над усе боїться “Чингісхана з телеграфом”. Це — найвлучніша характеристика того, що відбувалося на землях, які монголи спустошили багато століть тому і які стали свідками повторення цього жаху.

У творі “Москва” німецького комуністичного письменника Теодора Плівера, який довгий час провів у СРСР, герой говорить про “одну людину”, яка могла “зробити голод своїм спільником і таким способом добитися своєї мети, щоб селянин повзав коло його ніг, як хробак”. Із цим перегукується відомий вислів одного з найбрутальніших сталінських реквізиторів М. Хатаєвича: “Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйони жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну”.

Вину за будь-які “труднощі”, як це було з Кагановичем, коли він висловив свій погляд на проблему полів, уражених бур'яном, скидали на самих селян. У червні М. Калінін заявив на з'їзді колгоспників: “Кожний селянин знає, що люди, які тепер у біді через брак хліба, терплять це лихо не через поганий урожай, а через лінощі, через те, що вони відмовилися чесно виконувати свою роботу”. Цієї ж думки дотримувалися деякі радянські вчені, один з яких зазначав, що “події 1932 р. були великим уроком для колгоспників”, додавши до цього, що саботаж урожаю куркулями викликав харчові нестачі.

Але, одержавши “перемогу”, влада в Москві добре усвідомлювала, що катастрофічне становище в сільському господарстві не може тривати без кінця.

Як ми бачили, режим уже фактично готувався повернутися до нормальних методів у той самий час, коли українським селянам, які вмирали з голоду, відмовляли в допомозі.

19 січня 1933 р. новий указ проголосив про введення зернового податку (від “землі, що фактично перебуває під обробітком”) замість зернових заготівель, хоча він вступив у дію дещо пізніше. 18 лютого Рада народних комісарів дозволила торгівлю зерном у Київській та Вінницькій областях та деяких інших місцевостях (на той час у цих областях не було зерна, щоб ним торгувати). Врешті, 25 лютого, як ми зазначали раніше, влада дозволила “субсидування насіння” для наступного врожаю, в тому числі 325 тис. т для України.

Заготівлі зерна на Україні врешті офіційно припинили 15 березня 1933 р. Політику заохочення зернових реквізицій проводили до останнього — нібито щоб повернути “потрібне насіннєве зерно, вкрадене чи нелегально розподілене”, як висловився П. Постишев. Одначе, згідно з повідомленнями, на початок квітня А. Мікоян у Києві розпорядився передати певну кількість стратегічних запасів у села. Було багато випадків із селянами, яким давали хліб пізньої весни 1933 р. і які їли забагато і зашвидко, іноді зі смертельними результатами. У травні було докладено дальших зусиль для урятування життя тих, що вижили: в деяких місцевостях у покинутих хатах влаштували медичні пункти, і людей, що вмирали, годували молоком і гречаною кашею, щоб поставити їх на ноги. Багатьом це не допомогло, але деякі повернулися до життя, причому одужували частіше жінки та дівчата, ніж чоловіки та хлопці . В одному з таких пунктів швидкої допомоги батько, ще молода людина, сам у критичному стані, бачив, як його жінку та двох синів — одного восьми років, а другого шести — перенесли до підвалу, де лежали трупи. Але чоловік, на щастя, вижив.

На кінець травня спостерігачі зазначили, що люди фактично вже не вмирали від голоду в масовому масштабі, хоч відсоток смертності все ще залишався високим.

Ослаблених селян тепер кинули у нову зернову кампанію. Але ні вони, ні їхня тяглова худоба не були спроможні тяжко працювати. Українська преса широко повідомляла про виснаження та падіж коней. Для виправлення ситуації рекомендували використати навіть дійних корів. Зайве казати, що знову-таки на “куркулів” скидали вину за стан худоби (одним із дивних моментів критики бідняків і середняків було те, що вони, мовляв, виявили “куркульську некомпетентність у догляді та використанні тяглових тварин”). Студент, мобілізований на село, описує колгосп, у якому більшість коней треба було тримати на ногах мотузками, бо якщо вони лягали, то вже не могли підвестися. Годували їх соломою, знятою з дахів, порізаною та пом'якшеною за допомогою пари. Лише четверо з 39 коней, яких пустили на одне з полів, дійшли до нього (і лише 14 із 40 колгоспників). Коні не були достатньо сильні, щоб тягнути борону, і їм треба було допомагати, а чоловіки могли носити мішки з насінням лише короткий час, змінюючи один одного. Вони якось дотягнули до чотирьох пополудні, коли коні вже зовсім знесилилися. Тоді колгоспний голова наказав припинити роботу того дня, сказавши, що “чогось все ж таки добилися”.

Український уряд закликав селян до ще самовідданішої праці, поставивши за зразок якийсь міфічний колгосп, у якому, мовляв, люди з легкістю працювали лише сім з половиною годин та виконували всі необхідні норми.

Повідомляли, що до В. Затонського під час відвідин ним села у червні 1933 р. наблизився натовп знеможених селян, яких секретар окружкому партії відрекомендував йому як нероб, що ухиляються від праці. Затонський відповів: “Якщо вони помруть, це буде уроком для інших”.

З урахуванням фізичної спроможності селян виконувати лише частину праці і вичерпання резервів робочої сили посівну кампанію 1933 р. проводили по-новому. Колгоспних коней врешті забезпечили кормами, які суворо заборонялося використовувати для іншої мети під небезпекою судового переслідування (указ від 7 серпня 1932 р.). Починаючи від травня намагалися привернути до праці кожну потенціальну людську одиницю. Це включало і селянок. В одному буряководному колгоспі працювала бригада з 25—30 жінок, і коли вони дісталися до кінця поля, половина з них лежали зморені серед буряків. Під час обіду посланець політвідділу МТС (тобто місцевий співробітник ДПУ) пішов на поле і накинувся на жінок, назвавши їх “лінивими розбещеними панями”. Вони облаяли його, облили гарячим супом і врешті побили. Бригадирка була змушена ховатися в лісі до наступного дня, але виявилося, що чекіст визнав за краще не розголошувати справу.

Нестачу робочої сили на місцях компенсували за рахунок зовнішніх ресурсів: “мобілізовували” студентів та інших городян для збирання врожаю, а також надсилали військові частини для надання різної допомоги. В одному селі, де все населення або померло, або переїхало до інших місць, вояків тримали в окремих наметах поза селом, сказавши їм, як і іншим, що тут була епідемія.

Важливішим і сталішим фактором було переселення російських селян у порожні або напівпорожні села. Посилаються на неопублікований указ, підписаний В. Молотовим, в якому йдеться про задоволення бажання мешканців центральних районів СРСР оселитися на “вільних землях України та Північного Кавказу”. Близько 100 російських сімей оселилися у Дніпропетровській області, інші — у Ворошиловградській, Запорізькій, Полтавській та інших областях, хоч деякі не змогли жити в хатах, де все ще стояв запах смерті, і повернулися назад. Так чи інакше, але залишені села, що поросли бур'яном, де пшениця стояла незібрана з початку 1933 р., тепер зайняли росіяни, їхню присутність підтверджують як західні джерела, так і радянська офіційна преса. Переселенцям видавали спеціальні харчові пайки — близько 20 кг пшениці на місяць.

В одному селі Харківської області (Мурафа) жило чимало сиріт під наглядом уцілілих активістів. Коли в 1933 р. з'явилися росіяни і зайняли хати цих дітей, ті здійняли гучний протест, називаючи їх злодіями та вбивцями. У результаті сільського вчителя засудили до 12 років примусових робіт.

Звичайно, як і раніше, вину за усі труднощі скидали на селян, але почали докоряти й недостатньо активних комуністів — за “помилки”. Згадаємо директиву, датовану 17 червня 1933 р., підписану Сталіним і адресовану С. Косіору, копії якої було надіслано секретарям обкомів, міськкомів і окружкомів: “Останній раз вам нагадують про те, що будь-яке повторення помилок минулого року примусить Центральний Комітет ужити ще суворіших заходів. А тоді — нехай мені пробачать за те, що я так висловлююся,— навіть їхні старі партійні бороди не врятують цих товаришів”.

То була безсумнівна погроза старим кадрам керівників в Україні — хоч український ЦК сам піддавав критиці підлеглі йому організації. Знову звернули особливу увагу на Одеський обком партії. Як нарікала газета “Вісті”, центральний орган КП(б)У, Одеський обком “вирішив, що пшеницю з першого гектара належить використати на потреби місцевого або радше громадського харчування. Це неправильно і помилково, бо це рішення відсуває на задній план здачу хліба державі і пересуває проблему громадського харчування на перше місце. Це доводить, що деякі з наших обкомів перебувають під впливом інтересів колгоспників і тому служать інтересам ворогів нашої пролетарської держави”. Дивовижно відверте формулювання.

Так само газета піддала критиці голову колгоспу, за розпорядженням якого пекли хліб для селян з їхньої власної пшениці (та й то лише у трьох окремих випадках). Його віддали під суд, як і голову сільради, котрий також розподіляв пшеницю. На 15 жовтня 1933 р. було проведено перевірку 120 тис. українських комуністів. У результаті з партії “вичистили” 27 500 “класових ворогів та нестійких і здеморалізованих елементів”.

У резолюції Третьої партійної конференції КП(б)У (січень 1933 р.) знайдене досить-таки винахідливе пояснення невдачам. Розподіл планових потреб зерна зробили нібито “механічно”, не врахувавши місцевих обставин, унаслідок чого “в деяких округах” і склалася “дуже погана ситуація зі здачею хліба”. Як і інші спроби перекласти вину на місцеві органи влади, ці моменти мали під собою певне обгрунтування, але вони охоплювали лише деякі аспекти кампанії. Головним є те, що загальний урожай зернових у країні в 1932 р., не гірший ніж у 1931 р., був лише на 12 % нижчий за пересічний урожай 1926—1930 рр. і далекий від голодового рівня. Але заготівлі виросли на 44 %. Абсолютно неможливо, щоб місцеві корективи могли призвести до голоду, і цілком недвозначно можна обвинувачувати в цьому Сталіна та московське керівництво.

С. Косіор показав справжній стан заготівель, коли заявив у лютому 1933 р., що якби партія базувалася на оцінках дійсного становища у хліборобних районах, було б неможливо зібрати навіть половину того, що зібрали. Приблизно виходить, що загальна кількість фактично зібраного включала принаймні 2 млн т, насамперед призначених для харчування самих хліборобів.

Вірогідність переважної більшості цифрових даних залежить від професійного рівня західних аналітиків, бо радянські офіційні статистичні повідомлення або оманливі, або відсутні. До 1928 р. округи оцінювали врожай за результатами фактичного пробного молотіння, і цей метод вважався надійним. Але з 1933 р. розміри зібраного врожаю, стали одержувати, віднімаючи 10 % від оцінки того врожаю, яким він міг би бути, якби його доставляли з полів у сховища без втрат. Газета “Известия” від 21 вересня 1933 р. доводила, що “в більшості випадків результати молотьби були на 30, 40 чи 50 % нижчі, ніж приблизна оцінка “біологічного врожаю”. Отже, такий метод був неприхованим шахрайством. А оскільки, як ми бачили, потреби держави треба було задовольняти в першу чергу, виходило, що значна частина залишків, які призначалися для селян, була чистою фантазією.

Західні дослідники радянського сільського господарства підрахували, що врожай в СРСР у 1933 р. фактично становив 68,2 млн т, з яких експортували лише 0,8 млн т (хоч останню цифру офіційно було подано як 1,75 млн т). У 1930—1931 рр. експортували щороку 5 млн т. Жодна з цих цифр неспроможна викликати голод. Головним винуватцем було не експортування, а зерно, яке тримали “у резерві”. Сталін сам підкреслив важливість цих резервів у директиві, вже згадуваній у цьому розділі, обвинувачуючи “наївних товаришів” у тому, що вони дозволили “десятки тисяч пудів цінного зерна” в Україні “викинути” минулого року, недооцінивши важливості зернових запасів. Ніколи не можна дозволяти, щоб ці запаси вичерпалися, додав він. Більше того: багато зерна, захопленого такою ціною в селян, так само ніколи не було доступним і у вигляді резерву. Як і раніше (та як і надалі у Радянському Союзі), марнотратство сягало величезних розмірів. П. Постишев зазначав у листопаді 1933 р., що “досить значну кількість зерна втрачено через недбайливе ставлення”. Преса друкувала десятки повідомлень про те, як це сталося: на станції Київ-Петрівка велика купа пшениці просто згнила; на Тракторському збиральному пункті затопило 20 залізничних вагонів зерна; у Червонограді пшениця згнила в тюках; у Бахмачі її вивантажили на землю, де вона й згнила, тощо. Прорадянський кореспондент “Нью-Йорк таймз” Уолтер Дюранті зазначив (але не надрукував у своїй газеті), що “великі кількості зерна можна було побачити на залізничних станціях, більша частина його лежала там просто неба”. Восени 1933 р. великий товарний потяг, навантажений зерном, зійшов з рейок поблизу Челябінська. Зерно лежало на землі цілий місяць. Майже відразу його огородили колючим дротом і поставили вартових. Кожної ночі були спроби захопити зерно. Деяких постріляли, поранених забрали до лікарні, а потім заарештували. Але коли врешті зерно підібрали, виявилося, що воно повністю згнило і непридатне навіть для “технічного” використання в промисловості. Це був, звісно, результат нещасного випадку, але часто повідомляли, що подібна доля чекала й на зерно, складоване, як належить. Врешті-решт англійське посольство, посилаючись на думку німецького сільськогосподарського експерта, доповіло, що, “можливо, до 30 % врожаю втрачено”. Навіть значно нижчої цифри вистачило б, щоб різко змінити становище селянина.

Тим часом існування заляканих селян, що ледь уціліли, було обмежене прожитковим мінімумом. Червнева директива Сталіна проголосила, що лише 10 % загальної кількості зерна після обмолоту могло залишатися в колгоспах “для прожитку, після виконання плану заготівель, сплати зобов'язань перед машинно-тракторними станціями, за забезпечення насінням і кормами”. Голод був крайнім методом боротьби з українським селянством. Тепер на нього чекали нестатки та експлуатація як постійна форма існування.

Одночасно продовжувався наступ на українську національну спадщину. Традиційну народну культуру, що вирізнялася високим почуттям патріотизму, довго утримували в Україні сліпі кобзарі, яких свого часу оспівав Шевченко. Вони мандрували від села до села, заробляючи собі на прожиток виконанням старовинних пісень і дум і таким чином постійно нагадуючи українцям про їхнє вільне й героїчне минуле. Тепер цей небажаний феномен був придушений. Співців запросили на з'їзд і там усіх заарештували. Більшість згодом розстріляли — що для сталінських поплічників досить логічно, бо зі сліпців було б мало користі, якби їх спробували використати як робочу силу в таборах...

* * *

А в містах не вщухала кампанія проти прихильників українізації. До того ж на українських аграрників можна було скинути відповідальність за голод, звинувативши їх у “саботажі”. Так, 5 березня 1933 р. до суду притягнули 75 провідних спеціалістів сільського господарства — і не тільки в Україні, а й на Північному Кавказі та в Білорусії.

Пошук “ворогів народу” мав в Україні підкреслено антиукраїнський характер. Зі старою інтелігенцією, яка репрезентувала широке розмаїття національної культури, вже розправилися. Тепер прийшла черга національного елемента в самій українській комуністичній партії.

Звичайно, відразу ж був “розкритий” зв'язок між комуністичними “націоналістичними” змовниками та попередніми, некомуністичними жертвами. Матвія Яворського, головного “ідеологічного сторожового пса” партії над українськими істориками, піддали нищівній критиці за його “націоналістично-прокуркульську” систему поглядів у 1930 р. У березні 1933 р. його заарештували, звинувативши в приналежності до “Української військової організації” (УВО). Є дані, що його посадили до табору і в 1937 р. розстріляли. Серед інших учасників “змови”, яку нібито фінансували “польські пани та німецькі фашисти”, були О. Шумський, колишній лідер “національного ухилу” в КП(б)У, і деякі інші постаті, включно зі Скрипниковим секретарем Естернюком. Невдовзі “викрили” “Польську військову організацію” та інші польські націоналістичні об'єднання на чолі з колишнім секретарем Чернігівського обкому партії. А дещо пізніше розпочали процес так званого “Союзу Кубані та України”, хоч і без зайвої реклами.

1 березня 1933 р. оголосили про різні урядові зміни, серед яких найважливішою було усунення М. Скрипника з посади наркома освіти, яку він обіймав протягом довгого часу, і переведення його на посаду голови Державної планової комісії — пост, що не мав великого значення.

Інститут української мови Академії наук УРСР за Шумського та Скрипника був головним осередком національного відродження. 27 квітня 1933 р. газета “Правда” затаврувала його як “лігво буржуазних націоналістів”, які розробляли плани відчуження української мови від “братської російської”. Невдовзі сім провідних мовознавців і десятки менш важливих діячів були заарештовані.

12 травня заарештували Михайла Ялового, головного редактора Українського державного видавництва. 13 травня його найближчий приятель і однодумець Микола Хвильовий, “найяскравіша особистість українського літературного життя”, застрілився, залишивши листа до ЦК КП(б)У, в якому викривав кампанію терору. Протягом наступних місяців відбулися інші самогубства і десятки арештів відомих діячів літератури...

10 червня Постишев доповідав на засіданні ЦК КП(б)У про діячів культури, які, мовляв, виявилися ворожими агентами і “ховалися за широкою спиною більшовика Скрипника”. У філософії, літературі, економіці, лінгвістиці, агрономії тощо вони розробляли теорії, спрямовані на ліквідацію радянського ладу — і були, звісно, відповідальні за труднощі з заготівлею зерна. До цього Постишев додав, що Скрипник часом відкрито захищав їх. Зі свого боку Скрипник піддав нищівній критиці Постишева, звинувативши його у зраді принципів інтернаціоналізму. Є повідомлення про те, що він повторив свої звинувачення на засіданні політбюро ЦК КП(б)У. Протягом червня та липня Скрипник зазнавав нападок від Постишева та інших членів керівництва, і 7 липня він знову захищав свої позиції у політбюро. Перед Скрипником поставили вимогу безумовної капітуляції. Але, не в змозі це зробити, він того ж дня застрілився.

Офіційний некролог назвав Скрипника “жертвою буржуазно-націоналістичних елементів, які... добилися його довір'я”. Він, мовляв, допустив “певні політичні помилки”, подолати які “не мав мужності” і в результаті вчинив самогубство — “акт легкодухості, особливо негідний члена ЦК ВКП(б)”.

Проте через кілька місяців офіційні оцінки Скрипника набувають іншого характеру. Його вже кваліфікують як “націоналістичного виродка... наближеного до контрреволюціонерів, що активно сприяють справі інтервенції”. До його “злочинів” стали відносити також уперті намагання запобігти русифікації української мови, зокрема сприяння введенню до українського правопису м'якого “л” і твердого “г”. Ці дії Скрипника зазнали критики як “буржуазні” ще у 1932 р., але тепер їх дорівняли до “контрреволюційних”, а Постишев узагалі заявив, що тверде “г” допомагало “націоналістичним саботажникам” і сприяло “анексіоністським планам польських панів”.

У листопаді 1933 р. Скрипникові погляди досить об'єктивно (зі сталінських, звісно, позицій) підсумував Косіор:

“Скрипник занадто переоцінив і перебільшив національне питання; він зробив його наріжним каменем, говорив про нього як про кінечну мету і навіть зайшов так далеко, що почав заперечувати те, що національне питання грає другорядну роль для класової боротьби та диктатури пролетаріату”.

Масовій атаці на культурні заклади України передував червневий виступ вірного сталінського посіпаки Д. Мануїльського (схарактеризованого Л. Троцьким як “найогидніший ренегат українського комунізму”) перед київською парторганізацією: “Тут на Україні існують певні установи, які мають високі титули академій, інститутів і наукових товариств і часто слугують місцем заохочення не соціалістичної науки, а класово ворожої ідеології. Національну проблему здано в оренду колишнім членам націоналістичних партій, які не злилися органічно з більшовицькою партією” (малися на увазі українські соціал-демократи, боротьбисти та ін.).

Кожна культурна, академічна та наукова установа тепер зазнавала чистки. Як висловився Косіор, “цілі контрреволюційні гнізда існують в наркоматах освіти, землеробства, юстиції, в Українському інституті марксизму-ленінізму, Сільськогосподарській академії, в Інституті Т. Шевченка тощо”. Отож, Сільськогосподарська академія, природно, зазнала чистки, її директор із заступниками та провідні співробітники загинули в таборах. Працівників Літературного наукового інституту ім. Т.Г. Шевченка чекало ще суворіше покарання: 14 науковців отримали довгі терміни ув'язнення, а директора та п'ятьох членів керівництва розстріляли. Жертвами терору стали співробітники Українського інституту сходознавства, члени редколегії Української Радянської Енциклопедії, працівники Української палати мір і ваг, Української кіностудії (ВУФКУ), Комісії по введенню нового українського правопису. Майже весь склад Державного інституту Карла Маркса в Харкові засудили як “гніздо контрреволюції”. “Вороги народу” виявилися скрізь — вони редагували провідний літературний журнал “Червоний шлях”, вони були на державному транспорті, серед членів Геодезичної ради, у видавництвах (чотири з яких було скасовано). Зазнав чистки Український інститут філософії, а його провідних науковців, професорів Юринця та Нирчука, пізніше заарештували — останнього за те, що він нібито стояв на чолі фіктивного “Троцькістсько-націоналістичного терористичного центру”, який планував розділити Україну між Німеччиною та Польщею. Починаючи з листопада в Академії наук стали щодня вивішувати списки звільнених із зазначенням причин звільнення — звичайно “саботаж”, “ворожа ідеологія” або “підтримування контактів з ворогами народу”. Протягом наступних місяців Академія практично знелюдніла.

Український театр майже ніколи не переслідували, і люди вбачали у ньому щось на зразок символу неперервності національних традицій. Але черга дійшла і до нього. У жовтні 1933 р. одного з провідних українських режисерів — засновника та художнього керівника театру “Березіль” Леся Курбаса піддали гострій критиці як “націоналіста” і звільнили. Є свідчення, що Постишев намагався перетягнути Курбаса на бік влади, але дістав рішучу відсіч. У листопаді режисера заарештували, пізніше він загинув у таборі, а його театр став цитаделлю “соціалістичного реалізму”. Чимало жертв було й серед художників. Так, групу із п'яти малярів, які розмальовували фрески в харківському театрі, заарештували, трьох із них розстріляли; фрески ж за їхній “націоналістичний” зміст відразу ж знищили.

Придушуючи “націоналістичний” ухил і самобутні елементи національної культури, режим Постишева разом із тим не торкався, так би мовити, декоративного фасаду українізації, як це намагалися зробити попередні російські зайди-комуністи. Так, 24 червня 1933 р. столицю України з Харкова було переведено до її традиційного місця перебування в Києві. Процес русифікації не мав тотального характеру, зокрема, вживання української мови не обмежувалося. Переслідувань зазнавали лише ті аспекти українізації, які передбачали будь-який автономний розвиток.

19 листопада Постишев зробив підсумки “культурної” чистки, заявивши, що “виявлення націоналістичного ухилу Скрипника дало нам можливість звільнити структуру соціалізму, і передусім структуру української соціалістичної культури, від усіх петлюрівських, махновських та інших націоналістичних елементів. Проведено велику роботу. Досить сказати, що протягом цього періоду ми вичистили з наркомату освіти 2 000 чоловік з націоналістичним душком, серед яких було близько 300 науковців і письменників. Вісім центральних радянських установ вичистили від понад 200 націоналістів, які обіймали посади голів відділів та інші подібні пости. Дві системи — кооперативів та зернових резервів — вичистили від понад 2 тис. націоналістів і білогвардійців, наскільки мені особисто відомо”.

Проте чистка українського “націоналізму” на цьому не скінчилася; з погляду радянського уряду вона, мабуть, ніколи не могла скінчитися. В. Балицький, шеф ДПУ в Україні, оголосив у січні 1934 р., що викрито ще одну змову — “Блок українських націоналістичних партій” (Постишев пізніше твердив, що до нього входила група Скрипника). Він перелічив прізвища 26 професорів Всеукраїнського об'єднання інститутів марксизму-ленінізму, назвавши їх ворогами народу. Це об'єднання пізніше було розпущене як “гніздо контрреволюціонерів, троцькістів і націоналістів”. Через місяць на XVII з'їзді ВКП(б) Постишев хвалився: “Ми знищили націоналістичну контрреволюцію протягом минулого року; ми викрили та ліквідували націоналістичний ухил”. Але це була передчасна заява, оскільки чистки українських “націоналістів” як у країні в цілому, так і в самій партії проводили і далі без упину. Та й на тому ж з'їзді Косіор дав зрозуміти, що “класовий ворог” усе ще намагається робити своє чорне діло “під прапором українізації”.

Після вбивства Кірова у грудні 1934 р. були розстріляні великі групи “підозрюваних” у Москві, Ленінграді та в Україні. Зокрема, в Києві знищили 26 членів так званого “Білогвардійського терористичного центру” за звинуваченням, що вони проникли з-за кордону зі зброєю для здійснення терористичних актів. По суті лише двоє з них їздили за кордон, хоч семеро походили з Західної України, але вже довгий час жили в СРСР. Деякі свого часу були активними за Центральної Ради, але переважно це були не політики, а літератори (як, наприклад, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка та молодий глухонімий поет Олекса Влизько), на чиї “визнання” посилався Постишев наступного року.

У 1935 р. викрили “боротьбистську змову”, на чолі якої були такі знамениті постаті, як провідний український драматург Микола Куліш, який також “визнав” свою терористичну діяльність. У січні 1936 р. в Києві відбувся закритий судовий процес групи, яку очолював славетний літературний критик, поет і професор літератури Микола Зеров, за звинуваченням у “шпигунстві” та “тероризмі”. На Зерова, який фактично скеровував увесь процес літературного відродження 1920-х років, доносили, наприклад, що він поминав у церкві “ворогів народу”, розстріляних у грудні 1934 р., і вирішив помститися за них. До його “банди” входили переважно, так само як і він, поети-неокласики, дослідники мови і учасники Вищого літературного семінару при Київському університеті.

Поруч з іншими звинуваченнями “троцькізм” також стояв на порядку денному, і в міру того як чистка тривала, цей закид ставав навіть ще фатальнішим, ніж інкримінація націоналізму. Починаюча від 1935 р. “троцькістів” знаходили в Київському, Харківському, Дніпропетровському університетах, у видавництві вже сильно вичищеної Української Радянської Енциклопедії, в Інституті народної освіти у Ворошиловграді тощо. У 1937 р. було заявлено, що троцькістські групи існували в усіх українських містах.

Уся згубність розгрому української культури наочно виступає у цифрах. Згідно з однією оцінкою, зникли приблизно 200 з 240 письменників України (за іншими підрахунками 204 із 246). Із тих, що вціліли, один утік за кордон, семеро померли природною смертю, що залишає нам 32 чи 34 письменники, які або стали лакизами режиму, або перестали існувати як творчі особистості. А із приблизно 84 провідних дослідників у галузі лінгвістики ліквідували 62.

Отже, Україна лежала роздавлена: її церкву знищено, її інтелігенцію розстріляно або заслано, її селян, що переважно складали українську націю, або виморено, або підкорено. Навіть Троцький визнавав, що “ніде репресії, чистки, поневолення та всілякі інші різновиди бюрократичного хуліганства не набрали таких жахливих масштабів, як на Україні, у боротьбі проти могутніх таємних прагнень українських мас до більшої свободи та незалежності”.

Драконівські заходи, впроваджувані Сталіним, мабуть, здавалися йому достатніми для досягнення його мети. Якщо ж вони все ж виявилися недостатніми, це сталося через те, що він недооцінив силу національного почуття, яке допомагало нації витримати ці удари і врешті вижити.

* * *

У наші часи термін “геноцид” часто вживають суто риторично. З цього погляду варто нагадати текст резолюції ООН “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р., яка увійшла в силу 1950 року і яку СРСР ратифікував у 1954 р. Ось деякі витяги з неї:

“Стаття 1. Сторони, що підписують цю резолюцію, підтверджують, що геноцид, незалежно, чи його вчинено в мирний час, чи під час війни,— це злочин за міжнародним правом, якому вони зобов'язуються запобігати і за який вони беруть на себе відповідальність”.

“Стаття 11. За даною резолюцією геноцид означає будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

вбивство членів групи;

заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи;

зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково;

застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи;

примусове передання дітей членів однієї групи членам іншої”.

Здається, немає жодного сумніву, що звинувачення в геноциді має пряме відношення до Радянського Союзу за його дії в Україні. Таким, принаймні, був погляд професора Рафаела Лемкіна, автора проекту резолюції.

Але справа, мабуть, не в тому, як саме слід формально кваліфікувати ці події. Факт є фактом: щодо української нації вчинено нечуваний злочин. І чи то було в підвалах, де страчували безневинних, чи у таборах примусової праці, чи в селах, де вмирали з голоду,— це було свідоме винищення мільйонів індивідуумів, з яких складалася ця нація.

До речі, “Большая Советская Энциклопедия” визначає геноцид як “породження імперіалізму, що загниває”.

14
Кубань, Дон і Волга

На схід від кордонів України, на нижніх просторах Дону і по той бік Азовського моря, у рівнині, що простягається до калмицьких степів, лежали території, заселені переважно козаками та українськими селянами. Між першими були, зокрема, донські козаки — спільність російського походження, яка розвинула, проте, свій власний діалект. Недарма під час колективізації для так званих “двадцятип'ятитисячників” надрукували спеціальний “Донской словарь”,— місцеве населення лише з великим зусиллям сприймало їхню мову.

На відміну від донських кубанські козаки походили з України. Вони були безпосередніми нащадками запорожців, які після ліквідації росіянами Січі 1775 року спочатку втекли на турецьку територію, але пізніше повернулися і переселилися на Кубань, ставши ядром Кубанського козацького війська, яке таким чином було законним спадкоємцем давньої республіки на порогах.

Кубанських козаків та українських селян, які переселилися на Кубань слідом за ними, разом з іншою людністю Північного Кавказу оцінювали на початку XX ст. числом 1305 тис., а перед революцією населення Кубані становило 2089 тис., з яких 1037 тис. були козаки.

За царату козацтво як військова сила перебувало в розпорядженні уряду — і під час війни, і у випадках придушення бунтів і революційних демонстрацій — і часто було досить ефективним знаряддям режиму. Роль козаків у такому жахливому явищі, яким були погроми, також добре відома. Взагалі слово “козак” у Росії часто вживали стосовно вояків усіх видів кавалерії, а також кінних поліцаїв, що утруднювало ідентифікацію козацтва для західних дослідників.

Козаки являли собою багато в чому привілейовану та досить вільну мілітарно-сільськогосподарську громаду. Рівень їхньої освіти перед революцією князь П. Кропоткін у своїй статті в Британській Енциклопедії характеризує як вищий від пересічного російського рівня.

У безладді 1917—1918 рр. козаки проголосили свої землі незалежними. Загалом вони схилялися в бік білих армій, до яких приєдналися численні донські лідери. Але це не було одностайним, як показує Михайло Шолохов у своїй епопеї “Тихий Дон”. Він також дає зрозуміти, що багато козаків, котрі спочатку досить прихильно ставилися до червоних або принаймні трималися нейтралітету, були змушені до активного опору більшовицькому теророві.

На Кубані та на Дону комуністи були навіть слабкіші, ніж в Україні. Більше того, козаки становили для них складнішу проблему з інших причин. На відміну від українських селян їхні традиції, організація, весь спосіб життя мали військовий характер. До того ж козацькі станиці були не тими осередками, які можна було придушити купкою міліціонерів, а великими селищами аж до 40 тис. мешканців, якщо не більше.

У 1922—1923 рр. і у 1928 р. відбулися козацькі повстання. Взагалі боротьба за колективізацію проходила на цих теренах украй напружено. У листопаді 1929 р. тут було розквартировано значні військові з'єднання. На додаток до міліційних частин на Дону розмістилися 14-та Московська стрілецька дивізія та ще дві дивізії для підсилення військ Північно -кавказького округу.

Ми не маємо наміру знову описувати процес розкуркулення та колективізації у цих районах, хіба що зазначимо виняткову впертість опору та утримування досить високої пропорції одноосібних господарств аж до 1933 р. — попри найсуворіші заходи більшовиків. Зокрема, було депортовано велику кількість дорослого населення, а з числа молодих людей, мобілізованих на дорожні роботи, багато померло. Врешті-решт влада вдалася щодо козаків до терору голодом.


* * *

Козацький опір стримував упровадження голоду довше, ніж будь-де. Як висловився перший секретар Північне-Кавказького крайкому партії Б. Шеболдаєв, у 1932 р. “куркулі знову намагалися боротися з нами у питанні хліба, на цей раз використовуючи колгоспи як базу для своїх дій”; отже довелося відрядити “групу членів ЦК під проводом товариша Кагановича до нас, щоб допомогти нам виправити становище”. Ця комісія з'явилася в Ростові на початку листопада 1932 р. Вона відразу зустрілася з членами Північно-Кавказького крайкому і призначила спеціальних уповноважених для кожної округи. 4 листопада горезвісний сталінський поплічник Шкирятов був ухвалений ЦК як голова комісії для чистки північно-кавказьких і особливо кубанських партійних організацій від “осіб, ворожих комунізмові, що проводять куркульський курс”. А двома днями пізніше вийшла інструкція про проведення подібної чистки комсомолу.

12 листопада, доповідаючи про стан справ, Шеболдаєв зазначав, що, наприклад, голова одного з колгоспів, колишній червоний партизан, нагороджений орденом Червоної Зірки, приховав половину державного хліба,— і таких фактів були сотні. Це переважало особливо на Кубані, де окопалася, як він висловився, величезна кількість “білогвардійського охвістя”. Зокрема, у станиці Полтавській, яка свого часу активно опиралася більшовицьким військам, дві третини селян все ще були одноосібниками.

Із усього випливало, що кампанія хлібозаготівель зазнає провалу в багатьох округах. Навіть у великому радгоспі “Кубань” площею 87,5 тис. га, який роками слугував зразком “комуністичної організації праці”, третину робітників і адміністраторів звільнили і близько двох третин членів партії піддали чистці за “саботаж”.

Сер Джои Мейнард, який відвідав цей регіон і загалом заперечував наявність там голоду, згадує про депортування з Північного Кавказу та особливо з Кубані комуністів і місцевих відповідальних урядовців, котрі намагалися покращити становище селян, і додає, що смертність там була дуже високою.

Зрештою на Дону та Кубані оголосили надзвичайний воєнний стан під приводом епідемії холери (цей відомий метод був використаний також під час Новочеркаського бунту 1962 р.). У січні 1933 р. весь край повністю підпорядкували спеціальній комісії, уповноваженій “впроваджувати примусову працю, депортувати та карати навіть смертю тих, що опиралися”. Тоді кожна камера ростовської тюрми вміщувала до 50 ув'язнених.

Нападки Шеболдаєва на станицю Полтавську не були простою словесною погрозою. 17 грудня 1932 р. за розпорядженням голови крайвиконкому депортували всіх 27 тис. мешканців станиці.

Партизанський рух у цій окрузі існував до 1925 р., а окремі групи діяли і значно довше. У 1929—1930 рр. депортували 300 з 5600 господарств і судили 250 осіб за невиконання зернових заготівель, із числа яких близько 40 розстріляли. “Бабський бунт” у цій місцевості очолили вдови червоних партизанів. У 1930—1931 рр. там провели серію арештів підозрюваних членів “Спілки визволення України”.

Тепер, у грудні 1932 р., у Полтавській відбулося справжнє повстання, учасники якого вбивали співробітників ОДПУ та активістів; станиця перейшла під контроль повстанців, котрі відрядили свої ескадрони до сусідніх селищ із закликом приєднатися до них. Одначе вони робили це надто повільно, і владі вдалося сконцентрувати коло Полтавської переважаючі сили і після тяжких боїв знову взяти станицю у свої руки.

Начальник ОДПУ Кубаєв віддав наказ: через те що Полтавська опинилася в руках куркулів, депортувати все населення, за винятком кількох лояльних громадян. Із цією метою оголосили воєнний стан, а жителів попередили, що за будь-яке порушення наказів винуватці отримають “найвищу міру соціалістичної законності — розстріл”: це стосувалося тих, хто “проводив агітацію, ширив провокаційні чутки, спричиняв паніку або плюндрував власність чи продукцію”. Згодом до станиці наїхали російські поселенці, і її перейменували в “Красноармейскую”.

Полтавська операція набула великого розголосу як “приклад для інших”, але не єдиний приклад. Подібні акти було вчинено у станицях Уманській, Медведицькій, Мишатівській та іи. Повстанців великої станиці Лабинської судили в Армавирі, і багато дістали смертні вироки, хоча її мешканців в основному не висилали. Рой Медведєв зазначає, що населення 16 станиць повністю депортували на Крайню Північ загальним числом десь 200 тис. У деяких станицях (наприклад, Іванівській) депортували лише половину населення, одначе всі ці цифри стали частиною загальних даних, які вражають.

Один військовий розповідає про своє прибуття до станиці Брюховецької в Армавирському окрузі, яка перед тим мала 20 тис. населення. Як і в інших місцях, кілька місяців тому придушили спробу повстання й усіх уцілілих — чоловіків і жінок, дітей та інвалідів — депортували, за винятком якоїсь старої пари. На вулиці виріс бур'ян висотою з дерево, а зруйновані та покинуті хати ледь було видно. Він увійшов у дім: “За півхвилини, що я провів там, я побачив два людських трупи. Стара жінка сиділа на підлозі, і голова з сивим нечесаним волоссям упала їй на груди. Вона похилилася на ліжко, широко розставивши ноги. ЇЇ мертві руки схрещувалися на грудях. Вона вмерла саме так, віддавши Богові душу, і як хрестилася, так і застигла навіки. Чиясь жовта рука простяглася з ліжка і лежала на голові жінки. На ліжку виднілося тіло старого чоловіка в домотканій сорочці та штанях. Старі підошви ніг стирчали над краєм ліжка, і видно було, що ці ноги багато ходили по землі. Я не міг бачити обличчя чоловіка, воно було обернуте до стіни. З соромом мушу признатися, мені було справді страшно. Чомусь та рука, що лежала на голові старої, особливо потрясла мене. Можливо, в останньому зусиллі старий опустив руку на голову своєї мертвої жінки, і так вони обоє й померли. Коли це сталося — тиждень тому чи два?” Але все ж таки там була одна жива душа. Голий чоловік із довгим волоссям і бородою воював зі зграєю кішок під акацією за володіння мертвим голубом. Він збожеволів, але оповідач зміг поєднати в одне ціле його історію. Той був комуніст і голова місцевої сільради, але з початком колективізації розірвав свій партквиток і приєднався до повстанців, їх у більшості розстріляли, але йому вдалося заховатися в малярійних болотах поблизу річки Кубані. Його жінка та діти були серед депортованих. Чоловікові якось удалося пережити зиму, а тоді він повернувся до свого старого дому — останній мешканець того, що колись було великим і заможним селищем...

* * *

Як і в Україні, національна культура зазнала у цьому регіоні сильних утисків, але тут вони були ще жорсткіші. У 1926 р. на Північному Кавказі проживало З 107 000 українців, із них 1 412 276 — лише на Кубані. Існувало багато українських шкіл, які перебували під юрисдикцією Скрипника як тодішнього наркома освіти. У Краснодарі працював український педагогічний інститут, у станиці Полтавській — педагогічний технікум.

У грудні 1929 р., під час загальної культурної чистки в Україні, заарештували деяких науковців кубанського походження. У 1932—1933 рр. місцева преса (зокрема газета “Молот”) вже рясніла звинуваченнями багатьох визначних осіб у “місцевому націоналізмі”. На початку 1933 р. було арештовано чимало партійно-державних та культурних діячів, у тому числі майже всіх професорів українських навчальних закладів. Російська мова стала витіснювати українську як мова навчання. А між 1933 та 1937 роками всі 746 українських початкових шкіл на Кубані перетворили на російські.

Роздавлена, знелюднена депортуваннями, повністю денаціоналізована Кубань потерпіла, мабуть, більше, ніж інші регіони. Можна стверджувати, що влада досягла тут повної перемоги над місцевим населенням.


* * *

Серед тих, кого не депортували, розпочався голод. Методи його штучного створення нічим не відрізнялися від описуваних нами раніше.

Ось нотатки деяких свідків пережитого. “Тут, на Кубані,— писав один із них,— такий голод, що мертвих уже ніде ховати”. “Діти,— писав інший,— сидять, забившися у кут, і тремтять від голоду і холоду”. Листи повідомляють таке: “Ми з моїм дорогим чоловіком і дітьми працювали дуже тяжко минулого літа. Ми мали хліба на цілий рік... вони залишили нас безпомічними і без статків”; “У грудні ми мали здати все наше зерно та інші продукти, навіть городину, державі”; “У степу чи в полі, куди не піди, цілі родини лежать” і т. ін. Двох селян на сьомому десятку життя засудили на 10-річне ув'язнення за те, що знайшли в них два кілограми сирого кукурудзяного лушпиння. Інший випадок: у вантажній машині, що відвозила на цвинтар мертвих дітей, двоє виявилися живими; лікаря, котрий був причетний до цього, розстріляли.

Інженер, що працював на Північно-кавказькій залізниці, подає такий опис подій: “На початку 1933 р. від залізничної станції Кавказька кожного ранку в певний час перед світанком відходили два таємничих потяги в напрямі Мінеральних Вод та Ростова. Потяги були порожні, і кожний складався з 5—10 вантажних вагонів. Приблизно за дві — чотири години потяги поверталися, зупинялися на якийсь час на маленькій бічній станції, а тоді йшли далі запасною колією, що була тупиком і вела до колишньої каменярні. Поки потяги зупинялися на Кавказькій або на бічній колії, всі вагони були замкнені, але виглядали навантаженими і пильно охоронялися ДПУ. Спочатку ніхто не звертав уваги на таємничі потяги, включно зі мною. Я працював там тимчасово, оскільки був ще студентом Московського інституту транспорту. Але одного разу кондуктор X., член партії, тихо покликав мене і повів до поїздів, сказавши: „Я хочу тобі показати, що є у вагонах". Він трохи відчинив двері одного з них, я зазирнув і майже знепритомнів через те, що там побачив. У вагоні було повно трупів, накиданих будь-як. Кондуктор пізніше розповів мені таку історію: „Начальник станції отримав таємний наказ від свого начальства виконати прохання місцевого та залізничного відділів ДПУ і мати напоготові кожного світанку два потяги з порожніми вантажними вагонами. Бригаду залізничників, що обслуговувала потяги, охороняли співробітники ДПУ. Потяги виходили, щоб зібрати трупи селян, яких доставляли до залізничних станцій із ближніх сіл. Трупи ховали на віддаленій ділянці за каменярнею. Всю зону охороняло ДПУ, і нікого зі сторонніх осіб близько не підпускали"”.

Як ми вже говорили раніше, навіть у великих станицях, населення яких не депортували в масовому масштабі, втрати від голоду були величезні — 14 тис. з 24-х залишилося у станиці Лабинській тощо. У станиці Старокорсунській кавалерійську частину військ ДПУ, яку відрядили туди в 1930 р., завжди тримали у бойовій готовності. Було проведено кілька масових арештів — кожного разу від 50 до 100 осіб. Після голоду в живих залишилося лише близько тисячі з 14 тис.; подібна доля спіткала й сусідні станиці — Воронезьку та Донську. Також сильно потерпіли некозацькі українські села. Наприклад, населення Пашківського (Краснодарський округ) із 7 тис. зменшилося вдвічі.

Наприкінці 1933 р. англійське посольство доповідало: “Козацький елемент переважно усунуто — чи то через смерть, чи то шляхом депортацій”.

Щодо міст Дону та Кубані, то вони зазнали більших утрат, ніж міста в Україні. Повідомляли про 50 тис. смертних випадків у Ставрополі (населення 140 тис.) і 40 тис. у Краснодарі (населення 140 тис.). У Сальській окрузі чималій кількості мешканців удалося вижити тільки завдяки тому, що вони переселилися у степ і ловили там байбаків. Жителі села Завітне протрималися таким чином аж півроку.

Але незважаючи на поодинокі “історії зі щасливим кінцем”, ці колись квітучі землі перетворилися на справжню пустелю. Ось свідчення іноземця: “Перше, що мене вразило, коли я побачив козацькі села в околиці Кропоткіна,— це жахливий стан того, що колись було надзвичайно родючим тереном. Величезний бур'ян, навдивовижу високий і твердий, заповнив численні сади, панував на полях пшениці, кукурудзи, соняшника. Зникли пшеничні паляниці, соковиті шматочки м'яса молодого баранчика, що пропонували на продаж повсюдно, коли я відвідував Кубанську долину в 1924 році”. А ось повідомлення одного з партійних керівників, який повернувся до своїх рідних місць уперше від часів революції: “Я знав цей край, коли тут був самий лише добробут... Тепер на місці села я знайшов цілковите спустошення та злидні. Тини, огорожі та хвіртки зникли, бо пішли на паливо. Вулиці заросли бур'яном і папороттю, хати розвалюються на шматки... Навіть колись повні ентузіазму партійні активісти втратили віру...”

Ще кілька подібних описів краю: він нагадував “озброєний табір у пустелі — ні праці, ні хліба, ні худоби, ні тяглових коней, лише бездіяльні селяни та вояки”; це був “напівспустошений край, який майже напевно потребував повторного освоєння”.

* * *

Далі на північний захід голод уразив терени Нижньої Волги, частково російські та українські за національним складом, але центром його стали місцевості, в яких домінували волзькі німці. Процитуємо кілька оповідей сучасних російських письменників, що походили з Волги, про їхні дитячі роки. Один пише про “чотири труни, які наша родина носила до сільського цвинтаря в тому жахливому році”, щоправда, додавши, що “якісь мінімальні харчові пайки призначили для роздавання в довгих чергах”, але їх якраз вистачало для того, щоб проіснувати від одної пайки до другої. Інший свідчить: “...цілі родини повимирали. У нашому селі Монастирському з 600 господарств залишилося 150, а цієї місцевості не торкнулася жодна війна!”

Але головним об'єктом нашої уваги є автономна республіка німців Поволжя, проти якої, як виглядає, і було спрямоване вістря терору. Євангелічні церкви у Німеччині отримували близько 100 тис. листів від російських німців із проханням про допомогу. Ці листи до братів і сестер у віровизнанні, з якими волзькі німці завжди утримували зв'язки, майже всі мають сильне релігійне забарвлення. Але факти, про які вони оповідають, до болю знайомі. “Ми мусили віддати все державі”,— пише, зокрема, одна родина у лютому 1933 р. Інші листи свідчать про відсутність хліба протягом чотирьох, п'яти, шести місяців. Проте ті, що працювали у радгоспах, одержували 150 г хліба на день,— “від чого не помреш, але й жити не будеш”. Пишуть також, що “четверо з дітей брата Мартина померли від голоду, а решта недалекі від цього” (березень 1933 р.); “Ми не мали хліба, м'яса чи жиру протягом уже п'яти місяців... Багато вмирає”; “Неможливо більше знайти ані собак, ані котів”; “Так багато вмирає, що нема часу, щоб викопати могили” (квітень 1933 р.); “В селі все мертве. Дні проходять, і жодної душі не видно... ми зачинилися в домі, щоб приготуватися до смерті” (лютий 1933 р.). Один вмираючий євангеліст писав: “Коли я дивлюся в майбутнє, я бачу перед собою ніби гору, на яку не можу піднятися”.

Деякі листи свідчать про прибуття посилок із Заходу. З цієї, зокрема, причини список жертв виглядає не таким великим, як на Кубані. І все ж повідомляється, що число померлих німців досягло 140 тис. На той же час, за приблизними підрахунками, ще 60 тис. німців перебували у радянських таборах. Тих, що вижили, депортували масовим порядком у 1941 р.

Листи німецьких селян довгий час вважалися на Заході фактично єдиним свідоцтвом із перших рук від тих, що дійсно переживали голод. Як бачимо, вони не дуже відрізняються ні від того, про що оповідали спостерігачі в Україні та на Кубані, ані від того, про що ми дізналися від уцілілих, які через багато років згадували особисто пережите.

15
Діти

Голодомор винищив або покалічив ціле покоління селянських дітей — як в усьому СРСР, так і особливо в Україні. Згубність такого явища неможливо переоцінити. Доля дітей у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправдана з будь-якого погляду. Що ж до майбутнього країни, то чисельне зменшення цілої генерації призвело до наслідків, котрі відчуваються і досі.

Знімки дітей із кінцівками, що виглядають як палиці, і веслоподібними головами доводять до нестями, як це завжди буває в подібних обставинах. Але цього разу, на відміну від голоду 1921 р., на цих знімках не видно працівників благодійних організацій, які намагаються, хай і з незначними шансами, врятувати їх.

Один спостерігач так пише про вцілілу дитину: “Бідний хлопчик бачив так багато смертей і так багато страждань, що, здається, вважав усе це частиною життя. Для нього не було іншого життя. Діти завжди сприймали страхіття свого становища як щось самозрозуміле”.


* * *

Війну проти дітей більшовики виправдовували “історичною потребою”, і відсутність “буржуазної сентиментальності” у виконанні рішень партії стала засобом перевірки якостей справжнього комуніста.

Ще у 1929 р. газета “Просвещение Сибири” зазначала, Що “деякі товариші, які приїжджають для заготівлі хліба, рекомендують робити все, щоб заохотити випадки переслідування куркульських дітей, які трапляються в школі, використовуючи ці переслідування як засіб тиску на куркулів-батьків, які приховують зерно. І їхні поради, очевидно, втілюються на практиці, оскільки можна констатувати посилення класового антагонізму серед школярів — починаючи від цькування молодших і кінчаючи бійками старших”.

Коли секретар одного з окружкомів партії заявив, що слід залишати куркулям стільки насіння, щоб вони могли сіяти і годувати своїх дітей, його піддали критиці: “Ми не можемо думати про куркульських голодних дітей, у класовій боротьбі філантропія — це зло”. В Архангельську в 1932—1933 рр. дітям депортованих “куркулів” не давали шкільних сніданків, а також талонів на одержання одягу, на що мали право інші.

У цьому була своя логіка. “Куркульство як клас”, який режим мав намір ліквідувати, складався не тільки з дорослих, а й із дітей. Більше того, постулат Маркса про те, що буття визначає свідомість, сприймали цілком безпосередньо,— наприклад, уцілілі діти “куркулів”, навіть відокремлені від своїх родин, носили своє соціальне тавро по всіх документах, і їх завжди можна було заарештувати, коли цього вимагала “більшовицька пильність”.

Переслідування дітей за дії їхніх батьків стало вже традицією нового режиму. Досить згадати розстріл 14-річного царевича в 1918 р. чи його ровесника — сина старого більшовика Н. Лакоби у 1937 р. У 1930-х роках дітей та їхніх матерів повсюдно засуджували як так званих “ЧСИР” (“член семьи изменника Родини”) — обвинувачення, яке неможливо було спростувати.

Дітей “куркулів” часто залишали напризволяще, коли обох батьків арештовували. Вдова Леніна Н. Крупська, зокрема, писала: “Заарештували батьків малої дитини. Вона з плачем іде вулицею... Усім жаль малюка, але ніхто не може відважитися взяти його до себе в дім:Як би там не було, це ж куркульська дитина... Можуть бути неприємні наслідки"”. Сама Крупська виступала проти цього, доводячи, що класова боротьба має точитися між дорослими; але з нею вже давно перестали рахуватися.

Проте у багатьох випадках люди були сміливіші та порядніші — всупереч побоюванням Крупської. Оповідають, наприклад, що в одній родині, де батька давно заарештували, а мати просто вмирала від утоми в полі, селяни, які працювали поруч, брали дитину до своєї хати. Типовим прикладом може слугувати історія одного українського селянина, що відмовився вступити до колгоспу. За це його арештували, побили та заслали, а дружина повісилася в коморі. Тоді бездітна родина взяла їхнього малого хлопчика до себе. А той тільки те й робив, що сидів у своєму покинутому домі, повертаючись до них лише ввечері, і ніколи не розмовляв. Подібних історій сиріт — жертв колективізації, яких приймали до себе селяни, безліч.

Іноді людська передбачливість і винахідливість врятовували родину, принаймні на якийсь час. Одна особа, що пережила лихоліття, розповідає, що, повернувшись додому після школи 10-річною дитиною, вона побачила хату порожньою та замкнутою. Батька заарештували, а матір і маленьких дітей узяла до себе бідна селянська родина. Щоб урятувати їх, оповідач та його 12-річний брат мусили переховуватися і взагалі жити на власний розсуд. Одначе батькові вдалося втекти, і він став мандрівним чоботарем. Замість платні за роботу він просив усіх посилати харчі його родині. Батько навіть знайшов можливість ховати деякі харчі у місцевого активіста, де їх, звичайно, не шукали. Хлопці теж не сиділи без діла — вони ловили рибу, коли вдавалося уникнути сторожі.

Але надати будь-яку допомогу потерпілим не завжди було можливо. Наприклад, один хлопчик утік із потягу, яким везли його родину на заслання, і кількома місяцями пізніше відвідав свій рідний хутір. Той був повністю покинутий, бур'ян виріс заввишки з людину, у спустошених будинках, з яких було зірвано дахи, оселилися тхори.

Як ми вже зазначали, малі діти складали значну частину тих 15—20 % селян, що вмирали під час етапу до місць заслання у 1930—1932 рр.; ще більше їх померло вже на засланні. Зокрема, у березні, квітні й травні 1930 р. повідомлялося про загибель майже 25 тис. дітей у церквах Вологди, що використовувались як пересильні пункти.

Залишившись сиротами, діти жили на межі людського існування, і багато з них померло. Як і стосовно дорослих, неможливо сказати точно, скільки дітей стали жертвами депортацій, а скільки — голоду, але існують докази того, що голод був страшнішим лихом.

Отож, у 1932 р. становище дітей українських селян було вкрай жахливим. Голод не лише постійно посилювався, він здійснював також величезний психічний тиск на людей. Ми вже цитували Василя Гроссмана, який писав, що матері часом починають ненавидіти власних дітей. В одній родині чоловік не дозволив своїй жінці годувати дітей, а коли побачив, як сусіда дав їм трохи молока, він доніс на нього за приховування продуктів, хоч і безрезультатно. До речі, сам він не вижив, а діти вціліли... В інших випадках, як ми бачили, божевілля від голоду призводило до людоїдства, і в нашому розпорядженні багато оповідей про дітей, що їх з'їли власні батьки.

А якщо говорити загальніше, то це був просто голод — не більше і не менше. І він часом примушував робити вибір, що межував із божевіллям. Так, навесні 1934 р. одна жінка сказала тим, що милувалися її дітьми, що мала їх аж шестеро, але вирішила врятувати “трьох найздоровших і найрозумніших” коштом смерті інших, поховавши їх за хатою.

Агроном описує, як він ішов із місцевим урядовцем від одного села до іншого і знайшов мертву молоду жінку, на грудях якої лежало живе немовля. З її документів він дізнався, що жінці було 22 роки, а її село розташоване аж за 13 кілометрів від цього місця. Це значило, що виснажена голодом жінка пройшла цю відстань пішки. Чоловіки передали немовля до найближчого харчового пункту, і їм мимоволі спало на думку: чи хтось коли-небудь скаже дитині, що сталося з її матір'ю?

Артур Кьостлер бачив з вікна потягу голодуючих дітей, які “були подібні до заспиртованих ембріонів”. В іншому місці він писав: “Станції були заповнені селянами, що жебрачили, з опухлими руками та ногами, жінками, що підносили до вікон вагонів страхітливих дітей з величезними головами, що хиталися, з подібними до палиць кінцівками та набухлими загостреними животами...” І це йшлося про родини, які, принаймні, мали сили дістатися до залізничної колії.

Існує багато подібних описів дітей. Найповніший з них подає, мабуть, В. Гроссман: “А селянські діти! Чи ви коли-небудь бачили газетні знімки дітей у німецьких таборах? Вони виглядали саме так: їхні голови були схожі на важкі м'ячі на тонких, як у лелек, шиях, і видно було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, що виглядала як жовта марля. Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було сімдесят років. А з початком весни вони вже зовсім не мали облич. Замість них були птахоподібні голови з клювами чи жаб'ячі голови з тонкими і довгими губами, а деякі з них нагадували риб з відкритими ротами. То не були людські обличчя”. Він порівнює їх з єврейськими дітьми в німецьких газових камерах і коментує: “Це були радянські діти, і ті, що карали їх смертю, були радянські люди”.

У більшості випадків діти вмирали вдома разом з усією родиною. Іноді вони гинули останніми і не мали ніякого уявлення, що їм робити. Іноземний журналіст описує хатинку в селі коло Харкова, в якій вижили лише 14-річна дівчинка та її дворічний братик. “Ця молодша дитина повзала на підлозі, як жабеня, і її нещасне маленьке тільце було настільки спотворене, що не виглядало людським... Вона ніколи не куштувала ні молока, ні масла і лише раз у житті куштувала м'ясо. Чорний хліб і картопля, скоріше крихти з них, були єдиним харчуванням цього немовляти, яке багато разів було на грані смерті минулої зими”. Інші відходили без будь-якої надії: “Край дороги... наприкінці червня знайшли тіла двох дітей — одній дитині було близько семи років, а другій, можливо, десять. Хтозна, чиї то були діти? Ніхто, здається, не побивався за ними, ніхто не питав про них, вони поздихали, як кошенята...”

Коли голод ставав зовсім нестерпним, батьки відсилали своїх дітей з дому в надії, що вони якось виживуть у світі жебрацтва та дрібних крадіжок, котрий ніколи не був би їхнім, якби вони залишилися зі своїми родинами.

Один із жителів села Чорнухи Полтавської області, колишній партизан, вступив до колгоспу в 1930 р. з жінкою та п'ятьма дітьми і був відданим активістом. Коли ж голодова смерть стала зовсім близькою, він узяв своїх чотирьох уцілілих дітей (одного забили до смерті за крадіжку городини) та пішов до секретаря окружкому партії, але той не зміг йому обіцяти нічого певного. Тоді батько залишив дітей із секретарем, який віддав їх до дитячого будинку, де двоє незабаром померли. Дізнавшися про це, батько повісився на дереві перед будинком окружкому.

Найбільше вражають розповіді самих дітей. Так, семирічний хлопчик казав, що після того як його батько помер, а мати спухла так, що не могла встати, вона веліла йому “піти та пошукати собі харчів”; інший хлопчик восьми років покинув домівку, коли обоє його батьків померли; дев'ятирічний хлопчик, залишившись без матері, злякався свого батька та пішов із дому; іншому хлопчикові дев'яти років мати наказала якось рятуватися, і обоє плакали, коли він лишав домівку; восьмирічний хлопчик, побачивши своїх батьків опухлими та безпомічними, пішов світ за очі.

Часом мати йшла з дому зі своєю останньою вцілілою дитиною. Існує багато історій про матір і немовля, які лежали мертві на дорозі чи на вулиці міста. Деякі залишали маленьку дитину коло чиїхось дверей або просто будь-де — світ не без добрих людей. “Жінка-селянка, одягнута у щось подібне до латаних мішків, з'явилася з бічної доріжки,— пише американський журналіст.— Вона тягнула дитину трьох-чотирьох років за комірець дірявого пальта, як тягнуть важкий мішок. Жінка втягнула дитину на головну вулицю. Тут вона опустила її в грязюку... Маленьке личко дитини було напухле та синє. З маленьких губ стікала піна. Руки та маленьке тільце спухли. То був якийсь клунок із частин людського тіла, кожна з яких була смертельно хвора, і все ж їх тримав разом подих життя. Мати залишила дитину на дорозі в надії, що хтось, можливе, щось зробить, аби допомогти їй. Моя супутниця намагалася заспокоїти мене. Тисячі й тисячі таких дітей, сказала вона мені, зазнали в Україні такої самої долі того року”.

Інша оповідь: “У Харкові я побачив хлопчика, виснаженого, як скелет, що лежав на середині вулиці. Другий хлопчик сидів коло бочки сміття, вибираючи звідти яєшну шкаралупу. Коли голод почав посилюватися, селяни відвозили своїх дітей до міст і залишали там у надії, що хтось пожаліє їх”. Діти часто помирали на перший чи на другий день. Одного такого бачили в Харкові як він умирав у канаві; його “шкіра була вкрита нездоровим білуватим пушком, як цвіль”.

Були й інші небезпеки. У Полтаві, приміром, злочинці навіть влаштували справжню різницю для дітей, на яку врешті надибало ДПУ (і це не було унікальним випадком, оповідали принаймні про два подібних).

Іноді діти виживали, оскільки потрапляли у більш-менш організовані групи. Так, на Харківському тракторному заводі всі недобудовані споруди зайняли безпритульні діти. Вони ловили котів та птахів, шукали у смітті рибні голови або картопляне лушпиння, жебрачили.

Про дитячі злочинні зграї на залізничних станціях звичайно зазначають, що вони складалися з 12—14-річних і навіть з 5—6-річних. Вони займалися головним чином дрібними крадіжками. Ще наприкінці 1920-х років у приймальному пункті для безпритульних дітей у Ленінграді новоприбулі заповнювали своєрідну усну анкету. На питання “Хто, на твою думку, є хуліганом?” 75 12—15-річних хлопчиків відповіли, зокрема, таке: “Це безпритульний хлопець, який від голоду змушений стати хуліганом”; “Хуліган — це злодій, що втік із дитячого будинку”; “Хулігани з'являються, коли батьки вмирають і вони залишаються зовсім самі...” Фактично це був єдиний спосіб життя, доступний багатьом.

В інших дітей доля склалася інакше — тих, кому пощастило знайти далеких родичів або якусь роботу. Але багато врешті асимілювалися серед кримінального елементу — так званих “урків”, які існували як середовище з окремою культурою, зі своїми законами та класним жаргоном із давніх-давен. На початок 1940-х років “урки” приблизно налічували від півмільйона до мільйона осіб. Про молодшу їхню частину, що складали хлопці-підлітки, як правило, повідомляють, що це були найжахливіші злодії, які не мали ніяких докорів совісті і вдавалися до вбивства за будь-яким найнезначнішим мотивом. Але у 1920-30-х роках більшість дітей ще трималася своїми окремими групами, що становило неабияку проблему для влади.

Велика хвиля сиріт-безпритульників линула по всій країні услід за голодом 1921—1922 рр. Повідомляли про “біглі зграї, що налічували кілька десятків і більше, на чолі з 10—12-річною дитиною, інколи серед них траплялося й немовля на руках”. Все це визнавали урядові органи й навіть змальовували радянські письменники. Наприклад, у творі В. Шишкова “Дети тьмы” описується група дітей, які жили під великим покинутим човном на березі річки за рахунок грабунків і навіть убивств.

“Большая Советская Энциклопедия” третього видання стверджує, що кількість дітей, які потребували безпосередньої допомоги від держави, становила 4—6 млн у 1921 р. і 2,5—4 млн в 1923 р. У 1921—1922 рр. 5 млн дістали допомогу лише в районі Волги, а в 1923 р. — більше мільйона. У 1921 р. в дитячих будинках налічувалося 940 тис. осіб, у 1924 — 280 тис., у 1926 р. — 250 тис., у 1927—1928 рр. — 159 тис. Пізніше будь-яка статистика або навіть інформація взагалі зникає, за винятком голослівної заяви, що проблему в цілому зліквідовано в середині 1930-х років.

Отже, панував погляд, що безпритульні діти були типовим явищем переважно 1920-х років; проте на цю тему існує чимало офіційних повідомлень і від часів голоду.

Одним із способів було, як водиться, скидати вину на “куркулів”, котрі, мовляв, “використовували деякі труднощі в постачанні харчів у певних районах країни з метою підвищення рівня безпритульності серед дітей у містах... Місцеві керівники народної освіти не завжди або не скрізь розуміли, що це були куркульські хитрощі Але замість того, щоб викривати їх... окружні виконкоми та особливо сільради часто самі видавали папери дитині та посилали її до міських установ, відповідальних за захист дитинства. Місто приймало цих дітей. Як наслідок, наявні дитячі заклади були переповнені; створювали нові, але вуличні сироти не лише не зникали — навпаки, продовжували з'являтися нові... Безпритульність зростала, особливо на Північному Кавказі”.

У 1935 р. було оголошено, що передання “безпосередньої та негайної відповідальності за опіку над дітьми сільрадам і колгоспам... врешті створює умови, коли можна буде покласти край появі безпритульних і незабезпечених дітей. Цей захід дасть можливість зупинити потік таких дітей із сіл у міста з метою прийняття до дитячих будинків”. У той час за офіційною статистикою 75 % безпритульних приходили саме з села.

Через 30 з лишком років журнал “Вопросы истории КПСС” стверджував, що завдяки успіхам індустріалізації та колективізації проблему безпритульних дітей свого часу було повністю розв'язано: “Це одне з найчудовіших свідчень того, що лише соціалістичний лад може врятувати молоде покоління від голоду, злиднів і безпритульності — неминучих явищ буржуазного суспільства”.

Мабуть, слід навести ще один зразок радянського способу трактування цих подій. У 1935 р. заступник наркома освіти М. Епштейн “порівняв опіку нашої партії та її провідників над дітьми з жахливими умовами життя дітей у капіталістичних країнах. Зменшення кількості шкіл, величезний зріст безпритульності — такі характерні риси капіталізму. У США, наприклад, понад 200 тис. безпритульних дітей і підлітків. Суди, виправні будинки та притулки для неповнолітніх калічать дітей; усю систему заходів буржуазних держав скеровано в напрямі „усунення з очей" безпритульних дітей шляхом їхнього фізичного усунення”.

Професор Роберт Такер запропонував досить оригінальну ідею, за якою те, в чому радянська преса звинувачувала всіляких ворогів, було точнісінько тим, що радянський уряд робив сам. Доречно було б згадати, що на Північному Кавказі, де проблема безпритульних дітей стояла особливо гостро, її було “зліквідовано” протягом якихось двох місяців (про те,якими заходами, офіційна преса, однак, не зазначала). А ці заходи часто не мали нічого спільного з гуманістичними міркуваннями.

Існували “дитячі трудові колонії”, тобто табори-в'язниці, до перебування в яких дитину можна було присудити. Так, заарештувавши та депортувавши одного з “куркулів”, активісти прийшли до нього в дім перевірити наявність зерна і заарештувати його дружину, її маленький син, із перев'язаною хворою рукою, міцно тримався за матір. Активіст ударив його по руці, і малий знепритомнів. Серед замішання мати втекла до лісу. Замість неї заарештували хлопчика і через два тижні судили, інкримінуючи йому напад на бригадира з ножем. Хоч один із активістів і розповів суду про те, як було насправді, хлопцеві все одно дали п'ять років у дитячій колонії.

Із дітей, з якими так поводилися, виростали затяті противники радянської влади. Колишній начальник дитячої трудової колонії розповідає, що молоді злочинці дуже неповажно ставилися до радянського способу життя. Одного разу вони навіть забарикадувалися у приміщенні управління колонією і кричали, що підпалять “тюрму народів”, пародуючи, мабуть, ленінську харатеристику царату. І вони взялися-таки підпалювати документи та особисті справи.

Набагато більше дітей, одначе, опинилися у звичайних тюрмах чи таборах. Колишній в'язень згадує про дев'ятирічного хлопчину, що сидів у харківській тюрмі в одній камері з дорослими.

Навіть безпритульні діти з “некримінального елементу” отримували суворе покарання. У березні 1933 р. на полтавському залізничному вокзалі спеціальний вагон перевели на бічну колію, і дітей, що юрмилися навколо у пошуках їжі, числом до 80, загнали до нього силою з наміром везти до колонії. Їм дали сурогатної кави з підсмажених зернин і трохи хліба. Проте діти швидко померли, і їх довелося поховати неподалік. Залізничник підсумував свою розповідь так: “Це було настільки буденним, що ніхто не звернув на це жодної уваги”.

Ще один факт: у Верхньодніпровську близько 3 тис. сиріт віком від семи до 12 років — дітей страчених чи засланих “куркулів” — тримали на грані голоду протягом весни та літа 1933 р.

Викладач ботаніки пише про становище в Кіровограді. У спорудах місцевого ринку, який було закрито разом з іншими “гніздами приватної власності”, тут улаштували дитячий будинок. Під час голоду він був настільки переповнений селянськими дітьми, що їх відвезли до так званого “дитячого містечка”, де вони жили просто неба. Вони нічого не мали їсти, аж поки не померли подалі від людського ока; причиною ж було названо “слабкість нервової системи”. Кам'яна огорожа оточувала їх, і звідти було чутно “страшні, нелюдські крики... жінки хрестилися та тікали від цього страшного місця”. Тіла померлих вивозили лише вночі. Ями для поховання наповнювали так високо і покривали так погано, що собаки та вовки часто відкопували тіла. Оповідач вважає, що у такий спосіб загинули тисячі дітей.

Поруч із цим існували й зовсім інші дитячі заклади. Один відповідальний працівник наркомату освіти згадує про свої відвідини упривілейованого літнього табору в Ульянівці. Після чудового обіду до нього підійшов працівник табору і сказав, що хотів би показати йому інший “дитячий притулок” поза селом. То була кам'яна комора з піщаною підлогою, на якій у напівтемряві сиділи десь 200 дітей від двох до 12 років, що виглядали як скелети, одягнені у брудні сорочки. Вони всі кричали, благаючи хліба. Коли гість запитав, хто ж опікується ними, він дістав іронічну відповідь: “Партія та уряд”. “Опіка” ця полягала в усуненні трупів кожного ранку.

Одну дівчинку з Чорнухівського дитбудинку помилково навантажили на машину разом із трупами, але оскільки могили не викопали, то просто скинули у купу. Оговтавшись, дитина щосили відповзла убік. Її врятувала та доглядала дружина лікаря-єврея. Цей лікар, Мойсей Фельдман, урятував багато людей, що вмирали з голоду, беручи їх до лікарні за фальшивим діагнозом і годуючи їх там, через що не раз потрапляв у білу.

В іншому місці 10-річного хлопчика разом із малою сестрою після смерті батьків забрали до місцевого дитбудинку — старої селянської хати з розбитими вікнами, де бракувало харчів. Старша медсестра веліла старшим дітям копати могили на цвинтарі і ховати мертвих малюків. Урешті хлопчик зробив це для своєї власної сестрички.

Про деякі сільські дитбудинки, влаштовані саме для місцевих уродженців, кажуть, що вони були організовані набагато краще. Але багато їхніх колишніх вихованців чомусь першими дезертирували з Червоної армії в 1941 р.

На початку 1930 р., ще до масового голоду, дитбудинки вже перебували в поганому стані. Журнал “Народное просвещение” нарікав: “Матеріально дітей забезпечують усе менше й менше, у багатьох дитбудинках брук, безліч вошей, брак дисципліни, відсутні навички колективного життя”.

В урядовому указі про ліквідацію дитячої безпритульності від 31 травня 1935 р. зазначалося, що керівництво дитбудинками здійснюється недостатньо через погану організацію господарювання та освіти; боротьба з дитячим хуліганством і кримінальним елементом серед дітей і підлітків ведеться неактивно, а в деяких місцях зовсім відсутня; не створено умов, коли діти, які з тієї чи іншої причини опинилися на вулиці, відразу були б улаштовані у відповідних дитячих установах або повернуті батькам. Привертає увагу такий пункт указу: “Батьки та опікуни, байдужі до своїх власних дітей, які дозволяють їм займатися хуліганством, крадіжками та бродяжництвом, не вважаються відповідальними”. Цей пункт вельми чітко характеризує життя безпритульних.

Указ передбачав створення нових дитбудинків під юрисдикцією наркомату освіти, притулків для хворих дітей під юрисдикцією наркомату охорони здоров'я та ізоляторів, трудколоній і приймальних пунктів під юрисдикцією НКВС (колишнє ДПУ), який перебирав під свою відповідальність усі справи малолітніх злочинців.

Безпритульні діти часто тікали з цих закладів, нарікаючи на брутальність порядків у них. Про “Комуну імені М. Горького” під Харковом казали, що там “мало харчів і багато дисципліни”. Не було це таємницею і для офіційної преси.

Сучасний російський прозаїк (В. Астаф'єв) розповідає багато історій про жахливі дитбудинки. Але були і винятки. Наприклад, сам він жив у дитбудинку в Ігарці на Крайній Півночі, директором якого була дуже порядна людина, всіляко шанована вихованцями (згодом виявилося, що він — колишній царський офіцер).

У більшості ж дитбудинки мало чим відрізнялися від звичайних тюрем. Проте багато дітей усе ж щасливо перейшли ці пекельні кола, “опікувані” органами міліції та безпеки, та працювали згодом на порядних професійних посадах. Інші опинилися в злочинницькому середовищі. А ще інші, як жахливий парадокс, стали чудовим матеріалом для вишколу кадрів самого НКВС. Навіть порівняно гуманні дитбудинки ЧК 1920-х років дали чимало майбутніх працівників “органів”.

Є дані, що у Білореченській дитколонії під Майкопом на Північному Кавказі половину вихованців послали у 16-річному віці до спеціальної школи НКВС. Часто це були діти з кримінального середовища. Одного такого, який колись убив селянина і підпалив церкву, впізнав місцевий житель, заарештований у Баку, в одному зі своїх слідчих.

Справжній моральний парадокс, таким чином, полягав у тому, що дітей, чиїх батьків знищив режим, виховували за допомогою методів, які розбудили в них найзвірячіші інстинкти, внаслідок чого вони стали найогиднішими прислужниками цього ж режиму. І для цього не обов'язково було працювати в органах безпеки. Прищеплюючи молоді перекручене сприймання дійсності, влада калічила її духовно, а це було, мабуть, жахливіше, ніж фізичне знищення.

Західному громадянинові може здатися неприємним, коли молода людина із захопленням розповідає про неприховано пропагандистський фільм, де “куркулі” приховують хліб, а комсомольці знаходять його. Нам може не подобатися, коли “добре вгодовані діти комуністичної номенклатури, юні піонери, котрі бачили, як виловлювали голодних селян у Харкові, повторювали, мов папуги, слова ненависті, вивчені в школі”. Нам може здаватися огидним, коли ми чуємо про піонерський загін, який затримав двох жінок (в однієї чоловіка стратили, а в другої заслали) за те, що вони зібрали для себе кілька колосків пшениці (згодом жінки опинилися у таборі на Крайній Півночі). Але все це було насправді, і проти фактів нічого не вдієш.

У станиці Усть-Лабинській на Кубані піонери відзначилися тим, що подали “кому слід” цілий список осіб, яких вони запідозрювали: “Ми, дитячий табір колгоспу “Путь хлебороба”, доповідаємо політвідділові, що... безсумнівно краде, бо він куркуль”. Отже, діти змалку навчилися досить сумлінно використовувати “класовий підхід”.

Піонерів фактично мобілізували наглядати на полях. Постишев у “Правді” вихвалявся, що подібне завдання виконували десь 0,5 млн дітей, а 10 тис. “боролися зі злодіями”, тобто селянами, які намагалися залишити собі трохи зерна. Підлітки комсомольського віку “брали активну участь в усіх економічно-політичних кампаніях і нещадно боролися з куркулем”. У хрущовські часи можна було почути запізніле визнання того, що найпершим завданням усього комсомольського виховання 1930-х років було “вишукувати та розпізнавати ворога, якого тоді належало усувати насильно, засобами економічного тиску, організаційно-політичної ізоляції та методами фізичного знищення”.

Загальне притягнення молоді до брутальностей та фальсифікацій, характерних для “класової боротьби”, безперечно, огидне для більшості непричетних до таких норм поведінки. Одначе, з нашого погляду, існувало ще огидніше явище, яке не завадило б зафіксувати.

Вже на “шахтинському” судовому процесі були публічні посилання на хлопця, який вимагав смертного вироку для власного батька. Подібне спостерігалося і на селі. Найбільшого розголосу набула історія 14-річного Павлика Морозова, котрий “викрив” свого батька, перед тим голову сільради в селі Герасимівка. Після засудження батька Павлика вбила група селян, включно з його ж дядьком, після чого влада надала йому образ мученика. У Герасимівці відкрили спеціальний музей з “реліквіями”, а у 1965 р. село ще й прикрасили статуєю “піонера-героя”. Про Морозова надруковано кілька книг і брошур, у тому числі роман В. Губарєва “Син”, який можна вважати досить-таки невідповідним дійсності.

У травні 1934 р. ще один юний герой — 13-річний Проня Колибін доніс на свою матір за крадіжку зерна, і його вчинок було повсюдно розголошено у схвальних тонах. Піонер Сорокін на Північному Кавказі зловив свого батька, коли той наповнював кишені зерном, і добився його арешту. Подібне вчинили Коля Мяготін, Коля Яковлєв, Кичан Джакилов та інші, імена яких мусило шанувати не одне покоління.

У своїй великій промові на святкуванні 20-х роковин створення органів безпеки (грудень 1937 р.) А. Мікоян з особливою гордістю назвав 14-річного піонера Колю Щеглова з села Порябушки Пугачовської округи: “Піонер Коля Щеглов знає, що значить радянська влада для нього та для всього народу. Коли він побачив, що його власний батько краде соціалістичну власність, він доповів про це НКВС”.

Ці діти може й насправді заслуговують на осуд, але не стільки, скільки ті, що прищепили їм таку поведінку. В усякому разі мати хлопчика, котрий ще під час голоду зник, а потім знайшовся, сказала: краще б він помер тоді, ніж бачити його тепер перетвореним на якогось недолюдка.

* * *

Фізичне усунення, звичайне вбивство дітей було також можливим. Коли проблема безпритульності стала завеликою для місцевих урядовців, безпритульних почали розстрілювати у великих кількостях. Указ, який узаконював страту 12-річних і старших дітей, фактично вступив у силу лише 7 квітня 1935 р. Проте кількість дітей до 12 років, які вмерли з голоду в 1933 р. або були депортовані у 1930 р., безсумнівно показує, що в часи “посилення класової боротьби” і значно молодші також могли чекати найгіршого. Як би там не було, але вважалося, що у 12-річної людини “класова свідомість” уже цілком сформована і вона має за неї відповідати.

Та навіть цю людожерську межу органи влади всіляко намагалися знизити. В одному дитбудинку НКВС лікарів примушували засвідчити, що двоє правопорушників — 11-річних хлопців — були за своєю фізичною статурою старші, ніж показували їхні папери, які оголосили фальшивими.

Між тим, за твердженням старшого співробітника ОДПУ, ще 1932 року вийшло конфіденційне розпорядження стріляти у дітей, які обкрадали залізничні вагони, що проходили транзитом. Але страчували не лише за крадіжки. У Лебединському дитячому центрі 76 дітей, що заразилися сапом від неякісної конини, було розстріляно.

Отож, “небажаних” дітей позбувалися за допомогою різних засобів. Повідомлялося також, що деяких топили в баржах на Дніпрі (так робили і з дорослими). Але більшість дітей загинула від голоду. Існують більш-менш чіткі підрахунки кількості таких жертв.

У 1970-ті роки радянський демограф-дисидент М. Максудов зазначав, що “не менше трьох мільйонів дітей, народжених між 1932 і 1934 роками, вмерли від голоду”. Першими вмирали саме новонароджені. Інший радянський дослідник у розмові з Левом Копелєвим оцінив число померлих від голоду дітей у 2,5 млн. Перепис 1970 р. виявив 12,4 млн осіб, народжених між 1929 і 1931 роками, які вижили, і лише 8,4 млн, народжених між 1932 і 1934 роками. В 1941 р. у школах було менше 7-річних, ніж 11-річних,— навіть враховуючи, що група 11-річних також сильно потерпіла. Ця диспропорція має залежність від регіонів. У Казахстані, наприклад, число 7-річних складало 2/5 числа 11-річних, у той час як у Молдавії (більшість території якої в 1930-х роках не входила до складу СРСР) категорія 7-річних становила третину категорії 11-річних.

Коли ми звернемося до тих небагатьох підрахунків на місцевому рівні, які маємо, то побачимо приблизно ту саму картину.

В одному селі зазначали, що “з малих хлопців жоден з десятьох не вижив” (малих хлопців і в інших місцях характеризують як найуразливішу категорію з усіх). В одному окрузі Полтавської області з загальної кількості померлих від голоду (7113 осіб) виділено категорії в залежності від віку та статі, що дало такі цифри: діти (до 18 років) — 3549; чоловіки — 2163; жінки — 1401. Учителька з села Нові Санжари Дніпропетровської області повідомляє, що на початок 1934 р. вона не мала кого вчити; інший учитель твердив, що з 30 учнів залишилося тільки двоє. Що ж до молодших дітей, то в українському селі Харківцях у 1940/41 навчальному році зовсім на знайшлося новачків — на відміну від попереднього року, коли їх було 25.

Із цього ми можемо робити логічний висновок, що з 7 млн померлих від голоду близько 3 млн були діти, і в більшості малі діти (загальні втрати, включно з дорослими, ми розглянемо в 17 розділі). При цьому слід зазначити, що реєстрація смертей в селах під час голоду регулярно не велася, а також те, що деякі немовлята могли померти без реєстрації їхнього народження.

До цих трьох мільйонів чи більше дітей, які померли у 1932—1934 рр., ми повинні додати жертв розкуркулення. Якщо брати цифру у 3 млн загиблих у цій кампанії (не включаючи сюди дорослих, які померли пізніше в таборах праці) і триматися думки, що дитяча смертність також була пропорційно високою, то загалом вона навряд чи могла бути менше від 1 млн — знову ж таки переважно дуже молодих віком. До цієї приблизної оцінки жертв фактичного дітовбивства кількістю 4 млн, можливо, слід додати дітей, на житті яких залишилося чимало рубців морального каліцтва, але такі підрахунки — річ просто неможлива.

Слід сказати про те, що заходи проти голоду, яких треба було вжити значно раніше, врешті почали впроваджувати лише під кінець весни 1933 р. У школах між дітьми розподіляли харчі — борошно, крупи та жир. Діти, які не померли до кінця травня, залишилися жити, хоч багато були, звичайно, сиротами.


16
Реєстр смерті

Цілком природно, що будь-якого офіційного розслідування подій 1930—1933 рр. не було та й не могло бути. Влада жодним словом не відгукнулася з приводу безпрецедентних утрат людських життів, так само як і довгі роки не відкривала архівів для незалежних дослідників. І все ж спробуємо зробити деякі приблизні підрахунки чисельності загиблих.

Насамперед установимо загальну кількість втрат — протягом як розкуркулення, так і голоду. Це не так вже й складно. Треба лише до числа населення, що подає радянський перепис 1926 р., додати середній процент його природного приросту протягом наступних років і порівняти одержане з деякими цифрами , які з'являлися після 1933 р.

Тут зробимо кілька застережень. По-перше, перепис 1926 р., подібно до переписів, проведених навіть у значно сприятливіших умовах, не міг бути абсолютно точним: як радянські, так і західні фахівці погоджуються з тим, що в ньому бракує 1,2 — 1,5 млн (із числа яких близько 800 тис. приписують Україні). Це означало б збільшення оцінки кількості жертв майже на 0,5 млн. По-друге, рівень природного приросту оцінювався по-різному, хоч діапазон коливань досить-таки незначний. Більшою перепоною є те, що повні дані наступного перепису, проведеного в січні 1937 р., на жаль, нам недоступні. Як здається, органи влади одержали попередні результати приблизно 10 лютого, після чого вони були приховані Голову Комісії з проведення перепису О.А. Квіткіна заарештували 25 березня. Як писали тоді, “славні радянські органи безпеки, очолювані сталінським наркомом Єжовим, розчавили зміїне гніздо зрадників в апараті радянської статистики”, які, мовляв, “намагалися зменшити кількість населення СРСР”. Досить-таки жахлива іронія, оскільки, звісно, не вони на практиці займалися цією справою.

Мотиви приховування даних перепису та переслідування тих, хто його проводив, цілком ясні, позаяк символічна цифра у приблизно 170 млн вже років за три фігурувала в офіційних промовах і мала демонструвати “життєдайні сили радянського будівництва”.

Ще один перепис було проведено в січні 1939 р.— єдиний з того періоду, результати якого опублікували, але за тодішніх обставин його дані не могли бути вірогідними. І все ж вони показують величезну нестачу населення,— хоч, може, й не таку, яка була в дійсності.

Найзагальніші дані перепису 1937 р., розкриті в після-сталінські часи, показують значні розміри неприродної смертності і можуть вважатися переконливими; на них неодноразово посилалися у радянських демографічних дослідженнях 1960—70-х років. Найконкретнішою, мабуть, є оцінка населення СРСР у 163 772 000 осіб (деякі дані подають її як “близько 164 млн”). Існує й інша цифра, виведена авторами зазначених досліджень з урахуванням сучасних демографічних підходів,— приблизно 177 300 000.

Можна піти менш точним шляхом — узяти приблизно підраховану кількість населення на 1 січня 1930 р. (157 600 000) і додати до неї сталінське твердження 1935 р. про те, що “щорічний приріст населення становить близько трьох мільйонів”. Це дає число 178 600 000, і воно недалеке від попередньо зазначеного. Другий п'ятирічний план передбачав число населення у 180,7 млн на початок 1938 р., що також означає для 1937 року цифру між 177 і 178 млн. Як це не дивно, голова Центрального статистичного управління за хрущовських часів В.Н. Старовський відносить цифру Держплану в 180,7 млн до 1937 року, порівнюючи її з цифрою перепису в 164 млн, “навіть після припасування”,— фраза, яка означає значне перебільшення у верхньому напрямку; тобто “припасування” у 5 % означало б використання як основної цифри 156 млн, яку подав радянському вченому А. Антонову-Овсієнку урядовець нижчого рівня. Але ми вважаємо за доцільне, як і раніше, не зважати на всілякі “припасування”. Без урахування цього дані Старовського показують дефіцит населення у 16,7 млн. Це можна, мабуть, пояснити тим, що цифра, подана Держпланом, як і більшість даних цієї установи, відповідає початкові жовтня 1937 р. — у цьому випадку нестача становила б приблизно 143 млн. Одначе в першому виданні цієї праці я використав найбільш поміркований підхід, навіть зігнорувавши підрахунки радянських демографів описуваного періоду, і подав цю нестачу у вигляді 13,5 млн.

У джерелі, невідомому мені під час підготовки першого видання цієї книги, радянський дослідник колективізації В.П. Данилов стверджує, що дефіцит населення в січні 1937 р. становив 15—16 млн (“Археографический ежегодник за 1968 год”. М., 1970. С. 249). Гадаю, що цю цифру можна прийняти як цілком вірогідну статистику смертності, віднявши від неї число ненароджених через ті чи інші причини, пов'язані з голодомором. Дальше дослідження показує, що голодова катастрофа могла досягти навіть 26—30 % загального дефіциту населення і дати ще 4,5 млн жертв на додаток до 11 млн померлих під час розкуркулення та голоду.

Інший підхід: якщо у 1929 р. існувало близько 25,9 млн селянських господарств, то у 1938 р. їх було приблизно 19,9 млн. При пересічній кількості 4,2 особи на одну селянську родину це означає близько 108,7 млн селян у 1929 р. і близько 83,6 млн у 1938 р. Якщо додати ті 24,3 млн, що переселилися до міст, результат становитиме близько 105 млн, тобто брак населення складе приблизно 21 млн. З урахуванням ненароджених це дасть понад 13 млн мертвих.

Але якщо все ж таки прийняти, що ця цифра становила приблизно 11 млн, то до неї слід додати засуджених селян, які вмирали у таборах після січня 1937 р., тобто заарештованих під час антиселянської кампанії 1930—1933 рр., не включаючи, однак, сюди тих селян, котрі були заарештовані за пізнішого терору 1 937—1938 рр. Це дає (за нашою пізнішою оцінкою) не менше 3,5 млн жертв додатково, внаслідок чого загальне число селян, померлих у результаті розкуркулення та голодомору, становитиме близько 14,5 млн.

Тепер обміркуємо, як цю жахливу цифру поділити між жертвами розкуркулення та жертвами голоду. Тут ми стоїмо на хиткішому грунті. У демографічних колах дотримуються думки, що з числа понад 14 млн селян, котрі впали жертвами терору, кількість втрат як від розкуркулення, так і від голоду була приблизно однаковою: понад 7 млн відповідно. Одначе ми можемо розглянути цю пропорцію детальніше.

Із загальної кількості жертв близько 3,5 млн загинуло в таборах — переважно ті, кого засудили до виходу травневого указу 1933 р.; до цього числа напевно входила значна частина сільських жителів України та Кубані голодового періоду, які перебували у скрутному становищі. Цих останніх, проте, не можна вважати безпосередніми жертвами голоду, і щоб виявити число смертних випадків саме від голоду, ми повинні звернутися до 11 млн померлих перед 1937 р. і спробувати поділити цю цифру між числом депортованих і тих, що загинули від голоду.

Що стосується жертв голоду, то тут впадає у вічі переважання українського населення (неофіційні дані свідчать, що близько 80 % смертних випадків трапилося в Україні та на землях Північного Кавказу, заселених головним чином українцями).

Щоб розібратися у втратах саме серед українців, ми змушені повернутися до січневого перепису 1939 р., оскільки, як ми вже сказали, жодних інших статистичних даних того періоду — ні за національністю, ні за іншими ознаками, крім суто загальних підрахунків — не опубліковано навіть до останнього часу.

За цим переписом загальна кількість населення СРСР становила 170 467 186 осіб. Західні дослідження дають меншу цифру — близько 167,2 млн, але й вона вказує на різке поліпшення справ порівняно з 1937 р., незважаючи на приблизно 2—3 млн загиблих у таборах або страчених у 1937—1938 рр. Це можна пояснити як природними, так і іншими чинниками. Підвищення рівня народжуваності після тої чи іншої катастрофи — явище цілком закономірне для будь-якого суспільства. До того ж у 1936 р. офіційно заборонили аборти і перестали продавати протизаплідні засоби.

Від загальної кількості населення (170 467 186) частка українців згідно з переписом становила 28 070 404 особи (проти 31 194976 за переписом 1926 р.). Враховуючи можливість завищеності загальної цифри, можна припустити, що кожну національну групу репрезентовано у пропорційно перебільшених кількостях (хоча щодо України ступінь фальсифікації міг бути вищим, якщо брати до уваги її реальні демографічні показники).

Якщо навіть перебільшення було пропорційним, чисельність українського населення в 1939 р. мала становити близько 27 540 000 чоловік. Але цифра 1926 р. (близько 31,2 млн) об'єктивно повинна була збільшитися до 38 млн у 1939 р. Таким чином, дефіцит становить близьке 10,5 млн. З урахуванням десь 1,5 млн ненароджених дітей це означає брак 9 млн українців аж до 1939 р.

За цими цифрами стоять не лише смертні випадки. Справа в тому, що українці поза межами України зазнавали сильного асиміляційного тиску. Радянський демограф В. Козлов пише, що між переписами 1926 і 1939 років “низький ступінь зростання чисельності українців можна пояснити падінням природного приросту внаслідок поганого врожаю 1932 р.”, але додає до того ще один чинник: “...ті, що попередньо вважали себе українцями, в 1939 р. оголосили себе росіянами”. Є свідчення, що люди користувалися будь-якою нагодою, аби змінити свою національність, оскільки українці завжди виглядали підозріло в очах представників влади.

У 1926 р. українців, що проживали в інших районах СРСР, було 8 536 000, включаючи 1 412 000 на Кубані. Враховуючи той факт, що залишки кубанських козаків реєстрували як росіян, число українців у цьому регіоні до кінця 1930-х років відповідно зменшилося. Так було і в інших місцях і безсумнівно являло собою цілеспрямований та довготривалий процес (навіть перепис 1959 р. виявив лише понад 5 млн українців в СРСР поза Україною). Якщо ми припустимо, що не менше 2,5 млн українців у 1930 -ті роки зареєструвалися як росіяни, то виходить близько 6,5 млн загиблих. Якщо відняти від цієї кількості десь 0,5 млн українців — жертв розкуркулення 1929 — 1932 рр., то залишиться 6 млн померлих від голоду, з них 5 млн в Україні та 1 млн на Північному Кавказі. Щодо неукраїнців, то кількість померлих серед них може становити не більше 1 млн.

Таким чином, загальне число померлих від голоду може дорівнювати приблизно 7 млн, близько 3 млн з яких були діти. Але це досить скромні підрахунки.

* * *

Ще один ключ до визначення кількості померлих від голоду у його найгірший період можна знайти, встановивши різницю між оцінкою чисельності населення, поданою Комісією з проведення перепису, зробленою невдовзі перед переписом 1937 р., і фактичними даними цього перепису. Отож, прогноз визначав 168,9 млн, а перепис показав наявних 163772000 — тобто з різницею трохи понад 5 млн. Вважають, що це можна пояснити фактом нереєстрації померлих в Україні наприкінці 1932 р., і це відповідає іншим даним, які ми маємо про смерті від голоду в цілому. У нашому розпорядженні є також більш опосередковані оцінки, включно з тими, що базовані на офіційній інформації.

Народжений в Росії американський комуніст, який ще до революції був знайомий з М. Скрипником, відвідав його та інших українських провідників у 1933 р. Отож, Скрипник назвав йому “принаймні вісім мільйонів померлих на Україні та на Північному Кавказі”, а шеф українського ДПУ В. Балицький — 8—9 млн. Балицький додав, що цю цифру подали Сталінові, однак лише як приблизну. (Інший працівник органів безпеки пише, що, можливо, на ранній стадії голоду ДПУ подало Сталінові кількість померлих у 3,3—3,5 млн.) Щодо загального числа жертв голоду в усьому СРСР, то американцеві назвали 10 млн.

Ще кілька свідчень. Іноземний робітник, який працював на одній із харківських фабрик, дізнався від місцевих урядовців, що Г. Петровський визнав тоді кількість померлих у 5 млн (а до кінця голоду було ще далеко). У вересні 1933 р. Уолтер Дюранті повідомив англійське посольство, що “населення Північного Кавказу та Нижньої Волги зменшилося минулого року на 3 млн, а населення України — на 4—5 млн”, а загальне число загиблих могло становити не менше 10 млн. Американський комуніст, що працював в Україні, оцінював кількість померлих від голоду у 4,5 млн, а від хвороб, пов'язаних з недоїданням, — в 1 млн. Високий український урядовець повідомив іншого американця, що у 1933 р. померло 6 млн. Канадському українському комуністові, який вчився у Вищій партійній школі при ЦК КП(б)У, сказали, що в одному з секретних звітів фігурувала цифра в 10 млн.

Стосовно інших регіонів, то повідомлення про зменшення кількості населення були пропорційно такі ж високі, як і в Україні, на Середній і Нижній Волзі та на Дону. Так, директор Челябінського тракторного заводу Ловін повідомив іноземного кореспондента, що більше мільйона померло на Уралі, в Західному Сибіру та Заволжі.

Слід зазначити, що всі ці оцінки не можна вважати за “істину в останній інстанції”, оскільки не завжди ясно, чи йшлося про загальну кількість померлих саме в Україні, про який період голоду свідчать ті або інші цифри, чи включають вони кількість померлих від пов'язаних з голодом хвороб тощо. Навіть дані секретних офіційних звітів різняться на кілька мільйонів. Тому ми можемо стверджувати, що точних підрахунків не існувало взагалі. За словами одного з українських емігрантів, “деякі члени партії наводили кількість у 5—6 млн... а інші згадували про 10 млн жертв. Правдиві дані, мабуть, лежать десь посередині”.

* * *

Якщо погодитися з числом приблизно в 11 млн передчасно померлих у 1926—1937 рр., ту частину його, яка налічує близько 7 млн і яку пояснюють голодом, можна схарактеризувати як прийнятну або ймовірну. Виходячи з цього залишається приблизно 4 млн жертв розкуркулення та колективізації до 1937 р.

До цих 4 млн включено загиблих у Казахстані. Серед казахів брак населення між переписами 1926 і 1939 років становив 867 400 (3 968 300 мінус 3 100 900). Скоригувавши цифру, подану переписом 1939 р. з урахуванням загальнонаціональної пересічної кількості (як ми це зробили з українцями), дістанемо 948 тис. померлих. При цьому населення Казахстану від перепису 1926 р. повинно було зрости до 4 598 000 осіб у 1939 р. (на базі дуже обережного припущення, що пересічна загальнорадянська норма приросту — 15,7 % — переважала, хоч фактично населення радянських мусульманських народів зростало значно швидше), тобто мало перевищувати фактичний рівень більш ніж на 1,5 млн. Якщо від цієї цифри відняти 300 тис. ненароджених дітей і 200 тис. тих, кому вдалося емігрувати до Китаю, то виходить 1 млн жертв.

Таким чином, залишається 3 млн втрат за 1926—1937 рр., які пояснюють депортацією “куркулів”. Ми вже дискутували питання про кількість депортованих та про рівень смертності. Три мільйони — це те число, що загалом збігається з нашими оцінками (якщо 30 % депортованих померло, то їхня загальна кількість була 9 млн, якщо ж 25 % — то 12 млн).

На 1935 р., за оцінкою Свяневича, який використовував метод наближення, приблизно третина з 11 млн депортованих померла; третина перебувала у “спецпоселеннях” і ще третина — у таборах праці. Підрахунки загального числа ув'язнених у таборах за цей же рік дають приблизно 5 млн, і аж до масових арештів радянських та партійних працівників у 1936—1938 рр. були незмінні повідомлення, що населення цих таборів складалося переважно (на 70—80 %) із селян.

Із приблизно 4 млн селян, які перебували у таборах на 1935 р., основна маса, мабуть, вижила, до 1937—1938 рр., але навряд чи більше ніж 10 % коли-небудь дочекалися звільнення. Таким чином, ми повинні додати до селянського рахунку як мінімум ще приблизно 3,5 млн померлих.


* * *

Від початку до кінця основою наших міркувань були або точні та певні цифри, або досить обережні припущення. Отже, коли ми робимо висновок про те, що не менше 14 млн селян розпрощалися з життям внаслідок подій, висвітлених у цій книзі, ми, напевно, не перебільшуємо кількість утрат. В усякому разі кількість понад 11 млн померлих, виявлену переписом 1937 р., мабуть, не варто піддавати серйозним корективам. Будь-які більш-менш автентичні дані про померлих від голоду є вкрай самодостатніми — так само як і дані про втрати від розкуркулення. І вони просто не можуть бути точнішими. Як писав М. Хрущов у своїх спогадах: “Я не можу навести точних даних, бо ніхто не займався підрахунками. Все, що ми знали, — це те, що люди вмирали у величезних кількостях”.

Знаменно, що деяка тодішня статистика все ж побачила світ, а саме — дані про падіж худоби. Отже, протягом багатьох років ми мали певні відомості лише про те, що сталося з худобою, а не з людьми. У промові, яку масово надрукували двома роками пізніше, Сталін висловився за більше піклування про людей, навівши як приклад те, що нібито сталося з ним на засланні в Сибіру. Переходячи вбрід річку з місцевими селянами, він побачив, що вони щосили намагалися врятувати коней, але не дуже переживали про втрату людини, — ставлення, про яке “великий засланець” дуже шкодував. Навіть для Сталіна, чиї слова рідко відкривали його справжні погляди, це було — і особливо на той час — нечуваним лицемірством. Саме для нього та його прибічників людське життя було найдешевшим на шкалі цінностей.

Що ж до наших наближених підрахунків жертв 1930—1937 рр., то їх можна підсумувати таким чином;

Померлі селяни 11 млн
Заарештовані та померлі в таборах пізніше 3,5 млн
Разом 14,5 млн

Із цього числа:
померло через розкуркулення 6,5 млн
померло в казахській катастрофі 1 млн
померло через голод 1932—1933 рр.:
в Україні 5 млн
на Північному Кавказі 1 млн
в інших місцях 1 млн

Разом від голоду померло 7 млн

Порівняно зі втратами у великих війнах нашого часу ці цифри величезні. А коли мова заходить про факт геноциду, то слід пам'ятати, що число 5 млн становило близько 18,8 % усіх жителів України і близько чверті сільського населення. У першій світовій війні на фронтах загинуло менше 1 % населення країн, що воювали. А ось факт місцевого рівня: в одному українському селі з 800 мешканців (Писарівка на Поділлі), де від голоду померло 150 чоловік, під час цієї війни загинуло лише сім сільчан.

Унаслідок подій, які ми описували, втратами в найширшому розумінні, так званими “ходячими пораненими” судилося бути, мабуть, усьому населенню. Померлих були мільйони. Але не забуваймо і про страшні наслідки, що випали на долю окремих людей і цілих народів та впливали на них протягом десятиліть. На багатьох уцілілих чекав великий терор, який призвів до практично такої ж смертності, що й голод.

Ще раз наголосимо на тому, що наші підрахунки не є та й не можуть бути вичерпними, оскільки являють собою спробу створити з окремих деталей, за які ми щиро вдячні чесним і мужнім радянським ученим та письменникам, подобу цілісної картини подій. І справа не лише в тому, що правда про голодомор всіляко приховувалася тоді, коли він лютував. Ще довгі роки режим залишався мовчазним співучасником і спадкоємцем злочинів тих, хто півстоліття тому послав мільйони безневинних назустріч їхній смерті.

17
Позиція Заходу

Найхарактернішою рисою кампанії Сталіна проти селянства було те, що Борис Пастернак називає “нелюдською силою брехні”. Обман практикувався у гігантських масштабах. Зокрема, докладали всіх зусиль, аби переконати Захід, що голоду не було взагалі або, принаймні, нічого суттєвого не сталося.

На перший погляд це було нереальною справою, оскільки велика кількість повідомлень відразу ж стала надходити до Західної Європи та Америки від бездоганних західних свідків (у 1932 р. іноземців ще допускали до теренів, де панував голод). Але Сталін дуже добре знався на “технології” того, що Гітлер слушно називав “Великою брехнею”. І справді: безоглядних заперечень очевидних фактів із домішками певної кількості “позитивного” фальшу виявилося цілком достатньо, щоб протягом тривалого часу збивати з пантелику загалом пасивну, довірливу й слабко поінформовану західну публіку і схиляти на бік сталінської версії тих, які насамперед самі бажали бути ошуканими. Голод став першим великим прикладом практичного використання цього засобу впливу на світову громадську думку; слідом за ним пішли інші: кампанія у зв'язку з московськими процесами 1936—1938 рр., заперечення існування системи таборів примусової праці тощо. І навряд чи можна сказати, що ця практика припиниться, доки існуватиме радянська система.


* * *

Але перед тим як детальніше розглядати цю практику, слід упевнитися, чи дійсно правда про голод була доступна Заходові.

Досить компетентні повідомлення з'являлися у “Манчестер гардіан” і “Дейлі телеграф”, “Матен” і “Фігаро”, “Ноє цюріхер цайтунг” і “Газетт де Льозанн”, “Стампа”, “Райхпост” та багатьох інших західноєвропейських газетах. У Сполучених Штатах газети, що виходили масовим накладом, друкували повні звіти американських українців та інших свідків голоду (хоч їхня інформація не завжди вважалася вірогідною, оскільки паралельно публікувалася у виданнях “правого” напряму). Як би там не було, але “Крісчен саєнс монітор”, “Нью-Йорк гералд трибюн”, а також нью-йоркська єврейська газета “Форвертс” широко висвітлювали ці питання. Багато з їхніх повідомлень ми цитували у нашій книзі.

Зробимо, одначе, застереження, що в більшості випадків західні журналісти не могли ризикувати своєю візою та були змушені (або ж спокушені) йти на певний компроміс. І лише коли такі кореспонденти, як Чемберлін і Лайонз, залишили СРСР назавжди, вони змогли розказати всю правду. Крім того, матеріали західних журналістів, як правило, проходили цензуру — хоч Маггерідж, приміром, надсилав деякі свої звіти англійською дипломатичною поштою.

Якийсь час повідомлення обмежувалися депешами, подібними до тих, що складав Маггерідж; далеко не повними, але досить інформативними матеріалами, які пройшли цензуру, а також свідченнями недавніх відвідувачів, які знали мову і проникали в райони голоду (це були іноземні комуністи, які тимчасово працювали там; західні громадяни, що мали родичів у селах, а часом і досить ексцентричні мандрівники, котрі прагнули будь-що дізнатися правди).

Одним із цих останніх був Гаррет Джоунз, колишній секретар Ллойд Джорджа і дослідник російської історії. Він дістався України з Москви (подібно до Маггеріджа не спитавши про це дозволу властей), пройшов пішки крізь села Харківської області і, повернувшись на Захід, повідомив про незмінний лемент населення: “Нема хліба. Ми помираємо”. Як і Маггерідж, він писав у “Манчестер гардіан” (30 березня 1933 р.), що ніколи не забуде “спухлих животів дітей у домах, де я спав”. Крім того, додавав він, “чотири п'ятих рогатої худоби та коней загинуло”. Цей чесний і сумлінний звіт ганебно затаврували не тільки представники офіційних радянських кіл, а й Уолтер Дюранті та інші кореспонденти, що воліли залишитися, аби надсилати сенсаційні звіти з чергового сфабрикованого процесу.

Та все ж деякі іноземні журналісти, незважаючи на клопіт, завдаваний їм владою, всіляко намагалися передати правдиву інформацію. В одному з таких повідомлень (від 22 вересня 1933 р.) кореспондент “Ассошіейтед пресс” Стенлі Річардсон посилався на голову політвідділів МТС України старого більшовика Олександра Асаткіна, колишнього першого секретаря компартії Білорусії. Асаткін навіть наводив журналістові цифри, але цензор вилучив їх. Фраза про “смерті на значній території минулої весни з причин, пов'язаних з недоїданням”, одначе, пройшла, проте це повідомлення не було надруковане більшістю американських газет (Марко Царинник пише, що зміг знайти його лише в “Нью-Йорк америкен”, “Торонто стар” і “Торонто івнінг телеграм”),

У 1933 р. іноземним журналістам фактично заборонили в'їзд на Україну та Північний Кавказ. Англійське посольство 5 березня повідомило Лондон про те, що віддділ преси при наркоматі закордонних справ “сповістив усіх іноземних кореспондентів, що вони повинні залишатися в межах Москви”. Але лише в серпні Чемберлін зміг обізнати своїх редакторів з тим, що йому та його колегам наказано не виїздити з Москви, не подавши маршруту поїздки і не одержавши спеціальний дозвіл (самому ж Чемберлінові щойно заборонили відвідати ті райони України та Північного Кавказу, де він попередньо був). У тому ж серпні кореспондент “Нью-Йорк гералд трибюн” П. Барнс повідомив, що “за новими цензурними правилами, акредитованим іноземним кореспондентам заборонено відвідання тих районів СРСР, де умови несприятливі”.

Отож, журналістам досить-таки брутально заткнули рота, але не можна було примусити найчесніших з них мовчати. Коли у 1934 р. з'явилися такі книжки, як чемберлінівська, вже ніяк не можна було сумніватися у фактах голоду та інших страждань радянського селянства. Навіть ті західні письменники, котрих вважали прихильниками сталінського режиму, висловлювали неабиякі застереження. Так, Моріс Гіндус, пишучи про колективізацію, яку він у принципі підтримував, оповідав про “людську трагедію” куркульських депортацій, про “бездушність і безсердечність” партійних працівників, про реакцію селян, які у розпачі забивали худобу, а потім “впали в апатію”, про некомпетентність колгоспного керівництва тощо.

Отож, наявної інформації вистачало, щоб відкинути будь-які сумніви, і ця інформація була у повному розпорядженні західної громадськості. Деякі намагалися якось діяти. 28 травня 1934 р. на розгляд членів Палати Представників США надійшла резолюція від конгресмена Гамілтона Фіша, яка, зареєструвавши факт голоду, нагадала про американську традицію “прийняття до уваги” подібних порушень прав людини та висловлювала надію, що СРСР змінить свій курс і тим часом скористається американською допомогою. Резолюцію передали Комісії з закордонних справ і наказали надрукувати.

Як і в 1921 р. (хоча в меншому масштабі, оскільки факти не були до такої міри доступні), була спроба створити міжнародний координаційний комітет для надання гуманітарної допомоги — у цьому випадку на чолі з Віденським архієпископом кардиналом Інніцером. Але Червоний Хрест у своїх відповідях на звернення комітету був змушений заявити, що за статутом він не може діяти без згоди уряду країни, якої це стосується. Уряд зі свого боку продовжував заперечувати все, що тільки можна заперечувати, і друкував численні листи “простих селян”, обурених “нахабними” західними пропозиціями. Зокрема, в лютому 1933 р. “Известия” наголошували на тому, що волзькі німці, мовляв, відкидають допомогу організацій , створених у Німеччині для тих, хто “нібито вмирає від голоду в Росії”.

У Західній Україні, що входила тоді до складу Польщі, про голод було добре відомо, і в липні 1933 р. у Львові створили Український центральний допомоговий комітет, який зміг надати потерпілим певну допомогу нелегальними продуктовими посилками.

Українські емігрантські організації на Заході робили відчайдушні зусилля довести факти голоду до уваги своїх урядів. У Вашингтоні, наприклад, архів Держдепартаменту переповнений зверненнями з проханням якось втрутитися у цю справу, на що була відповідь: відсутність державного інтересу робить таке втручання недоцільним. У тому ж архіві міститься чимало листів від науковців, журналістів, релігійних діячів тощо, які висловлювали сумнів щодо вірогідності даних, приміром, того ж Чемберліна, який оцінював кількість померлих від 4 до 10 млн. На це Держдепартамент відповідав, що утримується від будь-яких коментарів, і часом подавав списки джерел, на які рекомендував звертати увагу.

Справа в тому, що Сполучені Штати на той час не мали дипломатичних стосунків із Радянським Союзом (до листопада 1933 р.), і Держдепартамент мав інструкції всіляко налагоджувати такі стосунки. З огляду на таку політичну стратегію тема голодового терору була для нього, так би мовити, більмом на оці. Ті ж країни, що мали своїх дипломатів у Москві, діставали інформацію з перших рук, і були набагато краще обізнані з реальним становищем.

Отже, так чи інакше, але правда була доступна і відома Заходові. І завдання радянського уряду полягало в тому, щоб знищити, спотворити або замаскувати цю правду.

Найпримітивніший метод це повне ігнорування голоду. У радянській пресі не було ані згадки про щось подібне. Це ж стосувалося, зрозуміло, й українських газет. Між дійсністю та її відображенням лежала глибочезна прірва.

Артур Кьостлер, який бував у Харкові в 1932—1933 рр., пише, що він зовсім утратив відчуття реальності, коли читав місцеві газети, переповнені знімками радісних молодих людей під прапорами, повідомленнями про гігантські комбінати на Уралі, про нагородження бригадирів-ударників тощо, але “жодного слова про голод , епідемії, вимирання цілих сіл; навіть про відсутність електрики в Харкові газети не згадали. Над величезною країною простяглася завіса мовчанки”.

У попередні роки, під час колективізації, пересічній людині досить складно було осягнути масштаби чи наслідки цієї події. Як писав американський кореспондент: “Житель Москви, іноземець чи росіянин, рідко коли міг дізнатися, якщо взагалі дізнавався, про такі епізоди “класової боротьби”, як смерть від голоду багатьох засланих селянських дітей у віддаленій Лузі, в Північній Росії, влітку 1931 р.; або про поширення хвороб серед каторжників, що працювали на карагандинських вугільних копальнях у Казахстані, внаслідок неякісного харчування; або про загибель від холоду куркульських родин, яких вигнали взимку з їхніх осель під Акмолинськом, у Казахстані; або про поширення запалень жіночих органів серед депортованих жінок у холодному Хібіногорську, за Полярним колом, через цілковиту відсутність санітарних умов під час суворої зими”. Але коли дійшло до голоду, то у тій самій Москві про нього спочатку говорили досить відкрито — і не лише в себе вдома, а й у громадських місцях. Та незабаром це стало карним злочином, за який давали три—п'ять років ув'язнення. Тим часом про голод було вже настільки відомо, навіть іноземцям, що це вимагало активніших заходів, ніж прості заперечення.

А заперечення були найрішучіші. Чимало нападок зазнала тоді зарубіжна преса. Зокрема, 20 липня 1933 р. “Правда” звинуватила австрійську газету “Райхпост” у “твердженні, що мільйони радянських громадян у районі Волги, на Україні та Північному Кавказі померли з голоду. Цей вульгарний наклеп, брудну вигадку про голод у СРСР сфабрикували редактори “Райхпост”, щоб відвернути увагу своїх власних трудящих від їхнього тяжкого та безнадійного становища”. Голова ВЦВК М. Калінін викривав “політичних ошуканців, які пропонують допомогу жертвам якогось голоду на Україні”, і зазначав, що “лише класи, які дійшли до останнього ступеня свого морального падіння могли породити такі цинічні елементи”.

Коли повідомлення про голод стали досить поширені у США і конгресмен Герман Копелман офіційно звернув на це увагу радянського уряду, він отримав від наркома закордонних справ М. Литвинова таку відповідь: “Я одержав Вашого листа від 10 числа цього місяця і хочу подякувати за те, що Ви помітили оту українську брошуру. Існує незліченна кількість таких брошур, сповнених брехні, яку поширюють контрреволюційні організації за кордоном, котрі практикуються в такій діяльності. Для них нічого вже не залишається, як тільки фабрикувати інформацію та підробляти документи”. Радянське посольство, яке незабаром відкрилося у Вашингтоні, також твердило, що населення України зростало протягом п'ятирічки на 2 % за рік і Україна мала найнижчу, смертність серед радянських республік(!)

Іншим методом “Великої брехні” були грубі підтасовки та перекручення. Лише один приклад: “Известия” від 25 лютого 1935 р. надрукували інтерв'ю з кореспондентом “Інтернейшнл ньюз сервіс” Ліндсеєм Парротом, який розповідав про те, що бачив добре організовані колгоспи і досить хліба в Україні та на Волзі. Паррот зі свого боку заявив працедавцеві та американському посольству, що його “не зовсім правильно” цитували. Виявилося, що Паррот сказав кореспондентові “Известий”, що просто не бачив будь-яких ознак голоду під час своєї подорожі у 1934 р. Різниця, звісно, є.

Існували методи фальсифікації, так би мовити, більш витончені. Американський кореспондент у Москві так описує один із фактів періоду розкуркулення: “З метою умиротворення західної громадської думки американську „комісію" відрядили в райони лісозаготівель, і в належний час вона щиро засвідчила, що не бачила каторжної праці. Нікого, втім, так не розважила ця клоунада, як самих членів „комісії". Ними були: торговець американським устаткуванням, протягом довгого часу мешканець Москви, чий бізнес залежав від офіційної ласки; молодий американський репортер без постійної праці і тому готовий на все; і секретар Американо-радянської торговельної палати — штатний працівник організації, вкрай зацікавленої у приязних стосунках з радянськими органами. Я близько знав усіх трьох, і не буде ніяким секретом зазначити, що кожен з них був так само переконаний у широкому використанні каторжної праці на лісозаготівлях, як Гамілтон Фіш чи д-р Детердінг. Вони поїхали на Північ прогулятися або тому, що було важко відмовитися, і заспокоїли свою совість, просто ствердивши, що особисто не бачили ознак каторжної праці; вони не вказали на те, що не зробили справжнього зусилля знайти її і що офіційні особи керували їхнім „розслідуванням"”.

Їхні “відкриття”, надруковані з усією урочистістю і слухняно передані американськими кореспондентами до Сполучених Штатів, цілком відповідали настанові пізнішої “комісії”, яка шукала каторжну працю в районі Донецького вугільного басейну. Один із членів “комісії”, знаменитий американський фотограф Джиммі Аббі, висловив це так:

“Звичайно, ми не бачили каторжної праці. Коли ми наближалися до чого-небудь, що виглядало таким, кожний з нас щільно закривав очі і тримав їх закритими. Ми не хотіли брехати”.

Едуард Ерріо, радикальний французький політичний та державний діяч відвідав СРСР у серпні та вересні 1933 р. Він провів п'ять днів в Україні; половина цього часу пішла на офіційні прийоми та бенкети, а друга половина — на ретельно організовані “екскурсії”. Зрозуміло, що після цього Ерріо не лишалося нічого іншого, як “категорично заперечувати брехню буржуазної преси про голод у Радянському Союзі”. Такі висновки широковідомої і вельмиповажної особи справили великий вплив на європейську громадську думку. Отож Сталін мав усі підстави вважати Захід наївним і використовувати цю рису на свою користь упродовж пізніших років.

Є цікаві описи підготовки Києва до приїзду Ерріо. Напередодні населення примусили працювати до другої години ночі, очищуючи вулиці та прикрашаючи будинки. Пункти, де розподілялися харчі, закрили. Черги заборонили. Безпритульних дітей та жебраків кудись забрали. На вітринах крамниць з'явилася сила-силенна різноманітної їжі, але міліція розганяла і навіть заарештовувала людей, які тиснули, аби хоч подивитися на харчі (купити щось було заборонено). Готель, в якому Ерріо мав зупинитися, забезпечили килимами, новими меблями та уніформою для персоналу. Так само було і в Харкові.

Які ж місця відвідав Ерріо? В Харкові, приміром, його повезли до зразкової дитячої колонії, в музей Шевченка та на тракторний завод-гігант — і все це у коротких передихах між численними зустрічами та бенкетами з вищим партійним керівництвом. Возили дорогого гостя і по колгоспах, таких як, скажімо, “Червона зірка” на Харківщині, де всі селяни були добірні комуністи та комсомольці, котрі мали добре житло та вгодований вигляд. Худоба, трактори тощо також були в належному стані. Але й звичайне село могли переробити задля такої нагоди.

Один свідок так пригадує підготовку до прийому Ерріо в колгоспі “Жовтнева революція” під Броварамн поблизу Києва: “Спеціальні збори обласної партійної організації ухвалили оперативно перетворити цей колгосп на “потьомкінське село”. Старого більшовика, інспектора наркомату землеробства, призначили тимчасово головою, а досвідчених агрономів зробили членами колгоспних бригад. Все старанно почистили та помили, для чого мобілізували всіх комуністів, комсомольців та активістів. З київського театру привезли меблі і встановили їх у місцевому клубі. Привезли також занавіски, портьєри, скатертини. Одну частину будинку обернули на їдальню, столи прикрасили квітами. З Броварів перевезли цілу телефонну станцію. Забили кількох бичків і свиней, доставили запас пива. Всіх мерців та помираючих підібрали з навколишніх шляхів. Скликали загальні збори колгоспників, на яких їм оголосили, що Одеська кіностудія провадитиме тут зйомки фільму. Тих, кого відберуть до “масовки”, вийдуть на роботу, решта ж повинна сидіти вдома. Свіжевипеченим “акторам” видали новий одяг: костюми, сукні, капелюхи, шкарпетки, хустки, взуття. Все це привезли з Києва. Маскарадом керував представник Київського окружкому партії Шарапов, якому допомагав якийсь Денисенко (людям сказали, що то режисер фільму та його помічник). Зрештою організатори вирішили, що панові Ерріо буде краще зустрітися з колгоспниками в їдальні. Наступного дня, коли Ерріо мав приїхати, колгоспники вже сиділи за столами і пригощалися. Вони поїдали величезні кусені м'яса, запиваючи їх пивом, і не дуже зволікали з цим. Знервований “режисер” закликав людей їсти повільно, щоб почесний гість побачив їх за столами. Але саме тоді пролунав телефонний дзвінок з Києва: “Візит відміняється. Все припинити”. Після цього Шарапов швиденько подякував колгоспникам за “добре виконання їхніх ролей”, а Денисенко наказав їм зняти з себе та віддати все — за винятком шкарпеток та хусток.

Люди благали залишити їм одяг і взуття, обіцяючи відробити за них, але даремно. Все треба було повернути до київських крамниць, звідки воно було позичено”.

Безсумнівно, Василь Гроссман мав на увазі Ерріо, коли писав про “француза, відомого міністра”, котрий, відвідуючи колгоспні дитячі ясла, спитав малюків, що вони їли на обід. Ті відповіли: “Курячий бульйон з пиріжками та рисові котлети”. Гроссман із гнівом коментує це: “Курячий бульйон! Котлети! А в нашому колгоспі люди поїли всіх дощових хробаків!” Письменника до нестями обурював той фарс, що його розігрувала влада з людської трагедії.

За деякими повідомленнями, перекладача Ерріо — київського професора Зееберга — пізніше заарештували та засудили на п'ять років концтабору в Карелії за “тісні контакти з іноземцями”.

В іншому випадку до Харкова приїхали американська, англійська та німецька делегації. Цьому передувала велика облава на селян-жебраків, яких відвезли у голе поле і там просто скинули. На станції Лозова чекали турецьку делегацію, яка мала зупинитися тут перепоїсти . Перед тим усі трупи разом із тими, що вмирали, навантажили на грузовики і повезли кудись подалі. Інших погнали пішки на велику відстань із забороною повертатися. Станцію прибрали, до буфету привезли спритних “офіціанток” і відповідну публіку.

Такі “потьомкіиські” методи, як не дивно, справляли належне враження на більшість іноземців, хоч небагато з них могли дозволити собі таке, як Бернард Шоу, який сказав: “Я не бачив абсолютно нікого в Росії, хто б терпів від недоїдання, будь то молода чи стара людина. Чи їх там напихали чимось зсередини? Чи їхні запалі щоки розтягнули шматками каучуку зсередини?” Втім той же Шоу, якщо вірити радянській пресі, твердив, що “в СРСР, на відміну від Англії, існує свобода совісті”.

Цікаво навести ще дивовижну історію, яку оповів один західний прихильник радянського режиму. Група іноземних відвідувачів, до якої він входив, дізналася, що в селі, яке називалося Гаврилівка, всі, за винятком однієї особи, померли від голоду. Делегація відразу ж вдалася до “розслідування”: відвідала сільський ЗАГС, сільраду, священика, директора школи і питала кожного селянина, якого зустрічала на дорозі. Зрештою самодіяльні “слідчі” виявили, що лише троє з 1100 жителів померли від тифу, після чого за допомогою “негайно вжитих заходів” удалося зупинити епідемію, а від голоду не помер узагалі ніхто. Проникливому читачеві могло б спасти на думку принаймні три способи створення подібної містифікації. Та й навіть якби результати цього “розслідування” були правдиві, як вони могли заперечити свідоцтва з перших рук про те, що трапилося в інших місцях, від Маггеріджа та всіх інших?

* * *

Але, мабуть, більшого засудження варта позиція деяких поважних учених, які брали на себе місію інтелектуального освічення Заходу. Сер Джон Мейнард, тоді провідний експерт з радянського сільського господарства, пропонує такий, більш ніж оригінальний, погляд на втрати внаслідок колективізацій “Ці картини жахливі, але їх слід бачити у належній перспективі, пам'ятаючи про те, що більшовики вели війну проти класового ворога, замість вести її проти якоїсь держави, з використанням усіх засобів ведення справжньої війни”. Що ж до голодомору, то він висловлюється так: “Будь-яке порівняння з голодовою катастрофою 1921—1922 років, на думку автора цих рядків, котрий відвідав Україну та Північний Кавказ у червні та липні 1933 р, необгрунтоване”. Об'єктивно це й насправді так, але в даному випадку Мейнард має на увазі те, що голод 1930-х, мовляв, не сягнув масштабів попереднього.

Ще дивовижнішим було “дослідження” старійшин західної соціології Сіднея та Беатрис Вебб — величезна праця, в якій вони розглядали Радянський Союз як взірець “нової цивілізації”.

Передусім кидається у вічі їхня загальна ворожість до селянства. Наголошуючи на таких “типових селянських вадах”, як “пожадливість і хитрість, посилені вибухами пияцтва та ледарства”, Вебби схвально говорять про перетворення цих відсталих елементів на “пройнятих громадським духом кооператорів, які працюють за директивним планом, щоб поділити спільну продукцію рівно між собою”. На їхню думку, “частково примусова” колективізація нібито становила “кінцеву стадію” селянських повстань 1917 р. (!) Пізніша фаза колективізації, вважають Вебби, була необхідною, оскільки куркулі, мовляв, не хотіли працювати і деморалізували селян, тому їх треба було заслати на примусові роботи — як “засіб оперативної допомоги” селу. Зрештою вони доходять висновку, що “радянський уряд навряд чи міг зробити інакше”.

Ентузіазм цих дослідників виглядає дещо неприємним, коли вони, наприклад, пишуть, що масове розкуркулення планувалося заздалегідь, і коментують це так: “Якою сильною мусила бути віра і рипучою воля людей, котрі в інтересах того, що здавалося їм загальним благом, могли прийняти таке важливе рішення”. Слова, які міг би прикласти кожен, хто бажав би це зробити, до Гітлера з його “остаточною розв'язкою” єврейського питання.

Якщо довкола цих проблем ще можна якось дискутувати, то коли справа доходить до фактів, Вебби яскраво демонструють свою упередженість та необ'єктивність. Запитуючи себе, “був чи не був голод в СРСР у 1931—1932 роках”, вони посилаються на “відставного високого урядовця з індійської адміністрації” (напевно Мейнарда), котрий відвідав райони, умови в яких вважалися найгіршими, і не знайшов там доказів того, що міг би схарактеризувати як голод. Інший їхній висновок, побудований на офіційних звітах і розмовах з неназваними англійськими та американськими журналістами, полягав у тому, що “частковий неврожай” не був сам по собі “достатньо серйозним, щоб викликати справжній голод, за винятком, можливо, найгірших районів, порівняно невеликих за розміром”. Повідомлення ж про голод, на думку Веббів, належать “людям, які рідко мали можливість бувати в округах, що потерпіли” (!)

Причиною “незначного браку харчів” Вебби вважають “відмову хліборобів сіяти... або збирати пшеницю”. Вони прямо пишуть, що населення “явно винне в саботажі”: деякі селяни, мовляв, “назло розтирали зерно з колоска чи навіть відтинали цілий колосок, щоб приховати його в себе, таким чином безсоромно грабуючи колективну власність”. Дісталося від Веббів і “українським націоналістам”, які “займалися в селах агітацією та пропагандою, щоб саботувати збір урожаю”. Але, мабуть, вершиною “наукового аналізу” подій стала авторська характеристика сталінського вичавлювання хліба з України як “кампанії, яка за сміливістю задуму та енергійністю виконання, а також за масштабністю операцій виглядає безпрецедентною для правління будь-якого уряду в мирні часи”.

Коли доходить до джерел, Вебби часто посилаються на так званих “компетентних спостерігачів”. Один із таких, приміром, твердить, що радянські селяни бажають мати власний дім чи плуг не більше, ніж робітник хотів би мати власну турбіну: одне слово — “розумова революція” !

У питанні колективізації Вебби схвально цитують комуністку Анну-Луїзу Стронг, яка стверджувала, що засланням куркулів займалися “сільські сходи” бідних селян і батраків. Вони складали списки куркулів, котрі опиралися колективізації силою, і “просили уряд депортувати їх... Збори, на яких я була присутня, набагато поважніші та законніші... ніж будь-який судовий процес в Америці” (!)

Але щодо самого голодового періоду, то улюбленим джерелом інформації для Веббів є кореспондент “Нью-Йорк таймз” Уолтер Дюранті, чия діяльність заслуговує на окрему розмову. Як той, хто найтісніше з усіх західних спостерігачів співпрацював з урядом, Уолтер Дюранті користувався всілякими привілеями, в тому числі найпочеснішим — брати інтерв'ю у самого Сталіна,— і в той самий час необмеженою прихильністю впливових західних кіл.

Ще у листопаді 1932 р. Дюранті повідомив, що “нема ніякого голоду чи голодової смертності, і навряд чи таке можливе”. Коли ж звістки про голод стали широко відомі на Заході (про це писала і газета, де працював Дюранті), він перейшов до іншої тактики, вживаючи такі вирази, як “недоїдання”, “нестатки харчів”, “послаблений опір організму” тощо. Наприклад, у серпні 1933 р. Дюранті писав, що “будь-яке повідомлення про голод у Росії — це сьогодні перебільшення або злісна пропаганда”, додаючи, однак, що і “харчові нестачі, від яких потерпіло майже все населення цього року і особливо хліборобні райони — тобто Україна, Північний Кавказ, Нижня Волга, призвели до великих жертв”. За його оцінкою, розміри смертності значно перевищували звичайні: якщо норма у згаданих районах “дорівнює приблизно мільйонові”, то ця цифра тепер “зросла принаймні втричі”. Проте навіть подібні визнання не заважали Дюранті, як і раніше, заперечувати факт голоду і вважати, що причиною “нестатків” є, зокрема, “втеча деяких селян і саботаж інших”.

У вересні 1933 р. Дюранті став першим іноземним кореспондентом, якого допустили у голодуючі райони, після чого він повідомив, що “вживання слова „голод" стосовно Північного Кавказу є абсолютним, абсурдом” і його попередні повідомлення про кількість жертв були “перебільшенням”. У своїх репортажах з Кубані він розписує такі “типові” речі, як “вгодовані немовлята” та “гладкі телята” (саме ці повідомлення цитувалися М. Литвиновим у його відповіді конгресменові Копелмаиу).

У тому, що Захід дізнався про голодову катастрофу, Дюранті звинувачував російських емігрантів, яких, мовляв, підбадьорив прихід до влади Гітлера. “Історії про голод, тоді розповсюджені у Берліні, Ризі, Відні та інших місцях, — писав він, — це справа рук ворожих елементів, які робили останню спробу відвернути визнання Радянського Союзу Сполученими Штатами, зображуючи Радянський Союз як країну руїни та відчаю”.

Про репутацію, яку Дюранті прибрав уже восени 1933 р., свідчить, зокрема, повідомлення англійського посольства: це людина, якій “Радянський Союз намагається всіляко догодити,— можливо, більше, ніж будь-якому кореспондентові”. Малколм Маггерідж, Джозеф Олсоп та інші досвідчені журналісти просто вважали, що Дюранті був брехун і, як висловився пізніше Маггерідж, — “найбільший брехун серед журналістів, яких я зустрічав за п'ятдесят років своєї діяльності”.

Втім, у деяких приватних бесідах Дюранті поводився інакше. Так, Юджинові Лайонзу він сказав, що оцінює кількість жертв приблизно у 7 млн. Подібну інформацію містить і депеша англійського посольства у Москві від 30 вересня 1933 р.: “За повідомленням Дюранті, населення Північного Кавказу та Нижньої Волги зменшилося у цьому році на 3 млн, а населення України — на 4—5 млн. Україну повністю знекровлено... Дюранті вважає цілком можливим, що в Радянському Союзі померло не менше 10 млн — посередньо чи безпосередньо від браку харчів”.

Тим часом американська публіка отримувала від Дюранті зовсім інші повідомлення. І впливи тих фальсифікацій були величезні й тривалі.

Навіть через 50 років після розглядуваних подій “Нью-Йорк таймз”, згадуючи прізвища лауреатів Пулітцерівської премії, не оминула й Дюранті, який удостоївся її у 1932 р. за “безсторонні змістовні репортажі з Росії”. “Нью-Йорк таймз” ще якось можна зрозуміти: адже вона колись нагородила власною премією власного співробітника і не бажає підривати свій престиж хоч і запізнілою самокритикою. Але подібне пише і “Нейшн”, характеризуючи репортажі Дюранті як “найінформаційніші, найбезсторонніші та найчитабельніші повідомлення з великої країни в її невпинному русі вперед, що з'являлися у будь-якій газеті в світі”. З сучасних позицій це може виглядати тільки іронією, але щось надто глибоко прихованою.

Як би там не було, але у 1933 р. на бенкеті в готелі “Уолдорф-Асторія” з нагоди визнання СРСР Сполученими Штатами було зачитано список імен, кожному з яких гості чемно аплодували, аж доки не згадали Дюранті, — тоді, як писав Олександер Вулкотт у “Нью-Йоркер”, “виникло справжнє світопреставлення... було враження, що Америка в якомусь несамовитому приступі визнавала одночасно і Росію, і Дюранті”. Це дійсно був якийсь несамовитий приступ.

Усьому цьому є цілком зрозуміле пояснення: люди не так бажали знати правду, як прагнули почути те, що вони хотіли почути. Що ж до особистих мотивів Дюранті, то вони не потребують коментарів.

Таким чином, повідомленням тих, хто не був ні простаком, ані брехуном, доводилося продиратися крізь досить могутнє лоббі сліпих та засліплених. Зрештою ці повідомлення вважалися у кращому випадку за сумнівні, а їхні автори, такі як Магтерідж і Чемберлін, ще протягом багатьох років продовжували зазнавати гострих нападок з боку прокомуністично настроєних елементів на Заході.

Велика фальсифікація не була тимчасовим або поверховим явищем. Завдяки Веббам та подібним до них вона проникла навіть у царину науки, якщо її можна назвати наукою, її наслідки ще довго виявлялися і в інших сферах західного життя. Так, у 1940-х роках Голлівуд випустив фільм “Північна зоря”, в якому радянський колгосп зображувався у таких безхмарних тонах, що навіть перевершували радянські стрічки, котрі “редагувалися” особисто Сталіним.

Одну з причин приховування правди від Заходу деякі пояснюють тим, що Радянський Союз прагнув зберегти підтримку його політики робітниками капіталістичних країн. Одначе на практиці робітництво переважно лишилося осторонь, а на передній план вийшли ті, хто, власне, визначав громадську думку.

Джордж Орруелл свого часу дорікав: “Такі величезні події, як голод 1933 р. в Україні, в якому загинули мільйони людей, пройшли поза увагою більшості англійських русофілів”. І це стосується не лише них, а й тої великої та впливової частини західних інтелектуалів, які просто не були внутрішньо готові до сприйняття очевидного.

18
Відповідальність

Історик, котрий реєструє незаперечні факти в їхньому контексті, не може не мати певної власної позиції. “Світова історія — це світовий суд” — цей шіллерівськнй афоризм може виглядати сьогодні дещо претензійним. Але встановлення фактів означає і встановлення чиєїсь відповідальності за них.

Визначити винних у масовій загибелі так званих куркулів, депортованих у 1932—1933 рр., не становить проблеми. Вони були жертвами цілеспрямованої урядової кампанії проти “класового ворога”. Відповідальні партійні працівники усвідомлювали “потребу” знищення мільйонів людей навіть перед практичним ужиттям заходів. Що ж до великого голоду 1932—1933 рр., то, як ми знаємо, докладалося не менш великих зусиль, аби приховати чи затуманити правду.

Спочатку в хід пускалося твердження, що ніякого голоду немає. Його поширювали за кордоном радянські дипломати, західні журналісти та інші, яких ошукав або розбещив радянський режим. Усередині країни радянська преса просто ігнорувала катастрофу, час до часу вміщуючи гнівні заперечення чергового закордонного “наклепу”. Будь-яка згадка про голод стала злочином — за одне те слово карали навіть самих голодуючих. А нагорі Сталін поводився так, немовби нічого особливого не відбувається.

Такою була офіційна версія, і вона мала на Заході свій вплив. Деякі безоглядно повірили їй, інші припускали можливість двох інтерпретацій подій, які суперечили одна одній,і жодна не мала переконливих доказів. Отже, ті, що були схильні до цього, легко могли заперечувати будь-які повідомлення або не надавати їм якогось значення.

Але повністю приховати факт голоду ставало чимдалі складніше, і режим поступово визнавав наявність недоїдання і навіть зростання рівня смертності, які сталися, мовляв, через упертість селян, котрі відмовилися належно сіяти або збирати врожай. Нагальну ж потребу радянського уряду в зерні пояснювали вимогами армії, оскільки нібито очікувалася війна з Японією. Подібні факти дозволялося висвітлювати лише тим західним журналістам, які трималися прорадянських позицій. Ті ж у свою чергу спромоглися твердити про відсутність голоду, не заперечуючи при цьому двомільйонної кількості жертв, що аж ніяк не прояснювало проблеми. Не без їхньої допомоги в очах Заходу створився й імідж “куркуля” — лиходія, саботажника, звабника “невинних” селянських душ тощо.

Поміж усім це було рівнозначне визнанню того, що існувало, мовляв, певне явище, яке дехто, може, й називав голодом, але радянський уряд не був винний у тому, і взагалі все було не так серйозно, як іноді показувала “злісна” буржуазна пропаганда.

Ось тут Сталін мав у своєму розпорядженні значно кращий спосіб захисту від звинувачень. Бо навіть якщо було відомо про голод або щось подібне, то це ще не доводить відповідальності за нього Сталіна та вищого партійного керівництва. І раніше було багато випадків голоду, отож, стався ще один — із природних причин, а може й загострений урядовим курсом, але безпідставним було б вважати, що уряд спричинив голод цілеспрямовано, за власної злої волі... хіба що існували б переконливі докази цього.

Саме розглядаючи останнє, досить важливе припущення, ми, сподіваюся, дійдемо до суті справи.


* * *

Спочатку визначимо, чи дійсно керівництво країни знало про голод. Щодо українських провідників, то вони були достеменно обізнані зі становищем. Чубар, Хатаєвич, Затонський, Демченко, Терехов, Петровський бували в селах і бачили на власні очі, що там відбувалося. Вони завжди усвідомлювали нереальність норм хлібозаготівель, а тепер пересвідчувалися в наслідках цього. Коли на одній із конференцій Чубаря запитали про голод, він відповів, що “урядові відомо про це, але він нічого не може вдіяти”. Про Петровського селянин розповідає, як той обіцяв юрбі голодуючих у селі Чорнухи, що говоритиме про них у Москві, але невідомо, чи зробив він це. Коли заводський адміністратор повідомив Петровського, що серед робітників іде поголос про п'ять мільйонів померлих, він майже закричав: “Не кажіть їм нічого! Те, що вони знають,— правда. Нам відомо, що мільйони вмирають, але славне майбутнє Радянського Союзу виправдає це. Нічого їм не кажіть!”

Щодо сталінців із самої московської верхівки, то вони також чудово знали про голод. Молотов відвідав українське село наприкінці 1932 р., і окружні урядовці доповідали йому, що хліба не було і населення голодувало. Про Кагановича також повідомляли, що він отримав подібну інформацію від місцевих старих більшовиків, яких, до речі, невдовзі виключили з партії. Знав про це і Мікоян — хоча б від Демченка, першого секретаря Київського обкому партії, з яким мав досить відверту розмову. Хрущов у своїх споминах пише: “...ми знали... що люди вмирали у величезних кількостях”. Старий революціонер Федір Раскольников, який порвав з радянським режимом, будучи послом у Болгарії, у своїх відкритих листах до Сталіна давав ясно зрозуміти, що у вищих партійних колах існувала думка, що голод було, як він висловився, “організовано”.

І врешті відомо, що й сам Сталін був відповідно поінформований. Цікава історія з Тереховим, тоді першим секретарем Харківського обкому. На превелике диво він був одним із небагатьох українських апаратників, який пережив єжовський терор кількома роками пізніше і зміг переповісти цей випадок у “Правді” за часів Хрущова. На прохання Терехова надіслати зерно в голодуючі райони Сталін відповів так: “Нам казали, що ви, товаришу Терехов, добрий промовець; виглядає, що ви й майстер оповідати історії: ви придумали таку страшну казку про голод, думаючи налякати нас, але нічого з цього не вийде. Можливо, було б краще, якби ви залишили посаду секретаря обкому партії та українського ЦК і вступили до Спілки письменників? Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх”. (Під час голоду 1946 р. подібна сцена відбулася, як згадує Хрущов, із Косигіним. Повернувшись із Молдавії, він доповів Сталінові про масове недоїдання та дистрофію. Сталін “вибухнув і накричав на Косигіна” і “довгий час після цього, насміхаючись над ним, називав його „братом-дистрофіком" ”.)

Звичайно, відповідаючи Терехову, Сталін не міг думати, що партійний працівник, котрий займав відповідальну посаду, просто фантазував, до того ж ризикуючи своєю кар'єрою, якщо не більше. Це фактично був сигнал про те, що партія не допустить жодної згадки про голод.

Як виглядає, ініціатива Терехова не була одинокою: він репрезентував певне коло українських провідників, котрі, як ми бачили, поділяли його погляди та бажали, щоб їх зрозуміли в Москві. Що ж до відповіді Сталіна, то її аж ніяк не можна пояснити непідробленою, майже божевільною вірою у відсутність голоду. Бо почувши (припустимо, вперше) таке повідомлення з уст не останньої людини в партії, він мусив би зреагувати на нього якимось більш природним чином: провести розслідування фактів, не кажучи про те, щоб відвідати уражені голодом місця особисто...

По стопах Терехова пішли й деякі інші українські діячі. Відомо, що Йона Якір, тоді головнокомандувач Київським військовим округом, попросив Сталіна дозволити виділити зерно для розподілу між селянами, на що дістав різку відсіч і пораду обмежитися військовими справами. Командувач Чорноморським флотом також висував перед Сталіним подібне питання, і знову ж таки безуспішно. Влас Чубар, голова Раднаркому України, просив Сталіна про харчі “принаймні для дітей, які вмирали з голоду”, на що дістав відповідь: “Коментарі зайві”. У цьому була своя логіка: надати допомогу означало б визнати існування голоду і, отже, облишити думку про експропріацію “куркульських” запасів зерна. До того ж нагодувати дітей і дати вмерти дорослим створило б певні адміністративні складнощі...

Сталін мав і таке своєрідне джерело інформації, як власна дружина Надія Аллилуєва. Дізнавшись від студентів, котрих мобілізували на допомогу колективізації, про страхіття, свідками яких вони були (особливо її схвилювала розповідь про двох братів, що продавали трупи), вона переказала все це Сталінові. Той вилаяв її за збирання “троцькистських пліток” і звелів Паукерові, що очолював його охорону, заарештувати цих студентів, а органам ДПУ та Комісії партійного контролю — провести чистку студентів усіх навчальних закладів, які брали участь у колективізації. Сварка, що спричинила самогубство Надії Аллилуєвої 5 листопада 1932 р., як виглядає, виникла саме на цьому грунті.

На додаток зазначимо, що Сталін регулярно отримував найретельніші зведення ДПУ про все, що відбувалося в будь-якому куточку країни.


* * *

Сталін не квапився. Він міг будь-коли надати допомогу голодуючим районам, але утримувався до пізньої весни 1933 р., аж поки голод не досяг свого жахливого апогею.

Ми не маємо безпосередніх доказів того, що голод планувався Сталіним заздалегідь. Але те, що він — як із самого початку, так і далі — суворо вимагав реалізації курсу, який спричинився до катастрофи, показує, що Сталін вважав голодомор за ефективний і цілком сприйнятний засіб боротьби з українським селянством як “куркульсько-націоналістичним елементом”.

Цілковито свідомий характер цієї кампанії виявився ще перед тим, як вона почала набирати розмаху. На це існує чимало аргументів. По-перше, приступаючи до неї, режим уже мав сумний досвід 1918—1921 років, коли надмірна реквізиція хліба закінчилася страшним голодом. Якщо Кремль вирішив знову піти второваною стежкою, він не міг не усвідомлювати, куди вона може завести.

По-друге, українське керівництво неодноразово давало зрозуміти, що норми хлібозаготівель, встановлені в 1932 р., не в міру завищені порівняно з деякими іншими хліборобськими районами, отож слід чекати найнеприємніших наслідків. І це завищення норм для найпродуктивніших постачальників зерна не було результатом якихось економічних прорахунків. Адже не було голоду в російському Центральному чорноземному районі. З іншого боку, бідні на хліб українські землі Поділля та Волині потерпіли разом із іншими.

По-третє, насіннєве зерно для наступного врожаю з українського села забрали ще на початку осені 1932 р. Це означає, що влада розуміла: коли зерно залишити у колгоспних коморах, його з'їдять, оскільки ніяких інших ресурсів не буде.

Але, мабуть, найпереконливішим свідченням умисного характеру голоду є те, що українсько-російський кордон було практично блоковано озброєними підрозділами ДПУ і надходження будь-яких харчів в Україну стало неможливим. Не можна було і виїхати з України, не маючи на те спеціальної перепустки. Свідок пише, що люди “застосовували найдивовижніші трюки, вигадували фіктивні історії, аби потрапити до Росії, придбати там чогось їстівного в обмін на останні кожухи, килими та білизну і привезти якийсь харч додому та врятувати своїх дітей від голодної смерті”.

У Росії, як було добре відомо, справи виглядали інакше: “треба було лише перетнути кордон — і поза Україною умови були відразу кращі”. Тодішній редактор головної одеської газети Іван Майстренко пізніше описував два села по різні боки російсько-українського кордону: з українського забрали все зерно, російському ж виставили досить сприйнятні норми.

Отже ті, кому якось удавалося перейти кордон, як правило, поверталися не з пустими руками. Але тут їх чекало невсипуще ДПУ. Один уродженець України, який працював на залізниці в Московській області, почув про голод удома і виїхав з Москви у квітні 1933 р. з 32 кг хліба. На станції Бахмач 28 кг конфіскували (решту все ж залишили як російському робітникові), але у двох українських селянок, які також везли якусь кількість хліба, конфіскували все, а їх самих затримали. Люди старалися проникнути в порожні вагони, що поверталися з Росії після доставки українського зерна, але ті вагони старанно обшукували — як представники влади, так і залізничний персонал. Були й інші перепони. Наприклад, ті, що везли хліб з Орловської області, мусили робити пересадку на станції Лозова, де чекання тривало два тижні, а то й більше. Протягом цього часу селяни з'їдали все, що в них було, і лежали коло станції, вмираючи від голоду.

Без сумніву, усі ці облави, арешти й конфіскації не були “самодіяльністю” місцевих органів. Це було виконання інструкцій, виданих на найвищому рівні і з певною метою.

Наявність цієї мети виступає і в тому, що голодомор супроводжувався руйнуванням українського культурного й релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити у цьому подвійному ударі щось випадкове.


* * *

У найзагальнішому сенсі можна твердити, що відповідальність за ліквідацію “класового ворога” та придушення “буржуазного націоналізму” закорінена передусім у марксистських концепціях — точніше у тій формі, що їм надавала більшовицька партія і Сталін особисто.

Мотиви, якими керувалися практичні виконавці партійних рішень, були різними. Прийняття ними ідеї “класового ворога”, звичайно, звільняло їх від будь-яких людських почуттів. Якщо когось і мучили докори сумління, то фанатична відданість “партійній лінії” часто переважала. До того ж недостатньо ретельні виконавці наказів у будь-який момент могли стати жертвами чергової чистки (до речі зазначимо, що покірне виконання наказів не служило виправданням на Нюрнберзькому процесі). В деякому разі навіть ті, що подібно до Косіора чи Чубаря висловлювали впевненість, що політика Москви викличе катастрофу, все ж активно втілювали її.

Що ж до особистої вини Сталіна (Молотова, Кагановича, Постишева та інших), то, як і у випадку відповідальності Гітлера за єврейську катастрофу, ми не можемо засвідчити її документально. Якщо ж припустити, що Сталін наказував проводити надмірні реквізиції, не знаючи про дійсний стан речей, то це буде суперечити тим досить переконливим міркуванням, до яких ми вдавалися вище. Хоча б те, що іноземним журналістам заборонили відвідувати райони голоду, свідчить про мовчазне визнання владою того, що відбувалося.

Ми можемо підсумувати справу так:

1. Причиною виникнення голоду було встановлення надзвичайно високих реквізиційних норм Сталіним та його поплічниками.
2. Партійне керівництво в Україні від самого початку давало зрозуміти Кремлеві, що ці норми були над міру високі.
3. Виконання норм проводилося в життя, аж поки не почався голод.
4. Українські провідники повідомляли про це Сталіна та його оточення і не були у цьому одинокими.
5. Реквізиції разом із тим тривали.

Це основні моменти, які можна підсилити додатковими:

6. Хлібні пайки, хоч і низькі, існували в містах, але нічого подібного не було зроблено для сіл.
7. Зерно було на складах у районах голоду, проте його не дозволяли видавати селянам на їхні потреби.
8. Влада забороняла селянам діставатися до міст і всіляко перешкоджала цьому.
9. Російсько-український кордон ретельно контролювався, аби не допустити надходження харчів у голодуючі райони.
10. Факт існування голоду підтверджували свідки: високопоставлені радянські працівники, місцеві активісти, іноземні спостерігачі та самі селяни. Одначе будь-яка згадка про голод жорстоко переслідувалася всередині країни; за кордоном радянські дипломати дістали інструкції заперечувати існування голоду. Протягом довгих років це явище не визнавалося офіційними істориками, хіба що у деяких белетристичних творах робилися натяки на нього.

Єдиним можливим виправданням для Сталіна та його поплічників могло б бути те, що вони не знали про голод. Але їм було чудово відомо і про те, що укази 1932 р. викличуть катастрофу, і про те, що голод почався, і про його масштаби, і про райони, де він лютував. Останні якось дивно збігалися з територіями України та Кубані, де велася організована Москвою кампанія проти місцевого націоналізму. Отож завданням уряду було, не гребуючи ніякими засобами, зламати дух найнепокірніших верств, невдоволених колективізацією. А що ж до самої партії, то чергова кампанія слугувала прекрасною нагодою для виявлення та усунення елементів недостатньо дисциплінованих, схильних до “буржуазно-гуманістичних” почуттів.

Таким чином, встановлено безперечні факти, а мотиви, що до них призвели, лежать у річищі усієї сталінської політики. Тому суд історії не може оголосити іншого вироку для радянського режиму, крім карної відповідальності. Більше того, багатолітню мовчанку Радянського Союзу з цього приводу належить розцінювати як співучасть або виправдання.



Головна сторінка      Від видавництва      Від автора      Частина І      Частина II      Епілог      Список основних джерел      Лінки


Hosted by uCoz