Роберт Конквест

Жнива скорботи

Від автора

П'ятдесят років перед тим, як я почав писати ці рядки, Україна та українські, козацькі й деякі інші землі на схід від неї — територія з майже сорокамільйонним населенням — нагадували один величезний Берген-Бельзен [1]. Чверть сільського населення — чоловіків, жінок і дітей — померли або помирали, а решта були настільки виснаженими, що не мали навіть сил ховати своїх родичів і сусідів. І так само як і в Берген-Бельзені, добре вгодовані співробітники ДПУ й партійні чиновники наглядали за своїми жертвами. То був апогей “революції згори”,— так Сталін називав ці події, під час яких він разом зі своїми поплічниками придушував два елементи, що вважалися запеклими ворогами тодішнього режиму: радянське селянство в цілому та український народ.

Строк у п'ятдесят років — досить тривалий у розвитку якоїсь державно-політичної системи, але не такий уже й довгий з точки зору людського життя. Я знайомий із чоловіками та жінками, котрі в дитячому або й навіть дорослому віці пережили описувані нижче події. Чимало з них відчуває “комплекс провини” — ірраціональне почуття сорому за те, що їм судилося вижити, тоді як їхні друзі, батьки, брати й сестри померли (таке почуття трапляється і в тих, хто вийшов живим із нацистських таборів смерті).

Існує й інший рівень людського виміру тогочасних подій: для багатьох членів правлячої кремлівської верхівки вони були лише частиною звичайного політичного досвіду. Так само частиною сьогоднішнього радянського устрою залишається система, запроваджена в 30-ті роки на селі, а від методів, уживаних при її створенні, не відмовляються й дотепер, — хіба що за винятком тих, потреба в котрих відпала сама по собі.

Події, висвітлювані в цій книзі, в узагальненому вигляді можна представити так. У 1929—1932 рр. комуністична партія під керівництвом Сталіна з причин, які розкриватимуться далі, завдала подвійного удару радянському селянству, — йдеться про розкуркулювання й колективізацію. Розкуркулювання означало, по суті, фізичне знищення або депортацію на Північ мільйонів селян разом з їхніми родинами. Офіційно розкуркуленню піддягали найзаможніші селяни, на ділі ж його жертвами стали найвпливовіші й найнепокірніші, — ті, хто не погоджувався з політикою партії. Що ж до колективізації, то її мета полягала в цілковитій ліквідації приватного землеволодіння й концентрації решти селянства в контрольованих більшовиками “колективних” господарствах. Реалізація цих планів спричинялася до мільйонних жертв, головним чином серед депортованих, але також і серед тих, хто залишався на своїй батьківщині (наприклад, у Казахстані).

Після цього, в 1932—1933 рр., сталося те, що можна охарактеризувати як терор голодом (або, як ще кажуть,— голодомор) проти колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом із деякими регіонами Подоння й Поволжя), здійснюваний шляхом установлення для них аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні,— навіть з інших районів СРСР. Ця акція, значно згубніша для життя, ніж попередня (1929—1932), супроводжувалася масовими погромами української культури, інтелігенції й церкви. Уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), недвозначно розцінювали як “націоналізм”. Все це повністю відповідало твердженню Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно — і як селянин, і як українець.

Отже, в українській політиці компартії чітко простежувалися два моменти: з одного боку, боротьба проти селянства взагалі, а з іншого — проти національної самосвідомості місцевого населення. Але перш ніж розповісти про перебіг цієї боротьби в обох її проявах, ми повинні розглянути її передумови. Цьому присвячена перша частина книги. Втім, центральним пунктом нашої розповіді залишаються події 1929—1933 рр. Кількість жертв у справжній війні проти селянства, розв'язаній тоді Сталіним у межах однієї держави, перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час першої світової війни. Є й ще одна відмінність: у радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати — як і слід було очікувати в такому випадку — припали на долю іншої сторони. Більше того: до числа цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку.

Першій світовій війні присвячено сотні історичних та інших досліджень. Не можна також сказати, що немає публікацій про колективізацію й голодомор в СРСР, однак майже всі вони або мають характер суто документального видання, або адресуються вузьким спеціалістам (до речі, у своїй роботі я вельми завдячував і тим, й іншим працям), історії ж — у звичайному розумінні цього слова — згаданої трагедії ще не створено. Отже, з цієї точки зору можна твердити про оригінальність нашої книги. Автор прагнув ознайомити громадськість Заходу із масштабними подіями, які ще за нашої пам'яті стосувалися мільйонів людей і призвели до мільйонів смертей.

Тут постає цілком слушне запитання: як же так могло статися, що ці події практично й досі залишаються поза увагою світової громадської думки? На це, гадаємо, є три головні причини. По-перше, вони (тобто події) аж надто різняться від реалій суспільно-політичного життя західних країн. Саме слово “селянин” чуже й дивне для американця чи англійця; воно нагадує їм далекі краї або давноминулі часи. Так само історія російського чи українського селянства дуже відрізняється від історії англійського або американського фермерства. По-друге, Україна не сприймається західною людиною як повноцінна держава — подібно, скажімо, до Польщі, Угорщини та навіть Литви. В новітні часи вона лише на кілька років здобула незалежність, та й то хитку і непевну. Протягом двох століть Україна зображалася на картах тільки як частина Російської імперії або Радянського Союзу. До того ж українська мова порівняно близька до російської (як голландська до німецької чи норвезька до шведської) й через це не може сама по собі слугувати підставою для якихось висновків щодо національно-політичної окремішності українців (хоча за відсутності будь-яких інших знань про Україну мовну ознаку можна було б використати і в такій якості).

Нарешті, по-третє, однією з найсерйозніших перешкод на шляху до зрозуміння тодішніх подій в СРСР була здатність Сталіна та радянських офіційних кіл вправно приховувати й перекручувати реальну дійсність. (Більше того: в цьому їм сприяло чимало представників Заходу, що з тих чи інших мотивів прагнули обманювати або бути введеними в оману.) А на випадок, коли деякі з правдивих фактів усе ж таки просочувалися — в загальній формі — за кордон, напоготові були витримані в суто радянських формулюваннях пояснення, за допомогою яких ці факти набирали зовні пристойнішого вигляду, а то й виправдовувалися. Особливо інтенсивно створювався фальшивий образ експлуататора-“куркуля” — заможного, міцного й ненависного, від якого позбавлялися (хай би навіть і в трохи негуманний спосіб) як від ворога партії, прогресу й селянських мас. Насправді ж ця фігура — якщо прийняти, що вона взагалі існувала в такому вигляді — зникла ще до 1918 р., і відтоді словом “куркуль” називали селянина — власника двох-трьох корів або навіть біднішого (коли той за своїм майновим станом не дуже відрізнявся від “куркуля”). Але на час голодомору в селах не залишилося вже й таких...

Усі згадувані вище дії з боку радянської влади стосовно селянства були взаємопов'язані, хоч, на перший погляд, логічний зв'язок тут аж ніяк не простежувався. Адже якщо підходити до цих дій логічно, розкуркулювання можна було здійснювати й без колективізації (й щось подібне справді мало місце в 1918 р.), а колективізацію — без розкуркулювання (якраз на цьому наполягали деякі комуністи) й подальшого голоду. Причини того, чому режим завдав селянам саме такого потрійного удару (розкуркулювання, колективізація, голодомор), розкриватимуться далі.

Нашим важливим і необхідним завданням є з'ясування соціально-економічного підґрунтя описуваних подій і змісту пов'язаних із ними внутрішньопартійних доктринальних дискусій. Ці суперечки не мали суто економічного характеру, та все ж я намагався в разі потреби висвітлювати й економічні проблеми (щоправда, в максимально спрощеному і стислому викладі). Звісно, було б аж надто сміливим твердити, що через 50 років ці проблеми можуть дістати належне зрозуміння навіть на Заході, де наука розвивається вільно. Тим менше їх розуміли в Радянському Союзі 20-х років, де доступні інформація і статистичні дані перекручувалися і значною мірою не відповідали дійсності, а партійно-економічні теоретики дотримувалися поглядів, уже давно відкинутих серйозними академічними колами. Але головне полягало в тому, що комуністи були переконані: якщо природні тенденції розвитку економіки стають на заваді соціалістичним перетворенням, їх можна здолати силою державних декретів.

Останнім часом немало аспектів порушених вище питань було досконально вивчено західними висококваліфікованими фахівцями, які на відміну від більшості своїх попередників не схильні вишукувати економічну раціональність чи достовірність офіційних даних там, де цього просто не може бути. Використовуючи у своїй роботі їхні дослідження, я зважав на існування різних поглядів на ті або інші явища, тож у цій книзі в одних випадках прагну уникати суперечливих моментів, а в інших пропоную альтернативні думки чи стаю на чий-небудь бік (і пояснюю чому). Однак у кожному разі все це — не найважливіший елемент моєї розповіді, і я зовсім не маю наміру заглиблюватися в економічні деталі.

Дуже багато написано й про інше питання, котре стосується висвітлюваного нами періоду: про фракційну боротьбу всередині комуністичної партії і про шлях Сталіна до влади. Воно теж порушується в даній книзі, але головним чином у зв'язку з подіями ширшого плану, що відбувалися на селі При цьому я розглядатиму цю боротьбу не з точки зору ідеологічного змісту тих чи інших аргументів її учасників, а в контексті діяльності партії щодо практичного здійснення своїх планів. На цьому слід особливо наголосити, адже внутрішньопартійні суперечки були викликані не просто звичайним прагненням влади або намаганням будь-що придушити всі автономістські сили в країні, — не в останню чергу вони були спричинені втіленням у життя набору соціально-економічних доктрин, шлях до реалізації яких пролягав через терор і брехню. Ясна річ, така політика не могла привести до очікуваних результатів, однак якщо б і привела, в будь-якому випадку цілком природно мала виникнути думка: принесення таких жертв в ім'я ніким до цього не перевіреної догми є моральним, а то й психічним відхиленням, котре важко пояснити навіть якимись підсвідомими, незрозумілими для оточуючих мотивами. З огляду на це більшовикам конче треба було обгрунтувати свою політику — і перед самими собою, й перед масами. Отже, у своїх діях комуністи керувалися не лише міркуваннями особистої кар'єри чи особистої помсти чи користі, — окрім усього іншого, вони, як це так яскраво показав Дж. Оруелл у своєму романі “1984”, “робили вигляд, а може, навіть вірили в те, що вони захопили владу попри власне бажання й на короткий час і що ось тут, вже за рогом, знаходиться рай, де люди будуть вільними й рівними”, однак у реальному житті виходило, що “влада — це не засіб досягнення мети, це — сама мета”.

Як би до всього цього не ставитись (розглядаючи, зокрема, мотивації дій Сталіна та його поплічників як зовні сприйнятні), в усякому разі зрозуміло: на кожному рівні “соціалістичного будівництва” майже не існувало навіть тих непевних раціональних моментів, наявність котрих іноді припускали критики сталінізму, а якщо вони й існували, то не відповідали реаліям тогочасного суспільного життя.

Зловісна постать Сталіна маячить над усією людською трагедією 1930—1933 рр. Завдяки йому ця епоха позначена особливо виразним тавром лицемірства й підступності. Взагалі це не обов'язкові супутники терору, однак у даному випадку брехня та облуда супроводжували кожний крок влади. В кампанії проти “правих” Сталін аж до останньої миті так і не визнав, що він сам і є її організатором, а коли його противники аж надто голосно протестували, ішов із ними на компроміс (звісно, тільки на словах); під час розкуркулювання він повертав справу таким чином, нібито насправді існував “клас” заможних селян, котрих, мовляв, незаможні селяни самохіть виганяли з їхніх домівок; у ході колективізації оприлюднена позиція Сталіна виглядала так, начебто він розцінював це як добровільний рух і вважав, що будь-який примус у цій справі є прикрим збоченням від його лінії. А коли спалахнув голодомор 1932—1933 рр., Сталін просто відмовився визнати факт його існування...

На сьогодні ми маємо досить відомостей із найрізноманітніших і заслуговуючих на довіру джерел, які не залишають жодних неясностей стосовно будь-якого аспекту тогочасних подій у Радянському Союзі. Це створює сприятливі можливості для написання правдивої історії цієї трагедії.

Спробуємо підсумувати й типізувати факти та джерела, що є в нашому розпорядженні. Передусім, нині стала доступною значна частина матеріалів, безпосередньо пов'язаних із тим періодом і зібраних зусиллями сумлінних радянських дослідників. Ці матеріали зрідка трапляються в масі офіціозних писань хрущовських часів, причому частіше на початку 60-х років, ніж пізніше [2]. (Ясна річ, після падіння Хрущова автори, які до цього навіть у жорстко регламентованих рамках спромоглися показати деякі злочини Сталіна проти селянства, зазнали нападок, про що див., напр.: “Правда” від 8 жовтня 1965 р., “Сельская жизнь” від 29 грудня 1965 р. і 25 лютого 1966 р., “Коммунист” за 1967 р., № 1.) Радянські вчені також обробили та оприлюднили не опубліковані раніше основні показники “репресованого перепису” 1937 р. Отже, тепер ми дістали змогу порівняти їх з офіційними оцінками “рівня природного приросту” населення в цей період і в такий спосіб якнайточніше визначити динаміку зростання смертності в 1930—1933 рр. (принагідно зауважимо: з цієї точки зору дані навіть сфальсифікованого перепису 1939 р. просто приголомшують).

Далі, ми маємо тогочасні офіційні свідчення, з-поміж яких трапляються на диво відверті матеріали радянської преси (насамперед периферійної); певна частина їх стала доступною тільки недавно. Крім того, значна кількість секретних документів потрапила на Захід у складі так званого “Смоленського архіву” (зберігається в Гарвардському університеті в США) або якимось іншим чином. До цього можна долучити спогади колишніх партійних активістів — учасників здійснення тогочасної політики щодо селянства (зокрема, відомих дисидентів-емігрантів — генерала Петра Григоренка й доктора Льва Копелєва).

Ще одним дуже важливим джерелом є повідомлення деяких західних кореспондентів із Росії (хоча їм нерідко старанно заважали в їхній діяльності, й ці перешкоди доводилося всіляко обминати; були, до речі, й такі репортери, що уникали “гострих тем” ба навіть ставали підпомагачами радянського режиму, як ми це покажемо в 17-му розділі). Додамо сюди й розповіді іноземних громадян, які відвідували землю своїх предків, та іноземних комуністів, котрі працювали в СРСР; нарешті, листи, адресовані радянськими селянами за кордон — до братів у вірі, родичів та ін.

Окрім усього цього, маємо величезну кількість свідчень, так би мовити, з перших рук, — тих, хто вижив під час депортацій і голоду. Деякі з них опубліковані у вигляді окремих статей або книжок, значно більше — у документальних збірках українських емігрантських дослідників, які опитували людей, розкиданих по всьому світові; згадаємо також цілий масив особистих свідчень, зібраних під час здійснення Гарвардського проекту з усної історії (побіжно я вже згадував, що використовував цю інформацію у своїй роботі). Найціннішим у цих спогадах — особливо якщо вони походять від самих селян — є їхня неприкрашеність, об'єктивність та відповідність дійсним фактам. Тому вони заслуговують на цілковиту довіру. Тривалий час ці правдиві й щирі розповіді спростовувалися або принаймні бралися під сумнів — головним чином, зрозуміло, радянськими офіційними особами, але нерідко й багатьма на Заході, хто з тих чи інших причин не був готовий до сприйняття жахливої дійсності. Однак тепер можна із задоволенням констатувати: ці непохитні свідчення історичної правди, що їх так довго ігнорували чи обмовляли, нарешті повністю підтверджені й визнані.

Ще одним важливим джерелом є художня література, точніше, відтворена в ній реальність (як зауважив один із провідних дослідників радянської економіки професор Алек Ноув, в СРСР “найкращі матеріали про село з'являються в літературних журналах”). Деякі твори, опубліковані в самому Радянському Союзі, мають автобіографічний характер і відбивають справжні події. Так, у “Поднятой целине” Михайла Шолохова (вийшла друком у 30-ті роки) попри певну обмеженість комуністичного світогляду її автора досить правдиво й точно зображаються картини з життя тогочасного радянського села.

Досить відверто писали про це автори пізніших часів — періоду правління Хрущова, а також передодня 1982 р., коли було видано цілий ряд творів “сільського напряму”. Наприклад, у 1964 р. з'явилася повість М. Алексєєва про голодомор і його причини: “Згідно з тим чи іншим наказом все зерно, в тому числі фуражне, вилучалося. Коні почали масово здихати, і в 1933 р. стався жахливий голод. Цілі родини вимирали, хати руйнувалися, сільські вулиці обезлюднювали...” (Алексеев М. Хлеб — имя существительное // Звезда. 1964. № 1. С. 37). У 1972 р. той же письменник зазначав: “Одна річ вражає: в жодній книжці з сучасної історії ви не знайдете щонайменшої згадки про 1933 р., як про рік жахливої трагедії” (Алексеев М. Сеятель и хранитель // Наш современиик. 1972. № 9. С. 96).

Відвертіший і викривальніший характер мали, звісно, ненадруковані, “самвидавні”, твори. Передусім відзначимо повість лауреата Сталінської премії Василя Гроссмана “Все течет”, розділ із якої про колективізацію й голод є одним із найзворушливіших описів подій того часу. Єврей за національністю, Гроссман був у числі радянських редакторів спільного видання “Чорної книги” про знищення євреїв нацистами (вона ніколи не видавалася в СРСР) й автором моторошної документальної праці “Ад Треблинки”.

Стосовно всіх перелічених джерел слід наголосити на двох моментах. Насамперед, просто вражає неймовірна кількість документальних даних. Майже кожний згаданий у них випадок, що трапився в якомусь селі, міг відбутися в десятках і сотнях інших місць. Та ще важливішим є те, що всі матеріали взаємно підтверджуються.

Розповіді емігрантів, котрі вижили під час голодомору, аж ніяк не можна запідозрити у фальсифікаціях (викликаних, скажімо, антисталіністськими настроями), оскільки вони легко перевіряються за іншими джерелами. Іноді навіть важко розрізнити де спогади радянських людей, а де — емігрантів. Таким чином, наявність подібних матеріалів дає підстави твердити, що сьогодні перебіг подій того часу вже не викликає сумнівів.

Голодомор 1932—1933 рр. був не єдиним лихом, що спіткало країну. Досить лише згадати про величезні людські втрати 1918—1922 рр. Автор цієї книги вже описував “великий терор” 1936—1938 рр., а післявоєнні репресії за своєю жорстокістю мало в чому поступалися перед ним. Однак антиселянський терор 1930—1933 рр. був значно масштабнішим за всі інші, і його розмах та наслідки ще досі адекватно не оцінені. Жахливість тих подій відбита, наприклад, в неопублікованих спогадах Б. Пастернака: “На початку 1930-х серед письменників було популярним їздити на село і збирати матеріали про його нове життя. Я хотів бути разом з усіма і подібно до інших здійснив подорож із метою написати книжку. Те, що я побачив, не можна висловити. Це були такі нелюдські, неймовірні злидні, такий жах, що вони починали здаватися майже несправжніми, це не вміщалося в межі свідомості. Я почував себе хворим. Цілий рік я не міг писати” (Цит. за Роєм Медведєвим). Згадуваний уже М. Алексєєв (він пережив голод ще хлопчиком) у нарисі “Сеятель и хранитель” зауважував:

“Я хотів би написати цілу книжку про 1933 рік, але не можу знайти в собі достатньо мужності: все це доведеться пережити знову”. Автор цих рядків добре розуміє таке почуття: описувані тут події, звісно, не стосуються його безпосередньо, але тема даної книги настільки гнітюча, що іноді ставало просто важко продовжувати її...

Історик повинен знайти й зафіксувати те, що відбувалося в реальному житті, об'єктивно викласти безсумнівні факти в їхньому історичному контексті. Автор уважає це своє завдання виконаним, однак при цьому зберігає за собою право на особистий погляд щодо висвітлюваних ним фактів. Отже, він не обіцяє зберігати моральннй нейтралітет, хоча й розуміє, що неодмінно знайдуться опоненти, котрі не поділятимуть його висновки та оцінки.

[1] Назва гітлерівського концтабору.— Ред.

[2] Дуже цінну наукову статтю про радянські джерела висвітлюваного періоду написав Януш Радзейовський (див.: Journal of Ukrainian Studies, 1980. № 9. Р. 3—17).