Роберт Конквест. Жнива скорботи. Частина 2.


Роберт Конквест

Жнива скорботи


Частина ІІ
Удар по селянству

5 Колізії 1928-1929 рр.

6 Доля “куркуля”

7 Прискорена колективізація та її крах у січні-березні 1930 р.

8 Кінець вільного селянства. 1930-1932 р.

9 Трагедія народів Середньої Азії та Казахстану

10 Церкви та народ


5
Колізії 1928-1929 рр.

На початку 1928 р. в СРСР вибухнула зернова криза — або, радніше, те, що під цим розуміло тогочасне керівництво. По суті ж це було не чим іншим, як тимчасовою втратою рівноваги на хлібному ринку. За допомогою нормальних заходів становище легко можна було виправити. Але знову ж таки притаманне комуністам недовір'я (або просто нерозуміння) до ринкової системи й наслідки некомпетентної політики цін викликали щось подібне до паніки.

Дошкуляли й реальні проблеми. Так, на початок 1928 р. експорт хліба фактично припинився. Напередодні першої світової війни половина зернової продукції надходила від поміщиків і “куркульських” господарств. Вони вирощували понад 71 % хліба на ринок та експорт. У 1927 р. селяни володіли 314 млн га угідь супроти 210 млн перед революцією, а кількість господарств зросла від 16 млн до 25 млн; селянин (не куркуль), який напередодні війни вирощував 50 % хліба і споживав 60 % своєї продукції, тепер відповідно вирощував 85 % і споживав 80 %. Перед державою стояла проблема: як одержати це зерно? Проблема дуже делікатна, бо, як заявив ветеран партії Г. Сокольников на XV з'їзді ВКП(б), “ми не повинні думати, що зернові запаси селян — це ознака якоїсь куркульської війни проти пролетарської економічної системи й що ми повинні розпочати кампанію, щоб забрати їх. Якщо ми це зробимо, це означатиме лише повернення до реквізицій”.

Справі б могли зарадити правильне використання ринкових і фінансових заходів, а також певна міра обачливості. Однак комуністам бракувало і першого, і другого. Згідно з одним із авторів, загалом прихильним до режиму, “політика радянського уряду, який кожного року робив ставку на те, що цьогорічний урожай буде добрий, була відверто нереалістичною” (цит. за Р. Девісом). Словом, “режим поняття не мав, куди він прямує; рішенням, що їх він ухвалював, бракувало чіткості, й вони лише підривали сільське господарство” (за М. Левіним). На XV з'їзді ВКП(б) теж говорилося про це. Так, Камінський засуджував “коливання та непевність у цінах сільськогосподарської продукції”, а як приклад навів офіційно встановлені ціни на льон, котрі змінювалися п'ять разів протягом двох років.

Один із провідних західних дослідників висвітлюваної проблеми, нині покійний професор Є. Карч характеризував нездатність створити зерновий запас у врожайні роки як “недбалість, що межує з безглуздям”, і додавав: коли через некомпетентність верхів і фіскальну політику в 1927—1929 р. спалахнула заготівельна криза, спроможність уряду адекватно відреагувати на неї фактично була паралізована “одночасною й майже неймовірною кризою в інформації”. Насправді ж, на думку Карча, “побоювання, які тоді існували щодо здатності радянського селянина постачати ринок своєю продукцією... були абсолютно безпідставними”, адже, за підрахунками, в 1927—1929 рр. досить було лише дотувати 131,5 млн крб для підвищення цін на хліб, і ринок швидко б стабілізувався.

Більше того: як було потім з'ясовано — й мовчазно підтверджено радянськими економістами,— Сталін при обговоренні хлібної проблеми оперував невірогідними цифрами (радянській статистиці взагалі притаманні великі розбіжності у відомостях про врожай навіть одного якогось конкретного року). Некомпетентні й погано інформовані помічники генсека подали йому значно занижені дані щодо справжньої кількості зерна, виставленого на продаж у 1926—1927 рр. (Сталін говорив про 10,3 млн т, а в дійсності було 16,2 млн). По суті, протягом усього висвітлюваного нами періоду — під час реальних та уявних криз — радянський уряд покладався на цифри, такі ж ненадійні, як і ті, що їх він сам передбачав або “планував”. Це й не дивно, адже, як писав А. Большаков у праці “Деревня 1917—1921 гг.” (М., 1927), місцеві урядовці, приголомшені неймовірною кількістю зпущених “згори” різноманітних “форм” та “анкет”, щиро визнавали: “Ми не можемо зрозуміти й половини запитань. Ми просто пишемо перше, що приходить нам у голову...” Зі свого боку, як зауважує Левін, Центральне статистичне управління, Державна планова комісія (Держплан), Наркомат інспекції і статистичні відділи кооперативного руху “подавали дуже різні цифри, що стосувалися цих проблем,— іноді у справах винятково важливих, наприклад, щодо заготівель, орних площ або п'ятирічних планів”.

Сталін помилково твердив, що обсяг товарного зерна в СРСР становить тепер лише половину обсягу, виробленого напередодні першої світової війни, хоч валове виробництво хліба вже досягло довоєнного рівня. Тут, багатозначно додав генсек (і це було ухилом “вліво” навіть порівняно з тією винятково жорсткою лінією, яку він збирався здійснювати на практиці), завинив головним чином “куркуль”; отже, розв'язка становища має полягати в переході від одноосібного селянського господарства до колективного і в боротьбі “проти капіталістичних елементів селянства, проти куркулів”.

Учасники об'єднаного засідання ЦК ВКП(б) і ВЦВК у квітні 1928 р. дійшли думки: криза викликана різними економічними факторами, а “куркуль” просто скористався з розбалансованості господарства. Проте Сталін знову переклав головну провину на “куркулів”. Така настанова міцно закріпилася в радянській історіографії. Так, Д. Голінков писав: “Куркулі організували саботаж збору зерна в 1927—1928 роках. Притримуючи великі запаси хліба, вони відмовилися продавати його державі за ціну, встановлену радянським урядом”. Щоправда, більшість сучасних радянських авторів (і навіть “догматичний” С. Трапезников) розглядають причини зернової кризи 1928 р. з позицій, що їх поділяють і західні науковці. В числі таких причин Трапезников згадує, наприклад, диспропорції між цінами на промислові товари й сільськогосподарську продукцію, брак промислових товарів, призначених для сільського ринку (а звідси й брак стимулу для селян продавати свої продукти), низькі державні закупівельні ціни, які спонукали виробників приховувати хліб, а не виставляти його на продаж, тощо. А зменшення кількості “куркулів” означало, що число тих, хто мав надлишок хліба, тепер скоротилося.

Хоч як би там було, дефіцит зерна в січні 1928 р. становив якихось 2,16 млн т. Це ні в якому разі не тягло за собою “кризи” або “небезпеки” (на чому наполягав Сталін), бо ж, незважаючи на деяке зменшення обсягів вирощування зернових, інші галузі сільськогосподарського виробництва (зокрема тваринництво) перебували на піднесенні, і в 1928 р. валовий сільськогосподарський продукт у порівнянні з попереднім роком зріс приблизно на 2,4 % (за іншими даними, в той період щорічний приріст валового продукту досягав 5—5,5 %, що виглядає досить вірогідно). Крім того, за Трапезниковим, швидко збільшувалися обсяги продажу селянами продукції технічних культур. Таким чином, ніякої “кризи” не було, а просто селяни нормально реагували на конкретну ринкову ситуацію, спричинену штучним заниженням державних закупівельних цін на зерно.

Однак у січні 1928 р. сталося те, що американський дослідник Стівен Коен назвав “головною подією”. Зіткнувшись із хлібним дефіцитом (буцімто реальним, але, як ми вже бачили, уявним), політбюро ЦК ВКП(б) одностайно проголосувало за “надзвичайні заходи”. “Праві” спочатку гадали, що йдеться про обмежену експропріацію “куркульського” хліба, та коли ця кампанія перетворилася на масове пограбування всього селянства (здійснюване майже з такою ж несамовитою жорстокістю, як і в 1919— 1921 рр.), вони почали протестувати. Взагалі всі партійні фракції вважали це рішення тимчасовим і не розглядали його як сигнал до припинення непу, однак воно відіграло справді фатальну роль у подальшій долі країни. Партія захопила хліб, вирощуваний в умовах “гарантованого” ринку, й забезпечила тим самим державні потреби. Але, з іншого боку, ця “перемога” наочно продемонструвала селянам: на нормальний ринок годі вже й сподіватися. Економічний стимул до господарювання, й без того надто непевний, було фактично знищено. І ще один момент: успішна конфіскація зерна (вилучені у селян майже 2,5 млн т повністю компенсували дефіцит у 2,16 млн т) створювала ілюзію, начебто за допомогою брутального насильства можна розв'язувати будь-які проблеми.

Сталін охарактеризував надзвичайні заходи як “абсолютно виняткові”. Але цей “виняток” дуже нагадував методи часів воєнного комунізму. Так, на хлібозаготівельну кампанію терміново мобілізовувалися “кадри”. В зернові райони вирядили 30 тис. активістів. У селах організовувалися надзвичайні “трійки”, котрі мали повноваження контролювати місцеву владу. Із сільських, губернських і повітових парторганізацій вичищали “слабаків”. Хлібні ринки закривалися. Кількість зерна, що його селяни могли змолоти на млинах, звели до прожиткового мінімуму. Хоч центр час від часу засуджував “крайнощі”, він, по суті, уже повернувся до політики реквізицій періоду громадянської війни. “Наступ на куркуля” й примусове вилучення зерна в основному відповідали крайнім варіантам програми “лівих”, тож Преображенський беззастережно підтримав цей курс.

Від сталінських заходів потерпав і середняк — найчисленніша категорія на селі. Тепер він знову, як і в 1919 р., мав дуже мало своїх представників у сільрадах. У деяких українських губерніях їхнє представництво зменшилося до 30 %. І взагалі, до виборчих комітетів, які практично визначали склад сільрад, нерідко входила мізерна кількість селян усіх категорій порівняно з урядовцями та іншими відповідними особами.

10 січня 1928 р. було прийнято закон, який змінював положення про кворум на сходах сільських громад, і відтепер воля третини односельчан була обов'язковою для решти; позбавляв певні категорії селян права голосувати на сходах і водночас надавав це право наймитам, які не тримали власного господарства; дозволяв сільрадам скасовувати ухвали сходів, якщо активістам здавалося, що ці ухвали суперечать радянській політиці. Таким чином, закон завдав сильного удару по середнякові і водночас засвідчив початок кінця незалежності громад. На практиці це виявилося, зокрема, в тому, що громаду, як і за царських часів, почали широко використовувати для забезпечення “самооподаткування” селян. Тобто вона відповідала тепер за видобування “зайвих грошей” із села, після того як по-новому організовані сільські збори під тиском “згори” визначали розмір “зайвини” (все це, ясна річ, не мало нічого спільного із самооподаткуванням у традиційному розумінні, оскільки тепер громада згідно з офіційними настановами повинна була обов'язково обкладати “куркуля” підвищеними стягненнями, причому незалежно від думки з цього приводу решти общинників). Зрозуміло, всі ці суворі адміністративні нововведення не приваблювали, а, навпаки, відвертали від партійної політики всі прошарки сільського населення (і навіть бідняків).

Змінюючи свій курс на селі, влада, як і завжди, приділяла особливу увагу основним житницям — Україні, Північному Кавказу, Поволжю, але вирішила спочатку “облаштувати” Сибір. Туди особисто вирушив Сталін (це був його останній візит до сільської місцевості) і закинув членам територіальної парторганізації та представникам місцевих державних органів некомпетентність, що межувала із “саботажем”. На їхні протести — мовляв, претензії до селян були явно надмірними — генсек заявив: незаможники й середняки продали надлишки свого хліба, а от куркулі й досі притримують величезні запаси зерна — до 50—60 тис. пудів на господарство. Певна річ, то була чистої води вигадка. Більше того, Сталін тут суперечив сам собі, бо раніше твердив, що найбільша кількість непроданого хліба залишається в руках середняка.

Коли дійшло до практичного виконання партійно-урядових настанов, місцеві урядовці, котрі подавали списки “куркулів”, одержали завдання виявити в останніх нібито приховане ними зерно. Однак “класовий ворог” насправді не мав ніяких надлишків у кількості, відповідній заготівельним нормам, а тому виконавці наказів партії хоч-не-хоч мусили компенсувати недобір за рахунок усього селянства (до речі, в листі, надісланому Сталіним парторганізаціям, цілком відверто твердилося: куркуль зовсім не є головним держателем “зайвого” хліба, просто його треба переслідувати як економічного провідника селянства, за котрим ішов середняк) .

У міру послаблення кризи хлібозаготівель Сталін та його прибічник Бауман почали визнавати факти застосування під час здійснення “надзвичайних заходів”: обшуків, конфіскацій, порушення “меж безпеки” середняка тощо. Із приголомшливою “безпосередністю” Сталін заявив 13 липня 1928 р. у доповіді на зборах активу ленінградської організації ВКП(б), що це було “негаразд”, але ж у квітні й травні 1928 р. кількість заготовленого хліба залишалася недостатньою, а значить, “хліб все-таки треба було зібрати. Звідси повторні рецидиви надзвичайних заходів, адміністративна сваволя, порушення революційної законності, обхід дворів, незаконні обшуки і т. д., які погіршили політичний стан країни і створили загрозу змичці”.

За основну “правову” зброю, вживану проти селян у ході примусових хлібозаготівель, слугувала “стаття 107” (чинна від 1926 р.). Вона передбачала тюремне ув'язнення й конфіскацію майна стосовно тих осіб, котрі умисно сприяють підвищенню цін або не виставляють свою продукцію на продаж. Характерно: первісне ця стаття призначалася аж ніяк не для покарання селян, а лише для боротьби проти спекулянтів. Однак, як зазначив Риков на липневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б), в одному з округів її було застосовано у 25 % випадків до незаможників, у 64 % — до середняків і в 7 % — до куркулів. Якщо судити з наведеного в газеті “Правда” від 2 грудня 1928 р. списку незаможників із зазначенням їхнього ставлення до урядової політики, сподіваної підтримки владі з боку селянської бідноти вищезгаданий захід не забезпечив.

Липневий пленум оголосив про скасування надзвичайних заходів (відданість курсові непу була в принципі підтверджена ще на квітневому пленумі того ж року). В типовій для себе відстороненій манері Сталін підтримав на липневому пленумі тезу “лівих” щодо одержання від селян капіталовкладень на індустріалізацію, одночасно прикриваючи свій непівський фланг: “З селянством у нас стоїть справа в даному разі так: воно сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості — це, по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти — це, по-друге.

Це є додатковий податок на селянство в інтересах піднесення індустрії, яка обслуговує всю країну, в тому числі селянство. Це є щось подібне до „данини", щось подібне до надподатку, який ми змушені брати тимчасово для того, щоб зберегти і розвинути далі нинішній темп розвитку індустрії, забезпечити індустрію для всієї країни, піднести далі добробут села і потім знищити зовсім цей додатковий податок, ці „ножиці" між містом і селом. ...Без цього додаткового податку на селянство, на жаль, наша промисловість і наша країна поки що обійтися не можуть”. І далі: “Чи може селянство витримати що тяжкість? Безумовно, може: по-перше, тому, що тяжкість ця буде ослаблятися рік у рік, по-друге, тому, що стягнення цього додаткового податку відбуватиметься не в умовах капіталістичного розвитку, де маси селянства приречені на зубожіння і експлуатацію, а в умовах радянських порядків, де експлуатація селянства виключена з боку соціалістичної держави і де сплачування цього додаткового податку відбувається в умовах безперервного поліпшення матеріального становища селянства”.

Сталін додав до цього, що й досі чиниться тиск на “капіталістичні елементи” села, який часом доводить їх до руйнування. Як гадає Р. Медведєв, за допомогою надзвичайних заходів генсек, можливо, прагнув лише “налякати куркулів, примусивши їх до покірності”. Так чи ні, але з'явилися нові вказівки — припинити застосування надзвичайних заходів, підвищити державні закупівельні ціни на хліб, забезпечити село промисловими товарами. Однак зарадити справі вже було важко, бо заможніші селяни таки справді злякалися. Деякі засіяли менше землі, ніж звичайно, інші почали розпродувати своє майно (оскільки, за визнанням провідного сталінського економіста Струміліна, навіть підвищення закупівельних цін не покривало виробничих витрат селян). Одне слово, виробники хліба цілком природно відреагували на примусові конфіскації і продемонстрували відсутність будь-якого бажання збільшувати виробництво. Вони вже не докладали тих тяжких зусиль до праці, які нещодавно допомогли відродити сільське господарство країни.

Таким чином, наприкінці 1928 р. партія знову наразилася на скруту, спричинену її ж власною політикою на селі. На початок серпня згаданого року показники у хліборобстві і тваринництві пішли вниз. Більше того: з урахуванням приросту населення в період від 1914 р. душове виробництво хліба зменшилося з 584 до 484,4 кг.

Коли ринковий механізм не виправдовував покладених на нього сподівань, становище рятували за допомогою реквізицій, а тоді знову дозволяли ринок. Однак селянин уже не йняв йому — точніше, його радянському варіантові — віри. Це у нерозривному зв'язку із падінням мотивацій до праці створювало ситуацію, що її влада ніяк не могла зрозуміти. Справді, із дальшим погіршенням ринкових відносин (після вищеописаних подій) уряд, пам'ятаючи про успіх кампанії щодо примусового вилучення хліба, в будь-який момент залюбки вдався б до цього “випробуваного” засобу. Але ж тоді забрали величезну кількість зерна, вирощеного якраз за допомогою ринкових стимулів! Тож хіба не логічним було б передбачити, що тепер, за падіння сільськогосподарського виробництва і втрати довіри селянства до влади, ніяка реквізиція не приведе до бажаних результатів?! Хіба не ясно було, що справа зовсім не в “приховуванні” хліба, а в низькій продуктивності селянської праці?.. На жаль, не ясно...

* * *

А тим часом, поки тривала боротьба за хліб на селі, Сталін використовував становище, що склалося, для наступу на “правих”. Він твердив про існування “певних елементів”, які “чужі партії”, “не бачать класового розшарування на селі” й які прагнуть “жити мирно з куркулем”. На квітневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б) генсек піддав дуже гострій критиці партійців, котрі “тягнуться позаду ворогів соціалізму”. В середині згаданого року Бухарін зрозумів: Сталін перейнявся рішучістю обрати курс, що неминуче призведе до повстань, і їх доведеться “залити кров'ю”. Вже на початку червня ці два партійних лідери не розмовляли один з одним. Проте зовні все виглядало пристойно...

Нарікаючи, що у своїй масі члени ЦК партії не розуміють суперечок у найвищому керівництві, Бухарін разом із тим не утрудняв себе роз'ясненнями. “Праві” воліли боротися зі Сталіним у “приватному порядку” і всіляко приховували внутрішні чвари. Зі свого боку, Сталін теж відкрито не виступав проти своїх опонентів, але його довірені особи повсякчас викривали “ухили” тих, хто не мав “охоти сваритися з куркулями”, і врешті “докорінно права позиція” стала об'єктом нищівної критики в газеті “Правда” (від 18 вересня 1928 р.). Однак на той час Бухарін уже вимагав “наступу на куркуля”. Його підтримав Калінін, аргументувавши таку позицію тим, що цього разу не буде дозволено ніяких примусових експропріацій. І розважливо додав: поки залишаються приватні господарства, завжди з'являтимуться й нові “куркулі”, щоб замінити вже позбавлених власності. Сталін також поки що утримувався від передання “куркулів” до рук ОДПУ, хоч і висловлювався з цього приводу, як завжди, не дуже ясно, залишаючи тим самим за собою право вжити проти них “адміністративних” й економічних заходів. Коли ж справа торкнулася “особистостей”, він скерував свою публічну атаку проти менш авторитетних й аж надто “правих” діячів, насамперед проти заступника наркома фінансів і наркома зовнішньої торгівлі Фрумкіна. Останній 15 червня 1928 р. виступив із відкритим листом до ЦК ВКП(б). На листопадовому (1928 р.) пленумі ЦК Сталін розкритикував його як представника “правого ухилу” і водночас заявив про єдність політбюро ЦК (хоч і піддав тут же критиці “примиренця” — “правого” Угланова, який підтримував “розкольників”). На пленумі Бухарін і Томський подали у відставку, але Сталін визнав це за передчасне і переконав їх забрати заяви (погодившись при цьому з їхньою вимогою, що чуткам про розкол у партійному керівництві час уже покласти край).

Протягом 1928—1929 рр. генсек врешті-решт перехитрував “правих” і поступово розгромив їх, не надавши їм навіть можливості піти на прилюдний конфлікт (хоча б на рівні “справи” Троцького, не кажучи вже про Зінов'єва). За словами Р. Даніельса, “історія правої опозиції дає змогу простежити виняткове видовище політичної групи, яку спочатку розгромили, а тоді вже атакували”.

* * *

У міру загострення кризи хлібозаготівель наприкінці 1928 р. навіть Держплан уважав: тенденція до зменшення кількості зібраного зерна є тимчасовим явищем. І ще в листопаді цього року Сталін засуджував думку, за якою “надзвичайні заходи” мають перетворитися на сталий курс. Тому з новою нехваткою хліба в державних засіках упоралися, заперечуючи навіть саму згадку про “надзвичайну” ситуацію і відкидаючи щонайменші натяки на ототожнення дій хлібозаготівельних органів із конфіскаціями. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло на озброєння “урало-сибірський метод”, запропонований парторганізаціями цих двох регіонів (Риков не погодився із таким рішенням), і приблизно з лютого 1929 р. його почали широко застосовувати, а в червні офіційно легалізували. Автори “методу” виходили з думки, нібито існували великі таємні сховища зерна (переважно в руках “куркулів”), і з огляду на це настійно пропонували збільшити норми хлібоздач.

“Метод” передбачав демонстрування цілковитої “злагоди” в діях влади й низів. Прибуваючи до сіл, партійні уповноважені не просто віддавали накази про реквізиції,— ні, спершу вони збирали селянські сходи й закликали присутніх збільшити кількість хліба, призначеного для здачі (за принципом “самооподаткування” як щодо зерна, так і щодо грошових сплат), і вирішити, проти яких саме місцевих “куркулів” застосовувати “громадський вплив” і “масовий примус”. Отже, чинився звичайнісінький тиск, мало відмінний від брутальної сили. Селяни, зрозуміло, майже завжди голосували проти таких “пропозицій”, а тому їхніх провідників оголошували “куркулями” або “підкуркульниками”, часом заарештовували, робили обшуки в їхніх домівках, накладали штрафи, конфісковували майно, а то й навіть розстрілювали... Збори тривали, аж поки ті, хто залишався, не голосували “за”. Будь-який сумнів стосовно кворуму просто ігнорувався. Так державна влада, яка нібито обстоювала інтереси сільської громади, діяла проти уявних “приховувачів” зерна... Всіх “непокірних” виключали з кооперативів, їм відмовляли у праві на помел тощо. Радянська преса наводила випадки, коли щодо них вживали бойкоти, депортації, грошові покарання, а їхніх дітей відмовлялися приймати до школи...

Навесні 1929 р. м'ясо також почали збирати силоміць (Сибір у такий спосіб здав 19 тис. т супроти 700 т у минулому році).

На додачу до реквізицій, супроводжуваних штрафами та ув'язненнями, спостерігалося чимало випадків конфіскацій “куркульських” реманенту й тяглової худоби, ба навіть землі (особливо в Україні). Тобто вже розпочалося справжнє “розкуркулювання”, можливість якого партія поки що заперечувала. В теорії “куркуля” можна було тільки “примусити”, причому виключно згідно з волею селянських мас. Однак на практиці цей “громадський вплив”, по суті, фабрикувався. Якщо ж відкинути ідеологічний чи “косметичний” аспекти хлібозаготівельних кампаній, реальна картина виглядала так. Наприклад, в одному з округів, за повідомленням офіційної преси, ні бідняки, ні середняки не знайшли в політиці партії нічого привабливого. В іншому окрузі населення 40 % сіл голосували проти партійного курсу, ще в іншому — З0 %; газета “Известия” від 12 й 13 січня 1928 р. визнала, що сільські збори часто приймали антипартійні ухвали.

Та хоч не хоч, а кампанію треба було продовжувати. До неї вирішили залучити міських робітників-партійців, які, згідно з одним друкованим звітом, форсували рішення зборів “кавалерійськими методами”. “Лівий ухильник” Сосновський, засланий до Сибіру, писав: представники влади “кидалися на селянина” в одностайній люті, небаченій від 1918—1919 рр.; від селянина вимагали тільки “давати” — зерно, податки, позички, забезпечення, і все — надтерміново...

Проглядаючи звіт за звітом, переконуємося: збори просто примушувалися до покори залякуванням. А проте, як побачимо далі, ці методи швидше об'єднували селян (і в тому числі незаможників), ніж роз'єднували. Тиск, скерований нібито проти “куркулів”, не давав сподіваних результатів, а тому урядовці, хоч ніколи й не мали прямих інструкцій застосовувати конфіскації проти середняка, знову почали це робити.

В інтересах загострення “класової боротьби” було вирішено передавати 25 % вилученого у “куркулів” хліба незаможникам і наймитам. Та й на це останні реагували дещо стримано. А з початком весни таке хабарництво взагалі довелося припинити — весь хліб забирала держава. Як зазначив Бауман, селянин-бідняк, такий корисний до цього, навесні “часто не мав удосталь їжі, а отже, він також пішов із шапкою в руці на поклін до куркуля”. А. Мікоян теж згадував про “хитання” селянина-бідняка під впливом “куркулів”. У передовій статті газети “Правда” від 10 січня 1929 р. наголошувалося: “куркулі” привертали на свій бік решту селян під гаслами підтримки рівності громади.

З огляду на все сказане “урало-сибірський метод” не можна визнати ефективним. Його головний недолік полягав у тому, що хліб у виробника треба було відбирати силоміць, і робили це переважно непрохані зайди. Крім того, “метод” передбачав не простий примус, а такий, що відповідав засадам “воєнно-командної” економіки, а отже, аж ніяк не суміщався із поки що діючими ринковими відносинами. Словом, наступ на ринок розгортався, бо “придушення куркуля” (чого домагалися в ході хлібозаготівель) з економічної точки зору якраз і означало знищення в селянина стимулу працювати на вільний ринок.

* * *

Кампанія на селі не була єдиною ознакою “ухилу вліво”. Вся суспільна атмосфера у країні, починаючи від 1928 р., у різкому контрасті з відносним спокоєм раннього непу була насичена терором й істерією.

Сигналом до початку нагнітання обстановки послужив перший із горезвісних судових процесів —“шахтинська справа” (березень 1928 р.), коли всупереч бажанню “правих”, поміркованого сталінця Куйбишева (завідуючий господарськими справами) і навіть голови ОДПУ Менжинського Сталін організував неправедне судилище над групою інженерів — “буржуазних спеціалістів”. Протягом 1928—1929 рр. повсюдно викривали “саботажників”, зокрема “буржуазних спеціалістів” у Казахстані, нібито пов'язаних з “англійським капіталістом Урквартом”.

“Шахтинська” та інші “справи” чітко дали зрозуміти: класова боротьба відновлюється, причому з більшою інтенсивністю. Третину всіх фахівців, зайнятих тоді в народному господарстві, становила інтелігенція ще дореволюційної школи, а з-поміж спеціалістів із вищою освітою вона складала явну більшість (серед учителів із вищою освітою — 60 %). Та попри це старих інтелігентів повсюдно виганяли з роботи, нерідко засилали , а то й навіть доводили до смерті, їхніх дітей виключали з вузів. Як наслідок, за станом на 1930 р. більше половини працюючих інженерів уже втратили рівень належної підготовки: лише 11,4 % із них мали вищу освіту, а деякі не закінчили навіть і прискорених курсів.

“Культурна революція” в Україні відбувалася дещо інакше, ніж у Росії: тут переслідували не тільки представників старшої української культурної еліти, а й “націоналістично” настроєних інтелігентів-комуністів. Сільських учителів — звичайно “підозрілого” соціального походження — часто-густо карали як “класових ворогів” або й просто на таких, скажімо, підставах, як наявність родича-священика.

У “Смоленському архіві” міститься документ, що добре характеризує мерзенну суспільно-моральну атмосферу в країні 1929 р. Одного разу, оповідає документ, місцеві урядовці “спеціально пішли до Яблонської школи, щоб побачити вчительку Орлову, дочку куркуля, засудженого на 8 років за антирадянську діяльність, і попівську дочку [вчительку] Кустову. Там вони влаштували вечірку з пиятикою, примусивши вчительок спати з ними... [один із урядовців] мотивував свою ганебну пропозицію заявою:

Я — [радянська] влада; я можу робити, що завгодно", знаючи, що такі заяви справлять особливий ефект на Орлову та Кустову, оскільки вони чужого класового походження. Внаслідок його переслідувань Кустова була близька до самогубства”.


* * *

Загальне марксистське положення, що класове почуття має слугувати за рушійну силу соціальних перетворень, необхідно було пристосувати до сільських умов. Тож на селі його повсякчас розпалювали, а в разі невдачі просто вигадували.

У промові на засіданні ВЦВК у грудні 1928 р. голова ВЦВК М. Калінін навів деякі з причин того, чому селяни, і в їхньому числі незаможники, не відчували до “куркуля” належної класової ненависті. Куркуль, твердив він, “також відіграє позитивну роль у сільському господарстві”, бо надає позички незаможникові й таким чином “рятує його від біда в часи страждань” (до речі, це було непрямим визнанням того, що радянська влада бідняка не “ рятує”), а коли куркуль забивав корову, то незаможник міг купити в нього трохи м'яса.

У радянських документальних джерелах міститься й таке досить звичайне свідчення: “Часом куркуль веде за собою бідну й середню верству. Трапляються випадки, коли селяни-колгоспники голосують проти виключення куркулів. Часто незаможник ішов за куркулем унаслідок поганої організації. Причиною цього, крім слабкої організації незаможних, є погрози з боку куркуля, брак культури та родинні зв'язки”. Згідно з офіційними звітами, що дійшли до нас, незаможники могли також заявити: “В нашому селі нема куркулів”, або ще дивовижніше: “Тепер вони (хлібозаготівельники.— Ред.) конфіскують хліб у куркуля, а завтра обернуться проти бідного й середнього селянина”. У своїй промові (в ті часи не опублікованій) на Північно-Кавказькій партконференції в березні 1929 р. Мікоян відверто сказав: середняк убачав у куркулеві приклад і визнавав його авторитет, одночасно вважаючи бідняка поганим господарем. Таке становище,— додав промовець, виражаючи новий, тобто сталінський, спосіб мислення,— виправить лише велике колективне господарство. А на XVI конференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) С. Сирцов, невдовзі висунутий у кандидати в члени політбюро ЦК, заявив: не тільки деякі середняки, а й деякі бідняки підтримують куркулів; фактично “середняк повернув проти нас, ставши на сторону куркуля”. Протягом 1928—1929 рр. було зроблено безліч визнань (навіть від таких діячів, як Каганович), що не тільки куркуль, а й решта селянства посіли ворожу позицію стосовно влади.

Але, хоч як це парадоксально, “куркульська манія” була навіть корисною для партії, адже, за словами Сталіна, якщо середняк переконається, що прагнення до поліпшення свого добробуту неминуче приведе його до становища гнаного й придушуваного куркуля (або й просто йому перешкодять стати заможним),— тоді він, середняк, дійде висновку: єдиним шляхом для нього залишається шлях до колгоспу.

Тепер щодо чисельності “куркулів”. Податки, накладені на них в листопаді 1928 р., теоретично стосувалися тільки 2—3 % селян (щоб подолати їхню “апатію”, за основу оподаткування визначили розмір засіяної площі, незалежно від фактичного врожаю), однак на практиці, як сказав Сталін,— до 12 %, а в деяких районах навіть більше. За іншими джерелами, “додатковим податком на доход” були обкладені 16 % селянських господарств Росії. В газеті “Правда” від 18 вересня 1929 р. згадувалися цілі “куркульські села”. За даними Девіса, в одному такому селі на Північному Кавказі на збори, присвячені заготівлі хліба, не приходили навіть депутати місцевої сільради.

Отже, кількість “куркулів” — названих такими у відповідності до норм хлібоздачі 1929 р.— напевно з'ясувати не вдалося (на думку радянського дослідника Ю. Мошкова, вона досягала 7—10 % усіх селян). Сталін згодом об'єднав “куркулів” і “заможних” в одній псевдокатегорії, загальна чисельність якої становила 15 % усіх господарств.

* * *

Протягом вирішального 1929 р. ні “хлібна”, ні “селянська” проблеми так і не були, по суті, розв'язані. В зиму з 1928 на 1929 р. запровадили обмежені норми споживання хліба, а в серпні 1929 р.— і м'яса. Навесні 1929 р. Риков, підтриманий Бухаріним, запропонував імпортувати зерно. У 60-х роках СРСР був змушений таки вдатися до цього, але зараз пропозицію Рикова відкинули після “дуже палкої дискусії” (“Правда” від 19 липня 1929 р.).

На засіданнях політбюро ЦК ВКП(б) Бухарін говорив тепер про “воєнно-феодальну експлуатацію селянства”, і “праві” докладали великих зусиль до владнання стосунків із хліборобом, вимагали скасувати примусові заходи щодо нього, повернутися до непу й вільного ринку.

Взимку 1929 р. Сталін заявив (у неопублікованій тоді промові) про “зрадницьку поведінку” Бухаріна. Останній опублікував цей пункт із промови в “Правді” від 24 січня 1929 р. і супроводив його цитатами з Леніна, якими обґрунтовував таку думку: застосування жорстких комуністичних принципів на селі до створення тут “матеріальної бази комунізму” може обернутися для партії катастрофою. Майже всі безпартійні фахівці-економісти (в першу чергу Володимир Громан — найсвітліша голова в Держплані) підтримали й цю думку, й вимогу “правих” відновити рівновагу на ринку. Навіть найближчий до Сталіна економіст Держплану — Струмілін уважав: темпи економічного зростання не повинні випереджати процес нагромадження необхідних для цього ресурсів (тобто, інакше кажучи, не треба штучно прискорювати природний хід подій). Та найвище керівництво на все це не зважало. У квітні — травні 1929 р. було затверджено перший п'ятирічний план розвитку народного господарства (його навіть не встигли остаточно доробити). Власне, це не був навіть “план” у звичайному розумінні даного слова. В ньому певною мірою витримувалася координація діяльності різних народногосподарських галузей, робилася спроба збалансувати ресурси та можливості їхнього використання, але, за Левіним, це була, по суті, “просто конфігурація цифр у напрямі постійного завищення їх, і це становило їхню єдину функцію”.

Планувальники підготували два варіанти — відправний та оптимальний (напруженіший від першого). Успішна реалізація оптимального варіанта залежала від п'яти добрих урожаїв, сприятливого становища на міжнародному хлібному ринку, розумного витрачання коштів на оборону тощо (все — нереальне). Крім того, неможливо було витримати навіть закладені в плані вимоги координації, бо кожне підприємство поринало у власні, не погоджені з інтересами всього народногосподарського комплексу, а до того ж цілком волюнтаристські плани прискореного розвитку.

І ще такий момент, у разі виконання цього плану до 1932 р. приватний сектор на селі занепав би через надлишок зайнятого в ньому населення (хоч і тоді давав би майже 90 % валової сільськогосподарської продукції). Це наочно демонструє суть партійної політики ще навесні 1929 р.

Партійна політика на селі фактично зруйнувала неп. Але треба сумніватися, чи зрозуміло це найвище керівництво. Аж до середини 1929 р. у своїй діяльності воно загалом виходило з ідей непу, з факту довготривалого існування приватного сектора в сільському господарстві, ринкових відносин. Із цього ж виходили Держплан, Наркомат землеробства та інші установи. У квітні 1929 р. сам Сталін казав: 4,9—5,7 млн т із тих 8,2 млн т зерна, що їх потребувала держава, можна було дістати на ринку, а покриття нестачі в 2,5 млн т міг забезпечити лише “організований тиск на куркулів” за “урало-сибірським методом” (як бачимо, в цій химерній суміші двох взаємовиключних економічних моделей поки що не містився заклик до запровадження тотального контролю над вільним виробником).

Обрання Сталіним порівняно повільного шляху до здійснення своєї подвійної операції — розгром “правих” і перехід до прискореної колективізації — можна значною мірою пояснити неготовністю частини його найближчих прибічників (навіть на початку 1929 р.) до таких серйозних дій. “Праві” зазнали поразки у квітні згаданого року внаслідок зусиль ветеранів ЦК партії, що об'єдналися навколо генсека для здійснення курсу, який тоді вважався ще досить поміркованим, але Сталін дедалі міцніше “припинав” їх до своєї, вже розпочатої наджорсткої політики.

* * *

На початку 1929 р. в партії точилися нескінченні дискусії навколо питань боротьби проти “куркуля”, однак якогось певного рішення тоді так і не ухвалили. Аж лише в травні цього року Раднарком віднайшов спосіб формального визначення “куркульського” господарства. Отже, за таке визнавалося господарство, яке або регулярно використовувало працю наймитів, або тримало млин, маслоробню тощо, або орендувало сільськогосподарські реманент чи приміщення; крім того, до “куркульської” відносилася та родина, в якій хтось із її членів займався комерцією, лихварством та іншою непродуктивною діяльністю (сюди включалися й священицькі обов'язки). За такими ознаками можна було покарати майже кожного селянина. Більше того: республіканським, губернським і повітовим органам влади надали право так “модифікувати” різновиди репресій, аби вони якнайбільше “відповідали” місцевим умовам.

Тим часом навіть найрадикальніше настроєні члени партії продовжували заперечувати курс на фізичну ліквідацію “куркуля”, супроводжувану масовими депортаціями. Тільки наприкінці 1929 р. комісія з цього питання подала на розгляд керівництва пропозицію: найгіршу з трьох категорій “куркулів” (“активні вороги”, що вчинюють “ворожі” акти) слід ув'язнювати й депортувати. Та спорадичні випадки “розкуркулювання” (початки масової акції ми висвітлюватимемо в наступному розділі) траплялися й задовго до цієї пропозиції,— ще на початку 1929 р. Так, у лютому “розкуркулили” й заслали на Північ 15 селян із с. Шамраївка Київського округу (налічувало приблизно 3 тис. господарств).

Особливу ревність демонстрували найзаповзятливіші сталінці місцевого рівня. Наприклад, 20 травня Середньо-волзький партійний комітет ухвалив “усунути” “контрреволюціонерів-куркулів”, а 14 червня Північно-кавказький партком — експропріювати й засилати “куркулів”, які завдають “клопоту” (щоправда, ішлося тільки про тих, кого піймають на приховуванні зерна, але й тоді не більше одного — двох на станицю). При цьому місцеві державні органи й партійні організації діяли аж ніяк не на свій розсуд: судячи з публікації в наукових записках Дніпропетровського університету (1962. Т. 76. С. 58), ще на початку 1929 р. вони дістали повноваження “за рішеннями загальних зборів трудящих селян” в адміністративному порядку засилати “куркулів”.

Як звичайна зброя в боротьбі проти “класового ворога” вживалися послідовно запроваджувані норми хлібоздачі й оподаткування. Так, за Струміліним, “куркуль”, середній заробіток котрого лише уп'ятеро перевищував середній заробіток незаможника, сплачував податки у 30 разів більші, ніж останній (в перерахунку на душу населення). Указ від 28 червня 1929 р. дозволяв сільрадам у разі невиконання одноосібним господарством норми хлібоздачі накладати на нього грошові штрафи, у п'ять разів вищі за вартість цієї норми. Така ось “правова” основа — вкупі з розкуркулюванням — аж до лютого 1930 р. підводилася під курс партії на селі... А несплачення штрафу тягло за собою продаж із торгів господарства й виселення його мешканців. Наприклад, у типовому з цього погляду розпорядженні (Дніпропетровський округ) говорилося: “Громадянин Андрій Бережний, заможний селянин, був зобов'язаний доставити кукурудзу за 40 % -ною нормою. Він не доставив 203 пуди і тепер відмовляється робити дальші доставки. Він мусить сплатити 500 крб штрафу протягом 24 годин. У випадку несплачення відбудеться примусове стягнення штрафу шляхом продажу [його господарства]”.

Унаслідок усього цього “куркулі” в 1928—1929 рр. втратили від 30 до 40 % власних засобів виробництва.

Разом з іншими видами покарань часто застосовувалося “позбавлення виборчих прав”. Селянин таки остерігався втрати цього, по суті фіктивного, привілею, бо це одразу ж зафіксовувалося в його особистих документах, і від цього тавра він не міг позбавитися ніде, де б не шукав праці або притулку. За словами Левіна, позбавлення виборчого права “часто супроводжувалося відмовленням такій особі в житлі, харчових картках, медичному обслуговуванні, а особливо — засланням”.

У висвітлювані роки фактично зник ще один, загальною чисельністю до 500 тис. чоловік, елемент суспільства, толерований у рамках непу в інтересах ринку,— новий “буржуй”, горезвісний непман. Його репрезентували головним чином дрібні крамарі, що не використовували найманої праці. В 1927 р. середня вартість капіталу їхніх крамниць, розташованих у селах, оцінювалася в 711 крб (за офіційним валютним курсом — до 375 доларів або 80 фунтів стерлінгів). Зникнення непманів викликало фактичний крах системи розподілу споживчих товарів, але й тоді навіть мізерну кількість наявних поки що товарів неможливо було продати.

Ніби всупереч курсові на заслання “куркулів” або продажу з торгів їхнього майна Калінін зробив спробу дозволити зубожілим “куркулям” протягом 1929 р. асимілюватися в колгоспах. Уже в середині цього року серед партійних лідерів знайшлося чимало прихильників такої ідеї (за умови, якщо розкуркулені “цілковито відмовляться від особистого володіння засобами виробництва”), однак багато хто й відкидав її. Тож у серпні Бауман заявив: партія ще не розв'язала остаточно це питання. А в другій половині року “куркулі” вже майже втратили можливість вступати до колгоспів: у жовтні тих, хто висував таку пропозицію, обвинувачували в “правому ухилі”.

* * *

Усіх перелічених вище заходів явно не вистачало, щоб, з одного боку, в масовому масштабі привернути селянство на сторону радянської влади, а з іншого — ізолювати “класового ворога”. Навпаки, основна частина селян тепер вороже ставилася до політики партії й у своєму опорі використовувала всі приступні їй засоби (зокрема, скарги синам, які служили в армії). В редакційній статті “Правда” від 2 лютого 1929 р. гірко нарікала: селянин ще не усвідомив “засадничої різниці між законами старого режиму та радянськими законами” й автоматично розглядає будь-яку владу як ворожу. “Правду” особливо дратували такі, наприклад, селянські думки: “Яка користь від законів, коли судді знають один одного”, “закон — це павутиння павука, крізь яке джміль пролізе, а муха заплутається”.

Відносний спокій на селі, властивий періодові непу, тепер повністю зник. Уже в 1928 р. з усіх усюд надходили повідомлення про грабунки, випадки громадянської непокори й опору владі, бунти (в яких, до речі, брали участь і робітники), а також про численні напади на партійних та інших активістів. Так, 7 червня три “куркулі” забили на смерть секретаря партосередку з м. Іваново, 7 листопада було вчинено замах на голову колгоспу та ще одного місцевого діяча в Костромі, а 19 грудня — на голову сільради в Пензі. Протягом 1927—1929 рр. загинуло до 300 уповноважених із хлібозаготівель. В Україні у згаданий період кількість зареєстрованих “куркульських терористичних актів” зросла вчетверо (тільки в 1929 р. сталися 1262 випадки). Офіційні дані за дев'ять місяців 1929 р. вказують на організовані “куркулями” 1002 “терористичних акти” лише в центральних губерніях РСФРР (при цьому було вбито 384 особи; за цими справами засудили 3281 особу, з них 1924 “куркулів” (31,2 %), 1896 “середняків-підкуркульників”, 296 “селян-незаможників”, 67 “офіційних осіб”. Поскільки абсолютно зрозуміло, що під час слідства під категорію “куркулів” прагнули підвести якомога більше обвинувачуваних, можна зробити досить певний висновок: у своїй масі селяни були відверто вороже настроєні проти радянської влади.

Влітку 1929 р. “тероризм” значно поширився. Однак він поки що не виходив за рамки спорадичного збройного опору, й до серйозних повстань не доходило. Найчастіше селяни вдавалися до такої форми спротиву, як приховування зерна (спочатку в межах власного господарства, а потім десь на пустирях, у стогах сіна, в церквах, у відкритому степу, в ярах і лісах). “Куркулі” переводили зерно на ім'я своїх родичів, продавали незаможникам за низькими цінами або приватним нелегальним торгівцям, які потайки вивозили його вночі возами, на плотах тощо. Середняки й бідняки — держателі хліба — робили те саме, кожний у міру своїх можливостей. Навіть колгоспники, як тільки могли, намагалися уникнути конфіскацій. Коли ж зерно не вдавалося приховати або збути, його просто знищували.

* * *

Партія поки що не мала змоги всеосяжно контролювати ситуацію в селі. В 1917—1921 рр. кількість сільських комуністів становила тільки шосту частину загального числа, й до того ж чимало з них були сільськогосподарськими робітниками. В 1922—1923 рр. дуже небагато їх відновили членство в партії. Отже, за станом на 1929 р. основна маса партійців — сільських мешканців складалася з “новобранців”, рекрутованих під час непу. Екстремістські більшовицькі доктрини більш ранніх часів справляли на них незначний вплив, і в цьому якраз і полягала головна перешкода на шляху спроб партії запровадити на селі свій цілковитий контроль.

Як зазначав тогочасний радянський дослідник А. Ангаров, незаможник-активіст, до цього лояльний режимові (можливо, навіть комуніст), тепер легко змінював свою позицію на “класове ворожу”. А в 1928 р. Молотов нарікав: сільські наймити й бідняки становили всього 5 % членів партії. Листопадовий (19 28 р.) пленум ЦК ВКП(б) підкреслив: із-поміж українських сільських комуністів налічувалося “значне число заможних селян і підкуркульницьких елементів, звироднілих і цілком чужих робітничому класові”. І в будь-якому разі переважну більшість сільських комуністів становили місцеві урядовці.

Усе це давало підстави вважати, що кількість комуністів на селі була явно недостатньою для забезпечення тут партійного впливу. У вересні 1924 р. в СРСР діяли тільки 13558 сільських партосередків (загальна чисельність членів — 152993). До кожного осередку звичайно входило чотири — шість чоловік, і він охоплював у середньому три — чотири села, часом розташовані один від одного на відстані 8—9 км. Навіть у жовтні 1928 р. налічувалося тільки 198 тис. хліборобів — членів партії (із загальної кількості 1,36 млн), тобто на 70 тис. селянських господарств припадав один партієць. І тільки в 70 тис. сіл функціонували 20,7 тис. партосередків. У 1929 р. вже трохи більше — 23,3 тис., із загальною чисельністю членів 333,3 тис. (за свідченням журналу “Большевик” (1929. № 20), деякі із цих осередків були фіктивними).

В Україні кількість сільських комуністів була ще меншою — 25 тис. чоловік на 25 млн сільських мешканців.

У 1929 р. в СРСР на три сільради припадав пересічно один партосередок. За часів непу частка незаможників у сільрадах досягала 16 %, а протягом указаного року зросла з 28,7 до 37,8 %. Із марксистської точки зору, це вважалося явно недостатнім. Однак ніякі відсотки не могли зарадити справі: коли розпочався наступ проти селянства, сільради й навіть райради виступили проти, після чого Москва звинуватила їх у “збиванні блоку з куркулями” та “виродженні”. В документальному джерелі згадується твердження одного голови райвиконкому, що тиск на куркуля “оберне його й усе населення проти нас”, і не тільки “прості” селяни, а й місцеві партійці заявлятимуть уповноваженим: “У нас тут немає куркулів”; навіть самі уповноважені “перетворюватимуться на примиренців”.

Ясна річ, з огляду на все це влада закидала низовим парторганізаціям та органам ОДПУ “втрату пильності”.

Багатьох комуністів звільняли з роботи (іноді розформовувалися цілі райкоми й усі партосередки в районі), а тих, хто вимагав додержання хоч якоїсь законності, оголошували спільниками “правих”. Газета “Правда” від 23 травня 1929 р. писала: члени партії нерідко виявляли себе “противниками швидкого розвитку колгоспів і радгоспів”, “принциповими” прихильниками “вільного розвитку селянського господарства”, оборонцями ідеї “мирного співіснування з куркулем” тощо.

Дуже скоро чистка “опортуністів”, котрі сприймали новий курс без усякого ентузіазму, набула масового характеру. Навіть “сількорів” (селян, що надсилали кореспонденції до газет і журналів) офіційно критикували як “великою мірою чужі елементи” (“Правда” від 9 жовтня 1929 р.).

Звичайно, з усього сказаного аж ніяк не випливає, що партія зовсім не мала ніякої опори на місцях. Чи не в кожному селі із числом мешканців дві тисячі й більше діяла своя “бригада” активістів. У повідомленні про одну таку групу називаються 14 чоловік — наймитів, колишніх червоних партизанів, а також кандидатів на міліцейську посаду. Як і десять років тому, значну частину “активу” становили напівкримінальні елементи.

У популярному “сільському романі” В. Бєлова “Кануны” (М., 1976) у похмурих тонах описуються часи кінця непу у Вологодській губернії. Виводяться, зокрема, образи “активістів”. Рушійними мотивами вчинків одного з них — морально неповноцінної особи — є мстивість і підлість; він пише на односельчан анонімні доноси і взагалі всією своєю поведінкою викликає почуття огиди. “Він ні на кого не покладався, а вірив лише у свою власну владу й хитрість. І після того, як він повірив у це, в ньому вкорінилася думка: всі люди подібні до нього, і весь світ живе під знаком страху та влади, як він. Сила лежить в основі всього, але більша сила підкорює її, й люди зважають лише на силу. Вони бояться її”.

Таким чином, партія не вбачала в сільських комуністах своїх абсолютно надійних союзників. Тому влітку 1929 р. для забезпечення хлібозаготівель у села знову були виряджені міські партійці (числом 100 тис.). Пізніше до них приєдналося, можливо, стільки ж інших урядових уповноважених. Лише на Північному Кавказі в сільську місцевість вирушили 15 тис. городян.

Перехід від етапу безпосереднього втручання партії (під виглядом “масової кампанії”) в землеробські справи до наступного не виявився надто важким. Преса, виступи з публічної трибуни тощо вже підготували грунт для застосування самосудів над “класовими ворогами”. Досвід 1928—1929 рр. показав: у тодішній суспільній атмосфері, створеній за допомогою “масових кампаній”, ці самосуди цілком можуть виглядати — принаймні зовні — як масове, “народне” волевиявлення, а не як наслідок адміністративних заходів (справжній же настрій селянських мас мало кого обходив).

По суті, самосуд було вжито (звісно, в переносному значенні цього слова) й до політично розгромлених “правих”, У червні 1929 р. Томського звільнили від обов'язків голови профспілок, у липні Бухарін був змушений облишити роботу в Комінтерні (щоправда, обидва поки що залишалися у складі політбюро ЦК ВКП(б)). Їхніх послідовників усунули з усіх важливих посад. А там дійшла черга й до рядових однодумців “правих”. Чи багато їх було? Бухаріну так і не вдалося, подібно до “лівих”, організувати свою опозицію, але, за сучасними радянськими дослідниками, його підтримували цілі місцеві парторганізації, і число виключених із партії “бухарінців” — або оголошених такими — досягло 100 тис.,— проти 1,5 тис. “троцькістів” (тут доречно нагадати про такий факт: нова кризова ситуація з її істеричною суспільно-моральною атмосферою надзвичайно приваблювала ветеранів “лівого” крила в партії, й деякі з них — Преображенський, Радек і Смілга — порвали із Троцьким і підтримали Сталіна).

Посилюючи тиск на селянство, партія, зрозуміло, не нехтувала, хоча б у теорії, й економічними стимулами. Наприклад, “Правда” від 30 липня 1929 р. назвала брак товарів для села “однією з найсерйозніших перешкод”. Та знову ж таки: в рішенні ЦК ВКП(б) від 29 липня 1929 р. відверто підкреслювалося: забезпечення селян продукцією підприємств “має переважно узгоджуватися з виконанням планів хлібозаготівель”. Інакше кажучи, товари пропонувалися тільки в обмін на зерно, причому й тут слід було неодмінно керуватися “класовим підходом” (зокрема, в першу чергу “отоварювати” незаможника).

Однак настанова щодо такого стимулювання хліборобів, по суті, не виконувалася. Партія не бажала чекати, й політика примусу щодалі посилювалася. Ще 28 червня було ухвалено: селянина можна карати навіть за відсутності доказів “приховування” зерна; в разі невиконання норми хлібоздачі на нього треба накладати штрафи, а при несплаті податку — експропріювати. Інший указ, від того ж дня, передбачав такі покарання за “невиконання загальнодержавних розпоряджень”: спочатку штрафи, а у випадку повторної “провини” — тюремне ув'язнення на рік; таке ж “невиконання”, але групове, тягло за собою ув'язнення строком на два роки з цілковитою або частковою конфіскацією майна та подальшим засланням. Щоб уникнути такого лиха, “куркулі” тепер розпродували свої господарства й переселялися до міст.

Крім усього іншого, влада намагалася використати й такі способи вилучення зерна, як “добровільні пожертвування”. Так, у жовтні 1929 р. в українські села надійшла вказівка: протягом кількох днів кожне господарство мало додатково — “в добровільному порядку” — здати 20 пудів пшениці.

Фактичний хід подій у висвітлюваний період іноді досить важко реконструювати через підступну поведінку Сталіна. Так, він розгромив “правих”, не входячи з ними в безпосередній особистий конфлікт; переконливо доводив, що (розпочата за його ж таємним наказом) “класова боротьба” начебто була свідченням “народного волевиявлення”; нарешті, обвинуватив “ухильників” у розпалюванні тих самих ексцесів, які насправді були неминучим наслідком його власної політики.

Чимало партійців дуже добре розуміли: боротьба провадиться не лише проти “куркуля”, а й проти середняка, однак уважали це правильним, ленінським курсом, і саме таким його треба оголосити. Цьому заважало одне: з точки зору марксистської теорії даний курс трактувався як “лівий ухил”. Отже, кожний пункт нової сталінської політики доводилося вбирати у відповідні шати комуністичної термінології. Перш за все надійного обгрунтування потребувала спровокована кремлівською верхівкою “класова боротьба на селі до переможного кінця”. В конкретно-історичних умовах 1929 р. необхідно було зобразити середняка як нібито палкого прихильника колективізації. Тоді не було жодного партійного діяча, котрий обминув би цю проблему.

* * *

У такій обстановці світоглядної мішанини й фантазійних ідей, фактичних змін — попри збереження звичних словесних формулювань — напрямів політики, тощо партійні маси втрачали всякі орієнтири. З цього скористався Сталін, щоб оголосити перехід до прискореної колективізації (хоч ми й не можемо сказати напевне, коли в нього визрів цей намір).

На думку Карча, сталінський спосіб мислення у сфері аграрної політики можна розглядати в контексті повторного “відкриття” на початку 1929 р. “короткотермінової ефективності” примусових заходів, за допомогою яких можна було розв'язати й довготермінову структурну проблему. Шлях до цього логічно пролягав лише через “воєнізовану” економіку. Отже, колективізація сільського господарства (інакше кажучи, запровадження над ним тотального контролю) ставала просто неминучою. Цілком можливо, Сталін дійшов такого висновку після того, як “урало-сибірський метод” не спромігся довести свою абсолютну, стопроцентну надійність.

П'ятирічний план розвитку народного господарства передбачав створення протягом 1932—1933 рр. 5 млн колгоспів. Однак “Колгоспний центр” уже в червні 1929 р. ставив інші завдання: в 1930 р. колективізувати 7—8 млн господарств, протягом п'ятирічки колективізувати половину сільського населення, а також усуспільнити землю загальною площею втричі більшою, ніж визначалося в п'ятирічному плані (цим усім, по суті, вщент руйнувався аграрний розділ останнього). В листопаді й грудні вказані цифри знову були підвищені. Такий волюнтаризм пояснюється дуже просто: на відміну від “правих”, які вважали, що колективізація матиме сенс, тільки коли селянство буде повною мірою забезпечене товарами міського виробництва, сталіністів турбували зовсім інші міркування. Як заявив улітку 1929 р. Мікоян, “якби не було зернових труднощів”, у прискоренні колективізації не було б потреби (“Правда” від 27 червня 1929 р.).

* * *

Організація колгоспів розпочалася ще на самому початку радянської влади. Чимало їх було створено під адміністративним тиском і значною мірою “укомплектовано” колишніми міськими робітниками. Із виникненням непу, коли городяни почали повертатися додому, такі штучні колективні господарства, зрозуміло, припиняли своє існування. В інших випадках заможні колгоспники, щоб урятувати свою власність, поверталися до одноосібного землеробства (таке явище спостерігалося і в 1930 р.). Одне слово, “ранні” колгоспи не відігравали якоїсь помітної ролі в економіці країни. На середину 1928 р. до них входило менше 2 % хліборобських родин.

Ще в постанові РНК і ВЦВК від 16 березня 1927 р. не містилося чогось такого, що б свідчило про перехід до масової колективізації середняків. І навіть наприкінці 1928 р. ніщо не вказувало на це, хоч постанова від 15 грудня і закликала до підтримки будь-яких сільських колективів (до речі, тепер заборонялося створення нових “усуспільнених одноосібних господарств”, якщо це тягло за собою підсилення “куркульської” верстви).

У середині 1929 р. Наркомат землеробства підрахував чисельність наявних на той час 40 тис. колгоспів (тільки 10—15 тис. із них очолювалися компетентними головами). Більшість із них становили не справжні колективні господарства, а “товариства спільного обробітку землі” (тсози), створені для спільного орання, збирання врожаїв, розподілення доходів тощо. Це був витвір сталінської доби — “артільний” тип колгоспу, грунти, реманент і продукція якого перебували в “колективній” — тобто державній — власності.

Крім політичних і соціальних факторів, що зумовлювали необхідність колективізації, висувався ще такий аргумент: мовляв, одноосібний обробіток землі є непродуктивним, а тому на зміну йому неминуче мають приходити великі соціалістичні (або аналогічні за розмірами капіталістичні) господарства. Висловлювалася й віра в технічну революцію, котра мала, зокрема, покласти край “архаїчним” способам тваринництва, нібито заснованим виключно на “одноосібній методиці”.

Ленін, зрозуміло, повсякчас залишався непохитним у переконанні щодо остаточного тріумфу величезних “марксистських” сільських господарств-фабрик. Однак із досвіду функціонування таких “фабрик”, створених ще в ленінські часи, радянські економісти дійшли висновку, менші за розмірами господарства є водночас й ефективнішими. Деякі з цих економістів — колишні есери, насамперед постать такого масштабу, як Чаянов — схвально відгукувалися про одноосібний спосіб господарювання й обстоювали його ще в 1929 р., аж поки їх не примусили “змінити” свою думку. Якраз у цей час Сталін заявив про переваги “гігантських колгоспів”: “„Наукові" заперечення можливості й доцільності організації великих хлібних фабрик площею 50—60 тис. га луснули й обернулися на попіл” (“Правда” від 7 листопада 1929 р.). Згодом генсек зменшив “площу” до “40—50 тис. га”, але у висвітлюваний час сільськогосподарські експерти, не бажаючи пасти задніх, фактично почали говорити аж про 100 тис. Дехто незабаром охарактеризував колгосп (вживаючи класичну марксистську термінологію) як “перехід до великої колективної сільськогосподарської фабрики”. Сам же Сталін висловив передбачення, що за допомогою колгоспів “наша країна за якихось три роки стане однією з найбагатших, якщо не найбагатшою житницею в усьому світі”. Бухарін також з ентузіазмом висловлювався про велетенські господарства, кожне з яких мало охоплювати цілий район (“Правда” від 19 лютого 1930 р.). Типовим для того часу був випадок у Хоперській окрузі (Нижнє Подоння), названій “зразком прискореної колективізації”. Там було запропоновано план (розроблений за три дні!) створення “соціалістичного агроміста” із 44 тис. мешканцями, з квартирами міського типу, бібліотеками, ресторанами, читальнями, спортивними залами... Такі фантазії виявляли надзвичайну живучість протягом усієї радянської історії.

Ця спонука до величезного господарства не мала під собою ніяких реальних підстав, бо ж такими аж ніяк не можна назвати настійне бажання урбанізувати село і створити зернові фабрики (про які гіпотетичне говорив колись один німецький учений). А тим часом навіть побіжний погляд на, так би мовити, аграрну реальність міг неодмінно викликати запитання: чому ж тоді ефективні капіталістичні господарства не мали гігантських розмірів? Відповідь — якщо відкинути політичні міркування — напрошується така: якби сільськогосподарські “велетні” насправді були б продуктивнішими, вони обов'язково виникли б на Заході (так само, як і величезні промислові підприємства). Але там зазнали краху навіть спроби організувати великі землеробські й тваринницькі кооперативи.

Таким чином, через ідеологічну зашореність в СРСР пішли шляхом “гігантоманії”, замість того щоб інтенсифікувати землеобробіток в одноосібних господарствах. Між тим останнє було цілком реальним. Адже, коли вивільнювалася підприємливість селян — у 1861—1876 і в 1901-1910 рр.— виробництво зерна в Росії зростало в ці періоди на 45 %, а в 1924—1929 рр. перевищило середній рівень урожайності 1901—1910 рр. на 22 %. Як бачимо, селянське господарство містило в собі великі можливості для підвищення продуктивності виробництва (щорічна норма росту селянського виробничого капіталу становила тільки 5,5 %).

Крім того, незалежно від форми господарювання існувало чимало простих, але ефективних — і випробуваних уже в інших країнах — способів піднесення продуктивності: заміна все ще вживаних п'яти мільйонів дерев'яних плугів на сталеві, раціональніше використання насіння тощо.

* * *

В історіографії й досі твердиться, що ініціатива розпочати масову колективізацію зародилася на Нижньому Поволжі й поширилася “спонтанно”. Протягом 1929 р. інші парторганізації виступали з пропозиціями стосовно термінів колективізації у своїх місцевостях, повсякчас ущільнюючи їх у відповідь на вимоги керівництва (при цьому “нагору” часто повідомлялися фіктивні цифри).

Колгоспцентр спочатку вирішив зосередити свої зусилля на окремих районах “суцільної колективізації”, де вже існувала велика кількість колгоспів. У червні переважно козацький Північно-кавказький край оголосив свою програму колективізації цілих станиць. Таким чином, на цій стадії колективізація була ще не суцільною, а локальною. За станом на листопад в СРСР загалом було усуспільнено тільки 7,6 % господарств (близько 2 млн), але в ряді губерній та округів — 19, а в деяких районах і губерніях — навіть до 50 і більше відсотків.

Принцип обов'язковості думки більшості для меншості при голосуванні на сільських зборах за колгосп тепер став нормою. Голосували, звісно, під жорстким тиском “згори”. Але й це часом мало допомагало. Відомий випадок, коли в одному селі “більшість” становила аж 18 господарів із 77, а в іншому “проти” не голосував ніхто, однак усі 15 одноосібників, вибрані до комітету з колективізації, відмовилися від такого доручення (за це їх оштрафували та ув'язнили). Крім того, коли справа таки доходила до створення колгоспу, одноосібники нерідко розпродували з торгів свою худобу та реманент.

На основі набутого досвіду керівництво вирішило оголосити місцевості з високим відсотком колективізованих селян зразком для всієї країни, і в другій половині року Сталін назвав цей “метод” масової колективізації важливою передумовою виконання п'ятирічного плану.

Як завжди під час сільськогосподарського безладдя в Радянському Союзі, детальна організація відзначалася недосконалістю, і в пресі часто траплялися ось такі, наприклад, повідомлення: “Партії пшениці на дванадцять вагонів гниють у підвалі млина „Червона зірка" в Железняках у Донбасі”; “в Білоруській філії Зернового об'єднання зерно скидано на купу у дворі. У Воронковому 100 тонн зерна згнили в коморах... У багатьох районах Одеської губернії зерно лежить у купах на землі, навіть не покрите... десятки тисяч тонн зерна таким чином скидано в купи на землю просто неба” (“Правда” від 12 жовтня 1929 р.).

У середині 1929 р. все ще припускалося: норма колективізації залежатиме від наявності тракторів. Але з часом почали твердити (як, наприклад, Сталін у своєму Зверненні до аграрників-марксистів), що значно підвищити продуктивність в умовах усуспільнення здатне навіть просте нагромадження плугів. Отже, справа форсувалася. Та Сталін настільки вміло приховував свій намір здійснити “прискорену колективізацію”, що навіть на початку вересня один із його найближчих прибічників Г. Орджонікідзе говорив про “роки й роки”, а Андреєв заперечував можливість досягнення “суцільної колективізації” в межах п'ятирічки. Більш відповідний сталінським намірам погляд висловив Г. Пятаков — колишній впливовий лідер “лівих” — у промові на засіданні РНК у жовтні 1929 р.: “Ми зобов'язані прийняти найвищі норми колективізації сільського господарства”, після чого закликав до “тієї самої напруги, з якою ми працювали в час збройної боротьби з класовим ворогом. Настав героїчний період для нашої побудови соціалізму”. Отже, схильність до старих партійних традицій якраз і стала базою для згуртування навколо Сталіна прибічників політики воєнного комунізму. При цьому, з одного боку, існувало переконання, що попри всю брутальність своїх методів генсек щиро бореться за перемогу соціалізму на “вирішальному етапі”, а з іншого — що сама небезпечна обстановка даної фази потребує партійної єдності. Як твердив Пятаков, фактично знову відродилася атмосфера громадянської війни й тепер у наступі на селянина можна було посилатися на надзвичайну ситуацію. Хвиля фанатичного піднесення знесла будь-яку поміркованість.

Реально мислячі партійні економісти пропонували підтримувати темпи зростання промислового виробництва на рівні 18—20 % (тоді вже досягнутого, принаймні на папері), водночас добиваючись підвищення ефективності й не розробляючи жодних планів без належного урахування наявних ресурсів. Але Сталін і його послідовники наполягали на подвоєнні норми зростання (у випадку, якби вона в 1930 р. досягла — навіть за офіційними даними — 22 % замість очікуваних 35 %; те ж саме стосувалося показників продуктивності й виробничої собівартості). У другій половині 1929 р. економісти стали перед вибором: або підтримати політиків, або опинитися у в'язниці. Сталіністи вже почали їх відкрито критикувати, а Молотов говорив про “буржуазно-куркульських ідеологів у центрі та на місцях” (“Правда” від 20 вересня 1929 р.). У жовтні Громана вивели з Ради спеціалістів Центрального статистичного управління, а наприкінці року сам цей орган підпорядкували безпосередньо Держпланові. Безпартійні економісти (наприклад, Чаянов) зреклися своїх поглядів. Хоч їх і оголосили “нещирими”, каяття все ж дало їм змогу прожити ще деякий час, аж поки вони не загинули кількома роками пізніше в інсценованому “процесі меншовиків” та інших неправедних судовищах. Політичне керівництво не тільки придушило фахівців, а й поклало край економічним дослідженням у галузі, як пише Левін, “математичних моделей зростання, досліджень розміщень та ефективності капіталовкладень, моделей нагромадження і споживання, досліджень моделей управління, вивчення наукової організації праці” тощо. Сталініст Струмілін заявив: “Нашим завданням є не вивчення економіки, а змінення її. Закони нас не обмежують. Нема таких фортець, яких більшовики не могли б узяти. Питання темпу залежить від рішень людей”.

Було заплановано подвоїти основний капітал за п'ять років. При цьому треба було підвищити й рівень виробництва сільськогосподарської продукції — на 55 %, а на 85 % — рівень споживання.

На липень 1929 р. до колгоспів вступили 4 % господарств, а на листопад — 7,6 %. За винятком районів, де запроваджувалася примусова колективізація, колгоспи майже скрізь були все ще “слабкі” і в переважній своїй більшості складалися з бідних селян. Але Сталін говорив про цей не дуже переконливий “зріст” як про величезний, непереборний народний рух. На початку листопада він оголосив про “радикальні зміни, які відбуваються в розвитку нашого сільського господарства від одноосібного хліборобства на базі малих господарств до великомасштабного, передового колективного сільського господарства, до обробки землі спільними зусиллями... Нова головна риса селянського колгоспного руху полягає в тому, що селяни вступають у колгоспи не окремими групами, як це було раніше, а цілими селами, цілими повітами, цілими округами й навіть цілими губерніями. А що це значить? Це значить, що середняк пішов у колгосп. І це є основою радикальних змін у розвитку сільського господарства, що становить найважливіше досягнення радянської влади” (“Правда” від 7 листопада 1929 р.). Радянські дослідники хрущовського періоду критикували це твердження як помилкове, й мали в цьому рацію, однак пізніші вчені багато в чому погоджувалися із сталінською позицією (підтримуючи, зокрема, тезу, що володіння колгоспами невеликою частиною всієї орної землі якраз і викликало необхідність суцільної колективізації).

Наступ на селян різко активізувався. Ключовим моментом тут став листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). Членам ЦК було заявлено: масова добровільна колективізація вже відбувається, після чого їх зобов'язали (зокрема, під тиском із боку Молотова — головного провідника політики Сталіна) протягом якихось тижнів чи місяців використати щонайменшу можливість для розв'язання аграрного питання раз і назавжди. Молотов закликав колективізувати сільське населення губерній і республік “уже наступного року”, вимагав “ рішучого наступу” вже в найближчі чотири з половиною місяці, застерігав проти проникнення “куркулів” у колгоспи: “Ставтеся до куркуля як до найхитрішого і все ще не розбитого ворога”. Дав також зрозуміти, що матеріальні умови для здійснення колективізації не створені: “Розміри матеріальної допомоги не можуть бути дуже великими... все, що держава може дати, попри всі зусилля, це дуже мала сума”. Замість цього ЦК закликав селян самих робити основні капіталовкладення. При всьому тому Молотов і далі гостро критикував “правих” за їхні обвинувачення партії “в будівництві соціалізму шляхом надзвичайних заходів, тобто шляхом адміністративних репресій”.

У відповідь Риков зачитав заяву від себе та інших двох вождів “правих”, в якій вони “зрікалися” своєї незгоди з більшістю, твердили, що не мають нічого проти прискорення темпів індустріалізації й колективізації, проти курсу “рішучих дій” щодо куркуля. Разом із тим Риков доводив: тактика “правих” забезпечила б “менш болісний шлях”. Цю заяву гостро розкритикували цілий ряд промовців, включно зі Сталіним. Каяття “правих” визнали за недостатнє. Політичну перемогу над ними з тріумфом відзначив Мікоян: хоч у минулі роки руки партії “певною мірою були зв'язані хитаннями й опором правих членів Політбюро”, тепер у справі хлібозаготівель відкривалася “ясна й раціональна лінія”.

Крім атаки на “правих”, на пленумі були піддані, як завжди, критиці деякі “незначні ексцеси”. Так, голова Колгоспцентру Л. Камінський визнав: цілком можливо, що де-не-де вживалися “адміністративні заходи”, але він уважає це “несуттєвим”.

Пленум оголосив про нагальну потребу “радикальної розв'язки” аграрного питання, заявивши, що “це завдання лежить у площині дальшого прискорення процесів колективізації”; зобов'язав усі парторганізації “зробити наріжним каменем завдання дальшого розвитку масової продуктивної кооперації, колективізації селянських господарств”; закликав до “мобілізації... для праці в колгоспах... принаймні 25 тис.” промислових робітників — членів партії; висунув вимогу вжиття “найрішучіших заходів” щодо куркулів.

В окремій резолюції пленум підкреслив: “Україна повинна, протягом дуже короткого періоду, показати приклади організації великомасштабного колективного сільського господарства”.

“Права” опозиція засуджувалася за “твердження, що темп, узятий у колективізації, нереалістичний”, що “матеріальні й технічні передумови відсутні й що бідне та „середнє" селянство не має бажання перейти до колективних форм землеволодіння”. Пленум виключив Бухаріна з членів політбюро ЦК за “зведення наклепів на партію з демагогічними обвинуваченнями” й за “твердження, що „надзвичайні заходи" відштовхнули „середняка" до куркуля”. Після пленуму Бухарін, Томський і Риков “покаялися”, а інші колишні опозиціонери — наприклад, Шляпников і Пятаков — рішуче закликали до партійної єдності.

Було створено новий великий адміністративний орган — Наркомат сільського господарства СРСР — з повноваженнями змінювати вже ухвалені плани. 5 грудня організували комісію з вироблення строків колективізації. На чолі з новим наркомом сільського господарства Я. Яковлєвим вона 22 грудня випустила пам'ятну записку із пропозицією завершити суцільну колективізацію продуктивних земель протягом двох — трьох років. При цьому Яковлєв попереджав проти надмірного захоплення чисто адміністративними заходами, щоб не відлякувати середняка, і проти “змагання” між різними районами за якнайшвидше досягнення 100-процентноЇ колективізації (останнє застереження відбивало реальний стан справ на місцях). Тож не дивно, що Яковлєв швидко став об'єктом жорсткої критики. Його атакували такі, наприклад, суперсталіністи, як Шеболдаєв,— за те тільки, що комісія рекомендувала навесні 1930 р. колективно обробити “принаймні третину” посівної площі. Сталін, звісно, вимагав куди радикальніших дій і стисліших строків (до речі, в грудні 1929 р. він відзначав своє 50-річчя, й це стало дуже зручною нагодою для нестримного вихваляння генерального секретаря, аж до відвертого фальсифікування недавнього історичного минулого) .

Молотов назвав проект комісії незадовільним, і Сталін наказав його переробити з виходом на граничний строк колективізації хлібовиробних регіонів (і в тому числі України) — осінь 1930 р.

4 січня перероблений план схвалили (для України), після чого поставили вимогу цілком колективізувати Північний Кавказ, Поволжя навесні 1931 р. (крайній строк), а решту територій — щонайпізніше навесні 1932 р.

На даний момент Сталін уважав: “Розкуркулювання тепер — дуже важливий елемент в організації й розвитку колгоспів... звичайно, було б неправильно прийняти куркуля в колгосп. Неправильно, бо він заклятий ворог колгоспному рухові” (“Правда” від 29 грудня 1929 р.). А в “Правді” від 30 жовтня й 25 листопада 1929 р. висловлювався жаль із приводу того, що куркулів не заарештовують у достатній кількості, не примушують їх здавати хлібні “надлишки” тощо.

Підкомісія комісії політбюро ЦК ВКП(б) зі справ куркульства повідомила: “Назрів час з усією конкретністю порушити питання про ліквідацію куркуля”; для цього існують усі політичні умови, бо ж до колгоспу пішов середняк. Із метою переведення цього питання в реальну площину підкомісія розбила “куркулів” на три категорії. Представників першої належало заарештовувати, розстрілювати або ув'язнювати, а їхні родини засилати, другої — просто засилати, третьої — “неворожої” (поки що) категорії — можна було приймати до колгоспів із випробувальним строком. Отже, вперше прозвучав офіційний заклик до систематичного депортування найзаможнішої верстви хліборобів. А Сталін виклав у “Правді” від 29 грудня 1929 р. ключову формулу: “Ми перейшли від політики обмеження експлуататорських тенденцій куркуля до політики ліквідації куркуля як класу”.

Підсумовуючи події, що призвели до “другої революції” й нового витка масового терору й нагнітання людиноненависницької істерії, наголосимо: за найменшої можливості компартія прагнула знищити систему одноосібного обробітку землі та сільську ринкову економіку. Перша така спроба закінчилася невдачею, й комуністи змушені були протягом кількох років пристосовуватися до реалій, несумісних з їхньою ідеологією. Однак вони так і не зрозуміли, а отже, й не впорядкували належним чином наявний тоді ринок. І за перших же ознак труднощів знову повернулися до примусових заходів (нібито тимчасових), не спромігшись збагнути, що й тимчасовий тиск може знищити ринкові стимули праці, та так, що їх потім уже неможливо буде відновити. Внаслідок занепаду цих стимулів партія вдалася до ескалації політики примусу, та, переконавшися нарешті, що “надзвичайні заходи” хлібозаготівель обходяться дорого й потребують надто великих зусиль, звернулася до колективізації як до способу запровадження свого надійного контролю над урожаєм та позбавлення селян можливості розпоряджатися ним (до того ж цей засіб відповідав ідеологічним настановам марксизму).

Три наступні зими засвідчили три підходи до селянської проблеми. В 1927—1928 рр. зерно просто вилучалося, в 1928—1929 рр. під цю справу почали підводити базу у вигляді буцімто “масової підтримки” й “народної ініціативи”, а в 1929—1930 рр. фальшиву стихійність сполучили з колективізацією. При цьому докладалося всіх зусиль для доведення факту, нібито уявний “класовий ворог” опинився в ізоляції (насправді ж майже всі селяни опиралися політиці партії). Ця доктринальна фантазія мала, одначе, свої певні переваги, адже її можна було використовувати проти селянських лідерів.

Економічні наслідки всіх описаних дій партії просто не могли не обернутися катастрофою, бо ж вони передбачали неминуче знищення найефективнішої частини землеробів і втрату стимулів до праці в решти. Судячи із заяв Сталіна та його прибічників про величезне підвищення продуктивності в сільському господарстві, вони, мабуть, просто не розуміли можливих найближчих результатів своєї політики. А коли катастрофа таки настала, трактували її лише як тимчасовий відступ. І взагалі складається враження: перспектива взяти під свій контроль хлібний фонд важила для них куди більше, ніж реальна загроза падіння рівня врожайності.

Що ж до людського аспекту справи, то остаточний кінець часткової незалежності селянства, зруйнування ринкових сил, придушення останнього дрібнобуржуазного класу, проникнення державної влади в кожний кут села — все це вважалося позитивними явищами. Наступ на “ворога” — “куркуля”, штучне відродження класової боротьби, тощо підживлювали віру партії в суспільну необхідність свого існування, підносили її ентузіазм...

Отже, ми вступаємо в добу розкуркулювання, масової колективізації, голодомору, війни проти радянського селянства, а згодом — проти українського народу. Це — один із найзначніших, а разом із тим і найжахливіших періодів сучасної світової історії.

6
Доля “куркуля”

В інтересах послідовності викладу тогочасних подій “розкуркулювання” й колективізацію доцільно було б розглядати як єдиний нерозривний процес, бо, по-перше, обидва ці явища відбувалися одночасно, а по-друге — становили окремі аспекти однієї політики. Однак доля “куркулів” у ці часи настільки різнилася від долі колгоспників, що заслуговує на окремий розгляд. Це й зрозуміло, адже розправа над “куркулем” частково мала на меті обезглавити решту селянства в його опорі новим порядкам, і на “класового ворога” цілком закономірно впав основний тягар репресій (хоч, до речі, інші категорії селянства під час примусової колективізації теж зазнали чимало лиха).

Як ми вже зазначали, 27 грудня 1929 р. Сталін оголосив завдання “ліквідації куркульства як класу”. Офіційне ж рішення про колективізацію було прийняте тільки 30 січня 1930 р., коли ЦК ВКП(б) ухвалив постанову “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” й надіслав її місцевим парторганізаціям; сталінська вказівка була остаточно узаконена указом від 4 лютого. Але й до цього масове розкуркулювання, нагадаємо, вже відбувалося у деяких регіонах під проводом найзапекліших сталіністів. Протягом 1929 р. воно поширювалося далі й далі. З різних українських сіл, козацьких станиць тощо висипалися “куркульські групи”. Це якраз і вважалося початком “ліквідації куркульства як класу”.

В 1930 р. кампанія досягла стадії остаточного завершення, причому в напруженій атмосфері “класової ненависті”. Тогочасні офіційні заяви відбивали думку, що “куркулі не покинуть історичну арену без найшаленішого опору” (“Правда” від 21 січня 1930 р.) і що “ми повинні поводитися з куркулем, як із буржуазією в 1918 р. Злісного куркуля, який активно опирається нашому будівництву, треба запроторити на Соловки [горезвісний комплекс концтаборів на островах у Білому морі.— Авт.]” (цит. за Девісом).

Ми вже наголошували: від самого початку існування радянського режиму слово “куркуль” уживалося в перекрученому значенні. Але у відношенні до розкуркулюваних у 1930 р. навряд чи можна було застосувати навіть таку фальшиву дефініцію. Багато з тих “ворогів”, які відповідали уявленням кінця 20-х років, уже перестали бути такими. Решта ж аж ніяк не належала до багатіїв чи “експлуататорів”: лише невелика їх частина тримала двох або трьох коней, трьох або чотирьох корів, і тільки 1 % використовував працю більше ніж одного наймита. Отже, влада добралася вже до просто більш-менш заможних селян.

З огляду на сказане показовою є вартість конфісковуваного у тогочасних “куркулів” майна. Наводилася цифра в 170 млн крб (за новішими даними — 400 млн), тобто на кожне одноосібне господарство припадало щось від 170 до 400 крб — 90—210 доларів за тогочасним офіційним обмінним курсом,— навіть якщо загальна вартість майна розкуркуленого не перевищувала вартості майна інших категорій селян. Як зауважує Левін, навіть кошти, витрачені на депортації, перевищували цінність вилученого добра.

В січні—лютому 1930 р. в районі Кривого Рога розкуркулили 4080 господарств, передавши колгоспам загалом тільки 2367 будинків, 3750 коней, 2460 голів великої рогатої худоби, 1105 свиней, 446 молотарок, 1747 плугів, 1304 саджалки, 2021 тонну пшениці й пшона. Наводячи цей випадок, радянський дослідник І. Слинько пояснює вбогість усуспільненого майна тим, що значну частину куркульської власності конфіскували ще в 1928—1929 рр. Може, й так, але для нас зараз важливішим є інше: в 1930 р. “розкуркулювали”, по суті, вже бідняків. Один активіст так описував типового тогочасного “глитая”: “Він має хвору жінку, п'ятеро дітей і ані крихти хліба в домі. І це той, що ми його називаємо куркулем! Дітлахи в лахмітті й дранті. Вони всі виглядають як привиди. Я бачив горщик на печі — кілька картоплин у воді. То була їхня вечеря сьогодні”.

Селян особливо приголомшувала експропріація колишніх незаможників, які тяжко працювали під час непу і спромоглися нарешті купити коня чи корову. І зовсім уже парадоксально: доходи пересічного “куркуля” були нижчі, ніж у пересічного сільського урядовця, що переслідував його як представника багатої верстви!

Таким чином, економічна класифікація втратила тепер будь-який сенс. У використанні податкових списків при вирішенні конкретних питань розкуркулювання — метод, принаймні зовнішньо не позбавлений певної раціональності — просто не було вже потреби. В одному із звітів ОДПУ наголошувалося: подані списки “часто не відповідали дійсності й не були виправдані жодними серйозними причинами”. Взагалі весь процес розкуркулювання вийшов із-під контролю і поширювався, повторимо ще раз, на селян усіх категорій.

Іван Стаднюк (Нева. 1962. № 12) згадує про село, в якому, на думку місцевого комуніста, лише п'ять родин (чисельністю по п'ять — вісім чоловік) із 16 розкуркулених можна справді було вважати куркульськими. Радянські економісти хрущовського періоду наводять як приклад українське село Пловиці, де 66 із 78 “куркульських” господарств належали в дійсності до середняцьких.

За виразом Е. Карра, в СРСР “політика вже не визначалася класовим аналізом: тепер політика визначала, яка форма класового аналізу відповідає даній ситуації”. А саме: навіть дуже бідного селянина, якщо він був, скажімо, побожним парафіянином місцевої церкви, могли оголосити “куркулем”. І в будь-який момент майже 2,5 млн середняків можна було легко перефарбувати із “союзника” в “класового ворога”.

На основі класового аналізу, а не реальної дійсності, якраз і грунтувався весь сталінський курс. Це було тим більше згубним, що передбачало “ліквідацію” найпродуктивніших виробників на селі. Однак у діях генсека була й своя невблаганна логіка. Якщо більш зважено, на відміну від марксистів, розглядати селянське суспільство як загалом раціонально інтегроване ціле, то в ударі Сталіна можна вбачати фізичне знешкодження природних лідерів селянства, які очолювали опір партійній політиці. Те, що вислів “куркуль” почали вживати в значно ширшому значенні, ніж це передбачала його економічна дефініція (запропонована партією), лише підтверджує такий висновок,— як і формальне запровадження категорії “підкуркульник”, котра навіть за сталінськими стандартами не мала ніякого реального змісту. Згідно з офіційною заявою (дав. часопис “На аграрном фронте”. 1930. № 7—8), під “куркулем” розуміли “носія певних політичних тенденцій, які дуже часто можна вирізнити в підкуркульникові чоловічої та жіночої статі”. Це означало, що розкуркулюванню підлягав селянин будь-якої категорії, й нове поняття “підкуркульник” в такому широкому застосуванні значно збільшувало кількість жертв, окрім уже приречених “куркулів”, (кількість яких і без того була завищена понад усяку міру). Більше того, всупереч попереднім настановам розкуркулювання аж ніяк не обмежувалося тепер районами суцільної колективізації.

* * *

На початок 1931 р. почали офіційно визнавати, що колишні куркулі — свого часу класифіковані так за якоюсь із численних ознак — уже не були такими. Наприклад, Західно-Сибірський крайком партії повідомляв у травні до ЦК: “куркулі”, депортовані в березні, “мали дуже обмежену власність” (інакше кажучи, були бідними). Сучасний радянський історик М. Гущин зазначає: “Куркулі втратили чимало властивих їм рис: систематичне використання найманої праці, орендування знарядь праці та коней, власні майстерні тощо”, а отже, “в 1931 р. ставало дедалі важче викривати куркуля, який маскував свою класову суть”. Це висловлювання наочно демонструє марксистську концепцію, за якою буття визначає свідомість: якщо людина (в даному випадку “куркуль”) протягом певного часу за своїм соціально-економічним статусом відповідала вигаданій марксистами категорії, то потім, втративши відповідні ознаки, вона й далі залишалася під підозрою,— мовляв, лише “маскує свою суть” — і несла своє тавро мало не до скону.

9 травня 1931 р. Калінін на засіданні секретарів і членів ВЦВК заявив: уряд мав намір де в чому змінити закон, що визначав дефініцію куркуля, однак після дискусій був змушений відмовитися від цього. Чому? А тому, зауважує Гущин, що “старі характеристики куркуля майже повністю зникли, а нові не можна виявити”! Словом, пошуки неіснуючого “ворога” не припинялися ні на мить...

“Правда” від 21 жовтня 1930 р. попереджала: “Навіть найкращі активісти часто не можуть розпізнати куркуля”, бо не усвідомили: у випадку вдалого продажу продуктів у врожайний рік деякі середняцькі господарства здатні швидко перетворитися на заможні та куркульські (вічна проблема, яка повсякчас зводила нанівець програму “класової боротьби” на селі).

З усього сказаного випливає надзвичайно дивна логіка — середняк, наживши майно, перетворюється на куркуля, а куркуль, втративши свою власність, середняком не стає! А отже, загнаний у безвихідь, у глухий кут, зубожілий, обібраний “куркуль” навіки залишається в очах партії “класовим ворогом”, недолюдком. Цьому аж ніяк не слід дивуватися, бо ж марксистські ортодокси — й керовані ними “активісти” — конче потребували проклятого історією ворога,— живого, втіленого, справжнього. Для створення ж його образу звичайних абстрактних організаційних змін не вистачало. Переслідування і знищення сільських провідників — “куркулів” якраз і забезпечувало посилення опору селянських мас — значно сильнішого, ніж опір колективізації,— чим готувалося надійне підґрунтя для формування образу ворога й розпалювання “класової боротьби на селі”.

Наміри партії щодо “куркульства” набули певної форми в постанові, базованій на звіті підкомісії Баумана, яка, нагадаємо, запропонувала поділ куркульства на три категорії (групи) й запровадження смертної кари або ув'язнення для представників першої категорії — чисельністю не більше 63 тис. ОДПУ, проте, включило до цієї категорії набагато більше — до 100 тис. чоловік.

Друга група (родини господарів, віднесених до першої) підлягала засланню на Північ, Урал, у Сибір і Казахстан або у віддалені райони місцевості, де проживали до цього покарані. Такий захід мав стосуватися не більш ніж 150 тис. господарств. Секретна інструкція від 12 лютого 1930 р. наказувала здійснювати конфіскації їхнього майна поступово, щоб це в часі збігалося з їхньою депортацією.

Представників третьої категорії (“лояльних”) належало частково експропріювати й переселити з колгоспів в інші райони місцевості їхнього проживання — під урядовий контроль та із залученням до праці в “трудових загонах і колоніях у лісах, на дорогах, для поліпшення якості земель”, тощо. Переселенцям надавалися погані грунти (не більше одного гектара на душу).

Секретар Сибірського губкому партії Р. Ейхе (член комісії, чий звіт надійшов до політбюро ЦК ВКП(б)) писав тоді: “найворожіших і найреакційніших” куркулів не можна залишати в їхніх селах, їх треба засилати до концентраційних таборів у такі “віддалені райони” Півночі, як Нарим і Туруханськ, решта ж повинна працювати в “трудових колоніях” (евфемізм для трудових таборів із менш суворим режимом); куркулі могли будувати нові дороги та підприємства в неосвоєній тайзі.

На основі сучасних радянських досліджень можна дійти висновку: загальна кількість родин усіх трьох категорій, які підпадали під згадані вище репресивні (“розкуркулювальні”) заходи, спочатку визначалася в 1,65 млн. Але у грудні 1929 р. політбюро ЦК ВКП(б) назвало цифру — 5—6 млн чоловік, що більш-менш узгоджується із згаданою кількістю родин (за даними 1927 р., пересічна “куркульська” сім'я складалася із семи осіб, тобто розкуркулюванню підлягали фактично 7—7,5 млн чоловік). В усякому разі ясно: всі ці розрахунки штучно завищувалися, в тому числі й шляхом долучення “підкуркульників”. У 1930 р. один голова сільради хизувався: “На засіданнях сільрад ми створюємо куркулів на власний розсуд. Наприклад, 4 січня під час засідання сільради населення двох сіл висловилося в питанні про депортацію куркулів із району села Шуйське на захист громадянина Петухова; вони наполягали, що його треба вважати середняком. Але ми не здали своїх позицій і вирішили — депортувати його”.

Різні губернські та інші партійні організації швидко перевищили визначені для їхніх місцевостей норми розкуркулювання. Так, із Московської губернії та Іваново-Вознесенського повіту вислали удвічі більше людей, ніж передбачалося. За партійними документами, в деяких регіонах замість запланованих 4—5 % розкуркулили 14—20 % господарств.

Підтвердимо це деякими зібраними нами цифрами стосовно окремих місцевостей. Так, в одному із сіл, де налічувалося 1189 родин, заарештували або заслали 202 й виселили на недалеку відстань 140 чоловік. В іншому (1200 родин) розкуркулили 160 чоловік, у другому — 31 із 120, а в третьому — 90 чоловік із 800. Статистичні дані повідомляли про три села у Вінницькій губернії: з першого (312 господарств) депортували 24 особи, з другого — 40 із 283, з третього — 13 із 128.

Згадуваний уже І. Стаднюк описує у своєму белетристичному творі (журнал “Нева”) село, де “заарештували кожного селянина з 20”, із простим коментарем: “їм пощастить, якщо на тому скінчиться”. С. Залигін у романі “На Иртыше” розповідає про колективізацію в Сибіру: найкращих виробників умисно розганяють, а потолоч нероб, базік і демагогів пнеться нагору; будь-яку сильну особистість переслідують незалежно від її соціального походження. Такі ж картини зображуються в інших художніх творах (напр., В. Астаф'єва — “Последний поклон”, “Царь-рыба”, Б. Можаєва — “Из жизни Федора Кузькина”, “Лесная дорога”, “Старые истории”, “Мужики й бабы”). Так, Астаф'єв показує, як місцеві людські покидьки, посівши владу, провокують міцних селян, щоб заслати їх до ГУЛАГу.

Що ж до чисельності кожної з категорій розкуркулюваних, то ми маємо цифри стосовно Західного району СРСР. Із 3351 господарства, занесеного до списків, 447 потрапили до першої, 1307 — до другої й 1297 — до третьої категорії. Інакше кажучи, 63 % місцевих “куркулів” та членів їхніх родин підпадали під розстріл, ув'язнення чи заслання. Для решти ж (згідно з інструкцією низовим органам влади) відводилися болотисті й заліснені землі із вивітреними грунтами; вони мусили також виконувати лісоочисні й дорожні роботи; в разі невиконання хлібоздачі вони підлягали переслідуванню через суд (тобто постійно перебували під загрозою депортації).

Якщо наведені цифри вважати хоча б приблизно прийнятними для всієї країни, виходить, що з кожного мільйона “куркульських” родин десь 630 тис. відносилися до першої й другої, а 370 тис. — до третьої категорії. Всі ці пропорції, звісно, могли в різних місцях коливатися, оскільки дефініції всіх категорій, як і самого “куркуля”, відзначалися гнучкістю, і при віднесенні якогось господарства до тієї чи іншої групи багато чого залежало від місцевого керівництва.

Перші масові арешти робило — починаючи з кінця 1929 р.— тільки ОДПУ. Забрали й розстріляли голів родин, багато з яких колись служили в арміях білих. У грудні знову заарештували багатьох, потримали у в'язницях зо два—три місяці й відправили до концтаборів. Сімей репресованих поки що не чіпали, зате інвентаризували майно. Масову облаву на родини зробили на початку 1930 р. Ця операція виявилася аж надто масштабною для чекістів, і на допомогу їм мобілізували партійних активістів.

У нас була можливість ознайомитися з відповідними матеріалами стосовно Західного району. Місцеві партійні органи ухвалили рішення про колективізацію 21 січня 1930 р. — ще до підготовки офіційних інструкцій. Двоє чекістів розробили конкретні плани. Місцевий апарат ДПУ підсилили міліціонерами. Всім причетним до “операції” видали зброю. Були організовані “трійки” — подібні до тих, що діяли в роки громадянської війни — у складі партпрацівника, урядовця й чекіста.

Указ від 3 лютого 1930 р. оголошував ОДПУ відповідальним разом із РНК Російської Федерації за подання пропозицій щодо депортації куркулів та їхніх родин “до віддалених місцевостей РСФРР та про їхнє працевлаштування”.

Вищезгаданий поділ на категорії недовго зберігав можливості для представників третьої з них уникати найгіршої участі: згідно із сучасними радянськими дослідниками, “лояльні куркулі” “так само опиралися колгоспам”, а тому “виникла необхідність також пересунути їх у віддалені райони”. В перші тижні 1931 р. ще не депортованих українських “куркулів”, які не виконали свої хлібозаготівельні норми, експропріювали та заслали, й це переросло, як і на Північному Кавказі й на Нижньому Поволжі, в “другу хвилю ліквідації куркульства як класу”. Один із хуторів у Дніпропетровському окрузі налічував 19 господарств; 10 із них розкуркулили при першій хвилі, а п'ять — при другій. Сільце Грушка в Київському окрузі (площа 950 га, 16 маленьких господарств) повністю знищили ще в 1930 р. В одному північнокавказькому селі взимку 1930 р. “викрили” 16 “куркульських” господарств (до того за такі не визнані) й забрали у них 22 коня, 30 корів і 19 овець (як бачимо, на кожного з цих “багатих експлуататорів” у середньому припадало 1,4 коня, 1,8 корови, 1,2 вівці!).

Формально рішення про другу хвилю депортації “куркулів” ухвалили в лютому 1931 р. Її підготували ретельніше, ніж першу: склали списки, розіслали на місця анкети ОДПУ (нібито присвячені питанням оподаткування) тощо. 18 березня 1931 р. в Західному районі провели таємну операцію, однак про неї стало відомо, і в одному з округів удалося схопити лише 32 родини з 74, а решта втекли.

В цей час утеча була єдиним порятунком для розкуркулюваних, і до неї готові були вдатися мільйон, коли не більше, чоловік. “Правда” від 25 січня 1930 р. нарікала на куркулів, які “почали продавати свою власність, розділяючи виторг серед своїх родичів-середняків і покидаючи свою худобу негодованою”. Їх звинувачували також у навмисному псуванні власного реманенту, аби лиш він не дістався колгоспам. Інколи втікачі пробували забрати худобу із собою, — такий факт відзначено, наприклад, у Ставропольському краї на Північному Кавказі.

Коли в селах розпочалися масові повстання (про це йтиметься в наступному розділі), провід тут вели — хоч і не завжди — колишні заможні селяни. Та повстанці майже нічого не могли вдіяти проти влади. Збереглося немало родинних переказів про те, як вони нападали на своїх гнобителів із палицями або сокирами — й наражалися на кулі... Ще однією формою протесту виступали руйнування й підпали свого господарства (як це зробила в 1931 р. одна жінка в українському селі Підгороднє в Дніпропетровській губернії, — вона жбурнула палаючий сніп на солом'яний дах будинку, конфіскованого ДПУ, з криком: “Ми працювали все наше життя на наш дім, ви не дістанете його. Нехай згорить!”). Ще на ранніх стадіях розкуркулювання радянська преса розповідала про численні випадки таких підпалів (“Правда” від 9 жовтня 1929 р, “Вісті” від 8 та 10 жовтня, 10 листопада 1929 р.).

Інколи припускається, що вигнання “куркулів” з їхньої землі мало принаймні якийсь економічний сенс, бо ж вони, мовляв, поповнювали міську робочу силу й тим самим сприяли виконанню завдань прискореної індустріалізації. Справді, колишніх хліборобів використовували на нових шахтах та інших підприємствах у місцях їхнього заслання, а в Сибіру засланці третьої категорії працювали на будівництві промислових об'єктів і на лісозаготівлях. Та коли селянам таланило ще до депортації втекти зі свого села, на шляху до міста їм доводилося долати чимало найжорстокіших перешкод із боку влади, що всіляко прагнула покласти край таким міграціям. Надсекретний указ від 12 лютого 1930 р. вимагав особливої пильності щодо куркулів, які покидали село, щоб працювати у промисловості. А запровадження внутрішніх паспортів у грудні 1932 р. відкрито розглядалося як крок, спрямований на “очищення міст від куркулів, злочинців та інших антисоціальних елементів”.

Потреба в міських робітниках була настільки великою, що директори заводів і фабрик нелегально брали втікачів на роботу. “Правда” від 11 лютого 1930 р. гостро критикувала таких керівників: у групі зі 1100 осіб, найнятих у Херсонському окрузі, було 50 куркулів; звичайно, вони “байдикували, пили й саботували”, і їх треба було позбутися. А за іншими повідомленнями, в Донбасі на робітників — колишніх землеробів влаштували облаву й заслали на Схід, у табори.

Характерним є наказ від 31 січня 1930 р. голови Кам'янського окружного виконкому, що закликав до виявлення та звільнення “всіх колишніх багатих селян із праці на залізниці або на трьох місцевих фабриках”, а толова Криницького окружного виконкому Нелупенко скаржився на сільради, які видавали “багатим селянам” довідки про їхню власність, не вказавши, що вона підлягає конфіскації; ці селяни, за довідками, не “підлягали оподаткуванню”, а отже, не були ніякими куркулями. “Такі довідки створювали хибне уявлення про [їхній] соціальний статус”, і “багаті селяни” користалися з цього, щоб “проникати” на міські фабрики. “Треба,— вимагав Нелупенко,— раз і назавжди покласти край цій практиці” (цит. за О. Калиником).

Харківський тракторний завод завжди потребував великої кількості робочої сили. Однак той, хто наймався, мусив відповідати на рутинні питання, зокрема: чи були його батьки куркульського походження? чи не покинув він колгосп? І багатьом відмовляли, особливо колгоспникам (навіть біднякам).

Один сільський хлопець не міг дістати роботи поблизу від домівки: його не брали без свідоцтва про народження, але сільська влада не видавала цього документа. Кількома днями пізніше йому знову відмовили на шахтному кар'єрі на тій же підставі. Інший хлопець таки працював у місті, однак кілька разів тікав із місць попередньої роботи, коли викривали чи запідозрювали його “класове походження”. Врешті-решт він опинився аж у Середній Азії.

Звісно, колишні хлібороби тікали й із заслання. У книжці “История советского крестьянства й колхозного строительства в СССР” (М., 1963) про це розповідається так: деякі куркулі “втікали з тих місць, де їх розселювали, проникали в радянські установи, на промислові підприємства, в колгоспи, радгоспи та МТС, де займалися диверсійною діяльністю, псували державну власність. Поступово цих дезорганізаторів соціалістичного виробництва викривали, й вони діставали заслужену кару”.

Розкуркулених не допускали й до військової служби. На місця розсилалася інструкція — ретельно перевіряти новобранців із метою виявлення “куркульських елементів”, котрі “старалися проникнути в Червону армію”.

Таким чином “куркулі” були приречені залишатися в селах і там очікувати на вирішення своєї долі. Ще 26 січня 1930 р. “Правда” попереджала, щоб їм не дозволяли розпродавати майно з торгів і тікати “світ за очі”. Щоправда, цей заклик мало зарадив справі. У тогочасних публікаціях повідомлялося: наприкінці 1930 р. розкуркулили 400 тис. господарств, 353,4 тис. залишилося, решта (200—250 тис.) була продана, а їхні власники подалися до міст. За сучасними радянськими дослідженнями, десь 20—25 % із 1 млн господарств, офіційно визнаних куркульськими, протягом 1929—1932 рр. “саморозкуркулилися” (тобто їхні держателі втекли із сіл).

Виходячи з цієї досить імовірної пропорції, спробуємо підрахувати чисельність засланих. Політбюро ЦК ВКП(б) визначало кількість розкуркулених у 5—6 млн чоловік, а отже, 1—1,2 млн втекли (принаймні на деякий час), а 4—4,8 млн залишилися. Офіційні цифри, нагадаємо, мусили бути завищеними через розширення дефініції “куркульської” категорії й запровадження категорії “підкуркульників”, та і в цьому випадку числове співвідношення засланців і втікачів видається нам правильним.

Радянський дослідник хрущовської доби М. Івницький визначає загальну кількість родин, депортованих у жовтні 1931 р., в 381 тис. Статистичний довідник СРСР за 1928 р. наводить пересічну кількість членів “підприємницької” (тобто “куркульської”) родини — 6,5 душ (середняцької — 5,4, незаможницької — 3,9); отже, чисельність засланих “глитаїв” мала досягати чи не 2,5 млн чоловік.

На думку дисидента-ленінця Р. Медведєва, з ряду причин така цифра виглядає “значно применшеною”. По-перше, масові депортації не завершилися в жовтні 1931 р., а тривали офіційно до травня 1933 р., коли Сталін і Молотов підписали указ, згідно з яким надалі мали засилати лише родини одноосібників (“норма” — 12 тис. на рік). В указі наголошувалося, що за планом на 1933 р. передбачалося депортувати 100 тис. родин, і, мабуть, немає підстав не вірити тому, що ця приблизна цифра означала заслання протягом 18 місяців (між жовтнем 1931 і травнем 1933 р.) загалом 150 тис. родин, або між 0,75 і понад 1 млн душ після другої хвилі.

Можливо, більш вірогідною є цифра, названа Сталіним у його зверненні до Черчілля,— розкуркулення торкнулося “10 мільйонів” (хоч можна й не йняти віри зауваженню генсека, що куркулі у своїй “великій масі були дуже непопулярними, і їх проганяли власні наймити”). У 1933 р. Сталін називав 15 % господарств передколективізаційного періоду “куркульськими та заможними”. Загальна кількість селянських господарств у червні 1929 р. досягала 25 838 080. Отже, 15 % них становило б близько 3 875 000 господарств, або, виходячи із пересічної чисельності родини в п'ять осіб,— 19,38 млн чоловік. Від цього слід відняти кількість тих, хто так чи інакше уникнув депортації. За підрахунками радянських авторів, нагадаємо, 20—25 % “куркулів” утекли до міст. Англомовна коротка українська енциклопедія (Торонто, 1963. Т. 1) подає навіть більше число втікачів — близько третини від кількості розкуркулених і засланих. Якщо прийняти таку цифру, одержимо приблизно 13 млн. депортованих.

За офіційними повідомленнями, в 1929—1932 рр. колгоспам передали 15 млн га “куркульських” грунтів. У 1928 р. розмір “куркульського” господарства досягав у середньому 4,5 га, отже, на конфіскованих землях мало розташовуватися 3,3 млн господарств із більш ніж 15 млн мешканців, з яких 10 млн заслали,— за умови, що третина втекла (наприкінці 1938 р. повідомлялося про 30 млн га конфіскованої землі, однак зрозуміло, що тут слід ураховувати й пізніші розкуркулювальні акції). З огляду на те, що на початку 30-х років пересічний розмір “куркульського” господарства з різних причин (зокрема, з наведених вище) мав бути меншим, 10 млн засланих уявляється абсолютним мінімумом.

За словами американського професора М. Левіна, “кількість депортованих, яка тепер більш-менш визнається в радянських джерелах, уже перевищує 1 млн господарств, або 5 млн душ”,— це стосовно лише Російської Федерації й України, а до цього ж треба додати ще дані по інших республіках (наприклад, 40 тис. господарств в Узбекистані). На думку Левіна, фактично “10 млн осіб, якщо не більше, напевно депортували”. 10—11 млн вирахував інший західний дослідник — С. Свяневич, додаючи, що близько третини з них загинуло.

Отже, навряд чи буде перебільшенням прийняти 10 млн за ймовірну кількість і 15 млн — за можливу. З причин, що їх ми вкажемо в 16-му розділі, число в 10—12 млн, з яких З млн вмерли або вмирали на цій стадії розкуркулювання, виглядає найвідповіднішим до кількості селян, що вмерли під час усього періоду.

Одночасно, якими б цифрами ми не оперували, слід ураховувати тих (передусім глав родин), кого розстріляли або “заслали на Соловки”. Ми говорили про 20 тис. заарештованих першої категорії наприкінці 1929 — на початку 1930 р. (і далеко не самих лише “куркулів”: за повідомленням “Правди” від 7 грудня 1929 р., напередодні в одному з округів — і за один тільки день — схопили 234 куркулів, 200 середняків і 400 незаможників). У “Вопросах истории КПСС” (1975. № 5) розповідається: “В першій половині 1931 р. органи радянської влади притягнули до відповідальності (тобто заарештували.— Авт.) 96 тис. осіб. То були куркулі, білогвардійські офіцери, колишні поліцаї, жандарми та інші антирадянські елементи...” В Західному Сибіру під час хлібозаготівельної кампанії 1931—1932 рр. засудили 100 “куркулів” разом із 700 іншими селянами, охарактеризованими як “близькі до них соціально та економічно”.

Ті, що пішли до в'язниць або “трудових” таборів, зазнали лихої долі. Їхню кількість неможливо точно підрахувати (див. розділ 16). Але із сучасного радянського документального джерела відомо: в 1931—1932 рр. число ув'язнених тільки в Російській Федерації та Україні досягало майже 2 млн. Відтоді й до 1936—1937 рр. більшість в'язнів становили селяни (принаймні близько 4 млн із загального числа 5 млн за даними 1935 р., причому далеко не всі з них відносилися до “куркулів”).

За повідомленням колишнього адміністративного працівника одного з таборів, у 1929 р. лише в Комі налічувалося 200 тис. табірних в'язнів, майже всі — селяни. Згідно з даними за червень 1934 р., у цей час на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу працювали 286 тис. каторжан,— знову ж таки переважно колишніх землеробів.

Улітку 1932 р. на морський берег поблизу Магадана висадили десятки тисяч в'язнів (майже виключно селян) — для виконання нереалістичної програми розробки щойно знайдених тут покладів золота. З настанням зими, особливо жахливої в цьому місці — найхолоднішому в Північній півкулі, все живе в таборі загинуло, навіть охоронники і сторожові пси. Ті, хто пережили всю цю “золотодобувну” операцію, вважають: тоді врятувалося не більше одного з кожних п'ятдесяти в'язнів (та й це сумнівно), а наступного року померло ще більше. Стосовно загиблих росіян один із тамтешніх каторжан, згодом письменник В. Шаламов висловився у своїх “Колымских рассказах” так: “Вони померли, знову продемонструвавши цю національну рису, яку прославив Тютчев і якою зловживали всі політики,— терплячість”.

У сталінському “Короткому курсі історії ВКП(б)” події 1930—1931 рр. зображувалися, по суті, в дусі висловів самого Сталіна в його посланні Черчіллю: “Селяни виганяли куркулів із землі, розкуркулювали їх, забирали в них худобу й реманент і прохали радянську владу заарештувати й заслати куркулів”. Немає ніякої потреби доводити очевидну брехливість таких тверджень. Насправді ж, за свідченням В. Гроссмана, відбувалося так: спочатку губернські урядовці надсилали план розкуркулювання окружній владі — з повним списком “куркулів”. Тоді округи визначали перед сільрадами кількість жертв (у певній пропорції до загального числа місцевих жителів), і вже сільради готували списки з конкретними прізвищами. Після цього розпочиналися облави на людей. Відповідальність за складання списків несла “надзвичайна трійка”, котра, власне, й визначала їх. Сучасні радянські дослідження підтверджують цю зловісну роль трійок.

До облав залучалися “активісти”, керівники місцевих Рад,— усе це відповідно до заздалегідь розробленого плану. Наприклад, велике село, що мало понад тисячу господарств, ділили на 11 ділянок, кожна з яких мала свій “штаб” і “бригаду” місцевих комуністів.

Деякі сільради опиралися такому “розкуркулюванню”. Так, за звітом ОДПУ, голова однієї з них повідомив на загальних колгоспних зборах про наказ репресувати сімох куркулів. Учитель-комсомолець запитав, чи обов'язкова ця кількість, і дуже розгнівався, коли йому відповіли ствердно. Тоді збори проголосували за відновлення всіх прав “куркулів”. Голова радо погодився із цим, а опісля розпив чарку з одним із “класових ворогів”. У часописі “Радянська Україна” (1930. № 10) цитувалися заяви чотирьох голів сільрад, що в їхніх селах немає куркулів, отже, вони не знають, як же проводити класову боротьбу. Один із цих голів відмовився від допомоги сторонніх “бригад”, а в іншому селі за “саботаж” розігнали сільраду в повному складі, керівництво комнезаму і правління колгоспу. Можна, додавалося в часописі, навести десятки й сотні інших прикладів “правої опозиції” в селах.

В указі ВЦВК від 25 січня 1930 р. наголошувалося: сільрада, що незадовільно виконує завдання масової колективізації,— “це, власне, куркульська рада”. І рано чи пізно такі ради або “чистили”, або переобирали.

Все ж таки Сталіну вдалося активізувати на селі “класову боротьбу”,— або, принаймні, боротьбу між прихильниками й жертвами режиму. Необхідну для цього ненависть розпалювали, зокрема, місцеві активісти, котрі допомагали чекістам в арештах і депортаціях. За словами Гроссмана, це “були все люди, що знали добре один одного, і знали своїх жертв, але, виконуючи це завдання, вони були засліплені, зачаровані... Вони могли погрожувати людям зброєю, ніби зачаровані, називали малих дітей “куркульськими байстрюками”, вигукували: “Кровопивці!”... Вони повірили ідеї, що так звані “куркулі” — це парії, недоторкані, паразити. Вони не сядуть за стіл “паразита”; “куркульська” дитина була огидною, молода “куркульська” дівчина — гіршою за вошу. Вони дивилися на так званих “куркулів” як на худобу, свиней, мерзенних і огидних; вони не мали душі, вони смерділи, всі вони мали венеричні хвороби, вони були ворогами народу й експлуатували інших... і до них не було жалю. Вони не були людьми, було важко збагнути, ким вони були,— паразитами, очевидно”.

Василь Гроссман — єврей за національністю, відомий радянський письменник, автор творів про масові знищення нацистами людей — проводить аналогію між розправами гітлерівців над євреями, а більшовиків — над селянами. Його персонаж — жінка-активістка каже: “Я говорила собі тоді: вони не люди, вони куркулі... А взагалі хто вигадав це слово “куркуль”? Чи справді було таке слово? Які тортури призначалися для них! Щоб винищити їх, треба було оголосити, що куркулі не люди, так само як німці оголосили, що євреї — не люди. Тож Ленін і Сталін проголошували, що куркулі — не люди”.

Звісно, не всі активісти заспокоювали своє сумління в такий спосіб. В одному з приватних листів містяться слова дівчини-комсомолки, яка сказала, що (якраз усупереч думці про “тваринну сутність куркуля”) активісти ставили себе поза людським родом своєю брутальністю: “Ми більше не люди, ми звірі”.

Шолохов у своїй “Піднятій цілині” подає драматичний опис раптової зміни почуттів одного з таких “звірів”. Активіст Андрій Размьотнов несподівано каже:

— Я більше не можу.

— Що це значить: не можу? — Нагульнов відштовхнув рахівницю вбік.

— Я більше не йду ламати куркулів. Що це ти вирячився так? Хочеш мати приступ?

— Ти п'яний? — запитав Давидов, стурбовано й уважно дивлячись на сповнене гнівної рішучості Андрієве обличчя.— Що це з тобою? Що значить твоє “не можу”?

Його спокійний теноровий голос розлютив Андрія, і, заїкаючись від хвилювання, він закричав:

— Мене не навчали! Мене не навчали воювати з дітьми! На фронті було інакше. Там ти міг порубати шаблею кого хотів або що хотів. І ви всі можете забиратися під три чорти! З мене досить!

Його голос піднімався вище й вище, наче нота туго натягнутої струни віолончелі і, здавалося, от-от обірветься. Але, вдихнувши зі свистом повітря, він несподівано понизив його до шепоту:

— Ви це вважаєте правильним? Що я? Кат? Або моє серце — з каменю? Я мав досить на війні... І він знову почав кричати:

— Гаєв має одинадцятеро дітей. Як же вони ревли, як ми з'явилися! Ви б схопилися за голови. Моє волосся стало сторч. Ми почали виганяти їх із кухні... Я заплющив очі, заткнув вуха і побіг на двір. Жінки були всі до смерті перелякані, відливаючи водою невістку... Діти — о, боже мій, ви...”

Інший головний активіст — Нагульнов — не міг цього стерпіти:

“— Змія! — він задихався в пронизливому шепоті, стискаючи кулаки.— Як служиш революції? Жалієш їх? Так... Якби вишикували тисячі стариків, жінок і дітей і сказали мені: їх треба зрівняти із землею задля революції, я б постріляв їх усіх із кулемета”.

Нагульнов мав у житті дуже багато однодумців. Саме активістові цього періоду приписують добре відоме прислів'я: “Москва сльозам не вірить”.

Не можна сказати, що нагульновський фанатизм був єдиним рушійним мотивом під час розкуркулювання. Було й ще дещо. Так, один свідок тих подій зазначав: “Заздрісні сусіди, шпигуни й донощики, свавільні й продажні урядовці в пошуках здобичі створювали куркулів легіонами”. Гроссман твердить: “Було так легко згубити людину: лише написати донос, не треба було навіть підписуватися. Треба було тільки сказати, що він платив людям за працю на нього як наймитам, або що мав три корови”.

Активісти вишукували будь-яке відхилення від “економічної чистоти”. Шолохов розповідав про середняка, засланого на вимогу головного місцевого активіста,— за те, що найняв дівчину “на місяць під час жнив, а найняв він її тільки тому, що його сина призвали до Червоної армії”. А Залигін вивів образ людини, затаврованої як “куркуль”, хоч вона відзначилася як організатор гасіння пожежі в колгоспі,— а точніше, саме за це. Він — безсумнівний потенційний селянський провідник “Сьогодні Чаусов Степан пішов гасити пожежу, а завтра він може зруйнувати колгосп, і деякі бережуть його якраз для цієї нагоди. Таких людей, як Чаусов, треба ізолювати від мас назавжди, їхній вплив треба знищити”.

За повідомленням часопису “Народноє просвещение” (1930. № 6), одну вчительку — вдову комуніста, що загинув у громадянській війні, “розкуркулили”, “по суті, через те, що вона неодноразово виганяла місцевих “активістів” — секретаря сільради (кандидата в члени партії), місцевого відповідального працівника на культурному фронті (також члена партії) та секретаря місцевої кооперативної організації — зі школи, де вони намірялися організувати пиятику”. Оскільки вона не мала жодних засобів виробництва, які можна було б конфіскувати, в неї відібрали одяг і подерли її книжки. Інша вчителька, “розкуркулена” як попівна, “показала документи, які свідчили, що вона була селянською дочкою”, однак почула у відповідь: “її мати відвідувала священика, і тому можливо, що вона попівна”.

Подібні факти добре ілюструють думку Гроссмана, що “найбридкішими та найзлостивішими були ті, хто міг звести свої рахунки. Вони кричали про політичну свідомість — і зводили старі рахунки та крали. А крали вони — через тупий егоїзм — якийсь одяг, пару черевиків”. Шолохов також дає зрозуміти: активісти крадуть одяг і продукти. Справді, навіть в офіційних повідомленнях зазначалося, що вороги уявного куркуля дивилися на нього як на “джерело діставання черевиків, постільної білизни, теплого одягу, тощо”; сама “Правда” (від 1 лютого 1930 р.) засудила цей “поділ здобичі”. В Західному районі, згідно із секретними звітами ДПУ, в “куркулів” відбирали взуття та одяг, залишаючи їх у білизні. Сільські нероби просто хапали гумові чоботи, жіночі трико, чай, кочерги, ночви... ДПУ звітувало про деяких членів робітничих бригад і службовців із нижчих ешелонів партійно-радянського апарату, які крали одяг і черевики (навіть ті, що їх фактично носили), поїдали харчі, які знаходили, і випивали алкогольні напої. Крали навіть окуляри, виїдали кашу або обмащували нею ікони” (цит. за М. Файнсод). Одна “куркулька” вижила, хоч у неї поцупили все, що можна, бо була вміла кравчиня і працювала на родини активістів, які крали “куркульський” одяг і віддавали їй перешивати.

Гроссман підсумовує: “Були хабарі. Зводили рахунки через ревнощі до якихось жінок або старі ворожнечі чи свари... Тепер, одначе, я розумію, що суттю катастрофи було не те, що списки складали ошуканці та злодії. В кожному разі серед партійних активістів було більше чесних, щирих людей, ніж злодіїв. Але зло, що його наробили чесні люди, було аж ніяк не менше, ніж те, що виходило від нечесних людей”.

Саме ж розкуркулювання відбувалося нерідко надзвичайно безглуздо. В Україні траплялося таке: поки середняк на одному кінці села брав участь у розкуркулюванні, на іншому кінці експропріювали його власне майно... Активісти часом звітували про “класову перемогу” в такому, скажімо, формулюванні: “За період від п'ятої вечора до сьомої ранку куркулі як клас ліквідовані”. Був навіть випадок, нарікало ОДПУ, коли “ентузіасти” почали розкуркулювати селян поза своєю територією.

З метою якось упорядкувати систему арештів і судових процесів прокуратура навесні 1930 р. підготувала цілий ряд інструкцій. Однак вони, як і завжди, не мали майже ніяких наслідків. Лише 8 травня 1933 р. секретний лист за підписом Сталіна й Молотова, звернений до всіх партійних і радянських працівників, органів ОДПУ, судів і прокуратури, оповістив: “ЦК і Раднарком одержали повідомлення, що наші працівники все ще практикують незаконні масові арешти на селі. Такі арешти провадять голови колгоспів та члени колгоспного правління, голови сільрад і секретарі партійних осередків, районні та крайові радянські й партійні працівники; арешти здійснює кожний, кому заманеться, і хто, власне кажучи, не має права здійснювати арешти. Не диво, що серед такої оргії арештів органи, котрі справді мають право заарештовувати, включно з органами ОДПУ та особливо міліції, втрачають будь-яке почуття міри й часто здійснюють арешти без будь-якої підстави, діючи за правилом: “Спочатку заарештуй, а тоді розслідуй” (цит. за М. Файнсод). Звісно, на той час куркуля в будь-якому розумінні цього слова вже давно не існувало, але репресії, як бачимо, припиняти не збиралися. Причому ніяке “впорядкування” каральних акцій через зосередження права на арешти в тепер значно збільшених кількісно органах безпеки аж ніяк не могло полегшити долю майбутніх жертв. Бо ж, як пояснив генеральний прокурор СРСР Вишинський, революційна законність все ще не виключала, а якраз навпаки — радніше сполучалася з “революційним свавільством”. Міліція разом із місцевим активом, хоч і за допомогою примітивних методів і з великими помилками, продовжували успішно знищувати останній “ворожий клас”. Як ми вже зазначали, їм звичайно вдавалося розпалити в собі належну класову ненависть, однак селянські маси були для них у цьому не найкращими помічниками.

Хоч “Правда” (від 15 січня 1930 р.) і доводила, що “кожний чесний колгоспник уникає куркуля, коли бачить його на відстані”, це було, як і раніше, видаванням бажаного за дійсне. Тогочасні документальні джерела містять багато повідомлень про голів сільрад, комуністів, селян, котрі намагалися допомогти “куркулям”. За одним із Звітів ОДПУ, чимало незаможників і середняків виступали проти розкуркулювання, відмовлялися голосувати за нього, переховували “куркульське” майно й попереджали своїх приятелів-“куркулів” про обшуки, “в багатьох випадках” збирали підписи на захист “класового ворога” тощо.

Нам відомі десятки подібних випадків. Один із сільських бідняків, комуніст, не приховував горя, коли застрелили його двоюрідного брата-“куркуля” (той опирався депортації), і поховав його; за це бідняка виключили з партії й навіть заслали як “куркульського прихильника”. В. Астаф'єв у своєму творі “Последний поклон” описує загальноселянське співчуття “куркулям”, яких гнали на заслання вздовж однієї із сибірських рік: “Все село вийшло на берег ріки; плач стояв над Єнісеєм; люди виносили депортованим яйце або кусень хліба, шматок цукру або хустку чи рукавиці”. Навіть у цей час радянська преса оповідала історії, наприклад, про одного селянина, який, захищаючи іншого, заявив: якщо його друга наміряються розкуркулити, то це ж саме треба вчинити і з ним, оскільки їхні господарства однакові за розмірами. Йому наказали викласти це письмово, а тоді теж розкуркулили (Большевик. 1930. №8). В березні 1930 р. “Правда”,— зрозуміло, применшуючи значення цього явища — визнала: “Далеко не всі середняки були політичне підготовлені та спроможні зрозуміти необхідність організації та розвитку колгоспів, необхідність ліквідації куркульства як класу”. VI з'їзд Рад у березні наступного року все ще нарікав на “бідняків і середняків, котрі допомагають куркулям боротися з колгоспами”; побоювання середняків, що їх теж можуть розкуркулити, зробило їх у деяких випадках “противниками колективізації, радянської влади та всього курсу партії... і навіть певним чином унеможливило ізоляцію куркуля”. Більше того: згідно із секретними рапортами ОДПУ, навіть міські робітники виявляли “негативне ставлення” до депортацій. Це й зрозуміло, адже місто й село підтримували між собою зв'язок . Партійні документи повідомляють про фабричних робітників-комуністів, які все ще володіють землею в селах і заробляють у місті вдосталь грошей, щоб “стати куркулями”. На одній фабриці до 80 % членів парторганізації були пов'язані з сільським господарством, і тому організація “дотримувалася куркульського курсу”.

Як і завжди, селянин, що набув статків завдяки своїй праці, загалом викликав радніше захоплення, ніж заздрість. За словами М. Левіна, “заможного сусіда можна було ненавидіти як пожадливого куркуля, який експлуатував інших, але йому переважно заздрили, а також поважали як таланистого селянина”. Прихильник радянського режиму Моріс Гіндус так описує пропагандистський фільм С. Ейзенштейна про колективізацію: “Один із лиходіїв був куркулем, і яким же монстром він був,— вгодований, ледачий, ненажерливий, брутальний,— мерзенне створіння, мерзенніше за якого ніколи й не було на землі. Ясна річ, в реальному житті навряд чи можна знайти таких потвор, навіть у Росії. Куркуль міг часом виявляти жорстокість до бідніших селян, але він ніколи не був вгодованим, ледачим, ненажерливим виродком, яким його зобразив Ейзенштейн... У реальному житті куркуль був серед тих, хто працював найтяжче, серед найощадливіших і найпрогресивніших селян у селі... Він був надзвичайно невтомним робітником”.

В одному з рапортів ОДПУ за 1930 р. наводяться слова колгоспного бухгалтера: “Забирають найкращих і найпрацьовитіших землеробів”, а залишаються самі невдахи та нероби. Те, що “куркуль” був не тільки найпрацьовитішим, а й найпрогресивнішим селянином, також чітко показує Шолохов, у якого головний ворог колгоспу, почавши в 1920 р. лише з “голої хати”, діставав ліпше насіння, вживав хімікати, прислухався до порад агрономів. Знову й знову ми чуємо про цих прорадянськи настроєних незаможників, що, одержавши землю, стали нібито куркулями (навіть вислів такий з'явився — “червоний куркуль”). У документах згадуються, зокрема, п'ятеро таких господарів — у трьох селах на Чернігівщині, Полтавщині й Вінничині. Двоє були пастухами, двоє інших також зовсім не мали землі, а п'ятий мав аж півгектара. Всіх депортували в 1930 р. У с. Рудківці на Поділлі 12 селян, котрі воювали на боці більшовиків у громадянській війні — переважно в “червоних партизанах”,— так або інакше впали жертвами режиму (двоє заподіяли собі смерть, а семеро померли на засланні поблизу Мурманська).

Колишній активіст посилається на друга-агронома, який говорив йому про розкуркулених у 1932 р.: “Деякі з них були навіть героями Червоної армії, такими самими хлопцями, що взяли Перекоп та майже взяли Варшаву. Вони осіли на землі й пустили коріння, як овес. Вони розбагатіли! Лише один, той, що не напружувався, залишився бідним. Він — із тих, що не могли на чорноземі виростити нічого, крім бур'яну, не могли одержати молока від корови-рекордистки. Це він зчинив великий галас про класового ворога, який душить його, який гладшає, висмоктуючи його кров і піт” (цит. за Л. Копелєвим).

Червоногвардієць, син бідного козака, поранений і нагороджений у громадянській війні,— ось один із героїв шолоховської “Піднятої цілини”, який став куркулем. Під час непу “він почав багатіти, хоч ми попередили його. Він працював день і ніч”. На його думку, “не на таких, як ви, тримається радянська влада. Своїми власними руками я годую її”. Голова колгоспу Давидов підсумовує беззмістовність історій про його героїчне минуле: “Він став куркулем, став ворогом. Його треба знищити!”

* * *

Партія не користувалася підтримкою селянських мас і знала про це. Та офіційно вважалося, що середняк тримав її руку в класовій боротьбі проти куркуля, й цей подвійний стандарт треба було якось перенести у сферу класового терору.

Шолохов описує кілька випадків вигнання “куркулів” з їхніх домівок. Сільчани, що зібралися, співчувають “куркулеві”. Коли старого чоловіка з його недоумкуватим сином викидать із хати й він стає навколішки, щоб помолитися, активісти підганяють його, але натовп висловлює своє обурення: “Нехай хоч із власною хатою попрощається!”, жінки починають плакати, після чого старого обвинувачують в “агітації”....

Ми маємо сотні свідчень із перших уст про долю злощасних “класових ворогів”. Один селянин, колись безземельний, потім вояк Червоної армії, мав на початок 1929 р. 14 га землі, двоє коней, корову, свиню, п'ятеро овець, сорок курчат, та ще й родину з шістьох душ. У 1928 р . накладений на нього “податок” становив 2500 крб і 260 т зерна. Він не зміг усе це віддати, і його дім (вартістю 1800— 2000 крб) конфіскували, а один із активістів “купив” його за 250 крб. Хатнє майно “продали” активістам, а польовий реманент передали до новоствореного колгоспу. Самого ж господаря заарештували. У в'язниці одержав обвинувачення: він — куркуль (хоч раніше називався підкуркульником); відмовляється сплачувати податки; підбурює селян проти колективізації й радянської влади; належить до підпільної контрреволюційної організації; має 200 га землі, п'ять пар волів і 50 голів іншої худоби; експлуатує “робітників” тощо. Врешті його засудили до 10 років каторги.

Ще одного “куркуля” (власника 3,2 га землі) 5 лютого 1931 р. вирядили разом з іншими чистити залізничну колію від снігу, а коли він повернувся додому, виявилося: все його майно вже забрали, залишивши тільки чайник, блюдце та ложку. А невдовзі його взагалі заарештували й заслали на Далеку Північ — рубати ліс.

У 1929 р. одному українському “куркулеві”, який тримав 4,8 га землі, корову, коня, 10 овець, свиню, близько 20 курчат — господарство, яке давало змогу прогодувати чотирьох чоловік,— спочатку наказали продати державі понад 20 т пшениці. Стільки його ділянка дати не могла, тож він, щоб розрахуватися, продав своє майно й купив певну кількість зерна за високу ціну. А проте 26 лютого 1930 р. його заарештували й депортували до Сибіру. Ще в одного “куркуля” конфіскували всю власність, включно з одягом дітей (крім того, що вони вже мали на собі). Йому звеліли регулярно з'являтися до окружного відділу ОДПУ, розташованого на відстані 18 км, і попередили: якщо він утече, то потерпить його родина. Діти пішли жебрачити, але зібрані харчі відбирали активісти. 14 грудня 1929 р. сім'ю викинули на вулицю, а невдовзі депортували. Мати цього селянина, жінка, шестеро дітей — усі загинули на чужині...

Дівчина з України (с. Покрівка) оповідає досить типову історію про свою середняцьку родину, котра мала коня, корову, телицю, п'ятеро овець, кілька свиней, комору. Батько не бажав вступати до колгоспу. Вимагаючи хліба, якого він не мав, “цілий тиждень [активісти] не давали йому спати й били його палицями та револьверами, аж поки він геть увесь не почорнів, посинів і попухнув”. Після звільнення він мусив зарізати свиню, залишивши трохи м'яса для домочадців, а решту продав у місті, щоб купити хліба. Врешті до них прийшли відповідальний співробітник ДПУ, голова сільради та інші, описали майно й конфіскували все, включно з худобою. Батька, матір, старшого сина, двох малих сестер і немовля-братика замкнули на ніч у сільській церкві, а потім гнали пішки до залізничної станції, де загнали до “телячого” вагона (це був поїзд для депортованих). Біля Харкова поїзд зупинився, і м'якосердний охоронник відпустив дівчат, щоб вони спробували дістати молока для найменшої дитини. В якійсь поблизькій селянській хаті їм дали трохи харчів і молока, та коли вони повернулися до потяга, його вже не було. Сестрички блукали, звикаючи до життя безпритульних, а потім загубили одна одну, переслідувані міліціонером на міському ринку. Ту, що розповіла все це, згодом взяла до себе селянська родина.

Як показують описані історії, доля “куркулів” складалася не однаково. Представників першої категорії — “упертих класових ворогів” — заарештовували взимку 1929—1930 рр. Повідомляли; що в київській в'язниці їх розстрілювали в той час по 70—120 чоловік за ніч. В'язень, схоплений за церковну діяльність, згадує: в тюрмі ДПУ в Дніпропетровську в камері на 25 осіб тримали 140, і щоночі розстрілювали одного — двох...

Один “куркуль”, у 1930 р. ув'язнений у Полтавській тюрмі, розповідає: в камері, розрахованій на сім чоловік, сиділи 36, а в розрахованій на 20 — 83. Денний раціон становив 100—150 г глевкого чорного хліба. Щодня помирало до 30 душ, і лікар завжди засвідчував “параліч серця”.

В українському селі Великі Солонці “усунули” 52 “куркулів”, а їхніх жінок і дітей вивезли на возах до піщаного берега річки Ворскли, де й залишили. Колишній відповідальний партійний працівник розповідає, як у селі на Полтавщині (з населенням 2 тис. чоловік) у грудні 1929 р. розкуркулили 64 родини, а ще 20 вигнали з домівок і покинули напризволяще. В березні заборонили будь-кому допомагати їм і погнали пішки 300 чоловік (у тому числі 36 дітей і 20 стариків) до якихось печер на відстані близько 5 км — із наказом не повертатися. Дехто втік, а в квітні 200 чоловік, що залишилися, повезли на Далеку Північ.

* * *

Депортація куркулів була подією таких величезних масштабів, що її нерідко відсторонено трактують як масове явище, пересування мільйонів. Але кожна одиниця серед тих мільйонів була живою людиною й мала свою особисту долю. Деякі так і не встигали дістатися місця свого заслання. Один “куркуль” із хутора Грушка на Київщині сфотографував свою хату, коли залишав її. Його заарештували й розстріляли того самого вечора.

Людей похилого віку часто просто залишали на місці жити, хто як зможе. В одному селі активіст так і сказав американцеві: 40 куркульських родин депортовано, та “ми залишаємо дуже старих, 90-літніх або старших, тут, бо вони вже не становлять загрози для радянської влади”.

Гроссман описує таку типову сцену: “З нашого села “куркулів” виганяли пішки. Вони взяли з собою те, що могли нести на собі — постільну білизну, одяг. Грязюка була така глибока, що стягала черевики з ніг. Було страшно дивитися на них. Вони маршували в колоні, оглядаючися на свої хати, і їхні тіла все ще тримали в собі тепло від їхніх печей. Як тяжко вони мусили страждати! Та ж вони народилися в цих хатинах! Там вони віддавали заміж своїх дочок. Вони розпалили печі, але покинули зварений борщ... А дим все ще піднімався з димарів. Жінки схлипували, але плакати боялися. Партійним активістам було байдуже до них. Ми гнали їх як гусей. А позаду їхав візок, і на ньому сиділи сліпа Палажка, старий Дмитро Іванович, який не виходив із хати десять років поспіль, і дурна паралізована Маруся — куркульська дочка, яку брикнув кінь у дитинстві і яка відтоді так ніколи й не була нормальною”. Один “куркуль” розповідає про чергу депортованих у Сумській губернії, що простяглася так далеко, як тільки око могло сягнути в обох напрямах. А люди все йшли та йшли, щоб незабаром сісти на поїзд, який за вісім діб привіз їх до чотирьох “спеціальних поселень” на Уралі...

26 травня 1931 р. залізничний ешелон (61 вагон, що вмістили до 3500 членів “куркульських” родин) відійшов від Янценова — маленької станції в Запорізькій губернії, а 3 червня прибув до місця їхнього заслання в Сибіру. Вагони в таких поїздах у середньому вміщували 40—60 чоловік. Вони були замкнені, а отже, мали обмаль свіжого повітря і світла. Звичайно на 10 осіб видавали паляницю хліба (по 300 г на кожного) і піввідра чаю або рідкого супу, та й то не кожного дня. Інколи чай або суп заміняли простою водою.

Смертність у дорозі досягала 15—20 % (особливо часто помирали малі діти),— як у 40-х роках, коли на чужину депортувалися національні меншості. Чимало було дуже хворих людей, а серед жінок траплялися вагітні. Одна козачка народила у вагоні, й за таких умов немовля швидко померло. Вояки-охоронники викинули тільце під час руху поїзда...

Часом засланців доставляли більш-менш близько до місця кінцевого призначення, а часом залишали у транзитних пунктах,— очікувати наступного транспорту (особливо у Вологді та Архангельську). В Архангельську не діяла жодна церква — їх використовували як пересильні в'язниці, обладнавши багатоярусними нарами для спання. Помитися не було де, й людей обсідали виразки. Бідолахи блукали містом, прохаючи допомогти, та місцевим жителям суворо заборонялося виявляти будь-яке милосердя. Не дозволялося навіть підбирати померлих... Зрозуміло, мешканці міста самі боялися репресій...

У Вологді церкви також пристосовували під своєрідні в'язниці.

Відомий сучасний радянський письменник В. Тендряков пише у своєму творі “Смерть”: “У Вохровому, окружному центрі [на Півночі], в маленькому сквері біля станції, розкуркулені селяни з України лежали й умирали. Людина звикала бачити там вранці трупи; зупинявся віз, й Абрам, лікарняний візник, скидав їх на купу. Не всі вмирали; багато блукало запиленими, злиденними маленькими вуличками, тягнучи безкровні сині ноги, опухлі від водянки, випробовуючи кожного перехожого собачими благальними очима... їм нічого не давали; жителі самі, щоб дістати хліба на свої продуктові картки, ставали в чергу вночі, перед відкриттям крамниці”.

Через такі транзитні пункти — або іншим шляхом — засланці врешті прибували в тайгу або тундру. На деяких із них — завезених на далеку північ Сибіру — чекала тут нова небезпека — великі ріки, котрі текли в Північний Льодовитий океан. Астаф'єв описує, як “куркулів” перевозили на плотах рікою Угрюм і як більшість із них гинули в порогах.

Якщо в сибірській тайзі траплялося якесь село, засланців поселяли там, а в іншому випадку їх, пише Гроссман, “скидали просто в сніг. Слабші вмирали”, міцніші рубали ліс і будували такі собі халупи; “вони працювали майже без сну, щоб їхні родини не замерзли до смерті”.

В англомовній літературі є згадка про такий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона “куркулів” протягом чотирьох днів ішла маршем близько 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, одепеушник закричав: “Маєте свою Україну ось тут”,— і показав на ліс довкола. Й попередив: “Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо”.

У пункті кінцевого призначення поблизу Красноярська знову ж таки не було ніякого притулку, зате вже стояла огорожа з колючого дроту — під оком кількох охоронників. Із 4 тис. чоловік, привезених туди, за два місяці померло близько половини. В іншому таборі, на Єнісеї, розкуркулені тулилися в землянках.

Німецький комуніст В. Леонхард описує, як між Петропавловськом та озером Балхаш (Казахстан) переселенців з України й Центральної Росії вели маршем в пустку: “Було лише кілька кілків, устромлених у землю, з невеличкими написами на них типу: селище 4.5, 4.6 і т. д. Селян привели сюди, сказавши, що відтепер вони мусять опікуватися собою самі. Отже, тоді вони самі викопали ями в землі. Дуже багато померло від холоду та голоду в перші роки”.

В сучасній радянській історіографії підтверджується: “Практично всі члени щойно прибулих родин, здатні працювати, брали участь у перші місяці в спорудженні житлових приміщень” (Вопросы истории. 1964. № 11). Табір у сибірській тайзі поблизу Копєйська (на північ від Сєвєрного) спочатку складався з імпровізованих халуп, побудованих засланцями. Десь половину чоловіків вирядили пиляти ліс, решту — на шахти; бездітні жінки й незаміжні дівчата також працювали в копальнях. У листопаді старих, хворих і дітей віком менше 14 років послали зводити на зиму хатини з дерева та землі. Щоденна харчова норма на людину тепер дорівнювала півлітрові рідкого супу та 140 г хліба. За таких умов майже всі немовлята померли.

Режим, під яким жили ці нещасні люди, визначався терміном “спеціальні поселення”. Це не була форма ув'язнення, однак за “спецпоселенцями” наглядали чекісти, ніякі цивільні структури не передбачалися. 16 серпня 1930 р. уряд видав указ про колективізацію “куркулів” в місцях їхнього заслання, та це не змінило становища. За словами Трапезникова, поселенці навіть теоретично не могли голосувати за своїх керівників,— просто “на чолі кооперативів стояли уповноважені радянських органів, призначені цими органами”, тобто співробітники ОДПУ.

Нові “сибіряки” мали настільки мізерні права, що в ідеологічному й політичному плані не відрізнялися від державних вигнанців. Якщо дівчина або парубок іззовні брали шлюб із “спецпоселенцями”, вони самі переходили до стану кріпаків. Леонхардові розповідали, що навіть новачки споруджували свої землянки: “Партійні керівники часто в'їжджали до поселення верхи... Не було аж так погано, коли вони просто гримали на нас або лаяли чи кривдили, але часом вони з'являлися з батогами і кожний, хто траплявся на дорозі, куштував їх,— навіть дітей шмагали, коли вони бавилися”.

Спочатку харчові раціони засланців визначали чекісти. У північних спецпоселеннях щоденна повна норма дорівнювала 600 г хліба, для тих, хто не виконував норми,— 400 г; 200 г отримували порушники режиму. Все це навіть нижче за норми в скрутніші періоди існування каторжних таборів.

Спецпоселення розташовувалися звичайно на землях, які до цього ніхто не вважав корисними,— по суті, в пустці. Особливо багато їх було поблизу Архангельська, Вологди та Котласа на Півночі й Північному Сході. У 640-кілометровій смузі на Далекій Півночі між Грязовцем й Архангельськом (на відстаю 50 км від залізниці) спостерігалося скупчення таборів, згодом пересунутих глибше до лісу. За однією з оцінок, в цій зоні мешкало до 2 млн розкуркулених (найбільша компактна група), переважно українців. Близько половини становили діти (хоч ця пропорція і зменшувалася в міру того, як молодші вмирали).

За офіційними даними, 70 тис. “куркульських” родин (до 400 тис. чоловік) перебували на Півночі вже в лютому 1930 р., а куди більша кількість ще тільки мала прибути. Між 1926—1939 рр. “міське” населення Карело-Мурманської зони зросло на 325 тис., Далекого Сходу — на 487 тис., Вятки — на 536 тис. чоловік. Більшість цього населення становили, звичайно, розкуркулені — робітники в таборах чи спецпоселеннях. Статистика називає їх “міською” або “промисловою” робочою силою. На основі цифр, наведених на с. 157, можна більш-менш точно порівняти кількість засланців, класифікованих за категоріями “промислової” й аграрної робочої сили; це дало б до 2,5 млн лише в цих районах.

Красноярськ у 1930—1931 рр. одержав 24200 “куркульських” родин. Серед інших “одержувачів” був Нарим; тут земля не розмерзається протягом більшої частини року, а в інший час це — неродючий болотний грунт. О. Солженіцин у своєму творі “Архипелаг ГУЛАГ” розповідає про прибуття туди розкуркулених у лютому 1931 р.: “Ряди возів котилися безперервно селом Коченовим Новосибірської губернії, оточені з обох боків конвойними військами, з'являючись із засніженого степу і зникаючи в засніженому степу знову... всі вони човгали в наримські болота — і в цих ненаситних трясовинах всі вони залишилися. Чимало дітей уже померло жахливою смертю впродовж цього тяжкого шляху”.

Трапезников, описуючи цю міграцію, зауважує: на початок 1932 р. до Нарима, населення якого становило 119 тис., було заслано 196 тис. “репресованих куркулів із центральних районів країни”. Як дізнаємося з іншого офіційного джерела, йшлося про 47 тис. “куркульських” родин. Навіть якщо взяти за пересічну чисельність середняцької родини п'ять чоловік, це дає 235 тис.— отже, як мінімум 40 тис. (17 %) загинули ще на шляху до Сибіру,— насамперед, мабуть, діти.

Де б “куркулі” не перебували, вони мусили працювати. “Куркулям”, які не могли виконувати важку фізичну працю, часом давали грошову позичку та пайок до першого врожаю, і вони працювали під охороною. Але так чи інакше мали самі подбати про те, як прогодувати себе у важких умовах Півночі.

Згідно з ухвалою президії Сибірського крайвиконкому від 3 лютого про “поліпшення” постачання харчовими продуктами засланців, необхідно було “забезпечити, щоб уже в 1934 р. новоприбулі одержували хліб, городину та інші продукти за рахунок власного врожаю”. Для цього передбачалося руками поселенців розчистити 50 тис. га лісових площ (тобто 900 кв. км), щоб використати їх для вирощування сільгоспкультур.

Відомо, що “куркулі” були основною робочою силою у новостворених радгоспах і багато з них залишилося працювати на землі. Інших використовували як різноробів. На початок 1935 р. понад 600 тис. депортованих селян працювали на промислових підприємствах. Навесні 1931 р. було прийнято рішення “ передати” 10 тис. куркульських родин у розпорядження адміністрації підприємств кольорової металургії і 8 тис. для роботи на вугільних шахтах Печори.

З 50 тис. робітників, які працювали на новому промисловому комплексі в Магнітогорську, розкуркулені селяни складали майже третину (чимало їх було і серед тих 20—25 тис. каторжан, які працювали на шахтах і рудниках і яких власті характеризували як карних злочинців). Один інженер розповідав, що він був свідком прибуття на Північний Урал у 1931 р. кількох вагонів з “куркулями”, їх направили працювати на шахти; пізніше він зіткнувся й з іншими подібними групами, що примусово працювали на золотих, мідних і цинкових рудниках в інших районах країни. У селищі Багатському на річці Томі близько 5 тис. “куркулів” працювало на будівництві порту, одержуючи всього 250—300 г хліба в день; вони змушені були добувати додаткову їжу, де тільки можна.

Щодо тих засланців, яких у суворих умовах Півночі та Сибіру змушували займатися сільськогосподарським виробництвом, то варто зазначити, що їхнє вміння та працьовитість часом перемагали. Радянський письменник Б. Можаєв в одній із своїх книг, присвячених історії проведення ранньої колективізації 1928 р., розповідає про колишніх “куркулів”, яких депортували на Північ рубати ліс. Але вони, підкреслює оповідач, працювали так уперто, що досягли добробуту, і їх довелося “розкуркулити” та депортувати вдруге.

Фактично без коней та плугів, маючи лише сокири та лопати, найвитриваліші з депортованих селян вижили й створили досить заможні поселення — з яких їх знову виселили, коли урядові чиновники помітили зростання їхнього добробуту. О. Солженіцин розповідає, що одній із груп старовірів також удалося створити заможні поселення. Уникаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом, вони змогли проіснувати аж до 1950 р. І все ж їх було викрито і звинувачено в “саботажі”.

На неосяжних російських просторах властям важко було здійснювати невсипний контроль за життям тисяч і тисяч мешканців нових поселень. За офіційними даними, не менше 25 % депортованих до Сибіру “куркулів” (переважно молодь) до середини 1930 р. втекли із місць заслань. Власті характеризували їх як непримиренних ворогів радянського ладу.

Збереглося чимало свідчень про це. Зокрема, один із радянських авторів (Підгайний) розповідає про двох молодих українців, яким удалося заволодіти рушницею начальника станції, після чого вони з мізерним запасом провіанту попрямували через тайгу, харчуючись олениною та дичиною.

Але хоча декотрим засланцям удалося втекти, а інші змогли вижити завдяки просто неймовірним зусиллям, слід підкреслити, що багато з них не вціліло.

У Ємецькому розміщувався величезний “сімейний” табір, де перебували переважно жінки і діти. Понад 30 тис. осіб тіснилися в 97 бараках. Щоденний раціон складався із 300 г хліба, 100 г проса та 100 г риби. За відсутності будь-якої медичної допомоги у таборі лютували епідемії кору та скарлатини. Дитяча смертність була величезною, не проходило й дня без похорону. Відвідавши цю місцевість знову, в 1935 р., колишній в'язень побачив, що цвинтар, де стояли нескінченні ряди хрестів, власті зрівняли з землею.

З 40 членів родин з одного села, заарештованих і засланих до Сибіру, лише п'ятеро повернулися, завдяки фальшивим документам, у 1942 р., щоб повідомити, що всі інші померли від надмірної праці та голоду.

Одного українського селянина з жінкою, дев'ятьма дітьми та батьками похилого віку заслали на Соловецькі острови. Дев'ятилітньому синові вдалося втекти, хоча йому й прострелили ноги. Інші померли.

В “ізоляційному таборі” в Томську 13 тис. ув'язнених отримували по 250 г хліба та мисці “супу” на день. Від голоду та хвороб щодня помирало 18—20 в'язнів. З 4800 чоловік, які прибули до одного з сибірських концтаборів у жовтні 1931 р., до квітня 1932 р. померло 2500. Навесні 1932 р. власті припинили постачати харчовими продуктами українське “спеціальне” поселення Медвеже на Уралі. Голод, як пізніше в самій Україні, умертвив багатьох.

Солженіцин оповідає про 60—70 тис. чоловік, яких перегнали через покриту кригою сибірську річку Васюган, а потім покинули напризволяще на клаптиках твердого грунту в місцевих болотах без їжі і будь-яких знарядь праці. Пізніше їм усе ж послали харчі, але запізно, всі ці люди померли. Начебто було проведено розслідування і одного з відповідальних керівників, винних у цій трагедії, як повідомляють, розстріляли.

За приблизними підрахунками, майже третина депортованих загинула. В основному це були діти, жінки, старики. Один депортований “куркуль” оповідав, що у Ємецькому таборі на Далекій Півночі 18 квітня померла його трирічна донька. Маленька “злочинниця” сповна спокутувала “провини” своїх батьків і дідів.

Позиція партії стосовно заможного селянства та обгрунтування усього заподіяного йому викладені з винятковою відвертістю у романі Іллі Еренбурга “День другий”, виданому в Москві в 1934 р.: “Ніхто з них не був винний ні в чому: але вони належали до класу, який був винен в усьому”.

7
Прискорена колективізація та її крах у січні-березні 1930 р.

Селянинові, якому вдалося уникнути розкуркулення, судилася інша доля. У його житті мали відбутися корінні зміни і то не з власної волі. За словами Сталіна, підхопленими радянськими засобами масової інформації, розпочатий курс на колективізацію був “революцією, здійсненою згори” (хоча, як запевнялося, “безпосередньо підтримуваною знизу” селянами).

Суть колективізації фактично викладена в рішеннях, які Сталін разом із своїми найближчими прибічниками ухвалив у 1929 р. У загальностратегічному плані ці рішення, звичайно, корінилися в марксистській доктрині і попередній історії партії. В тактичному плані вони стали безпосереднім результатом маневрувань партійного керівництва, в яких суто догматичні мотиви перепліталися з інтересами боротьби за владу.

Плани та практичну діяльність комуністичної партії на цьому етапі деякі західні науковці інтерпретували як цілком природні, логічні і раціональні, більше того, зумовлені реальними історичними обставинами, що склалися на той час у країні. Ортодоксальний радянський дослідник схвально зазначає, що, на відміну від більшості своїх західних колег, один із них писав про “грунтовно підготовлену програму колективізації”. Насправді такої програми не існувало. По суті, як ми бачили, те, що Сталін та його найближчі прибічники штовхали партію крок за кроком розпочати чергову широку кампанію без будь-якого заздалегідь розробленого плану, на базі якого могли б розгорнутися дискусії (водночас повністю ігноруючи думку відомих економічних спеціалістів), було однією з умов прискореної колективізації. Нинішня офіційна позиція по суті така: колективізація сільського господарства була конче необхідною. Об'єктивне економічне становище, що склалося в країні на початку 20-х років, змусило власті зробити поступки приватним господарствам. Це виправдало себе, але дальшому поступу шкодив “застарілий спосіб виробництва в сільському господарстві”. Становище, що склалося в країні, а також зовнішньополітична обстановка вимагала прискореного розвитку промисловості та проведення колективізації сільського господарства. Тим часом головною перешкодою була низька продуктивність малих селянських господарств, а “куркулі” були настроєні вороже. Лише шляхом “класової боротьби” проти останніх партія змогла мобілізувати бідних і середніх селян на проведення колективізації та знищити “класового ворога” (і зернову кризу, таким чином, було розв'язано, оскільки соціалістичне сільське господарство виявилося продуктивнішим від капіталістичного і т. д., й т. п., але для нас немає потреби розглядати тут більш детально всі ці “аргументи”).

Подібна картина видається просто фантастичною, особливо що стосується поняття класової боротьби (якої фактично не було) і переваги колективного сільського господарства в продуктивності. Але навіть незалежно від самого характеру та результатів колективізації, за відсутності чіткого плану вона проводилася нераціонально.

Відновлювалися вся атмосфера та атрибути воєнного комунізму — військовий жаргон, утопічні сподівання, брутальне насильство над селянством, брак економічної підготовки. За висловом Адама Улама, в партії і країні створювалася атмосфера істерії, “все нагадувало своєрідний шабаш демонів і відьом, що вирвалися на волю”.

Але чи існувала яка-небудь альтернатива такому розвитку подій в умовах однопартійної диктатури? “Праві” вважали, що прискорення колективізації викличе серйозну кризу. З іншого боку, думка, що поступова колективізація навіть, якщо вона здійснюватиметься протягом десятиліть, стане привабливою для окремого селянина, видається занадто оптимістичною. Вибір по суті існував між комуністичним режимом, який відмовився б від деяких своїх догматів і виявив готовність до “взаємодії” з “правими” і колишніми меншовиками з Держплану, а можливо й іншими партіями (як у Будапешті в 1956 р.), які могли створити ліву коаліцію, що користувалася б певною підтримкою суспільних кіл і згодом створила своєрідний варіант народного соціалізму. Такою, принаймні, є одна точка зору. Але не такою була позиція “правих”. І те, що вони ухилялися від будь-якого діалогу з позапартійними силами, прирікало їх на поразку. Більше того, за словами Ісаака Дойчера, “з того моменту, як дрібний власник зник, права опозиція втратила той грунт, на якому стояла”.

Загалом позиція Сталіна не була, а якщо й була, то лише незначною мірою, його особистою примхою. Наполягаючи на застосуванні радикальних заходів під час проведення колективізації, він користувався підтримкою партійних активістів, а на вищому рівні — ядра старого революційного підпілля, у тому числі й таких діячів, як С. Кіров. Коли в партії розгорнулася боротьба навколо питань, пов'язаних із темпами і строками проведення колективізації, навіть основна маса “лівих” об'єдналася навколо нього. Щоправда, з їхнього боку звучали й деякі застереження. Будучи людьми більш високого рівня культури, вони хотіли б діяти дещо цивілізованіше, але ... доводилося поступатися принципами. А після того, як репресивна кампанія розпочалася, серед членів партії стала переважати думка, що усунення Сталіна було б трагічною помилкою. Характерним у цьому плані було висловлення одного із вищих партійних діячів, який протягом тривалого часу примикав до опозиційних сил. Він заявив, що “будь-яка зміна в керівництві була б винятково небезпечною... країна й далі повинна триматися свого нинішнього курсу, бо зупинитися тепер або пробувати відступити означало б усе втратити”.

Труднощі, спричинені відсутністю скільки-небудь серйозної господарської підготовки до прискореної колективізації, збільшувалися тим, що не було проведено також і необхідної адміністративної підготовки. Як і в 1918 р., вся кампанія здійснювалася силами спішно організованих так званих “трійок”, до яких входили люди, що не мали ніякого відношення до сільського господарства, а також інших тимчасових органів, їхня діяльність не обмежувалась ніякими юридичними рамками і відзначалась цілковитим свавіллям. Водночас старі органи управління на селі — сільради, кооперативні товариства, комнезами — усувалися від справи, а то й просто ліквідовувалися. Офіційна позиція щодо направлення на село “активістів” з міст для проведення колективізації викладена у підручнику з історії партії, виданому у 1960 р. Автори підручника так коментували цей захід: “Селяни бачили, що партія та уряд, долаючи труднощі, будували підприємства для виробництва тракторів та нових сільськогосподарських машин. Численні селянські делегації відвідували нові підприємства та будівельні майданчики, брали участь у робітничих зборах, і їх захопив робітничий ентузіазм. Повернувшись до своїх сіл, передові представники трудового селянства виступали ініціаторами колгоспного руху. Організовані робітники промислових підприємств взяли на себе шефство над сільськими місцевостями і послали численні робітничі бригади на село. Так було організовано та розпочато масовий рух за вступ до колгоспів, рух, що перетворився на масову колективізацію”.

Хоча цей спосіб трактування проблеми — просто гарна вигадка, міські емісари дійсно, як і в 1928—1929 рр., грали вирішальну роль. Одначе на цей раз акції задумали надати більш планомірного і постійного характеру, аніж це було під час попередніх наїздів на село.

“Правда” писала з цього приводу, що уповноважених, яких партія посилала в 1928—1929 рр. на село з метою здійснення “соціального впливу”, селяни називали “бродячими акторами”. Вони мали справу з певною кількістю сіл, залишаючись у кожному з них стільки часу, скільки було потрібно, щоб забезпечити збирання певної кількості сільськогосподарської продукції. Постійними повноваженнями вони не наділялися. Цього разу було вирішено діяти шляхом максимальної концентрації сил. У здійсненні широкомасштабних планів, пов'язаних із колективізацією та встановленням вирішального контролю над селом, особлива роль відводилась “двадцятип'ятитисячникам” — робітникам-комуністам, мобілізованим партією у містах, на великих промислових підприємствах. Загальна кількість робітників, відібраних та направлених на село, перевищила 27 тис. Йшлося не про короткі наїзди, як це було раніше. Робітники мали залишитися в селах, щоб керувати ними. Перед відрядженням на місця призначення у січні 1930 р. “двадцятип'ятитисячники” пройшли двотижневий підготовчий курс. Спочатку передбачалося, що їхнє відрядження триватиме рік, пізніше цей термін було продовжено до двох років; нарешті 5 грудня 1930 р. ЦК ухвалив рішення вважати це відрядження постійним.

“Двадцятип'ятитисячникам” обіцяли платню 120 крб на місяць. Але вони не завжди отримували що суму. Група робітників, направлених у район В'язьми, в одному із листів нарікала на колгоспи, які не мають коштів, щоб платити їм, а це значить, робили висновок автори листа, що “ми повинні тікати додому”. Офіційні документи переповнені їхніми скаргами щодо невиплаченої платні, завищених норм виробітку тощо. Деякі офіційні звіти досить реалістично описували реакцію селян на приїзд незваних “учителів”. Зокрема, у них наводилися такі висловлювання: якщо робітник може правити рільничим господарством, пошліть нас керувати фабрикою; для чого нам присилають нових урядників, щоб експлуатувати нас? Автори звітів констатували, що “у деяких місцях ця куркульська пропаганда має успіх”. Але навіть “двадцятип'ятитисячники” не завжди виправдовували покладені на них надії. Нерідко вони воліли завоювати “дешеву популярність” і “піддавалися споживацьким настроям відсталої частини села”. Колгоспний центр нарікав на “двадцятип'ятитисячників”, які протестували (цілком справедливо) проти реквізиції насіннєвого зерна, оскільки це загрожувало зривом посівної кампанії. Таких пропонувалося звільняти та виключати з партії. На середину лютого 1930 р. в села було направлено 18 тис. робітників-комуністів, із них 16 тис. безпосередньо в колгоспи. Майже третину з них довелося відкликати як таких, що не виправдали довір'я. На їх місце відбирали нових. У травні 1930 р. понад 19 тис. робітників працювали на селі, переважно головами колгоспів та на інших ключових посадах.

Окрім “двадцятип'ятитисячників”, навесні 1930 р. на село було послано 72 204 робітника. На допомогу колгоспам направили також 13 тис. бухгалтерів-комсомольців. Крім того, 50 тис. рядових солдатів і молодших командирів пройшли курс спеціального навчання для проведення колективізації. Лише в самій Україні до кінця лютого 1930 р., крім відправлених раніше 2 3 тис. промислових робітників, у селах з'явилося 23 500 спеціальних уповноважених.

Однак не все відбувалося так вдало, як би того хотілося партійним вождям. У одному офіційному звіті розповідається про розпорядження окружного комітету партії в Єльні (РРФСР) у серпні 1933 р. мобілізувати 50 комуністів для роботи на селі. Фактично вдалося відібрати лише 20 чоловік. Із них тільки четверо дійсно поїхали на село, у тому числі один колишній селянин-одноосібник. Решта, як виявилося, були зовсім необізнані з сільським господарством. У жовтні мобілізували ще 15 комсомольців; лише чотирьох удалося послати працювати на село, але через деякий час двох із них довелося звільнити за некомпетентність і пияцтво.

І все ж, незважаючи на видимі кадрові невдачі, ті, кого дійсно використали, складали могутню силу. Про те, як інструктували та “надихали” на працю цих людей протягом усього періоду колективізації, можна дізнатися з пізнішої розповіді одного з активістів — учасника зборів 80 майбутніх організаторів колгоспного руху, на яких з промовою виступив М.М. Хатаєвич: їхня губернія “відстала” і вони повинні поїхати на село на місяць або на шість тижнів.

“Місцева сільська влада,— заявив оратор,— потребує ін'єкції більшовицького заліза. Тому ми посилаємо вас.

Ви повинні приступити до виконання своїх обов'язків з почуттям суворої партійної відповідальності, без скімлення, без будь-якого гнилого лібералізму. Викиньте свій буржуазний гуманізм через вікно і дійте, як більшовики, гідні товариша Сталіна. Бийте куркульського посіпаку, де б він не підняв голову. Це війна — або ми їх, або вони нас. Останній залишок капіталістичного сільського господарства треба знищити за будь-яку ціну!

По-друге, товариші, абсолютно потрібно виконати урядовий план поставки зерна. Куркулі й навіть деякі середняки та бідняки не віддають свого зерна. Вони саботують політику партії. А місцева влада іноді вагається і показує слабкість. Ваше завдання — здобути зерно за будь-яку ціну. Видавіть його з них, де б воно не було заховане: в печах, під ліжком, в підвалах чи на задніх дворах.

Через вас, партійні бригади, села повинні збагнути значення більшовицької твердості. Ви мусите знайти зерно і ви знайдете його. Це виклик вашій ініціативі та вашому чекістському духові. Не бійтеся уживати крайніх заходів. Партія цілковито підтримує вас. Товариш Сталін сподівається цього від вас. Це боротьба не на життя, а на смерть; ліпше зробити забагато, аніж не досить.

Вашим третім завданням є завершити молотьбу зерна, відремонтувати реманент, плуги, трактори, жниварки та інше устаткування. Класова боротьба на селі набула найгостріших форм. Не час проявляти делікатність або гнилу сентиментальність. Куркульські посіпаки маскуються і проникають у колгоспи, де вони саботують працю і знищують худобу. Від вас вимагається більшовицька пильність, відвага та мужність. Я певен, ви виконаєте директиви партії та вказівки нашого улюбленого вождя”.

Інший активіст писав роками пізніше: “Нас обманули, бо ми хотіли того. Ми так сильно вірили в комунізм, що готові були погодитися на будь-який злочин, якщо його витлумачували, хоча б трохи розбавляючи комуністичною фразеологією... зіткнувшись з чимось неприємним, ми примушували себе вірити, що це було індивідуальне явище і що в цілому стан справ у країні був таким, яким його партія описувала... Іншими словами, саме таким, яким йому належало бути згідно з комуністичною теорією”.

Не всі активісти у своїй діяльності керувалися ідеологічними міркуваннями. Улюбленець Сталіна Михайло Шолохов добре ілюструє природу мотивувань лояльних партійних активістів. Частково їхній ентузіазм грунтувався на вірі у трактори; частково він підігрівався ненавистю до сучасного “куркуля” як символу “власності” та представника “іншої сторони”, бажанням помститися за жертви громадянської війни та економічну експлуатацію; а частково це — відданість світовій революції, заснована на прочитаних у газетах промовах про класову боротьбу в Китаї та в інших країнах (“він думає, він забиває вола, але в дійсності він устромляє ножа в спину світовій революції”). Якщо ми додамо до цього звичку сприймати партійні накази як вищий критерій, то аналіз можна вважати завершеним.

Василь Гроссман зауважує, що серед членів активістських сільських комітетів були різні типи — “ті, що вірили в пропаганду, люто ненавиділи “паразитів” і були на боці найбіднішого селянства, і такі, що використовували ситуацію на свою користь. Але в більшості вони просто палко бажали виконати інструкції. Вони вбили б своїх батьків і матерів, просто щоб виконати інструкції”.

Щодо менш “відданих”, то ми вже бачили, як проста пожадливість і прагнення влади лютували в селах. Один сучасний радянський письменник зауважував з цього приводу, що з розгортанням колективізації “нові ідеї та гасла стали для деяких спрямовуючим маяком, для інших — важелем для досягнення особистих вигод і кар'єристських прагнень, для ще інших — демагогічними обіцянками, що приховували потаємні мотиви та амбіції”.

Інший сучасний радянський письменник, характеризуючи постать колгоспного керівника як живе сполучення ідеології та особистої ненависті, добавляє, що, окрім усього іншого, це безчесний та лінивий тип, найбільшою мрією якого було “нагріти величезну лазню, наповнити її парою, загнати усередину всіх священиків і капіталістів і підпалити її”.

У селах посланці партії організовували своїх місцевих прихильників усіма можливими методами. Шолоховський козацький хутір на Дону Грем'ячий Лог колективізує “двадцятип'ятитисячник”, який збирає 32-х “бідних козаків та активістів”, які запросто “вирішують”, за відсутності сільської більшості, створити колгосп та розкуркулити своїх багатших односільчан. Там, де були члени партії, вони, як правило, посідали адміністративні посади. В одній окрузі 22 з 36 членів партії виконували обов'язки голів колгоспів. Здебільшого це були (особливо в Україні) “двадцятип'ятитисячники”, переважно росіяни. Оскільки членів партії ледве вистачало для заміщення ключових постів, на менш відповідальні посади доводилося призначати місцевих комсомольських активістів. В одній окрузі в Росії навіть у червні 1933 р. не існувало жодного партійного осередку, а на 75 колгоспів припадало лише 14 членів партії. Зате було створено 16 комсомольських осередків, у яких налічувалося 157 членів, окрім того 56 комсомольців “діяли” в інших колгоспах округи. Один із місцевих урядовців зізнався, що молоді люди вступали до комсомолу, щоб уникнути праці в полі. Крім того, для забезпечення виконання партійних і державних завдань на селі організовувався “партійний актив”.

Місцеві урядовці, що добилися влади за радянського режиму, були здебільшого людьми безідейними й аморальними, хоча іноді серед них траплялися і партійні ветерани, які ще зберегли деякі із своїх колишніх ілюзій. І все ж ті, що не почували відрази до своєї праці, кому вдалося уникнути сталінських репресій, черствіли все більше й більше. Один із радянських прозаїків у своєму творі так описував переродження подібних людей: закриваючи українську сільську церкву, “Кобзар, Білоусов та інші взялися за роботу з задоволенням. Поступово, непомітно вони стали антагоністами населення, насолоджуючись більшістю тих речей, які іншим селянам не подобалися — саме тому, що вони їм не подобалися”.

Однак, як ми бачили, не всі чесні активісти чи члени партії змогли поступитися моральними принципами і стати бездушними й покірними виконавцями чужої волі. В Україні офіційний партійний друкований орган навіть нарікав, що “Комітети незаможних селян” — головна опора партії на селі — нерідко виступали організаторами саботажу колективізації.

“Правда” не раз “викривала” сільських комуністів, які “дезертирували”. Так, 28 лютого 1930 р. газета надрукувала листа молодого агронома, що вийшов із партії, після того як провів сім днів на селі. Приголомшений усім побаченим, він писав: “Я не вірю в колективізацію. Темп... зашвидкий. Партія взяла помилковий курс. Нехай мої слова будуть попередженням”. У тодішній Центральночорноземній зоні було виключено з партії 5322 комуністи, “розпущено кілька окружних комітетів за правий опортунізм”. У Драбівській окрузі (Полтавщина) заарештовано 30 сільських активістів, а також секретаря окружкому партії Бодока. Всіх їх звинуватили у “змові з куркулями” і в липні 1932 р. засудили від двох до трьох років ув'язнення.

Що ж до офіційних органів місцевої адміністрації, то вони здебільшого втратили свою ефективність, їхні владні функції обмежувалися, оскільки сільради, незважаючи на всі попередні чистки, все ще в більшості опиралися колективізації. В одному селі, нарікали автори звіту ОДПУ, забій худоби розпочав заступник голови місцевої сільради.

Вище партійне та радянське керівництво вжило відповідних “заходів”: 31 січня 1930 р. наказано провести “перевибори тих сільських рад, які були насичені чужими елементами... і тих окружних виконкомів, які не змогли скерувати сільські ради, щоб розпочати колективізацію сільського господарства”.

На Центральній Волзі “переважна більшість сільських рад... не відповідали рівню поставлених перед ними нових завдань”. В одній місцевості, на яку посилалися як на “типову”, від початку 1929 і до березня 1930 року було звільнено 300 з 370 голів сільрад, У цілому по країні на березень 1930 р. замінено не менше 82 % голів сільрад, лише 16 % із них залишили свої посади добровільно. У Західному районі країни з 616 голів сільрад звільнено 306, із них 102 “віддано під суд”. В одному з офіційних конфіденційних документів повідомлялося, що в цьому районі місцеві сільради, в тому числі 92 новообрані, не проводили курс на колективізацію. Декотрі з них у своїй практичній діяльності проявляли зволікання у проведенні тих чи інших економічних і політичних заходів аж до “недвозначного потурання куркулеві”. Для переборення цієї “перешкоди” було введено “самоскасування” сільрад, що здійснювалося за вимогою уповноваженого партії. Згідно з постановою уряду від 25 січня 1930 р. замість ліквідованих сільрад запроваджувалась система уповноважених і “трійок”, які наділялися правом анулювати рішення “звичайних” державних органів.

Щодо сільських громад, то уже в травні 1929 р., після прийняття першого п'ятирічного плану, їх розглядали як “кооперативний сектор”, покликаний забезпечити більшу частину зернових заготівель; вважалося, що це сприятиме перетворенню сіл на колективні господарства. Але в результаті, як зазначає західний дослідник, “організація, яка підтримувала всі колективістські атрибути сільського життя і була "вкорінена в селі століттями, не відіграла жодної ролі у проведенні колективізації селян”. Врешті, згідно з урядовим указом від 10 липня 1930 р., давню громаду ліквідували спочатку в районах суцільної колективізації, а потім і в інших місцях.

Як правило, місцеві власті одержували розпорядження згори про те, скільки вони мусили організувати колгоспів і скільки туди повинно входити осіб, що, звичайно, не мало нічого спільного з принципом добровільності. Один сільський комуніст у Калінінській області одержав наказ забезпечити вступ до колгоспу понад ста родин. Він же, одначе, зумів переконати лише 12 родин, про що й доповів. Йому було заявлено, що він саботує колективізацію і погрожували виключити з партії, якщо він не доб'ється виконанні поставленого перед ним завдання. Повернувшись до своїх сільчан цей керівник заявив, що їх усіх “експропріюють і зашлють”, якщо вони не підпишуть заяви. “Вони всі погодилися” і тієї самої ночі... почали забивати свою худобу. Коли він доповів про це, то почув у відповідь, що партком це не цікавить: він виконав свій план.

Про фіктивність принципу добровільності свідчили й деякі висловлювання членів Політбюро, найближчих прибічників Сталіна. Наприклад, Каганович у січні 1930 р заявив, що все керівництво створенням та розвитком колгоспів здійснюють “безпосередньо та виключно” особи з партійного апарату.

Сучасні радянські офіційні дослідники, такі як С. П. Трапезников, продовжують стверджувати, що більшість селян добровільно обрали шлях колективізації. Фактично з такими поглядами можна зіткнутися все частіше й частіше, а серйозних дослідників, які друкувалися в 50—60-х роках, тепер замовчують. Але, як ми вже пересвідчилися, радянські письменники-романісти, які друкувалися в Москві за брежнєвської доби, відвертіші, ніж партія. Один із них (О. Волков) категорично заявляє: “Чим ширше та рішучіше проводили колективізацію, тим більше вона наштовхувалася на вагання, непевність, страх і опір”.

Дехто вважає, що “культурний рівень” селянства підвищувався завдяки безперервним зборам та пропаганді, отож вони почали вірити в переваги колгоспного ладу. По суті ж збори були просто знаряддям примусу. Як відомо, звичною процедурою на сільських зборах було запитання, яке ставив перед учасниками посланець партії: “Хто тут проти колгоспу та радянського уряду?” або: “...всі селяни повинні обов'язково вступити до колгоспу. Хто не захоче вступати — той ворог радянської влади”.

В одному із сучасних радянських досліджень наводиться висловлення відповідального партійного працівника з Північного Кавказу, який, виступаючи перед селянами, заявив таке: “Карл Маркс, наш дорогий покійний вождь, писав, що селяни — це картопля в мішку. Ви тепер у нашому мішку”. Реалізуючи директиви партії, її уповноважені на місцях не дотримувались (навіть формально) будь-яких правових норм та процедур. В одному поволзькому селі на сільських зборах були присутні менше третини представників господарств, але це не перешкодило прийняти рішення щодо проведення колективізації в усьому селі. Подібних повідомлень з місць було чимало.

Спочатку лунали лише поодинокі голоси протесту проти грабіжницьких заходів партійних активістів. Селянин у шолоховському романі відмовляється привезти своє насіннєве зерно до громадської комори, незважаючи на запевнення та “гарантії” місцевих партійних керівників:

“— Воно буде надійніше в мене. Якщо я віддам його вам, навесні я не дістану назад навіть порожніх мішків. Ми стали мудріші тепер, так просто нас тепер уже не надуриш.

Брови Нагульнова піднялися, і лице його трохи зблідло.

— Як ти смієш — не довіряти радянській владі? — запитав він.— Значить ти не віриш у те, що я кажу?

— Саме так. Не вірю. Ми чули ці побрехеньки раніше.

— Хто тобі розказував побрехеньки? І про що? — Нагульнов помітно зблід і повільно підвівся на ноги.

Але, ніби нічого не помітивши, Банник продовжував спокійно посміхатися, показуючи свої рідкі міцні зуби. Тільки голос у нього тремтів від образи і пекучого гніву, коли він говорив:

— Ви заберете зерно, а тоді навантажите його в поїзди і відішлете за кордон. Ви купите автомобілі, щоб комуністи могли роз'їжджати собі зі своїми стриженими бабами. Ми знаємо, для чого вам потрібне наше зерно. Що вже казати: дожили ми, побачили рівність”.

Радянський автор наводить слова селянина-бідняка з Полтавщини, який заявив: “Мій дід був кріпаком, але я — його внук — не стану кріпаком ніколи”. І справді, селяни звикли тепер називати ВКП (скорочення від Всесоюзної комуністичної партії) “другим кріпацтвом” (“второе крепостное право”). Офіційні документи також посилаються на селян-бідняків, які говорили партійним керівникам: “Ви зробили з нас гірше, ніж кріпаків”. “Правда” повідомляла, що в одному із українських сіл під час зборів селяни зустріли об'явлене їм рішення щодо проведення колективізації гробовою мовчанкою. Коли в село прибули трактори, натовп жінок блокував їм дорогу, вигукуючи: “Радянська влада повертає кріпацтво!” Ю. Трифонов у своїй книзі згадує селян, які говорили представникам радянської влади: “Ви хочете загнати нас у колгоспи, щоб ми були у вас кріпаками”, і трактували місцевих партійних провідників як “панів”. Подібні настрої переважали серед селян. Більшість із них, як і раніше, відмовлялися вступати до колгоспів. Тих, хто чинив активний опір, власті заарештовували, пред'являючи будь-які обвинувачення. У селі Білосувки Чорнухівського району селян скликали на збори, звелівши їм негайно написати заяви з проханням про вступ до колгоспу. Один із них закликав інших до опору. Його заарештували тієї ж ночі, а двадцятьох інших наступного дня, після чого запис відбувався безперешкодно.

Нам пощастило ознайомитися з листами (переважно не надрукованими), які одержувала селянська газета “Наша деревня”, що видавалася у Західному районі країни. Чи то бідні селяни, чи середняки — всі вони нарікали на примусові методи вступу до колгоспів, на надмірні вимоги, “рабство” в колгоспах, брак цвяхів і т. ін. У цій місцевості навіть сільські комуністи масово відмовлялися вступати до колгоспів. У шолоховському хуторі на Дону навіть після величезного тиску і погроз вважати супротивників колгоспу “ворогами народу”, подібно до вже депортованих, лише 67 із 217 присутніх проголосували за вступ. “Двадцятип'ятитисячники!” ніяк не могли зрозуміти небажання більшості середняків.

В Україні, як змушений був визнати перший секретар ЦК КПУ Станіслав Косіор, адміністрування і методи насильства систематично застосовувались по відношенню не лише до середняків, а й до бідняків. Вони стали невід'ємною частиною практичної діяльності райкомів та окружкомів.

Один із офіційних радянських учених післясталінської доби (сам колишній учасник кампанії за колективізацію) зазначав, що найбільший опір чинили навіть не багатші селяни, а ті, які нещодавно дістали землю, а також “бідні селяни, які лише недавно стали середняками”.

Однак власті не зупинялися ні перед чим, щоб зламати цей опір: “Всілякий тиск застосовували до них — погрози, наклепи, примус. Хулігани тинялися коло їхніх хат, насміхаючись над ними. Листоношам наказано не доставляти пошту таким “одноосібникам”; в окружному медичному центрі їм сказали, що лише колгоспників та їхні родини можна приймати як пацієнтів. Часто їхніх дітей з ганьбою виключали зі школи і піонерської організації та комсомолу. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їхнє зерно; ковалі не хотіли працювати для них. Тавро “одноосібника”, застосоване владою, дозволяло розглядати таку людину як злочинця”.

У тих випадках, коли середняки за своїм майновим станом наближалися до “куркулів”, їх здебільшого чекало розкуркулення. Єдиний вихід для них полягав у тому, щоб віддати своє зерно, худобу та реманент і самим вступати до колгоспу. Один комуніст з цього приводу зазначав: “Ці люди, очевидно, вирішили радше зустріти голод удома, аніж вигнання у невідоме”.

Подібна політика здійснювалася й по відношенню до сільських ремісників. Наприклад, усупереч протестам Криницької сільради, у десятьох місцевих чинбарів конфіскували усі вироби і сировину. Причому кожного з них оштрафували на 300 крб. Така ж доля спіткала й інших ремісників, які працювали в 24 навколишніх селах.

Заборонялася навіть напівремісницька діяльність, якою традиційно займалися самі селяни. Наприклад, багато хто з них мав ручні преси, щоб давити олію з соняшникового насіння. Згідно з указом Наркомату торгівлі від 18 жовтня 1930 р. подібне “самочинство” заборонялося. Кожне село, навіть невелике, зобов'язувалося відтепер мати власну в'язницю, хоча до революції подібні “заклади” існували лише в повітових центрах. Тюрми створювалися не тільки для того, щоб застрахати селян, які голосували “проти” на сільських зборах. Опір колективізації часто набував насильницьких форм.

У 1929—1930 рр. власті докладали чимало зусиль, щоб перешкодити селянам володіти зброєю. Згідно з урядовими декретами 1926, 1928 і 1929 рр. вводилася обов'язкова реєстрація мисливської зброї. На органи ДПУ покладався контроль за виконанням спеціальних інструкцій, що доповнювали ці декрети. Вони мали слідкувати за тим, щоб зброя не продавалася “кримінальним і соціальне небезпечним елементам”.

У серпні 1930 р. власті видали розпорядження провести масовий обшук з метою вилучення зброї. Причиною цього заходу були масові селянські виступи та індивідуальні акти опору. Однак на цей час зброї у селян уже не залишилось. Серед сотень документів (актів, звітів про результати проведених обшуків) ми знаходимо лише один, у якому йдеться про виявлення “одного малокаліберного пістолета”. І все ж обшук “пішов на користь” державі. Про це свідчать такі звіти: “виявлено 30 крб 75 к. сріблом, 105 крб паперових грошей, два весільних персні” і т. д. Усі ці “справи” схожі одна на одну, як дві краплі води. В одному із сіл Харківського округу відповідальний працівник ДПУ дорікав місцевим активістам за втрату пильності, оскільки у деяких селян, які відбули покарання, а також амністованих у 1927 р. було виявлено зброю.

Але навіть не маючи ніякої зброї, селяни продовжували чинити опір проведенню насильницької колективізації. Мали місце окремі випадки убивств офіційних осіб. Членів партії попереджали про необхідність “триматися подалі від відкритих дверей” і не виходити після темноти. Офіційні джерела повідомляли, що “в першій половині 1930 р. куркулі вчинили понад 150 убивств та актів підпалення на Україні”. Подальші статистичні дані про це відсутні, очевидно, вони перестали влаштовувати власті. В одному лише селі Бірки Полтавського округу, де мешкало близько 6000 чоловік, у січні 1930 р. було тяжко поранено місцевого шефа ДПУ; в березні згоріли господарські будівлі одного з чотирьох місцевих колгоспів, а також експропрійовані у “куркулів” будинки, в які вселилися місцеві комуністи. Селяни напали на одного з місцевих партійних керівників, поранивши його.

Особливе занепокоєння властей викликали антиколгоспні демонстрації (деякі з них набули характеру відкритого збройного опору). В радянських джерелах згадуються “збройні демонстрації” за участю тисяч людей, під час яких було вчинено велику кількість “терористичних актів”. Повідомлялося, що в Сальській окрузі на Північному Кавказі подібну “демонстрацію” вдалося придушити тільки “за п'ять чи шість днів” за допомогою “кавалерії та броньовиків”. Фактично в деяких районах, як зазначає радянський науковець “хрущовської” доби, “демонстрації мали характер відкритого бунту... люди озброювалися вилами, сокирами, палицями, дробовиками, мисливськими рушницями... в багатьох випадках їх очолювали колишні антоновські бандити”, тобто вцілілі учасники великих селянських повстань печатку 20-х років .

Збройні демонстрації, які можна було придушити тільки за допомогою військових частин,— це щось більше ніж стихійні “бунти” та виступи. Насправді відбулися величезні збройні повстання, що нагадували про події першої селянської війни 1918—1922 рр. Але цього разу збройні ресурси селян були досить обмеженими, і навпаки, контроль і влада партії над суспільством значно збільшилися.

Деякі бунти мали обмежений характер, як, наприклад, той, що відбувся у с. Парбінське; частини ДПУ швидко придушили його, опісля розстрілявши місцевого священика та його родину з чотирьох чоловік. У вересні 1930 р. в с. Рудківці на Поділлі селяни прогнали місцеву міліцію, але трьома днями пізніше цей виступ було придушено силами безпеки. Двох учасників виступу власті розстріляли, 26 селян були депортовані. В червні 1931 р. повідомлялося про відрядження кавалерійського полку на придушення бунту селян у с. Михайлівка в тій же самій місцевості. Цього разу військам довелося застосувати артилерію. Усе чоловіче населення віком понад 15 років заарештували. Триста чоловіків і п'ятдесят жінок відправлено до таборів.

Деякі бунти, особливо в Україні, поширилися поза окремі села. Справжнє повстання відбулося в селах Градениці та Троїцьке Одеського округу. Збройний виступ селян на Чернігівщині, навесні 1930 р., охопив п'ять районів. Для його придушення властям довелося стягнути кілька військових частин.

У Дніпропетровському окрузі повстання також поширилося на п'ять районів. Піхотна дивізія, дислокована в Павлограді, відмовилася виступити проти повстанців і вступила з ними в переговори. Командира дивізії було заарештовано. І все ж дивізія не брала участі в боях з повстанцями. Властям довелося стягувати проти них з різних місць підрозділи ДПУ та міліції. Лише в одному із сіл — Дмитрівці — було заарештовано понад сто чоловік, загальна ж кількість заарештованих сягала кількох тисяч. Усіх їх жорстоко побили, декотрих розстріляли, а решту відправили до концтаборів.

У Молдавії повсталі селяни розгромили підрозділи кінної міліції і ДПУ, а деякі села навіть проголосили “радянську владу без комуністів”. Масові озброєні виступи селян відбулися у двох районах Херсонського округу, у Кам'янець-Подільському та Вінницькому округах, а також у трьох районах Чернігівського, де так звані “територіальні” війська підтримали повстанців, і властям довелося для придушення виступу використати великі з'єднання регулярних військ і підрозділи ДПУ. На Волині та в трьох районах Дніпропетровського округу, де селяни діяли особливо активно, проти повсталих застосовували навіть бронетанкові підрозділи та авіацію. Відомий випадок, коли селянські загони очолив кадровий командир Червоної армії, який на той час перебував у відпустці. В нерівному бою з регулярними військами він був убитий.

У деяких офіційних звітах повідомлялося про повстанські загони, в яких колишні “антирадянські” партизани часів громадянської війни об'єднувалися з колишніми “червоними” партизанами і створювали дуже боєздатні групи. За деякими підрахунками, у 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.

У Сибіру громадянська війна, по суті, ніколи повністю не припинялася. Радянські джерела повідомляли про продовження “політичного бандитизму”. В 1927—1929 рр. кількість партизанських загонів збільшилася вчетверо, а з початком кампанії масової колективізації опір селян набув ще більшого розмаху. Один із таких загонів, створених повсталими селянами Усть-Пристанської округи в березні 1930 р., очолив керівник місцевої міліції Добитін. Для озброєння партизан були використані наявні запаси міліцейської зброї, боєприпасів та інше спорядження. Щоб придушити це повстання, місцеві власті змушені були стягнути значні сили, в основному війська ДПУ.

Щодо соціального стану учасників виступу, то в офіційних звітах повідомлялося, що серед них були не тільки куркулі (38 %), але й середняки (38 %) і навіть бідняки (24 %). Головним пунктом їхньої програми була вимога про скликання Установчих зборів, які мали обрати “царя чи президента”. Загалом учасники сибірських повстань проголошували радянський уряд скинутим. Установчі збори залишалися найбільш популярним гаслом.

Недавно видана праця про участь бійців та командирів Сибірського військового округу в кампанії з проведення колективізації подає цікаві образи воїнів, які одержували правдиву інформацію від своїх родин. Лише в одному батальйоні в жовтні 1931 р. 16 % одержаних листів мали “антирадянський” характер, у листопаді — 18,7, а в перші дні грудня — 21,5 %. У розмовах між собою, як повідомляли донощики, бійці з обуренням заявляли, що “влада грабує усіх без винятку і каже нам, що ліквідує куркуля”. Було виявлено кілька “контрреволюційних” військових груп, які намагалися встановити зв'язки з селом через солдатів, які побували у відпустці. Одній із таких груп удалося навіть випустити листівку.

У деяких місцевостях України та Північного Кавказу, за свідченням співробітника ОДПУ, проти повсталих було вжито військову авіацію. На Північному Кавказі бійці кавалерійського ескадрону відмовилися громити козацькі станиці. Його розформували і половину особового складу розстріляли. В іншому місці цього району з цієї ж причини припинив існування підрозділ ОДПУ. Однак перевага була на боці регулярних військ, добре озброєних, навчених. Особливою жорстокістю відзначалися чекістські підрозділи. Горезвісний Фріновський, який на той час командував прикордонними військами ОДПУ і був одним із головних організаторів репресій, доповідав на засіданні політбюро, що вниз за течією річок пливли тисячі трупів. Після придушення повстань, за свідченнями очевидців, десятки тисяч селян були страчені без суду і слідства, сотні тисяч їх відправлено до таборів і заслано.

У Криму (де розкуркулено 35—40 тис. татар) у грудні 1930 р. розпочалося повстання в Алакаті. Результат такий самий: тисячі смертних вироків, тисячі відправлених до таборів. Голова Кримського ЦВК Мехмет Кубай нарікав на плюндрування та голод у республіці, а пізніше й сам зник безслідно.

Серед гірських народностей Північного Кавказу великі повстання тривали місяцями. Для їх придушення уряд кинув великі з'єднання регулярних військ. Навесні 1930 р. розпочалися збройні виступи у Вірменії. В березні—квітні цього року кілька округ перебували в руках повстанців. В Азербайджані колективізація також викликала збройний опір селян: “Тюркські селяни Азербайджану, разом із заможними, середніми та бідними шарами, піднялися всі разом”. Намагаючись якось “пояснити” ситуацію, що склалася в республіці, секретар ЦК КП Азербайджану Караєв зазначав, що кланові взаємини перешкоджали поділові суспільства на класи. Після запеклих боїв з урядовими військами понад 15 тис. повстанців перейшли іранський кордон. Але навіть порівняно пасивний опір часто придушувався немилосердно. Ісак Дойчер під час своєї поїздки по країні зустрівся з високопоставленим працівником ОДПУ, який з болем поскаржився йому, ледве стримуючи сльози:

“Я — старий більшовик. Я працював у підпіллі проти царя, а пізніше брав участь у громадянській війні. Чи я все це робив для того, щоб тепер оточити села кулеметами й наказати своїм підлеглим, не розбираючись, стріляти в натовпи селян? Ні, ні, й ще раз ні!”

Арешти та страти учасників активного опору, як правило, супроводжувались загальним терором проти всіх запідозрених. В одному з радянських творів зображено заарештованого селянина, якого власті безпідставно звинувачують у спробі організувати збройне повстання. У в'язниці інший селянин радить йому підписати зізнання, якого вимагають від нього, як це були змушені зробити всі інші. Перший відповідає, що він не винний, але чує у відповідь, що й вони так само. На що він заперечує:

“— Але тоді мене розстріляють.

— Так, але принаймні не мучитимуть”.

Більшість учасників виступів проти режиму, навіть ті з них, хто обстоював мирні засоби боротьби, знали, що на них чекає. У шолоховському романі “Тихий Дон” співробітник ОДПУ погрожує:

“— Зачекай: поговоримо в Ростові. Потанцюєш переді мною перед смертю!

— Ой, який жах! Ви мене так налякали! Я увесь тремчу як осиковий лист, просто тремчу від страху! — сказав Половцев іронічно, зупинившись, щоб запалити дешеву сигару. Але з-під брів він подивився на чекіста насмішкуватими, повними ненависті очима.

... Чим, ви думаєте, ви можете мене настрашити? Наївна ви людина! Тортурами? Не вийде: я на все приготований”.

Одначе найбільш своєрідною формою опору були дивовижні “бабські бунти” — повстання жінок — особливо в Україні.

Одна з причин, чому жінки були так вороже настроєні до колгоспів, полягала, можливо, в тому, що вони традиційно доглядали сільськогосподарську худобу і “залежали” від своїх корів, оскільки потребували молока для дітей. Створення колгоспів, куди доводилося віддавати власну худобу, загрожувало, таким чином, сімейному благополуччю. Навіть центральна радянська преса повідомляла про деякі з жіночих бунтів. Про один із таких виступів йдеться в офіційному звіті представників місцевої влади: “В селі з' явився великий натовп жінок, озброєних киями та іншими речами, і почав вимагати повернути їм коней. Вони також намагалися побити представників окружного виконкому та парткому. Орудувала ними Каняшина Настя — дружина селянина-середняка”. У багатьох випадках жінкам удавалося повернути коней, а подекуди вони відбирали й розподіляли зерно.

Рух поширився до кордонів етнічної Росії, хоча і в менших масштабах. У повідомленні з Західного району ішлося про стихійний виступ, у якому брало участь 200 селян, “переважно жінок”, які “напали на колгосп”. Але найбільше таких повідомлень надходило з України та Північного Кавказу (характерно, що селянські виступи в цих регіонах здебільшого набували форм збройних повстань). У трьох селах Одеського округу в лютому 1930 р. жінки прогнали представників місцевої влади і забрали своє майно, здане раніше в колгоспи. Війська ДПУ придушили бунт, заарештувавши багатьох його учасниць. У с. Плешки Полтавської області навесні 1933 р. жінкам вдалося проникнути до зернової комори і забрати зерно. Міліція стріляла в них, убивши кількох. Решту учасниць цього виступу було депортовано.

Загалом, в офіційних звітах повідомлялося про тисячі заарештованих і депортованих жінок. Бувало й так, що тактика пасивного опору викликала замішання й розгубленість місцевих властей, які з тих чи інших причин не хотіли викликати сторонню допомогу.

Один із місцевих активістів — свідок цих подій — зазначав, що учасниці “жіночих бунтів” почали дотримуватися певної тактики. Спочатку жінки переходили в наступ на колгосп, якщо комуністи, комсомольці, члени сільради та комітету незаможників атакували їх, чоловіки збиралися на захист жінок. Подібна тактика була спрямована на те, щоб запобігти втручанню військових сил, і вона нерідко завершувалася успіхом. У Південній Україні, на Дону та Кубані на початок березня 1930 р. колгоспна система фактично розвалилася. Однак найпоширенішою та найбільш ефективною формою протесту селян проти насильницького запровадження колгоспів став забій домашньої худоби. Спочатку селяни просто продавали свою худобу та коней, однак власті незабаром заборонили подібну практику під страхом суворого покарання. “Правда” нарікала в січні 1930 р., що в Таганрозі “під куркульським впливом середняки та бідні селяни влаштовували масовий продаж худоби перед своїм вступом до колгоспу. Протягом останніх трьох місяців продано понад 26 тис. рогатої худоби, 12 тис. молочних корів і 16 тис. овець. Покупці їздять на різні станції, купляючи худобу за високими цінами, перехоплюючи її від державних ринків, які тепер майже не діють. Худобу, коней та овець продають злочинницьки скрізь. Особливо ця практика поширилася у районах суцільної колективізації”.

Перед вступом до колгоспу середняки і навіть бідні селяни намагалися позбутися своєї худоби, заховуючи одержані від продажу гроші. У тому ж номері газети (від 11 січня) зазначалось, що “під впливом куркульської агітації, тверджень про те, що в колгоспі селянське майно відбиратимуть, щоб усі були рівні, селяни різали не тільки всю рогату худобу, але навіть молочних корів та овець”.

В одному із сучасних офіційних видань зазначається, що заклики “куркулів” забивати худобу знаходили відгук серед широких мас селянства Сибіру, і перешкодити їхній агітації було надзвичайно важко. Оскільки продаж м'яса також був заборонений, його з'їдали. За свідченням Чернова, який на той час очолював державні заготівлі зерна в Україні, а пізніше став наркомом землеробства, російські селяни вперше за всю свою злиденну історію їли м'яса досхочу.

Це знаменувало велику економічну катастрофу. На XVII з'їзді партії, який відбувся в 1934 р., було заявлено, що з початку колективізації поголів'я великої рогатої худоби в країні зменшилося на 26,6 млн (42,6 % загальної кількості), овець на 63,4 млн (63,1 % загальної кількості); в Україні забій великої рогатої худоби складав 48 %, свиней — 63 і овець та кіз — 73 %. Але навіть ці офіційні статистичні дані були, очевидно, занижені.

Таким чином, за короткий період, що вмістився між січнем і березнем 1930 р., радянське село було приречене на руїну.

Зовнішньо все виглядало так, начебто партія здобула перемогу. В червні 1929 р. новостворені колгоспи об'єднували 1 млн 3 тис. селянських господарств. На січень 1930 р. було колективізовано 4393100, а на 1 березня — 14 264 300 господарств.

Але втрати від забою худоби, опір селян, повна відсутність відповідного планування — усі ці явища, про які ми сповідали, означали цілковитий крах сільського господарства. Перемога була пірровою, і обходилася вона занадто дорого.

У період хрущовської відлиги радянському вченому В.П. Данилову вдалося вмістити статтю про колективізацію в “Советской Исторической Энциклопедии” (т. 7) (пізніше її багато і жорстоко критикували). Автор згадує у ній про “помилки” тієї доби: примушування селян вступати до колгоспів, надмірне розширення масштабів розкуркулення — до 15 % у деяких місцевостях, що поширювалося навіть на бідних селян, організація колгоспів відбувалася виключно “зверху”, силовими методами, без урахування думки селян. Що ж до “усуспільнення”, то воно нерідко переходило межі здорового глузду, селян примушували здавати до колгоспів дрібну домашню худобу, а то й курей.

Інший радянський учений того періоду стверджував навіть, що політика партії на селі загрожувала розвалом союзу робітників і селян, що колгоспний рух “був на грані повної дискредитації”. Дехто із дослідників вважав, що “в другій половині лютого 1930 р. незадоволення мас досягло найвищої точки”.

У період хрущовської відлиги журнал “Вопросы истории” (1963. № 5. С. 27) писав, що “за сталінськими наказами преса не поміщала повідомлень про помилки, зловживання та інші труднощі, спричинені відсутністю чітких і послідовних вказівок”.

Сама структура партії, побудованої на засадах “демократичного централізму”, її традиції вимагали, щоб накази згори виконувалися беззастережно. Цей напіввійськовий принцип значною мірою перешкоджав виникненню явищ, які мали місце в будь-якій іншій формі політичної організації (незгоди, відмова виконати рішення вищих керівних органів, розкол, відставка). Навіть такі опозиційно настроєні діячі, як Бухарін, не робили спроб порушити єдність. Більше того, саме Бухарін в одній із своїх останніх великих статей виступив на захист прискореної колективізації.

Але 2 березня 1930 р. Сталін надрукував у “Правді” свою відому статтю “Запаморочення від успіхів”, у якій він піддав різкій критиці “перегини”, допущені в процесі колективізації, що порушували “принцип добровільності”.

В майбутньому селянинові дозволялося залишати колгосп, якщо б він захотів це зробити. Так само як у 1921 р. Леніна, селяни тепер Сталіна також загнали у глухий кут.

Складається враження, що відступ було проголошено, принаймні частково, завдяки протестам деяких членів політбюро,— “поміркованих сталінців”. Подібно до того, як він це часто робив раніше й пізніше, Сталін спрямував свій удар проти “ексцесів” тих, хто в дійсності ревно проводив його курс прискореної колективізації. Навіть у заявах високих офіційних осіб, наприклад Мікояна, було визнано, що ці “помилки” почали ослабляти прагнення селян до зміцнення союзу з робітничим класом.

І надалі Сталін продовжував у різних статтях і промовах викривати “примусові заходи проти середняків”, оскільки вони суперечать ленінізмові. Типовий взірець його аргументації, викладений у статті “Відповідь товаришам колгоспникам” виглядав так: “Московська область, в гарячковій гонитві за дутими цифрами колективізації, стала орієнтувати своїх працівників на закінчення колективізації весною 1930 року, хоч вона мала в своєму розпорядженні не менше трьох років (кінець 1932 р.). Центрально-Чорноземна область, не бажаючи “відстати від інших”, стала орієнтувати своїх працівників на закінчення колективізації до першої половини 1930 року, хоч вона мала в своєму розпорядженні не менше двох років (кінець 1931 р).

Зрозуміло, що при такому скороспішному “темпі” колективізації райони, менш підготовлені до колгоспного руху, в своєму завзятті “перегнати” райони, більш підготовлені, були змушені пустити в хід посилений адміністративний натиск, намагаючись надолужити відсутні фактори швидкого темпу колгоспного руху своїм власним адміністративним запалом. Результати відомі...

Ці помилки виникли на основі наших швидких успіхів у галузі колгоспного руху. Успіхи іноді запаморочують голову. Вони породжують нерідне надмірну зарозумілість і зазнайство. Це особливо легко може трапитися з представниками партії, що стоїть при владі. Особливо такої партії, як наша партія, сила і авторитет якої майже незмірні. Тут цілком можливі факти комчванства, проти якого так жорстко боровся Ленін. Тут цілком можлива віра у всемогутність декрету, резолюції, розпорядження. Тут цілком реальна небезпека перетворення революційних заходів партії в пусте чиновницьке декретування з боку окремих представників партії в тих чи інших куточках нашої неосяжної країни. Я маю на увазі не тільки місцевих працівників, але й окремих членів ЦК.

Багато місцевих комуністів-активістів, приголомшених відступом, розцінили позицію Сталіна як помилкову і навіть намагалися інколи приховати її від мас. Крім того, вони зовсім не бажали брати на себе відповідальність за "ексцеси", причини яких крилися в ухвалених нагорі рішеннях. За висловом радянського історика пізнішої доби, Сталін переклав усю відповідальність за допущені помилки на місцевих керівників, огульно звинувативши їх у невмінні працювати. Зміст і тон статті були несподівані для партії, і це викликало певне замішання серед партійних кадрів.

Рой Медведєв у своїй праці посилається на листа, адресованого Сталіну робітником-комуністом з Дніпропетровщини і надрукованого лише через 40 років. Автор листа писав:

“Тов. Сталін! Я, рядовий робітник і читач “Правди”, увесь час уважно слідкував за газетами. Чи можна звинувачувати особу, яка могла лише чути галас про колективізацію, про тих, кому належало очолювати колгоспи? Ми всі, рядові члени партії та преса, наплутали в цьому вирішальному питанні колгоспного керівництва, в той час як т. Сталін, як виглядає, у той час спокійно собі спав і нічого не чув, закрив очі і не бачив наших помилок. Тому ви також повинні дістати догану. Але тепер т. Сталін скидає провину на місцеву владу і захищає себе та верхівку”.

Партійні лідери, однак, твердили, що сам ЦК не давав ніяких нереалістичних завдань і від того часу центральні та місцеві газети наповнюються матеріалами, у яких йдеться про помилки примусової колективізації, судові процеси над керівними працівниками, які вчинили ті злочини. Українська газета “Вісті” від 30 березня 1930 р. повідомляла, наприклад, про один із таких процесів над двома керівниками окружного комітету партії, заступником голови виконкому, секретарем комітету партії, секретарем комітету комсомолу, інспектором шкіл та 16 іншими особами. Одним із головних “героїв” розпочатої кампанії викривань був К.Я. Бауман, секретар Московського обласного комітету партії, якого звинувачували в “грубих порушеннях політики партії”. Але хоча Баумана й усунули з вищих керівних посад, проте він не дуже то постраждав. Невдовзі його було призначено секретарем Середньоазіатського бюро партії, де він “наглядав” за колективізацією середньоазіатських республік. І на цьому відповідальному посту, очевидно , досяг немалого успіху. На з'їзді компартії Узбекистану, що відбувся у грудні 1933 р., його звіт супроводжувався гучними оплесками.

Радянський учений М.І. Немаков переконливо довів (його працю опубліковано в 1966 р., перед тим як післяхрущовський курс реабілітації Сталіна набув сили), що Сталін справді винен в “ексцесах”, що мали місце в період колективізації. Дослідника пізніше сильно критикували за це в радянській пресі. Післяхрущовські історики в СРСР стверджували, що сталінські директиви були правильні, але місцеві, а також деякі центральні органи зробили серйозні помилки, виконуючи їх. Одначе ці “помилки” були повсюдними, що ускладнює аргументацію прихильників цього погляду.

Але звинувачення місцевих керівників були, по суті, звичайним фарсом. Навіть члени політбюро приватно висловлювалися проти такого підходу, а Калінін і Орджонікідзе прямо вказували, що “Правда”, яка фактично була провідником сталінської лінії, спонукала ці ексцеси. Хрущов пізніше стверджував навіть, що “Центральний Комітет фактично знайшов у собі мужність протестувати” проти перекладання Сталіним відповідальності на них. Але нічого з того не дійшло до публіки (хрущовське висловлення щодо опозиції в ЦК нам здається явним перебільшенням).

З іншого боку, ленінський принцип “демократичного централізму”, беззастережного виконання рішень центру визначив лінію поведінки тих партійних керівників, які дотримувались “правих” поглядів. Життя підтвердило правомірність їхніх сумнівів і побоювань. Примусова колективізація обернулася катастрофою. Альтернативна аграрна програма “правих”, їхня політична позиція безперечно користувалися підтримкою як у країні в цілому, так і серед рядових членів партії. В умовах будь-якої іншої політичної системи “праві” могли б претендувати на те, щоб перебрати до своїх рук владу. Але фетишизм у партії переважив. За винятком купки апаратників, вона покірливо підкорилась волі “великого керманича”.

Таким чином, політична ініціатива залишилася в руках Сталіна, і він перейшов у рішучий наступ проти “правих”. У тезах до XVI з'їзду партії, що відбувся у червні — липні 1930 р., “правих” було охарактеризовано як “об'єктивних агентів куркуля”. З'їзд, уперше за всю історію партії, одностайно підтримав офіційний курс. Жодного голосу проти... Політична перемога Сталіна була повною.

І все ж висловлювалися певні застереження з боку комуністів, які ніколи раніше не підтримували зв'язків з “правими” і водночас займали досить-таки високі партійні пости. Серед них, зокрема, Сергій Сирцов, якого щойно обрали кандидатом у члени політбюро, та В.В. Ломінадзе. Обидва закликали, по суті, повернутися до якихось демократичних норм. Обох увільнили з їхніх посад у листопаді того ж року, а в грудні виключили з ЦК. Остаточно позиції "правих" було підірвано, коли останній їхній представник на високій посаді — Риков — утратив свій пост голови Раднаркому і був виведений зі складу політбюро.

Тим часом ні досить пасивний опір “правих”, ні докори морального плану з боку деяких власних послідовників не вплинули на позицію Сталіна. В умовах кризи в березні 1930 р., викликаної повністю його власною політикою, він знову ж таки, як Ленін у 1921 р., відступив, перегрупував сили, фактично скориставшись ситуацією для того, щоб "підтягнути дисципліну". Навіть відмова від раніше проголошених ним цілей — примусової колективізації та створення заможного села — не вплинули на його рішимість досягти своєї основної мети — зруйнувати незалежність селянства.

8
Кінець вільного селянства. 1930—1932 рр.

З відмовою партії від суцільної обов'язкової примусової колективізації в березні 1930 р. селянин одержав перемогу, хоча й дорогою ціною.

Ознакою відступу партії було також прийняття “Зразкового статуту” для колгоспів, де за колгоспниками закріплялося право на утримання домашньої худоби — корови, овець, свиней; їм дозволялося також мати знаряддя для обробки своїх приватних ділянок. Колись, в умовах старої общини, селянин уже мав свою власну присадибну ділянку, яка не підлягала контролю громади, вирощував на ній садовину та городину, утримував домашню худобу. Тепер старий порядок ефективно повертався до життя.

Кількома роками пізніше на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників Сталін заявив, що “колгоспне господарство... необхідне для задоволення соціальних потреб і що поряд з тим існує мале індивідуальне господарство, потрібне для задоволення особистих потреб колгоспників”. Звичайно, мала присадибна ділянка була і фактично й надалі залишається найпродуктивнішим сільськогосподарським сектором країни. Селянин, який обробляє її, годує не тільки себе та свою сім'ю, але й жителів міста, оскільки значну частину виробленої продукції здає державі (у вигляді податку), чи продає на ринку.

“Приватна ділянка” була поступкою як селянинові, так і економічній реальності. Але водночас вона стала тим ланцюгом, який прив'язував селянина до колгоспу, оскільки її можна було забрати від будь-кого, хто не відробив потрібної кількості “трудоднів”. Природно також, що вихід із колгоспу позбавляв селянина права на володіння присадибною ділянкою. Таким чином, низькооплачувана праця на громадській землі виступала умовою особистої власності, а значить і самого існування селянина. Це великою мірою нагадувало традиції феодалізму, але в набагато жорсткішій формі.

Загалом, згадану “перемогу” селян аж ніяк не можна було порівняти з досягнутим дев'ятьма роками раніше успіхом у знищенні “воєнного комунізму”. Опинившись у невигідній ситуації, партія змушена була відступити, але для того лише, щоб перегрупувати свої сили, маючи на думці невдовзі знову перейти в наступ проти селянства.

Навіть у своїй статті “Запаморочення від успіхів” Сталін намагався довести, що вже досягнуте на фронті колективізації було “серйозним успіхом”, який гарантував поворот до соціалізму на селі. 17 квітня 1930 р. “Правда” виклала програму на майбутнє досить чітко: “Знову ми розподіляємо землю на індивідуальні господарства для тих, хто не бажає обробляти землю колективно, і тоді ми ще раз колективізуємо та перебудуємо, аж поки не зламаємо куркульський опір раз і назавжди”.

Хоча селянин і дістав право вийти із колгоспу, здійснити це на практиці було зовсім не просто. Все залежало від позиції (а то й настрою) місцевого партійного уповноваженого.

Селянську землю об'єднали в одне колективне господарство, і той, хто залишав колгосп, не міг просто так забрати назад свою частку. Замість цього йому видаляли нібито еквівалентну ділянку землі, але, як правило, десь на околиці, на значно гіршому грунті. Наприклад, в одній північнокавказькій станиці 52-м, переважно бідним, селянам, які виявили бажання вийти з колгоспу, виділили лише 110 га замість 250, що їм раніше належали. Грунт на виділених ділянках був таким поганим, що годі було й думати про високі урожаї. Врешті-решт селяни від них відмовились. В іншому селі семи бідним і середняцьким селянським господарствам призначили землю, від якої вони також відмовилися, після того як зламали на ній чотири плуги в один день.

Більше того, давши селянинові формальний дозвіл на вихід із колгоспу, власті не поспішали виділяти йому землю та насіння. Крім того, виділена ділянка могла бути, за визнанням наркомату землеробства, “на відстані 10—15 км” і безнадійною, з точки зору її продуктивності. В іншому звіті наркомату землеробства зазначалось, що колгосп, до якого входило лише декілька селян, “дуже часто” отримував усю найкращу землю, в той час як бідняки- та середняки-одноосібники “отримували непридатну для обробітку землю — болота, чагарники, пустирі тощо”, наче вони були ще не депортовані “куркулі”. Більше того, селянам-одноосібникам часто не давали доступу до пасовищ і води, в результаті вони втрачали свої городи та сіножаті.

У шолоховському хуторі на Дону голова-“двадцятип'ятитисячник” також відмовляється повернути колективізовану худобу її останнім власникам, керуючись інструкціями окружкому партії. А оскільки всю землю, ближчу до села, тепер колективізували, селянам-одноосібникам, як і в інших місцях, пропонують лише віддалені ділянки на бідних грунтах:

“— Якове Лукичу, відміряй їм землю поза Рачим ставком завтра вранці,— наказав Давидов.

— Там же цілина! — обурено закричали на нього селяни.

— Це земля під паром. Що значить цілина? Її орали, тільки багато років тому, якихось п'ятнадцять років,— пояснив Яків Лукич.

І відразу пролунав буремний несамовитий крик: “Не хочемо твердої землі!”

Конфлікт закінчується бунтом, активістів побито, після чого, як завжди в подібних випадках, “підбурювачів” було заарештовано та заслано...

На додачу до цього при вирішенні суперечок, пов'язаних із виходом, виникало стільки плутанини, що, як писала з цього приводу сільськогосподарська газета, часто “ні селяни-одноосібники, ні колгоспи, що залишалися, не знали, де сіяти”.

Діставши дозвіл на вихід з колгоспу, селяни водночас позбавлялись права забрати свій реманент, а часто (як у шолоховському романі) навіть власну худобу. В одному селі партійний уповноважений врешті повернув корови тим, хто “відчайдушно” наполягав на цьому, але рішуче відмовився дозволити селянам вийти з колгоспу. В результаті “жіночого бунту” його було вигнано із села. І хоча власті швидко відновили порядок, тиск на селян дещо послабився. У цей період починається масове відновлення “жіночих бунтів” як методу боротьби, за допомогою якого селянам часто вдавалося повернути свій реманент, а то й худобу у тих випадках, коли місцева влада намагалася перешкодити цьому.

Незважаючи на застосування з боку властей всіляких дискримінаційних заходів — виділення поганого грунту, відмова у поверненні худоби та реманенту — бажання селян залишити колгосп було непереборним. Партійне керівництво вживало й інших заходів, щоб припинити вихід із колективних господарств. Вони звичайно не виправдовували себе, коли йшлося про основну масу селянства, але мали деякий вплив на тих, хто мав усі підстави боятися свого минулого. Часто ті, що залишалися в колгоспі, були раніше заможними господарями, їх, безумовно, чекало розкуркулення, коли б вони виявили бажання знову стати одноосібниками.

Але хоча умови виходу були надзвичайно важкими, рідко коли самою тільки силою вдавалося втримувати рядового селянина в колгоспі. Місцеві активісти не відчували підтримки Москви, в той час як селяни постійно посилалися на статтю Сталіна і чинили опір тискові з боку місцевих властей. Коли ті робили спроби перешкодити селянам вийти з колгоспу, часто доходило до відкритих конфліктів. Як типовий приклад такої ситуації можна навести випадок у селі Комарівці, де селяни побили колгоспних сторожів і розібрали весь реманент, у селі Чернявка активістів “тримали під замком у місцевій школі, аж поки не розібрали все сільськогосподарське устаткування”.

Протягом кількох тижнів у березні — квітні 1930 р. кількість колективізованих селянських господарств зменшилася з 50,3 % до 23 %. Цей процес тривав до самої осені. Загалом близько 9 млн селянських господарств — тобто 40—50 млн чоловік — залишили колгоспи. Співвідношення мінялися залежно від місцевості. Скажімо, в білоруському селі з сімдесяти господарств сорок залишилися, а тридцять вийшли з колгоспу. В Україні кількість “відступників” була значно вищою. Понад 50 % тих, хто залишив колгоспи, були з України та Північного Кавказу (по суті, українське керівництво тепер звинувачували в тому, що воно, допустивши з самого початку “лівацькі” збочення, що проявилися у примусовій колективізації, тепер робить “праву” помилку, дозволяючи вихід із колгоспів, не докладає необхідних зусиль, щоб переконати селян у райдужних перспективах колективізації).

Загалом крах був повний. Проте близько трьох мільйонів селянських господарств залишалося в колгоспах. У кожному селі в головних зернових районах та в більшості сіл інших регіонів колгосп займав найкращу землю і втримував значну кількість уцілілої худоби. Оскільки силові методи, на думку партійної верхівки, вже певною мірою вичерпали себе, на цьому етапі вона вирішила вдатися до економічних заходів. Рішенням уряду селяни-колгоспники звільнялись від оподаткування домашньої худоби на два роки; штрафи, накладені на них до 1 квітня, скасовувались. Усі ці послаблення не стосувалися селян-одноосібників.

Більше того, у вересні 1930 р. власті перейшли в рішучий наступ проти індивідуальних господарств, намагаючись задушити їх непомірним оподаткуванням та всілякими іншими засобами тиску. “Правда” давала зрозуміти, що для успішного проведення колективізації треба створити умови, за яких індивідуальний обробіток землі став би неприбутковою справою. Хоча слід підкреслити, що навіть у вкрай несприятливих умовах селяни-одноосібники в сільськогосподарський сезон 1930 р. добилися більших успіхів, аніж колгоспи. 16 жовтня 1930р. “Правда” писала: “Якщо селянин може успішно розвивати своє індивідуальне господарство, для чого йому вступати в колгосп?”

Подібні виступи партійної та радянської преси мали заохочувати місцеві власті до застосування все нових заходів, спрямованих на ліквідацію одноосібних господарств. Завдяки їм, а також відновленню адміністративного тиску в другій половині 1930 р. удалося покласти край виходам із колгоспів.

Друга хвиля розкуркулення, що накотилася тепер, була спрямована переважно проти тих селян-провідників, які очолювали вихід із колгоспів. Більшість із них аж ніяк не могли вважатися “куркулями”, і їхня вина полягала лише в тому, що вони очолювали опір колективізації.

Типовою у цьому плані може вважатися історія, що сталася в с. Борисівці. Герой громадянської війни обороняв селян від примусової колективізації. Представник партійного керівництва попервах підтримав його, коли він звинуватив своїх головних гонителів у ексцесах, посилаючись на сталінську статтю “Запаморочення від успіхів” та “нову” лінію партії, що випливала з неї. Але коли тиск згодом відновився, той самий “ліберальний” керівник одразу ж проголосив його “куркулем”, внаслідок чого селянина експропріювали і деякі з його дітей померли. Подібними методами вдалося зліквідувати більшість хуторів селян-одноосібників, які ще залишалися, а їхню землю включити до колгоспів. Наприклад, на хуторі Романчуки в Полтавському окрузі навесні 1931 р. у 104 родинах заарештували всіх чоловіків, а землю колективізували .

Поєднання адміністративних, силових методів та економічного тиску врешті-решт дало свої результати. Колгоспи поступово переважили. І 2 серпня 1931 р. ЦК партії ухвалив резолюцію, де зазначалось, що колективізацію повністю завершено на Північному Кавказі, в степових районах та на Лівобережній Україні (окрім районів вирощування цукрового буряку), на Уралі та на Нижній і Середній Волзі.

Одним із найбільш часто вживаних аргументів на користь колективізації називалася “допомога” села у проведенні індустріалізації, причому йшлося не лише про експлуатацію селян як засіб одержання необхідних капіталовкладень (за що ратували ліві), але й про те, щоб вивільнити певну частину населення для роботи у промисловості. Звичайно, це був аргумент не стільки на користь колективізації, скільки модернізації сільського господарства, а припущення, що колективізація стане, по суті, вирішальним фактором модернізації, було, принаймні, передчасним.

Усі партійні фракції погоджувалися, що швидка індустріалізація конче необхідна. Це пояснювалося частково ідеологічними міркуваннями — “пролетарська” держава потребувала кількісного зростання класу, на який вона повинна спиратися згідно з марксистською доктриною, але й економічні аргументи також здавалися переконливими.

Аналіз розвитку промисловості в СРСР у період здійснення першого та другого п'ятирічних планів не є завданням цієї книги. Але ми повинні зазначити, що в 1930 р. до першого п'ятирічного плану були включені грандіозні за своїм масштабом нові проекти. Сама індустріалізація стала частиною різних прискорених програм, що передбачали значно вищі темпи і обсяги введення в дію нових виробництв, порівняно з тими, що передбачались з самого початку спеціалістами — авторами п'ятирічного плану чи пропонувалися “правими”.

Ми читаємо, наприклад, про курси “інженерів” при Харківському тракторному заводі. Робітників, які проявили “надзвичайні здібності чи політичну благонадійність”, поспіхом проганяли через курси, після чого негайно посилали на заводи. “Вони відразу намагалися виправити працю іноземних спеціалістів, вносячи невимовне замішання та руйнуючи зусилля справді здібних техніків. Знищено високоякісне та дороге устаткування...”

Кількість робочих рук у промисловості постійно росла, перевершуючи будь-які сподівання (на багатьох об'єктах кількість робітників була набагато більшою, аніж передбачалося планом — на Дніпробуді, наприклад, 65 тис. замість 38 тис.). Як ми бачили, на робочу силу, джерелом якої були експропрійовані “куркулі”, дивилися несхвально, принаймні офіційно. Останніх намагались не допускати у промисловість, за винятком деяких районів Сибіру, хоча в багатьох інших випадках, таких, наприклад, як рубання лісу та примусова праця на Біломорському каналі (що виявився досить таки неефективним), можна було в рамках абстрактної статистики говорити про перехід від селянського до робітничого життя. Проте основна маса нових промислових робітників могла прийти тільки з села. В період з 1929 по 1932 р. кількість промислових робітників збільшилася на 12,5 млн чоловік, із них 8,5 млн прийшли з сіл.

Зростання міського населення означало, крім усього іншого, що сільське господарство повинне було виробляти значно більше продуктів харчування, щоб прогодувати його. Згідно з державними планами і прогнозами спеціалістів, кількість міського населення у 1930 р. не повинна була перевищити 26 млн чоловік. Але вже в 1931 р. кількість городян збільшилася до 33,2 млн, що становило майже 26 % усього населення країни. Виробництво ж зерна, необхідного для їхнього споживання, зросло лише на якихось 6 %. Централізація розподілу хліба, завершена в 1930—1931 рр., супроводжувалась суворим нормуванням. Деякі радянські вчені (наприклад, Мошков і Немаков) висловлюють думку, що нормування було спричинене не стільки труднощами заготівель, скільки прагненням ліквідувати товарний ринковий обмін. Звичайно, правдою є те, що контролювання виробництва і здачі зерна державі на колгоспному рівні в цей період не мало нічого спільного з ринковим обміном у будь-якій формі.

Норми виробітку були високими. А система оплати праці пристосовувалась до сталінської ієрархічної держави, що народжувалася таким чином, щоб “можна було платити працівникові ДПУ так само, як лікареві, хоча в дійсності він одержував у десять разів більше, і показовим було те, що лікар не знав, скільки працівник ДПУ міг купити за свої гроші. Так само робітник у Москві заробляв утричі більше, ніж робітник у Харкові... Робітники з провінцій знали, скільки заробляв московський робітник і як його платня співвідносилась з їхнім заробітком, але вони не знали, скільки він міг купити за ці гроші”.

На 1932 р. вартість карбованця на вільному ринку складала лише 20 % його вартості в 1927 р. Тобто наявною була масова інфляція. Реальний заробіток робітників у 1933 р. становив приблизно десяту частину того, що вони заробляли в 1926—1927 рр. Таким чином, життя в місті аж ніяк не було ідилічним, але, як зазначає радянський дослідник Свяневич, на початку 30-х років економічні реальності не давали можливості поліпшити життя рядового робітника, зате існувало скільки завгодно можливостей зробити життя селянина настільки нестерпним, що він волів піти навіть на завод. Цей процес набув таких темпів, що незабаром набір робочої сили для промисловості перестав бути проблемою, зате з'явилася інша,— як запобігти обезлюдненню села.

Щоправда, значна частина нових промислових робітників не порвала до кінця зв'язків із землею, що зумовлювало зворотний потік від міста до села. На думку радянських істориків, як сучасних, так і попереднього періоду, “сезонні робітники, що втратили свою землю, хотіли б повернутися до неї, щоб захистити її від конфіскації, а ті, чию землю колективізували, не насмілювалися залишити колгосп, бо боялися втратити свої права на родинний дім...”. І навіть кадрові заводські робітники в невеликих містах здебільшого традиційно підтримували зв'язки з селом (офіційні документи часто посилаються на них як на противників колективізації).

Загалом же прагнення залишити колгосп було настільки сильним, що не йшло ні в яке порівняння з іншими впливами. Тому власті вживали рішучих адміністративних заходів, щоб перешкодити цьому.

Старий більшовик X. Раковський писав на початку 1930 р.: “Опинившись у відчайдушному становищі, бідні селяни та батраки почнуть стікатися масово до міст, залишаючи село без робочої сили. Чи дійсно можливо, щоб наш пролетарський уряд увів закон, який приписав би сільську бідноту до колгоспів?”

Однак події розвивалися саме так, як передбачав один із лідерів “правих”. “Внутрішній паспорт” було введено у грудні 1932 р. Його практичне застосування не давало можливості не тільки “куркулям”, але й бідним селянам, які хотіли б переїхати до міста, зробити це без дозволу місцевих властей. Згідно з законом від 17 березня 1933 р. селянин не міг залишити колгосп без домовленості зі своїми майбутніми працедавцями, підтвердженої правлінням колгоспу. Ці заходи суперечили давній селянській практиці. Як ми вже зазначили вище, значна частина селян (особливо в Україні) традиційно працювала в містах або ж щорічно відправлялась у пошуках заробітку в інші місцевості.

Введення “внутрішніх паспортів” і прив'язування селянина до землі повністю руйнувало ці традиції і означало, по суті, повернення кріпацтва. Більше того, підривалися самі основи селянського господарського життя, що ставило його в повну залежність від місцевих умов (запровадження “внутрішніх паспортів”, позбавляючи селян можливості покинути село, водночас зв'язувало руки й робітникам, оскільки наявність у них паспорта та “трудової книжки” використовувалась завдяки цілій системі адміністративних заходів для того, щоб утримувати їх на одному підприємстві або принаймні у межах одного міста).

Сталін не вважав колективізацію засобом забезпечення міст робочою силою, навпаки, він стверджував, що саме внаслідок створення колгоспів удалося “покінчити надалі з утечею селянина з села до міста, покінчити з марнуванням робочої сили”.

Нерідко висловлювалася думка, що колективізація, яку розглядали як засіб збільшення виробництва зерна та інших сільгосппродуктів, насправді мала слугувати джерелом коштів, необхідних для індустріалізації. Це питання було в центрі уваги партійних теоретиків, починаючи від Преображенського.

Безумовно, сільське господарство може служити джерелом забезпечення додаткових коштів для прискореного розвитку промисловості, як це відбувалося, скажімо, в Японії. І хоча сталінський “шлях” досягнення цієї мети вважався менш ефективним, а за своєю жорстокістю перевершував усе бачене досі в історії, усе ж вважалося, що він у кінцевому рахунку виявився успішним, давши можливість “вичавити” з сільськогосподарського сектора кошти, необхідні для здійснення індустріалізації.

Існує й інша точка зору. Радянський історик А.А. Барсов та американський дослідник Джейс Міллар, які присвятили свої дослідження аналізу цієї проблеми, доходять висновку, що, попри всі сподівання, протягом 1928—1932 рр. мав місце внесок (хоча б і незначний) промислового сектора у сільськогосподарський, а не навпаки. І навіть той інтенсивний та відчайдушний тиск, що чинився по відношенню до колгоспників, не міг компенсувати жахливого занепаду сільського господарства, що став результатом самої колективізації.

У результаті світової економічної кризи в 1932 р. ціни на сільськогосподарські продукти на Заході порівняно з цінами на промислові товари різко впали. Незважаючи на це, експорт сільськогосподарської продукції став для СРСР одним із найважливіших джерел валютних надходжень. Протягом п'ятирічки щорічний експорт зерна становив 2,7 млн т, перевищивши рівень 1926—1927 рр. (2,6 млн т) тоді як експорт інших сільськогосподарських продуктів зменшився приблизно на 65 %.

Звичайно, реалізація продукції сільського господарства була важливим джерелом фінансування розвитку промисловості. Однак капіталовкладення у виробництво сільськогосподарського устаткування, не кажучи вже про величезне збільшення коштів на утримання сільської адміністрації, перевищували. Таким чином, хоча значну частину валютних надходжень, необхідних для закупівлі найновіших машин та устаткування, забезпечував хлібний експорт, усе ж у загальному підсумку не можна стверджувати, що промисловий сектор субсидувався виключно за рахунок експлуатації селян. Причини критичного становища, що склалося в сільському господарстві, були різними. Передусім розглянемо хоча б ті методи управління ним, які почала застосовувати радянська влада, починаючи з 30-х років. Передбачаючи реальні результати колективізації, X. Раковський ще на початку 1930 р. писав у журналі “Більшовик” (№ 7): “Поза вигадкою про колгоспників-власників, поза вигадкою про обраних керівників, створюється система примусу, яка залишає далеко позаду все, що вже існує в радгоспах. По суті справи, колгоспники не працюватимуть на себе. І єдине, що буде рости, процвітати та буяти, це нова колгоспна бюрократія, бюрократія усякого гатунку, витвір бюрократичного кошмару... Колгоспники терпітимуть нестатки в усьому, зате буде величезна компенсація у вигляді урядовців і оборонців, тайних і явних...”

Колгоспи постійно піддавались критиці за неефективність, і все ж було прийнято помилкове рішення поставити їх під контроль окружних та інших партійних комітетів, незрівнянно менш компетентних у сільському господарстві. В одному із тогочасних офіційних звітів, підготовлених працівниками англійського посольства, досить реалістично оцінювалась ситуація, що склалася в той період на селі:

“Малоймовірно, щоб радянське сільськогосподарське виробництво позитивно реагувало на поширення цих старанно розроблених паперових інструкцій. Вони сприйматимуться не інакше як відкритий терор”.

На кожному рівні державної владної структури спостерігалось прагнення перекласти вину за стан речей на представників нижчого ешелону. Радянський дослідник Калиник наводить одне з типових повідомлень з місць, що нерідко з'являлися на сторінках тогочасних засобів масової інформації: “Деякі колгоспні керівники продемонстрували злочинницьке ставлення до заготівлі зерна, особливо Качанов і Бабанський — керівники колгоспів у селах Степанівка і Новоселівка...”; “Коломієць, будучи головою сільради с. Миколаївка, поводився злочинницьки та безвідповідально щодо зміцнення колгоспів, забезпечення своєчасного збору урожаю, організації заготівлі зерна...”

У 1930—1932 рр. у СРСР повсюдно панували “цілковита дезорганізація та неефективність”, і повідомлень, що підтверджують це, існує чимало. На рівні рядового хлібороба результати партійного керівництва на селі добре ілюструє типова розповідь селянина — працівника одного з радгоспів в Україні (Єнакієве на Донеччині), який у 1931 р. скаржився своєму другові-комуністові на погане керівництво та некомпетентність, що скрізь переважали. Торкнувшись питання догляду за худобою, зокрема радгоспними свинями, він сказав: “Чудо, що вони ще досі не поздихали. Але їм уже недовго лишилося. А директора, який попустив цьому, навіть не покарають. Таких “підкуркульників”, як я, називатимуть ворогами, і ми не матимемо можливості довести свою невинність”. Коли товариш запропонував йому вийти з радгоспу, він відповів, що тоді його напевне заарештують, а якщо він залишиться, то зможе хоч якось допомогти своїм свиням і намагатиметься чинити опір директорові. За кілька місяців його таки заарештували, і пізніше він помер у тюрмі.

В одному із досить типових звітів ОДПУ за 1932 р. повідомлялось: “У колгоспі ім. Сталіна Марийської сільради Червоного району, який об'єднує понад 40 господарств, існує найцілковитіша безгосподарність. Деякі члени правління колгоспу систематично займаються пияцтвом і зловживаннями... Голова правління... колишній середняк, систематично пиячить і зовсім не керує роботою колгоспу... близько 20 гектарів вівса лежать скошені, але не збирані і майже цілком погнили... Залишилися нескошеними півтора гектара вівса, який уже повністю згнив. Озима пшениця, яку скосили вчасно, залишилася лежати на полях, у результаті чого вона також згнила. Майже увесь висмиканий льон лежить у палі й гниє, внаслідок чого насіння майже зовсім знищене. Близько ста гектарів луків усе ще не скошено, в той час як колгоспна худоба залишилася без сіна на зиму, і за підрахунками бракує близько 4000 пудів корму. Коштом колгоспу куплено чотири колишні куркульські хати, щоб побудувати приміщення для великої рогатої худоби, яких колгосп дуже потребував, але ці приміщення порозбирали колгоспники на дрова. Сільськогосподарський реманент та упряж не відремонтовано вчасно, внаслідок чого вони стали непридатними для вживання... Аж до цього часу колгосп ще не одержав ніякого прибутку (виділено автором). Натепер, через погане керівництво та зловживання правління, деякі колгоспники... ведуть розмови про вихід із колгоспу...”

Документальні матеріали, що є в нашому розпорядженні, свідчать про існування величезної бюрократичної мережі, в рамках якої кожна установа блокувала можливість виконання завдання іншими, здійснюючи стільки організаційних та реорганізаційних заходів, що не залишалося часу для найголовнішого. З іншого боку, як зазначає американський історик Файнсод, “саме неефективність державного апарату певною мірою нейтралізувала нестерпність існуючого становища”.

Дивовижні приклади безвідповідальних призначень пізніше навів П. Постишев. Можливо, найкурйознішим із них було призначення Одеського окружкому партії, який направив парторганізатором до одного з колгоспів перса. Цей “уповноважений” зовсім не розмовляв по-українськи, а лише ламаною російською мовою. Про кваліфікацію цього “спеціаліста” свідчила його реєстраційна картка, де значилось, що він колись працював сторожем, охороняючи зерно.

Лише колгоспи, що мали винятково сприятливі природні ресурси та здібних і дуже кваліфікованих керівників, могли успішно господарювати в подібних умовах. Більше того, як підкреслювали у своїй книзі російські дослідники Рой і Жорес Медведєви, “у кожній області чи районі головний керівник завжди дбав про те, щоб на підвладній йому території був принаймні один “зразковий” колгосп (який діставав більшу частину добрив і устаткування, а звідси й нагороди та премії за зразкову продукцію)”. Звичайно, досягалося це за рахунок дискримінації та ще більшої експлуатації решти колгоспів.

Однак, за винятком цих “зразкових” колгоспів, передові господарства також всіляко ошукували. За свідченням колгоспника, мешканця одного з таких заможних сіл, оскільки з відсталих колгоспів мало що можна було одержати, “місцева влада виконувала державні поставки нашим зерном, а нам нічого не залишалося”. Одним із таких небагатьох заможних господарств був колгосп у с. Борисовці на Запоріжжі, заснований ще в 1924 р. Але з початком масової колективізації можливість одержання харчових продуктів у колгоспі як оплату на “трудодні” стала ефемерною, тому чоловіки намагалися влаштуватися на роботу десь на стороні, посилаючи жінок і підлітків працювати в полі.

У деяких районах, зокрема в Сибіру, існували релігійні групи (євангелістів, баптистів, менонітів), що організовували справжні ефективні комуни. У 20-х роках наркомат юстиції визнав їх соціалістичними; але тепер про них твердили, що вони слугували “фасадом” для куркульських елементів, прикриваючи іменем комуни експлуатацію. Коли вони спробували одержати статус колгоспів, їм не дозволили цього зробити, а реорганізували на “радянських” засадах, виключивши найбільш активних релігійних провідників, яких, звичайно, депортували.

Безглузді намагання організувати колгоспи-гіганти породжували лише нові проблеми, як і раніше. Один із новостворених величезних колгоспів мав 45 тис. га земельних угідь. З цього, звичайно, нічого не вийшло. Його замінили такою ж штучною системою “квадратів”, кожен із яких сягав 1000 га. Всі ці нововведення зустрічалися селянами з повною апатією або ворожістю, оскільки їхня думка при цьому повністю ігнорувалася. Подібні процеси відбувалися повсюдно, аж доки, врешті, в 1933 р. партія пішла на деякі поступки у цьому питанні. Так, було розукрупнено колгосп ім. Красіна в с. Чубаревому на Дніпропетровщині, що мав 5873 га земельних угідь і об'єднував 818 господарств, а також колгосп ім. Ворошилова в с. Покровському Донецької області, що мав 3800 га угідь, та ін.

Однак дезорганізація та безгосподарність мали місце не тільки в колгоспах. Така ж невтішна картина спостерігалася й на інших ділянках “народного господарства”. Особливо гострою була проблема зберігання і транспортування зерна, вже після того як воно надійшло від колгоспів у “державні засіки”. Більш-менш достовірні дані про втрати зерна є лише на рівні заготівельних організацій. За період з 1928 по 1933 р. вони становили близько мільйона тонн на рік або п'ять мільйонів тонн у цілому (в чотири-п'ять разів більше відповідно до втрат у 1926—1928 рр.). Це можна порівняти з обсягом зернового експорту в 1928—1933 рр., який становив 13,5 млн т. А коли порівняти їх з даними про кількість зерна, що залишалося для харчування селянства, то вони ще більше вражатимуть.

Однією з причин таких величезних втрат було збільшення кількості зерна, що транспортувалося. Якщо на 1 січня 1928 р. кількість зерна, що перевозилося, становила 255 тис. т, то на 1 січня 1930 р. на стадії транспортування і складування перебувало 3 692 500 т, “переважно в стаціонарних вагонах або на суднах чи в портових складах, тобто в абсолютно непристосованих приміщеннях. У результаті втрати зерна були вражаючими”.

Однак неефективність та марнотратність нової аграрної бюрократії були лише частиною проблеми. Якщо заглянути глибше, то можна зробити висновок, що сам принцип вирішення продовольчого питання, який полягав у тому, що силовими, адміністративними методами можна одержати зерна стільки ж, скільки за допомогою ринкового механізму, був хибним, а головне, безперспективним. Зерно дійсно можна було добути, навіть якщо значна його частина потім пропадала. Згідно з офіційними даними, державні заготівлі зерна збільшилися з 10,8 млн т у 1928—1929 рр. до 16,1 млн у 1929—1930, 22,1 млн у 1930—1931 і 22,8 млн т у 1931—1932 рр. Тобто за три роки після початку масової колективізації уряд більше ніж подвоїв кількість зерна, яке він забирав у селян.

Ці додаткові заготівлі означали, що самим селянам зерна залишалося все менше. І справа полягала не лише в антигуманності подібних заходів, порушенні принципу соціальної справедливості. Ігнорувалися економічні стимули, які б заохочували людей до праці. “Радянська історична енциклопедія” зазначає, що в цей час “часто забирали все зерно в колгоспі, включаючи й те, що призначалося на оплату праці колгоспників”.

Відомі дисиденти Рой і Жорес Медведєви у своїй книзі пишуть, що сталінська ідея щодо вирішення зернової проблеми була досить простою. Він вважав, що якби в колгоспі знали заздалегідь, що урядові вимоги будуть великі, колгоспники працювали б удвічі інтенсивніше, щоб добитися максимального урожаю, аби хоч щось залишилося для них самих.

Основний принцип полягав у тому, що певну кількість зерна необхідно було здати державі за будь-яких обставин і лише після того як державні поставки будуть виконані, можна брати до уваги потреби самих селян. Закон від 16 жовтня 1931 р. забороняв запасати зерно для внутрішніх потреб колгоспу аж до виконання плану заготівель. Природно, що навіть місцева влада не була в захопленні від того. Радянський дослідник Мошков у своїй праці наводить один із тогочасних документів, де йшлося про те, що в 1931 р. “деякі місцеві урядовці з обмеженим політичним світоглядом намагалися поставити інтереси своєї сільради або колгоспу на перше місце, а потреби всієї країни поставити осторонь”.

У першій половині 1931 р. м'ясо почали заготовляти тими ж самими методами, що й зерно, але хоча для досягнення результатів було вжито найжорсткіших заходів, вони виявилися нижчими, ніж у 1929 р.

Не лише вимоги держави щодо зернових поставок перевищували можливості села, система “контрактів”, згідно з якою держава “розплачувалася” з колгоспом, передбачала надзвичайно низькі ціни. Урядовою постановою від 6 травня 1932 р. колгоспам і колгоспникам дозволялася приватна торгівля зерном, однак лише після виконання державних поставок. Постанови від 22 серпня та 2 грудня 1932 р. передбачали суворі покарання (до 10 років концентраційних таборів) для тих, хто зважився б зробити це до виконання державних поставок. До якої міри уряд утискував тоді селянство стане очевидним, якщо взяти до уваги, що ціни на зерно на вільному ринку (в 1933 р.) набагато перевищували ті, які довільно призначалися урядом за обов'язкові поставки. Нижчу цифру, хоча й все ще досить упереджену, подає радянський учений хрущовської доби в “Історичній енциклопедії”. Він зазначає, що “ціни на зерно та багато інших продуктів були символічні (у десять-двадцять разів нижчі, ніж ринкові). Така система позбавляла колгоспників стимулу розвивати усуспільнене виробництво”.

Держава вимагала поставок зерна від колгоспів не лише в формі обов'язкових заготівель. Згідно з урядовою постановою від 5 лютого 1933 р. колгоспи мали здійснювати натуральну оплату послуг машинно-тракторних станцій. За цією постановою, МТС мали одержувати 20 % урожаю хліба в обмін за виконання “всієї основної сільськогосподарської роботи на полях колгоспу”. Постановою від 25 червня 1933 р. проголошувалось, що буде розпочато судову справу проти будь-якого колгоспу, який намагатиметься уникнути оплати МТС. Більше того, як зазначають Рой і Жорес Медведєви, “натуральна оплата за трактори, комбайни та інше устаткування була дуже висока, у той час як ціни, за якими уряд платив колгоспові, були надзвичайно низькі. Вони, по суті, часто не покривали навіть частини витрат на вирощування урожаю”.

Ще одним способом виконання обов'язкових хлібозаготівель була надмірна натуральна плата за розмелювання зерна (лише в 1954 р. її замінили на оплату готівкою).

Постановою уряду від 19 січня 1933 р. впроваджувалась нова система обов'язкових заготівель, що дістала форму оподаткування тих земельних площ, які засівалися за планом. Ця система замінила складні довільні підрахунки, колишніх “контрактів”. Згідно з постановою найпершим обов'язком кожного колгоспу і кожного індивідуального господарства, як і раніше, залишалося виконання державних поставок. Колгоспам дозволялося продавати зерно лише після виконання плану державних заготівель у масштабах всієї республіки, краю, області, а також поповнення насіннєвого фонду. Проти колгоспів, які не виконували вчасно своїх місячних норм здачі зерна, застосовувалися суворі санкції. Вони мали сплачувати великі грошові штрафи і, крім того, мусили виконувати свої повні річні норми держпоставок достроково (ст. 15, 16).

Отже, як писав у своїх спогадах М. Хрущов, “ми повернулися до продуктової реквізиції, тільки тепер вона називалася податком. А крім того, було ще й те, що називалося “перевиконанням норми”. Що це означало? Це означало, що секретар парткому йшов до колгоспу і визначав, скільки зерна колгоспники потребували для своїх власних потреб і скільки вони мусили передати державі. Часто навіть не місцевий партком визначав норму таких “заготівель”; держава сама встановлювала норму на всю округу. У результаті селяни нерідко мусили здати все, що зібрали — буквально все! Оскільки вони не отримували жодної компенсації за свою працю, природно, що вони втрачали інтерес до колгоспу й замість цього зосереджувалися на своїх приватних ділянках, щоб прогодувати свої родини”.

Система обов'язкових поставок м'яса, молока, масла, сиру, вовни тощо зазнала змін, так само як і система поставок зерна, згідно з постановами від 23 вересня та 19 грудня 1932 р. Норми поставок обчислювались з урахуванням загальної кількості продуктивної худоби, яку мав колгосп у даний момент.

Аграрні постанови 1932—1933 рр. означали, що, виконавши свої зобов'язання по здачі зерна державі, колгоспи, крім того, повинні були: 1) заплатити МТС за технічне обслуговування; 2) оплатити вартість насіння та інші державні позички; 3) створити насіннєві резерви в розмірі приблизно 10—15 % річних насіннєвих потреб, кормові запаси — відповідно до річних потреб колективізованої худоби. Лише тоді колгосп міг робити будь-який розподіл “прибутків” серед своїх членів. Що ж до самого селянина-колгоспника, то варто підкреслити, що колгоспне керівництво менше всього турбувалося його добробутом. Праця колгоспника оплачувалася через систему так званих “трудоднів”. Але цей спосіб оплати праці зовсім не означав платню за день. Навпаки, дефініція “трудодня” передбачала можливість кількаденної праці в полі, перед тим як селянин міг записати один “трудодень” на свій рахунок.

Ідея “трудодня” обговорювалася у наукових і партійних колах ще в 20-х роках. Але запровадження його Сталіним було, здається, першим випадком використання “трудодня” як засобу серйозної політики. На практиці це означало відрядний метод праці, який гарантував максимальне зусилля від кожного селянина, який не хотів опинитися з порожніми руками та з порожнім шлунком.

“Трудодень” офіційно було запроваджено урядовою постановою від 17 березня 1933 р. Конкретний набір типових робочих норм, який передбачав два “трудодні” на день для голів колгоспів, старших трактористів та ін. і половину “трудодня” на день найнижчій групі селян, установлено 28 лютого 1933 р. На практиці диференціація була навіть ще більшою. У деяких колгоспах, як зазначав у листопаді 1933 р. П. Постишев, витрати на адміністративний персонал та накладні витрати поглинали 30 % “трудоднів”.

Типовим “трудоднем” для рядових колгоспників, установленим у “Зразковому статуті”, надрукованому в лютому 1935 р., була оранка гектара землі або обмолот тонни зерна. На виконання такого завдання могло піти кілька календарних днів. У 1930—1931 рр. за один “трудодень” у деяких колгоспах видавали 300 г хліба, у деяких — 100 г або й зовсім нічого.

Щотижня бригадир підраховував, скільки тому чи іншому селянинові належало “трудоднів”, і в залежності від цього міг виплатити аванс готівкою або зерном. Але в принципі готівкою виплачували лише в кінці року й практично така форма оплати була найбільш розповсюдженою. Справді, за офіційними документами приблизно 80 % колгоспів затримували оплату “трудоднів” своїм членам від півтора до двох років. Але й там, де виплати здійснювалися більш регулярно, обдирувані до нитки колгоспи мало що могли дати селянам після виконання своїх численних зобов'язань перед державою.

В одному з українських колгоспів, на який посилалися як на типовий, селянам оплачувалось лише 150 “трудоднів” з розрахунку 800 г хліба та 56 копійок за один “трудодень”. За таку суму, зароблену роком важкої праці, навряд чи можна було купити одну пару черевиків. На душу населення виходило менше 200 г хліба на день

Щодо приватних ділянок і худоби, то на кожну ділянку накладався грошовий податок (122 крб), кожен власник корови мусив здати 73 л молока і 25 кг масла. Як зазначав один із сучасників, “коли після першого колективного урожаю вони могли одержати в обмін за рік важкої праці, можливо, пару спортивних черевиків замість таких необхідних їм чобіт або ж кілька низькоякісних бавовняних виробів, вони просто переставали працювати”.

Кінцевим результатом такої дискримінаційної політики держави у відношенні до селянства, яке позбавлялося будь-яких економічних стимулів до праці, стало різке скорочення посівних площ у наступному році; в Україні, незважаючи на постійне зростання тиску згори на колгоспи, посівна площа зменшилася в 1931 р. на 4,5 %.

По суті, партія в черговий раз дістала повчальний урок у старому й разом із тим простому питанні, суть якого полягає в тому, що надмірне оподаткування ліквідує джерела прибутку.

Що ж до самого оподаткування, тут варто додати, що восени 1930 р. на нещасне населення наклали ще один податок — “державну позичку”. Це був абсолютно недобровільний захід, як і раніше, розміри нових виплат встановлював центр. Так, сума в 111620 крб, сплати якої вимагалося спочатку від мешканців Криницької округи, “за розпорядженням Ради народних комісарів” у жовтні була підвищена до 1 73 тис. крб. Деякі села вносилися до штрафних списків як такі, що проявили “злочинне запізнення”. На місцеву владу чинився неймовірний тиск, щоб спонукати її до більш рішучих дій щодо населення. “Голови сільрад,— зазначалося в одному з нормативних документів,— особисто відповідають за збирання грошей з багатих селян протягом сорока восьми годин, інакше їх збиратимуть силою”.

Колгосп фактично не був єдиним “соціалістичним” суб'єктом у сфері сільського господарства. На порівняно невеликій за масштабами частині землі давно вже існували радгоспи, які, хоча й посідали незначне місце в аграрному секторі, більше відповідали марксистській доктрині комуністичної праці. Там робітник одержував платню якраз за принципом “сільських хлібних фабрик”. Згідно з цим “фабричним” принципом радгоспи спеціалізувалися в якомусь одному виді виробництва сільгосппродукції — вирощуванні зерна, великої рогатої худоби, свиней і т. п.

У 1921 р. радгоспи мали у своєму розпорядженні лише 3,3 млн га земельних угідь. Різні спроби підвищити їхню питому вагу провалилися, хоча з 1924 по 1933 р. кількість землі, якою вони володіли, збільшилася з 1,5 до 10,8 % загальної площі сільгоспугідь. Однак виробництво продукції залишилося на тому ж рівні. У 1932 р. в офіційних постановах згадувалось про “марнотратство та повну дезорганізацію виробничих процесів” у радгоспах. В офіційній літературі так описувався рядовий радгосп: “Стан Камишинського зернового радгоспу (на Нижній Волзі) можна вважати типовим для багатьох радгоспів. Жодне з помешкань не мало ні обладнаної системи водопостачання, ні лазень, у майстернях руки примерзали до металу, не було кранів чи навіть питної води. В головному приміщенні також не було лазні, ані комори для дров, ані місця для зберігання харчових продуктів, їдальня холодна, брудна, їжа завжди одна й та ж, незадовільної якості... Деякі родини все ще мешкають у землянках”.

По суті, кількість зерна, яке вироблялося радгоспами, складала лише третину того, що їм належало здавати за планом, а з іншими продуктами справи були ще гірші. На XVII з'їзді партії Сталін говорив про роль радгоспів без ілюзій; він, зокрема, звертав увагу на їхні невиправдано великі розміри, рису, яку вони зберігають по сьогоднішній день.

Радгоспи не вимагали такого активного втручання партії у відносини із селянами, як колгоспи. Люди з підозрілим минулим стікалися масово до них, і оскільки керівництву завжди бракувало робітників, воно було більш-менш толерантним. Одначе в 1933—1934 рр. уповноважені ОДПУ самі встановили присутність серед працівників радгоспів 10 0 тис. “ворогів”, від яких позбавилися на кінець березня 1935 р. В одному радгоспі з 577 працівників 49 виявилися колишніми білогвардійцями, 69 — “куркулями”, четверо — колишніми білими офіцерами, шестеро — синами отаманів і священиків. В іншому директор був сином довіреного конюха великого князя Михайла, зоотехнік — сином “куркуля”, агроном — виключеного з партії троцькіста з “куркульським минулим”, 12 бригадирів та інших працівників також виявились сумнівного походження.

Ідея, що трактор, замінивши коня, стане засобом модернізації сільського господарства, перетворення його на передовий і прибутковий сектор економіки, глибоко вкорінилася у партійному світогляді. В радянській історичній науці існують різні точки зору щодо причин колективізації. Найбільшого поширення набула думка про те, що “успішна індустріалізація країни підготувала шлях для успішного впровадження колгоспів”. Справді, тогочасне партійне керівництво вважало, що поява тракторів унаслідок індустріалізації гарантуватиме успіх колективізації, трактор розглядали як технічну основу для модернізації села.

Як уже зазначалося вище, Сталін усвідомлював, що трактори не будуть готові вчасно для першого етапу колективізації. І він висунув оптимістичну тезу, що колгоспи могли б спочатку “спиратися на знаряддя праці селянських господарств”, оскільки навіть “просте об'єднання селянських знарядь виробництва дало результати, про які наші практичні працівники ніколи не мріяли”. Нарком землеробства, керуючись вказівкою вождя, закликав у січні 1930 р. до “подвоєння продуктивності коня та плуга”.

Однак ці розрахунки грунтувалися на кількох помилкових уявленнях, одним із яких була думка, що кінь і плуг будуть наявні найближчим часом. Фактично ж коней у СРСР спіткала така сама доля, що й велику рогату худобу. З початку проведення колективізації кількість коней у країні зменшилася з 32 до 17 млн, або на 47 %.

Причини забою коней і великої рогатої худоби були різними. Коней рідко їли. Коли корм закінчувався, селяни часто жаліли їх і відпускали на волю, отже, “табуни голодних коней бігали дикі по всій Україні”. Інколи їх продавали. Це було легше робити, ніж з рогатою худобою, бо партійні органи спочатку все ще помилково вважали, що колгоспна система не потребуватиме коней. “Правда” з цього приводу нарікала, що в одній тільки Білорусії планувалося забити 150 тис. коней для використання чинбарним синдикатом і молочно-товарними і кооперативами їхніх шкур та м'яса, хоча 30 % забитих коней були ще придатними для праці.

Однак у найбільш згубному становищі опинилися вони в колгоспах. Коли селяни в березні 1930 р. залишали колгоспи, коней їм не повертали. А в самих колгоспах за ними погано доглядали. Відома історія про селянина, який показував американському кореспондентові “одного з найгірше утримуваних і годованих” коней, якого той будь-коли бачив, кажучи йому, що то був його власний кінь, за яким був “добрий догляд і якого добре годували”.

Один із місцевих урядовців, який супроводжував секретаря обкому комсомолу під час його відвідин колгоспів, засвідчував, що в кожному з них один-двоє коней конало щоночі. Більше того, взимку їх взагалі не було чим годувати (в деяких місцевостях винайшли один із тих типових швидких засобів вирішення проблеми, з якими часто можна зустрітися в Радянському Союзі — виявили, що в умовах нинішньої нестачі вівса та сіна, соснові галузки нібито мають безліч поживних якостей, і в деяких місцях їх збирали та робили силос; але вироблений таким способом силосований корм коні не могли їсти). Мертвих коней можна було побачити скрізь, а живого можна було купити за півтора карбованця.

Єдина сумнівна користь від падежу коней полягала в тому, що їх не потрібно було більше годувати. Те збільшення кількості ринкового зерна, що мало місце в 1928—1933 рр. (навіть ураховуючи два добрі врожаї 1930 і 1931 рр.), практично дорівнювало кількості кормів для худоби, якої вже більше не існувало.

Для забезпечення виробництва відповідної кількості тракторів власті й справді докладали великих зусиль. У 1931 р. на виробництво сільськогосподарського устаткування пішло 53,9 % всієї виплавленої у країні якісної катаної сталі. Але поки що тракторів просто не вистачало навіть щоб якось компенсувати втрату коней, не кажучи вже про те, щоб “відкривати нову добу”. Наприкінці 1930 р. 88,5 % колгоспів не мали власних тракторів, а МТС тим часом обслуговували лише 13,6 % усіх колгоспів.

Крім уже згаданих труднощів, з'явилися й нові, пов'язані з низькою кваліфікацією спеціалістів, які обслуговували трактори та іншу техніку. Не було належних стимулів для ефективного використання суспільної власності у цій та інших галузях — що залишається проблемою по сьогоднішній день, коли радянські тракторні парки доводиться майже повністю заміняти кожні п'ять років (в Англії маленька ферма використовує трактор щонайменше десять років, і навіть після цього він усе ще в тому стані, коли його можна вигідно продати). Немає нічого дивного в тому, що на початку 30-х років (частково через низьку кваліфікацію радянських інженерів) серійний трактор радянського виробництва мав “дуже короткий термін експлуатації”.

Один із американських спеціалістів, зазначивши, що строк експлуатації радянських тракторів утричі менший, аніж аналогічних американських, висловив припущення, що причиною цього було недоброякісне машинне масло. Очевидно, це лише одна з причин. Надзвичайно низький рівень технічного обслуговування тракторів та комбайнів призводив до того, що вони дуже швидко виходили з ладу. Інший зарубіжний спеціаліст бачив “покинутий комбайн фірми Джон Дір останнього зразка. Він був іржавий і зіпсований. Ще кілька дощів, і його, очевидно, неможливо буде відремонтувати”. Подібних свідчень можна навести скільки завгодно.

Тут ми повинні описати місце і роль системи МТС, яка поряд з колгоспами та радгоспами була третім великим елементом соціалізації села. Як випливає із самої назви, основним або початковим призначенням цих станцій було забезпечення тракторами селянських господарств, хоча досить швидко вони також стали знаряддям політичного контролю над селянством.

Машинно-тракторні станції були централізованими парками основної маси сільськогосподарського устаткування країни — хоча деякі колгоспи мали в своєму розпорядженні певну кількість тракторів, і МТС не встановили своєї тотальної монополії аж до 1934 р.

Окремі тракторні парки МТСівського типу існували ще в 1928 р. Таким був, наприклад, тракторний центр в Одеському окрузі. Урядовою постановою від 5 червня 1929 р. їх почали організовувати в масовому масштабі. Активно функціонувати вони почали з лютого 1930 р., в цей час було створено, наприклад, вісім “станцій” у Дніпропетровському окрузі. Загалом в період 1929—1932 рр. було організовано близько 2500 МТС. Вони були надто великими за розмірами, щоб бути ефективними. Так, МТС у Харківському окрузі, маючи 68 тракторів, обслуговувала 61 колгосп, причому деякі з них розташовані на відстані до 40 км. У вересні 1933 р. 7300 годин було витрачено лише на водіння тракторів до місця їхньої роботи.

Труднощі МТС можна проілюструвати двома досить типовими історіями, одну з яких розповів емігрант, другу — високий радянський урядовець з доброю репутацією. У першій йдеться про те, як у лютому 1933 р. заарештували весь адміністративний персонал МТС у с. Поливанці і судили за “саботаж”, за те, що трактори та інше сільськогосподарське устаткування були в занедбаному стані, тоді як воли та коні ледь животіли і не могли слугувати тягловою силою. Причини такого стану справ очевидні. Однак репресії мало що могли дати. Для того щоб утримувати машини в доброму стані, необхідні були запчастини, а їх катастрофічне не вистачало. Майстерні та кузні не мали змоги дістати пальне, залізо чи навіть дерево.

У другій історії відповідно оповідається про проблеми Красноверської МТС Одеської області. В 1933 р. вона мала виконати поточний ремонт 25 тракторів і 25 молотарок. Але в її розпорядженні було тільки три робітники, кузня та ковадло, позичене в сусідньому колгоспі. Крім того, МТС не мала жодної запчастини.

Однак МТС були не тільки технічними пунктами, а насамперед засобами соціально-політичного контролю. В них убачали “осередки пролетарської свідомості”, їх очолювали партійні працівники, працювали там робітники, тому МТС наділялися значними владними функціями щодо колгоспів, які вони обслуговували. В червні 1931 р. було проголошено навіть, що МТС повинні не лише організовувати працю в колгоспах, але й також контролювати виконання ними державних поставок сільгосппродукції. Більше того, це останнє завдання вважалося “найпершою, головною функцією” МТС.

Повноваження МТС на селі узаконювалися та ще більше розширювалися урядовою постановою від 11 січня 1933 р., згідно з якою формувалися “політвідділи” при МТС (а також у радгоспах, хоча в останніх вони мали менше значення). Заступниками начальників політвідділів призначалися співробітники ОДПУ, які наділялися спеціальними повноваженнями у здійсненні оперативно-агентурної роботи. Віднині політвідділи МТС стали вирішальним чинником влади на селі. Часто підміняючи місцеву офіційну владу, вони тим самим ускладнювали її функціонування, вносили безладдя в бюрократичну систему, яка й раніше відзначалася громіздкістю.

До кінця 1934 р. 240 тис. колгоспів, які замінили приблизно 20 млн індивідуальних господарств, що існували в 1929 р., мали у своєму розпорядженні 90 % посівних площ країни. “Зразковий статут” колгоспів (перероблений і доповнений), ухвалений у лютому 1935 р., відображав основні риси нової системи:

а) колгосп брав на себе “провадження свого колективного господарства, чітко дотримуючись планів, установлених органами робітничо-селянського уряду та своїх зобов'язань перед державою” (ст. 6);

б) першим пунктом програми своєї діяльності він брав на себе “виконання своїх зобов'язань перед державою щодо заготівель і повернення насіннєвих позичок та оплати боргу МТС натуральною оплатою...” (ст. 11 а); і як останнє за значенням завдання (після виконання таких зобов'язань, як поповнення насіннєвих та кормових запасів): “він розподіляє увесь залишок урожаю та продукти тваринництва між колгоспниками...” (ст. 11 д);

в) кожному селянинові дозволялося мати невелику ділянку землі для власного користування, обсягом від чверті до половини гектара, і лише в виняткових випадках — один гектар, а також невелику кількість домашньої худоби, виходячи з норми: одна корова, до двох голів рогатої худоби-молодняка, одна свиня з поросятами, до десяти овець або кіз, необмежена кількість домашньої птиці та кролів, до двадцяти вуликів бджіл (ст. 2, 5);

г) розподіл колгоспного прибутку серед колгоспників “здійснюється відповідно до кількості трудоднів, зароблених кожним колгоспником” (ст. 15);

д) “найвищим органом” колгоспу є загальні збори колгоспників, які обирають голову та правління у складі п'яти—дев'яти членів, котрі мають керувати його справами в перервах між загальними зборами (ст. 20, 21);

е) колгосп зобов'язується розслідувати усі випадки розкрадання колгоспної власності та “шкідницького ставлення”, тобто “зради спільної колгоспної справи та допомоги ворогам народу”, передавати винних у такому злочинному підриванні “основ колгоспної системи” до суду, “для визначення міри покарання згідно з законами робітничо-селянського уряду” (ст. 18).

Приведені вище статті розкривають справжню суть колгоспної системи, яка полягала в тому, що селянин продовжував працювати в рамках сільськогосподарського виробництва, але більше не мав навіть тимчасового контролю над виробленою продукцією. Цілком очевидно, що подібний підхід спричинився до зниження продуктивності праці, зменшення урожайності сільськогосподарських культур. Однак, на думку сталінської верхівки, всі ці втрати були цілком виправдані досягненням головної мети — встановлення повного контролю над селом. Тим більше, що будь-яку нестачу можна було, принаймні, певною мірою компенсувати, зменшивши частку, призначену селянинові.

Починаючи від цього моменту, ми засвідчуємо попередження Сталіна та його прибічників проти будь-якої “ідеалізації” колгоспів і колгоспників. Шеболдаєв прямо заявив, що колгоспники “мали замало доброї волі щодо врахування інтересів держави”. А Каганович проголосив, що не колективізація, а заготівлі були “наріжним каменем, на якому перевірялися наша сила та слабкість і сила та слабкість ворога”. Фактично ворога належало шукати тепер у колгоспах, і саме там, серед колишніх бідних селян і середняків, треба було боротися з “куркульським” саботажем.

Колективізація не розв'язала проблем селянства, навіть якщо не брати до уваги втрату ним землі. Колгоспи були по суті механізмом, створеним для видобування хліба та інших продуктів. У принципі все колгоспне виробництво бавовни, цукрового буряку та деяких інших продуктів, більша частина вовни, шкір, а головне, левова частка зерна присвоювались державою.

Один із сучасних радянських літературних критиків, віддаючи належне гаданим економічним перевагам колективізації та механізації, водночас зауважує, що вони “певним чином послабили у селян почуття глибоких зв'язків з землею; послабили відповідальність людини, яка є господарем на своїй власній землі, за свою щоденну працю на ній”.

Партійний активіст, якого направили в 1930 р. до великого українського степового села Архангелка (населення приблизно 2000), знайшов вісім чоловік, що займалися збиранням урожаю. Решта байдикували, а коли він висловив побоювання, що зерно загине, вони погодилися з ним. Він так коментує побачене: “Я не міг повірити, що втрата урожаю ніяк не обходила селян. Якісь незвичайно сильні почуття мали спонукати їх до того, щоб залишити стільки зерна в полі. Я переконаний, що ніхто не скеровував їхніх дій”.

Уповноваженому вдалося добитися певних поліпшень, однак він відчував, що так і не зміг перетягти когось із селян на свій бік.

Будь-які спроби використати зерно для задоволення потреб селян вважалися саботажем. В урядовій постанові від 7 серпня 1932 р. “Про охорону державної власності” (підготовленій самим Сталіним) проголошувалось, що всю колгоспну власність, як, наприклад, велику рогату худобу, всі види сільськогосподарської продукції слід уважати державною. Той, хто вчинить злочин проти цієї власності, вважатиметься “ворогом народу” і підлягатиме розстрілу або, за пом'якшуючих обставин, ув'язненню принаймні на десять років з повною конфіскацією майна. Пізніше, згідно з офіційними трактуваннями, до “ворожих елементів” почали відносити осіб, звинувачених у підробці колгоспних рахунків, звітів, саботуванні сільськогосподарських робіт, пошкодженні колгоспної техніки й устаткування і т. д.

Протягом 1932 р. 20 % усіх звинувачувальних вироків у СРСР ухвалювалось на базі цієї постанови, яку Сталін називав “основою революційної законності в сучасний момент”. Лише в Західному Сибіру протягом жовтня 1932 р. 2000 селянських господарств було звинувачено в саботажі.

Але звинувачували не лише селян. Постанова ЦК від 11 січня 1933 р. проголошувала: “Антирадянські елементи, які пробралися до колгоспів на посади бухгалтерів, адміністраторів, комірників, бригадирів і навіть стали членами правлінь колгоспів, намагаються організовувати диверсії, виводять з ладу машини, розтринькують колгоспне майно, підривають робочу дисципліну, крадуть насіння, саботують здачу хліба державі; інколи їм навіть удавалося розвалити колгоспи”.

Постанова вимагала виключення усіх “антирадянських елементів” з колгоспів і радгоспів. Це завдання покладалося на політвідділи МТС і радгоспів, зокрема заступників начальників, тобто представників ОДПУ. В 1933 р. у 24 республіках, краях і областях 30 % агрономів, 30 % комірників та представників інших сільськогосподарських професій було звинувачено в саботажі.

На ще вищому рівні “ворогів народу” вишукували серед працівників планових органів, науковців і навіть чиновництва. Кращі сільськогосподарські працівники були людьми високоосвіченими, мали багаторічний досвід, набутий ще до революції, і цілком природно, що серед них мало хто симпатизував більшовикам. Як ми зазначали, серед цієї групи учених старшого покоління найбільшим авторитетом користувався А.В. Чаянов. Більш зполітизована група, представники якої називали себе аграрними марксистами, мала своїм лідером Л.Н. Кріцмана. Протягом років два напрями займалися дещо різними дослідженнями без будь-якого антагонізму між собою.

“Культурна революція” природно скінчилася звільненням у 1929 р. з усіх посад і відлученням від наукової діяльності Чаянова та його послідовників. Групи Кріцмана, яка підходила до розв'язання селянської проблеми з позицій поступового розвитку, позбулися в 1932 р., коли в сільськогосподарських наукових установах на перших ролях опинилися погано освічені самозванці, що задовольняли партію своїми ортодоксально марксистськими поглядами, але були фактично неуками в сільськогосподарських питаннях.

Само собою зрозуміло, що “куркулі” та “підкуркульники” проникли в наркомат землеробства, Держплан, сільськогосподарські дослідницькі центри, Аграрний банк, лісову промисловість і т. д. У березні 1930 р. в Україні ДПУ заарештувало 21 такого діяча.

22 вересня 1930 р. 48 працівників наркомату торгівлі, включаючи заступника голови науково-технічної ради з питань сільського господарства та харчової промисловості, було засуджено за саботаж державних заготівель сільгосппродуктів. “Правда” надрукувала на двох сторінках їхні зізнання, їх звинувачували в “організації голоду та в служінні інтересам імперіалізму”. Імперіалізм у цьому випадку репрезентувала англійська фірма по виробництву холодильного устаткування, яка організувала змову, щоб зірвати випуск холодильних установок в Росії з метою одержання контракту. Через три дні після винесення вироку усіх обвинувачених розстріляли.

З вересня 1930 р. оголошено про арешт дев'ятьох провідних економістів та інших відомих діячів, об'явлених “контрреволюціонерами-змовниками”. Серед них — Громан, Чаянов, Макаров, Кондратьєв та ін. Усі вони безслідно зникли, хоча деяких знову публічно згадали, назвавши жертвами сфальсифікованого судового процесу (“справа меншовиків” 1931 р.), на якому Громан фігурував як головний обвинувачений. Вони “призналися” в саботажі та в діяльності, спрямованій на підготовку іноземної інтервенції (нам удалося зібрати велику кількість доказів того, як добувалися їхні “зізнання”). Економічний аспект звинувачень проти них був просто абсурдним. Стверджувалося, що обвинувачені (деякі з них грали важливу роль у підготовці п'ятирічного плану) намагалися значно занизити виробничі плани, ігноруючи економічні можливості країни, щоб тим самим сповільнити темпи економічного розвитку. По суті, офіційна радянська статистика доводила, що обвинувачені плановики виявили велику передбачливість у прогнозуванні реальних масштабів виконання плану. Майже в кожному випадку вони фактично виказували тенденцію злегка помилятися в оптимістичний бік. Наприклад, їх звинуватили в злочинній пропозиції запланувати виробництво сталі на 1932 р. в обсязі 5,8 млн т. План установив кількість у 10,3 млн. І хоча обвинувачені визнали на суді, що “можна й потрібно було планувати значно вищі кількості”, фактично вироблено було 5,9 млн т. Вони планували виробництво лише 7 млн т чавуну, в той час як план вимагав 17 млн т. Фактичне виробництво в 1932 р. складало 6,1 млн т”.

Колишній міністр харчової промисловості Кондратьєв брав участь у “процесі меншовиків” як “свідок”. Його самого тоді звинуватили як лідера гаданої “трудової селянської партії” (насправді неіснуючої). Партія ставила за мету саботування діяльності сільськогосподарських кооперативів і кредитних спілок, наркоматів сільського господарства та фінансів, сільськогосподарської преси, науково-дослідних інститутів з питань аграрної економіки, Сільськогосподарської академії ім. К. А. Тимирязєва. До її складу мали входити дев'ять підпільних груп у Москві, а також численні групи у згаданих установах і організаціях у містах та на селі. До складу цієї міфічної партії входило від 100 до 200 тис. чоловік.

За допомогою таких процесів партійній верхівці вдавалося ефективно заглушувати голоси політичних супротивників; крім того, подібні заходи давали зрозуміти, що незгода з нереальними планами, чи їх невиконання розцінюватимуться як кримінальний злочин. Тактика Сталіна в презентації своїх дій належним чином відповідала його меті. Він ніколи не говорив про наступ проти усього селянства, лише проти “куркуля”, класового ворога. Коли жорстокість урядового курсу, що неминуче супроводжувала його виконання, досягала сіл, він міг час від часу виступати з нападками проти кількох офіційних осіб і навіть покарати їх, всіляко рекламуючи подібні випадки. І добре налагоджений механізм всеохоплюючої пропаганди, за допомогою якого маніпулювали свідомістю не тільки членів партії, але й більшості міського населення, створював у прихильників сталінського курсу ілюзію, що ексцеси мали всього лише місцевий характер, а загальний провал пояснювався саботажем.

Водночас справжній стан справ у сільському господарстві дбайливо маскувався. Безглузді провіщання сподіваного підвищення рівня виробництва сільськогосподарської продукції довгий час підбадьорювали активістів і радували чужоземних легковірів. За рівнем споживання масла на душу населення мали невдовзі обійти Данію, оскільки кількість молочних корів, як очікувалося, збільшиться у два—два з половиною рази, а їхня продукція у три-чотири рази. Фактично ж виробництво масла у Східному Сибіру навіть за офіційними даними, здобутими із радянських джерел, скоротилося з 35 964 т у 1928 р. до 20 901 т у 1932 р. Передбачалося у 1929 р., що в результаті використання тракторів у 1932 р. урожай зернових збільшиться на 50 %, а кількість товарного зерна на 25 %.

Уже тоді багато хто розумів, що таких результатів досягти неможливо, хоча вину можна було перекласти на диверсантів, “куркулів” та нетямущих урядовців нижчого рівня. Але розміри нестачі на той час ще не бачилися з усією очевидністю. Одна з проблем оцінки таких речей полягала в тому, що монополізована радянська статистика поступово втрачала зв'язки з реальним життям.

Передусім увели новий спосіб оцінки урожайності — “біологічний”, підраховуючи урожай ще тоді, коли він був у полі, замість того, щоб рахувати його вже в коморі. В 1953 р. Хрущов зауважував, що завдяки такому способу оцінки урожаю він перевищував реальний на 40 %. Головна “перевага” “біологічного урожаю” полягала в тому, що його можна було декларувати заздалегідь, підраховуючи максимальний, “теоретичний”, прибуток з максимально використаної посівної площі, водночас нехтуючи можливими втратами урожаю, пов'язаними з вологістю зерна та іншими факторами. Виходячи з цього можна було підрахувати частку, призначену державі та її відомствам, залишивши мінімальну остачу, або залишок, якого не існувало, селянинові. Існував навіть спеціальний указ, що забороняв збирання даних про кількість зерна, що реально надійшло в державні та колгоспні сховища, оскільки це “викривляло”, начебто, картину фактичного стану урожаю.

Індекси цін перестали публікувати з квітня 1930 р. Немає жодної інформації про ціни в статистичному щорічнику того періоду — “Соціалістичне будівництво в СРСР. 1933—1935”. А в збірнику “Соціалістичне будівництво в СРСР. 1936” відсутній навіть сам термін “ціни”. Статистичні дані про народжуваність і смертність перестали публікувати ще раніше.

Що ж по суті було досягнуто? Нічого. Рівень розвитку сільського господарства не підвищився, селянство було незадоволене. Навпаки, виробництво сільськогосподарської продукції катастрофічне зменшилося, селян гнали мільйонами на смерть і заслання, а тих, що залишилися на місці, перетворили, на їх погляд, у кріпаків. Зате держава тепер контролювала сільськогосподарську продукцію, хоча і зменшену кількісно. І колгоспи переважали повсюдно.

Чи був Сталін кращим марксистом або ленінцем, аніж його суперники — питання, в якому існує безліч суперечливих оцінок — не є предметом нашого розгляду. Цілком можливо, що думка “правих” щодо поступової колективізації, коли селяни, спостерігаючи приклади успішного господарювання окремих колективних господарств, переконувались би в перевагах нових форм власності, була й справді химерою. В умовах існування вільної конкуренції між приватним і суспільним секторами в сільському господарстві приватний сектор завжди був би привабливішим для його традиційних спадкоємців. З наміру створити обмежену кількість колгоспів з метою привабити селянина-одноосібника їхніми перевагами нічого б не вийшло; де б вони не існували, навіть ураховуючи всі пільги, надані їм режимом, вони ніколи не змогли б добитися того, чого добивалися селяни-одноосібники в своїх господарствах. Навіть у майбутньому, незважаючи на переваги технічної модернізації, колгоспи ніколи не процвітали. У вересні 1953 і в лютому 1954 р. Хрущов у своїх офіційних звітах на пленумах ЦК зазначав, що механізоване сільське господарство виробляло на душу населення менше хліба, м'яса, молока та іншої сільгосппродукції, аніж селянин зі своїм дерев'яним плугом за часів царизму сорок років тому.

Так само це не було виключно економічним питанням. Увесь спосіб життя знищено та замінено іншим, який виявився значно гіршим. Цілком можливо, що з чисто партійних позицій Сталін міг мати рацію. Селянин не пішов би до колгоспу добровільно. Якщо останній був потрібний, селянина доводилося приневолити вступити до нього. Що ж до строків, то оскільки його ніколи не вдалося б переконати, можливо було ліпше позбутися цієї проблеми негайно.

Так чи інакше рішення Сталіна повністю відповідало марксистсько-ленінській тезі про те, що індивідуальне селянство було класом, який “пролетарський” режим, що прагнув спрямувати суспільство на “соціалістичний” шлях розвитку, повинен був розгромити та підкорити. Ця специфічна стратегічна позиція домінувала тепер у партії, і міркування, які ми розглянули вище, мали вирішальне значення, коли йшлося про визначення партійних поглядів. Але ж є й інші погляди, окрім партійних.

9
Трагедія народів Середньої Азії та Казахстану

Радянська Середня Азія, теперішні республіки Узбекистан, Туркменія, Таджикистан, Киргизія, а також Казахстан — це мусульманські землі, завойовані царськими військами у XVIII та XIX ст. і знову захоплені більшовиками, які повалили місцеві революційні та інші уряди у 20-х роках нашого століття. Кампанія колективізації у цьому регіоні здійснювалася в загальних рисах майже так само, як і в європейській частині Радянського Союзу. Але мали місце й деякі особливості.

В Узбекистані, наприклад, було проголошено курс на повну ліквідацію “куркулів” у районах вирощування бавовни і лише певного “обмеження” їх на землях, де вирощували велику рогату худобу. В 1930—1933 рр., за даними сучасного радянського дослідження, власті розкуркулили 40 тис. дехканських господарств — 5 % їх загальної кількості. Так само в Туркменистані (за офіційними даними) лише в 1930—1931 рр. депортовано 2211 куркульських родин; у Казахстані розкуркулено 40 тис. господарств і понад 15 тис. “самі себе розкуркулили”, тобто ці родини втекли; за приблизними підрахунками загальна кількість розкуркулених у всьому регіоні сягала 500 тис. чоловік. Опір був лютий.

Сучасний радянський дослідник зазначає, що в 1929—1931 рр. почалося активне відновлення націоналістичного повстанського руху — басмацтва. Одним із основних завдань цього руху була боротьба з колгоспами. Загони повстанців, що налічували до 500 чоловік, проникали до Таджикистану із Афганістану, поповнюючись по дорозі місцевими добровольцями. У Туркменистані “басмацький рух, майже повністю зліквідований у попередні роки, знову посилився: політичне становище в республіці надзвичайно загострилося”. До складу повстанських загонів “входили не лише контрреволюційні елементи, але й деяка частина трудящого населення”, а їхня політична програма характеризується як антирадянська та антиколгоспна.

В Узбекистані, як заявив секретар ЦК КП республіки А. Ікрамов, навіть у 1931—1932 рр. діяли загони чисельністю 300—350 чоловік; відомо про 164 спроби організувати масові повстання, в яких брали участь 13 тис. чоловік, у цей же час відбулося також 77 тис. “антиколгоспних інцидентів”. Один із збройних виступів у долині Сир-Дар'ї тривав три тижні. Уже згадуваний нами Бауман — “московський намісник” усього регіону (у газетах сповіщалося про замах на нього, під час якого була поранена його дружина), заявив на вересневому (1934 р.) пленумі ЦК КП Узбекистану, що в 1931 р. повстання відбулися також у туркменському степу, в киргизькому районі вирощування великої рогатої худоби, в Таджикистані.

Як і в інших місцях, опір тут також набув форм забою худоби. Той же Бауман, виступаючи на вересневому пленумі ЦК КП Узбекистану, повідомляв, що в самій лише Середній Азії (без Казахстану) кількість коней зменшилася на третину, великої рогатої худоби — наполовину, овець і кіз — на дві третини.

У Киргизії, крім “масового забою великої рогатої худоби”, активною формою опору колективізації було також “переселення за кордон...”. Частина населення, яка мешкала в прикордонних районах, “переселилася до Китаю, перегнавши з собою 30 тис. овець і 15 тис. голів великої рогатої худоби”.

Але всі ці поневіряння і знегоди бліднуть перед величезною людською трагедією казахів.

Згідно з переписом населення СРСР, проведеним у 1926 р., в країні проживало 3 963 300 казахів, перепис 1939 р. (дані якого були значною мірою сфальсифіковані) показав 3 100 900. З урахуванням природного приросту, за приблизною оцінкою спеціалістів, втрати населення республіки від голоду та загальних репресій становили понад 1,5 млн чоловік, тобто 35 % його загальної кількості (у 1930 р. населення Казахстану значно перевищувало 4 млн). Фактично ці втрати, як показують нові статистичні дані, були навіть ще більшими. Кількість казахських господарств зменшилася з 1 233 000 у 1929 р. до 565 тис. у 1936 р. Ці жахливі втрати супроводжувалися катастрофічним скороченням поголів'я худоби. Вірніше, воно стало однією з причин людських втрат. Кількість коней та великої рогатої худоби з 7442000 у 1921 р. скоротилася до 1 600 000 у 1933 р., а кількість овець зменшилася з 21 943 000 до 1 727 000.

Причини та обставини цієї величезної людської та економічної катастрофи, для якої неможливо знайти аналогів в історії будь-якої іншої колоніальної держави, як на нашу думку, заслуговують більшої уваги дослідників.

Казахстан, завойований Росією протягом XVIII—XIX ст., створив під час революції свій власний уряд на базі національної партії Алаш-Орда, але впав під ударами Червоної армії. Одначе в цьому районі було так мало можливостей для комуністичного руху, що багатьох ветеранів партії Алаш-Орда включили до складу нового уряду.

Найпівнічніша з територій середньоазіатських народів, приєднаних до Росії в останній період царського режиму, казахська територія межувала з районами Сибіру та Далекого Сходу, що також зазнали російської колонізації. У північних районах Казахстану, колонізованих численними російськими поселенцями (за період з 1896 по 1916 р. тут поселилося понад мільйон родин вихідців із Росії), розвинулося осідле сільське господарство; у південних степових, де проживали в основному казахи, переважало скотарство.

Характер казахської економіки поставив перед більшовиками ряд специфічних проблем. У 1926 р. менше чверті казахського населення було пов'язано з сільським господарством; 38,5 % займалися виключно скотарством; 33,2 % — скотарством та хліборобством. Менше 10 % казахів були повністю кочовиками, зате дві третини — “напівкочовиками”, мігруючи зі своїми стадами в літній період.

Тепер режим узявся перетворити народ кочової культури з багатовіковими традиціями в осідле (та колективізоване) сільськогосподарське суспільство протягом кількох років, усупереч глибоко укоріненим бажанням населення.

Ці питання були предметом дискусії кількома роками раніше. По суті всі експерти країни вважали, що казахи абсолютно непідготовлені до колективізації у будь-якому відношенні. Більшість спеціалістів, вказуючи на те, що казахська тваринницька економіка традиційно грунтувалася на клановій ієрархії, доходила висновку, що знищення цієї ієрархії могло б викликати економічно небезпечні для господарства республіки наслідки. Науковці, які спеціалізувалися на цьому терені, вказували, що хліборобство було б малопридатним для району, самою природою більше пристосованому для тваринництва.

І хоча радянська праця післясталінського періоду (Кучкін А. Радянізація казахського аулу. М., 1962), автор якої робив висновок, що казахи зовсім не були готові до колективізації, зазнала гострої критики в СРСР, більшість сучасних радянських дослідників принаймні визнають, що вони (казахи) не були готові до масової, прискореної або примусової колективізації.

Вирішальне значення мало питання осілості кочовиків. Протягом довгого часу воно було стрижнем партійної доктрини, спрямованої на “усунення економічного та культурного анахронізму національностей”. Або, конкретніше, “осілість — це ліквідація напівфеодала-бая. Осілість — це знищення племінних стосунків...”

“Програму” розселення кочовиків уряд включив до п'ятирічного плану. В Алма-Аті було створено спеціальний комітет у справах розселення.

З економічного погляду казахський терен виглядав як потенційний “хліборобський резерв для всього радянського Сибіру та Далекого Сходу. І метою припинення кочового способу життя був розвиток великого зернового виробництва в Південному Казахстані.

Одним із результатів листопадового (1929 р.) пленуму ЦК було рішення конфіскувати землі кочового населення Казахстану, щоб побудувати на них низку величезних зернових господарств. На 1932 р. вони мали вже виробляти 1,6 млн т зерна. З економічного погляду це було чисте безглуздя. Степовий край був непридатний для вирощування зернових культур. Навіть сьогодні валова вартість тваринницької продукції в чотири рази перевищує вартість валової продукції хліборобського сектора сільського господарства.

* * *

Навіть за часів непу казахське суспільство, яке все ще підлягало своїм старим провідникам і жило в рамках старого правопорядку, дратувало радянських керівників. Кампанія за “радянізацію” казахського аулу (село кочовиків) у 1925—1928 рр. зазнала невдачі, бо новостворені сільради одразу ж потрапили під контроль традиційних місцевих провідників. Кланова організація та відданість мусульманським традиціям стали могутньою перепоною партійним впливам. Троцький з цього приводу зауважував, що Голощокій (головний партійний керівник у Казахстані) “проповідує громадянський мир у російському селі та громадянську війну в аулі”. На XV з'їзді партії в 1927 р. Молотов, у свою чергу, стверджував, що провідники “феодального” клану або баї “масово позбавили державу хліба”.

У січні 1929 р. серед казахів налічувалося лише 16 551 комуніст, а в сільських районах Казахстану в 1931 р. було всього 17 000 комуністів — росіян і казахів, причому лише чверть із них “діяла” в районах, де переважало казахське населення.

Згідно з постановою уряду від 27 серпня 1928 р., ухваленою з “ініціативи” ЦК партії, піддягала конфіскації земельна власність “тих найбільших скотарів серед корінного населення, чиї впливи перешкоджають радянізації аулу”. Йшлося також про депортацію байських та “напівфеодальних” родин, щоправда на цій стадії лише 696, і конфіскацію півмільйона голів їхньої рогатої худоби. Але навіть це справило незначний вплив на казахське суспільство. Коли дійшло до повного розкуркулення у 1930 р., 55—60 тис. господарств затаврували як “байські”; 40 тис. було розкуркулено, а решта покинула рідні місця, залишивши напризволяще все своє майно.

* * *

Пленум ЦК комуністичної партії Казахстану, який відбувся 11—16 грудня 1929 р., підтвердив свою рішимість виконати рішення листопадового пленуму ЦК щодо генеральної лінії партії на колективізацію сільського господарства. Пленум підкреслив, що “розселення” кочовиків є необхідною передумовою його здійснення (хоча офіційна постанова про постійне розселення усіх кочовиків РРФСР була ухвалена лише 6 вересня 1930 р.). ЦК КП Казахстану вирішив негайно розпочати розробку програми розселення кочовиків, і в січні 1930 р. ЦВК Казахстану постановив, що з 566 000 кочових та напівкочових господарств 544 000 підлягають розселенню до кінця першої п'ятирічки.

У питанні розселення кочовиків, так само як і в проведенні колективізації, партія навіть не намагалася робити вигляд, що їй потрібна добровільна згода населення, або що вона шукатиме якогось компромісу з ним. Казахстанські комуністичні лідери дотримувалися думки, що примусова колективізація була помилковою. Що ж до примусового розселення, то вони вважали його необхідним і цілком виправданим кроком. А проте й саму колективізацію вони проводили досить ревно, абсолютно не дотримуючись хоч якоїсь подоби добровільного принципу. Згідно з постановою уряду від 5 січня 1930 р. тваринницькі райони Казахстану включалися до категорії земель, що підлягали повній колективізації до кінця 1933 р. Щодо усуспільнення самої худоби, то в цьому питанні чіткого курсу так і не було вироблено. У деяких колгоспах її відбирали, а потім повертали.

Автори дослідження “Колективізація сільського господарства Казахстану” (Алма-Ата, 1967. Т. 2. С. 287) зауважували з цього приводу, що в умовах, коли казах радше заб'є худобу, аніж її віддасть, набула поширення згубна практика, коли влада спочатку видавала розпорядження про конфіскацію, а потім вибачалася й скасовувала свій наказ.

На 10 березня 1930 р. було колективізовано 56,6 % господарств республіки, однак у районах кочового скотарства цей показник становив 20 %, а то й менше. У багатьох районах, незважаючи на згадувану вже статтю Сталіна “Запаморочення від успіхів”, опубліковану 2 березня 1930 р., вжили заходів до послаблення тиску на селян лише в кінці квітня або на початку травня.

Більшість радянських джерел засвідчує, що колгоспи, організовані навесні 1930 р. перебували в хаотичному стані. Мало було будинків, комор, сільськогосподарського устаткування; особливо гостро відчувалася нестача орної землі. Багато селищ, заснованих у пустелях і напівпустелях, не мали ніяких джерел постачання води, і їхні мешканці були позбавлені можливості утримувати навіть худобу. Більше того, селища не забезпечували кормами, а “гнати стада на пасовиська було заборонено”. Деякі колгоспи зовсім не мали ні насіння, ні худоби, ні будь-якого іншого майна. П'ятирічним планом передбачалося лише будівництво 1915 житлових приміщень та 70 комор, але навіть з цієї запланованої кількості фактично збудували лише 15 % житлових приміщень і 32 % комор! Офіційні джерела повідомляли, що 320 тис. колишніх кочовиків-скотарів, розселених у 1930—1932 рр., забезпечили 24106 будинками і 108 лазнями.

Новостворювані колгоспи об'єднували в середньому 10—20 аулів (у кожному з них мешкало 10—15 родин), розміщених на відстані кількох кілометрів. Таким чином, територія одного такого колективного господарства нерідко перевищувала 200 кв. км. З перших же кроків своєї діяльності вони зіткнулися з безліччю проблем. У деяких районах на 12 колгоспів припадав один бухгалтер, на 50 колгоспів — один технічний спеціаліст. У червні 1930 р. в республіці налічувалося усього 416 агрономів та інших сільськогосподарських спеціалістів, лише четверо з них — казахи. Більшість колгоспів не мали, по суті ніяких перспективних планів і функціонували лише щоб вижити, в найліпшому випадку.

Казахський дослідник А.Б. Турсунбаєв у своїй книзі “Перемога колгоспного ладу в Казахстані” (Алма-Ата, 1957. С. 144—148) наводить докази поширення в республіці опору заходам властей. Партійні активісти наштовхнулися на збройний опір, і багатьох із них було вбито (в усякому разі з 1200 “двадцятип'ятитисячників”, відряджених до республіки навесні 1930 р., менше 400 перебувало в тваринницьких районах). Мобільні загони казахських повстанців нападали на колгоспи і забирали або вбивали худобу. Аульні об'єднання розробляли координовані плани боротьби проти влади. По всіх аулах розсилалися посланці, які закликали казахів не вступати до колгоспів. Загони повстанців-басмачів зростали кількісно, вступаючи в справжні бої з військами ОДПУ. Чимало казахів тікали до інших республік або до Китаю. З 33 тис. родин, що переселилися до Туркменії, багато приєдналося до бунтівних загонів басмачів.

В організації всенародного опору прискореній колективізації власті звинувачували передусім націоналістичну казахську партію Алаш-Орда. Ще на початку 1930 р. було оголошено про “змову”, в якій брали участь значні націоналістичні діячі. Повідомлялося також про начебто виявлені “осередки опору”, створені учасниками змови в усіх аулах, що чинили сильний опір.

Офіційну точку зору, якої усе ще дотримуються стосовно історії національного опору, добре ілюструє стаття, вміщена в газеті “Красная звезда” за 10 квітня 1984 р., яка щиро хвалить ранні роки кар'єри покійного Костянтина Черненка, проведені ним у збройній боротьбі проти сил національного опору в складі прикордонних військ ОДПУ “Східного прикордонного округу” Казахстану та Киргизії в 1930—1933 рр. (можливо, автор статті хотів провести паралель з аналогічною боротьбою проти мусульманських партизанів у Афганістані). За офіційними повідомленнями, басмацький рух було придушено у 1933 р., хоча невеликі загони продовжували діяти до 1936 р.

Як і в інших місцях, опір включав забій худоби. У багатьох районах до 5 % худоби було знищено уже в перші тижні колективізації. В одному з радянських джерел йдеться про втрату 2,3 млн поголів'я великої рогатої худоби та 10 млн овець у 1930 р.; за іншими даними, в 1929—1930 рр. через нестачу кормів поздихало 35 % худоби.

Більшу частину вцілілої колективізованої худоби передали великим радгоспам, але через брак пристосованих приміщень, як свідчить одне з джерел, лише в радгоспі “Гігант” з 117 тис. пережило зиму всього 13 тис.

Якщо людські втрати не дуже хвилювали московських керівників, то економічну катастрофу вони сприйняли досить хворобливо, влаштувавши масову чистку місцевого керівництва. На середину 1930 р. лише в двох округах розпущено п'ять районних партійних комітетів, заарештовано сто урядовців. Наприкінці 1932 р. проведено чистку республіканського керівництва.

Напочатку кочовиків часто примушували вступати до колгоспів артільного типу, але на XVI з'їзді партії, що відбувся у червні—липні 1930 р., запізніло вирішили, що ліберальніші ТСОЗи (товариства спільного обробітку землі) — більш ефективна форма об'єднань для напівкочових районів. До 1 квітня 1930 р. було колективізовано 52,1 % сільського населення. На 1 серпня цей показник зменшився до 29,1 %, потім знову підвищився і на 1 вересня 1931 р. становив 60,8 %.

У червні 1930 р. місцеве керівництво вирішило повернути сільськогосподарський реманент і худобу приватним господарствам у кочових та напівкочових районах; але в листопаді 1930 р. воно знову колективізувало сільськогосподарські знаряддя, а в червні 1931 р. також і худобу, в результаті чого піднялася нова хвиля забою великої рогатої худоби та овець.

Узимку 1931 р. в партійних колах визнали, що грандіозні зернові проекти 1928 р. провалилися. Засівалася лише чверть запланованих земельних площ, але продуктивність праці, а значить і її результати, були дуже низькими. В офіційних документах того часу йшлося про нестачу худоби, насіння, знарядь, будівельних матеріалів. Людей переселяли з однієї місцевості до іншої в надії (звичайно, марній), що, можливо, в іншому місці вдасться досягти кращих результатів. До лютого 1932 р. близько 87 % усіх колгоспів у Казахстані та 51,5 % усіх приватних господарств (більшість із них — кочові скотарі) залишилися без худоби. В 1926 р. майже 80 % казахського населення заробляло собі на прожиток розведенням худоби. Улітку 1930 р. цей показник складав лише 27,4 %. Але сільське господарство не давало людям ніякого вибору, оскільки площі орних земель збільшилися лише на 17 %. Наведені дані дозволяють певною мірою осягнути розміри та глибину цієї створеної людьми катастрофи.

Звичайно, казахи забирали свою худобу з колгоспів у тих рамках, в яких це дозволяли їм у першому півріччі 1930 р., а коли в 1931 р. розпочалася нова кампанія колективізації, власники ховали її у віддалених ярах та лісах. Узимку вони мусили забити її, заморозити та сховати м'ясо, маючи вдосталь їжі аж до настання відлиги. Але навесні 1932 р. вже скрізь лютував голод. Лише трохи полегшало з дальшим (щоправда обмеженим) відновленням поголів'я приватної худоби наприкінці 1932 р.— 123600 голів великої рогатої худоби та 211400 овець і кіз — мале число в порівнянні з величезними стадами та отарами, які існували до 1930 р.

Жителі аулів, які раніше постійно споживали м'ясо та молоко, тепер не мали нічого. Багато хто здався, вступивши до колгоспів та радгоспів. Але й там становище було катастрофічним. В одному радгоспі, за словами очевидця, “єдине м'ясо, яке вони мали протягом шести місяців, було верблюже вим'я”.

Дехто шукав порятунку в переселенні до інших районів. Але так чи інакше кількість жертв досягла катастрофічних розмірів. Як зазначив радянський історик часів хрущовської відлиги, сталося “величезне руйнування продуктивних сил, яке супроводжувалося численними людськими жертвами”.

Причиною катастрофи були економічні та політичні прорахунки у вузькому значенні цього слова, але, якщо розглядати це явище більш глибоко, можна дійти висновку, що його причини крилися в нерозумінні природи людських культур у найширшому значенні цього слова. Схематизм і поверховий характер теоретичного мислення та практичного підходу вищих партійних кіл, виявлені в Казахстані, надзвичайні та винятково показові (не дивно, що саме в ці роки, як засвідчують офіційні джерела, в Південному Казахстані іслам посилився більше, ніж будь-коли).

Голод у Казахстані мав штучний характер, як і голод 1921 р., оскільки був наслідком ідеологічно вмотивованої політики, необачно застосованої. Як і на Україні, він не створювався навмисне, просто заради голоду. Більше того, наприкінці 1932 р. московське керівництво виділило два мільйони пудів зерна для голодуючого населення Казахстану, щоправда, менше півпуда на особу, але більше, ніж дістала Україна.

Разом з тим багато хто з дослідників уважав, що ефективність незапланованого казахського голоду у придушенні місцевого опору була корисним зразком для Сталіна, коли голод прийшов в Україну. Місцеві партійно-урядові органи в офіційному звіті ЦК від 10 листопада 1934 р. охарактеризували ситуацію в республіці як “голод, що набув великих масштабів у районах вирощування великої рогатої худоби в 1932 р. і був ліквідований на початку 1933 р.”; далі у звіті повідомлялося, що припинилися також переселення за кордон і “бродяжництво казахських скотарів”.

Щодо бродяжництва, то лише 30 % із тих півмільйона чоловік, яких було “розселено” в 1930—1932 рр., вважалися повністю розселеними, тобто одержали землю, будівлі та знаряддя. І дійсно, майже 25 % розселених у 1930—1932 рр. наприкінці 1932 р. знову вдалися до міграції, хоча й залишилися без худоби та майна. Причинами цих переселень були відчай і цілковите порушення нормального способу життя, руйнування суспільства та його господарства. Нові, позбавлені власності, кочовики наприкінці 1933 р. все ще становили 22 % казахського населення. За приблизними підрахунками в 1930—1931 рр. 15—20 % казахського населення покинуло республіку. З них 300 тис. переселилися до Узбекистану, решта — до інших республік радянської Середньої Азії та Китаю. Навіть офіційні джерела називають еміграцію “масовою”. Тих, хто переселився до інших регіонів радянської частини азіатського континенту, спіткала така сама доля, що й тих, хто залишився вдома, багато з них повернулися назад до рідних осель у відчаї.

На XVII з'їзді партії, що відбувся у лютому 1934 р., вину за допущені похибки у проведенні колективізації в Казахстані по суті було перекладено на місцеве керівництво, яке “невдало” здійснювало розселення кочовиків. Але так чи інакше, до 1936 р. в Казахстані було “розселено” 400 тис. родин. За цей же час для них було збудовано всього 38 тис. нових житлових приміщень.

Ця “перемога” супроводжувалася відмовою від певних поступок, пов'язаних з функціонуванням ТОЗів як місцевої форми колективізації. У 1935 р. їх перетворили на звичайні колгоспи. До 1938 р. колективізацію в її ортодоксальній формі було завершено.

У Киргизії, як і в інших регіонах Союзу, голод був закономірним результатом “розселень” кочовиків. З 82 тис. кочових господарств (майже 50 % загальної кількості) тут було розселено 44 тис. Зусиллями місцевих та центральних властей для них спорудили 7895 житлових будинків та три лазні. Така ж доля спіткала татарську і башкирську меншини у Західному Сибіру.

Один із місцевих партійних керівників у Челябінську під час розмови з зарубіжним комуністом заявив, що “голод був дуже корисний для нас на Уралі, в Західному Сибіру та в Заволжі. В цих районах утрат від голоду зазнали переважно чужі народи. Їхнє місце зайняли російські біженці з центральних губерній. Звичайно, ми не націоналісти, але ми не можемо оминути цього корисного для нас факту” (що Сталін дотримувався такого ж погляду, знаходимо підтвердження у практичних заходах, здійснюваних місцевими властями цих регіонів. З особливою жорстокістю здійснювалася ця політика щодо українців у 1933 р.). Смертність серед азіатських мусульманських народів, зокрема башкирів, челябінський партійний діяч пояснював переважно їхньою неспроможністю перейти від кочового до осілого способу життя, як передбачалося п'ятирічним планом.

Хрущов у своїх спогадах писав, що під час поїздки до Самари в 1930 р. він відвідав один із чуваських колгоспів і бачив там колгоспників, які вмирали від голоду. Далі на схід принаймні 50 тис. бурятів і халків переселилися до Китаю та Монголії. У Калмикії, де життєвий уклад населення мало чим відрізнявся від казахського, близько 20 тис. чоловік, тобто майже 10 % населення, померли від голоду. Водночас кількість кочовиків-калмиків збільшилася з 1926 по 1939 рік (навіть за сумнівними даними “перепису” 1939 р.) лише на 1 %. Один із керівників калмицьких комуністів Араш Чапчаєв, виступаючи на місцевому з'їзді Рад, у квітні 1933 р, з гіркотою констатував, що колись заможні села перетворилися на пустки, а їхні жителі повмирали. Він закликав розпустити колгоспи. Такого роду заява не могла залишитися непоміченою, і сміливий комуніст невдовзі безслідно зник. Відомо, що на початку 30-х років велика кількість калмицьких “куркулів” перебувала у концтаборі на Північному Уралі, але до середини літа 1933 р. більшість із них померла. Депортованих колишніх кочовиків, звиклих до степової волі, посилали працювати на шахти, рудники або лісорозробки. Нові, позбавлені м'яса, харчові раціони не пішли їм на користь, і вони мали навіть більше труднощів, ніж російські селяни, в оволодінні бурильним та іншим устаткуванням.

У Монголії, яка формально не входила до складу Радянського Союзу і називалася “народною”, а не соціалістичною республікою, хоча фактично перебувала під московським контролем, також провели колективізацію. На початок 1932 р. монголи втратили 8 млн голів худоби — третину всіх своїх отар. У травні 1932 р. вони одержали інструкції змінити курс і відмовитися від колективізації.

Розглядаючи долю населення радянських азіатських земель, маємо хоча б побіжно згадати тут дивовижну історію забайкальських та приамурських козаків, які віддавна селилися уздовж кордону, що проходить по річках Амуру та Уссурі, так само, як колись у районах Кубані та Дону. В 1932 р. партійний працівник побачив там нещодавно залишені села, причому складалося враження, що їхні мешканці робили це з явним поспіхом, залишивши навіть частину худоби та дещо з домашніх речей. Як виявилося, усе населення масово перейшло замерзлі ріки, забравши з собою більшу частину свого майна, щоб уникнути розкуркулення та неминучого голоду. За кордоном жили козаки, що повтікали раніше, і їхні умови життя виглядали значно привабливіше; отже, ті, про яких оповідав партійний діяч, залишили рідні місця, щоб приєднатися до них.

Доля населення радянських азіатських теренів у результаті розкуркулення та колективізації багато в чому була схожою з долею народів Європейської частини СРСР. Але географічні та культурні розбіжності зумовили й певні особливості, що відбилися на їхньому становищі. Передусім застосування партійної доктрини до казахів і меншою мірою до інших кочових народів в економічному плані було рівнозначним силовому нав'язуванню невипробуваних форм існуючому соціальному правопорядку, що призвело до катастрофічних наслідків. Стосовно ж людського фактора, це означало смерть і страждання пропорційно навіть більші від тих, що сталися в Україні.

10
Церкви та народ

Одним із значних осередків сільського життя були, звичайно, церкви. Більше того, вони репрезентували альтернативний погляд на життя, аніж той, що його пропонував більшовицький режим.

Атеїзм вважався однією з основних засад комуністичної ідеології, і партія бачила в релігії свого лютого ворога. Фактично це відомо майже кожному, і представники радянської влади не пропускали будь-якої нагоди, щоб заявити про свою позицію у цьому питанні. Ми процитуємо лише одне висловлення, яке найбільш переконливо та авторитетно (враховуючи ім'я автора і той факт, що висловлювання це й досі регулярно з'являється у його друкованих творах) відбиває офіційну точку зору. Ленін у відомому листі до Максима Горького від 13—14 листопада 1913 р. виклав партійні позиції щодо релігії цілком категорично: “Всяка релігійна ідея, всяка ідея про всякого боженьку, всяке кокетування навіть з боженькою є найневимовніша мерзота... найбільш небезпечна мерзота, найбільш огидна “зараза”. Мільйон гріхів, пакостей, насильств і зараз фізичних... далеко менш небезпечні, ніж тонка, духовна, прибрана в найбільш пишні “ідейні” костюми ідея боженьки...

Всякий, навіть найбільш витончений, найбільш благонамірений захист або виправдання ідеї бога є виправдання реакції”.

Існували різні методи боротьби з небажаними віруваннями, що грунтувалися на цій ленінській тезі. Одним із тактичних прийомів, широко вживаних протягом усього періоду існування радянського режиму, було твердження, що релігія відімре зі зникненням класового характеру суспільства, яке породило її, і що переконання (радше ніж сила) у теоретичному плані є найкращим засобом, який слід поєднувати на практиці з державними заходами. Різниця в підході до віруючих у різні періоди антирелігійної кампанії, яку провадила партія, полягала лише в розмірах і характері тиску на них, який, на думку властей, найбільше відповідав даному моменту.

З іншого боку, існувало також бажання створити якнайкраще враження не тільки у себе в країні, але й передусім за рубежем, оскільки це могло б сприяти підтримці режиму або хоча б нейтралізувати неприязнь принаймні частини можливих зарубіжних прихильників більшовизму, які плекали “релігійні упередження”. На практиці це означало, як і в інших галузях, звичайні посередні методи розв'язання проблеми і (в залежності від вимоги курсу в той чи інший момент) маскування під толерантність, поряд з контролем і приниженням церков, аніж відкрите переслідування.

Існують різні погляди щодо сили та характеру релігійних вірувань серед селянства. Дехто вважає, що селяни більше дотримувалися стародавніх, напівпоганських забобонів. Але те ж саме можна стверджувати і стосовно західноєвропейського села; і хоча формально нехристиянські ці погляди практично не вважалися несумісними зі справжньою християнською вірою — таким уже є еклектичний розум людини.

Інші вбачали в позиції селян усього-навсього вірність церковним ритуалам, яка поєднувалась водночас із більш-менш антиклерикальним ставленням до офіційного священицького сану. Але навіть і в цьому випадку вони сильно обурювалися, коли уряд робив спроби закривати церкви, які вони вважали центрами свого ритуального життя. Однак у міру того як священики ставали переслідуваною меншістю і деякі з них, слабкіші духом, підкорялися властям або зовсім відходили від релігії, основна маса селянства майже повсюдно, як повідомлялося, об'єднувалася на захист більшості священиків, які намагалися оборонити свій спосіб життя та віру.

Більше того, навіть якби марксистський погляд на релігію був правильний, в умовах неймовірно важкого, безпросвітного життя селянина, особливо починаючи з 1929 р., вона залишалася для нього єдиною справжньою втіхою. Один із радянських дослідників приводить висловлення опозиційне настроєного селянина, який заявив, що, як на його думку, “зарано ще скасовувати релігію... якби стан справ був інакший, якби можна було сподіватися хоч на якусь підтримку, коли щось трапляється з людиною, тоді можна було б почувати себе краще, і в релігії не було б потреби”.

У цьому розділі ми не розглядатимемо повністю питання релігії в усій його неосяжності та складності, а тільки в зв'язку з розкуркуленням та колективізацією, з одного боку, та антиукраїнською кампанією, з іншого.

Перед революцією кількість прихожан православної церкви становила близькою 100 млн. У її віданні було 67 єпархій, 54 457 церков, у яких несли службу 57 105 священиків і дияконів. У Росії функціонувало також 1498 монастирів, де мешкало 94629 монахів та послушників.

Перша радянська конституція, прийнята 10 липня 1918 р., гарантувала всім громадянам право на релігійну та антирелігійну пропаганду. “Право” на пропаганду було, таким чином, на цій стадії теоретично рівним для обох сторін, хоча, безперечно, сторона, яка могла використовувати пресу, спиралася на підтримку держави, мала інші незліченні переваги, займала ліпше становище, аніж її опоненти.

На церкви постійно накладалися всілякі правові обмеження. Їхню власність націоналізували без будь-якої компенсації, причому представникам місцевої влади надавалося право використовувати “будинки та речі, потрібні для богослужіння”, хоча й інші групи могли також користуватися ними зі світськими цілями. Церкви підлягали тим самим правилам, що й інші громадські об'єднання, і їм заборонялося “робити обов'язкові збори [пожертвувань] чи провадити оподаткування”, “примушувати своїх членів щось робити супроти їхнього бажання або карати їх” — фрази, відкриті широким інтерпретаціям. Згідно з статтею 65 Конституції 1918 р. священики та інші служителі релігійного культу оголошувались “слугами буржуазії” та позбавлялися громадянських прав. Це означало, що вони не мали права на одержання продуктових карток, а їхнім дітям дозволялося відвідувати лише початкові школи і т. д.

Урядовою постановою від 28 січня 1918 р. заборонялося викладання релігії в школах, хоча дозволялося “вивчати чи навчати релігійних дисциплін приватно”. Останнє пізніше обмежили постановою від 13 червня 1921 р., згідно з якою заборонялося викладання релігії будь-де групам осіб віком до 18 років.

Уряд конфіскував церковні землі, так само як і поміщицькі. Селянство підтримало цей захід у тій його частині, що стосувалася великих земельних наділів, які належали “центральній церкві” та її магнатам. Однак значною частиною “церковної землі” фактично володіли окремі парафії, чиї парохи орали її самі, піднаймали робітників або здавали в оренду селянам.

Майже всі монастирі власті позакривали, а їхнє майно конфіскували. За свідченням очевидців, селяни, зокрема, не виявляли бажання виганяти монашок (а їх було утричі більше, ніж монахів).

У своїй боротьбі проти церкви уряд, звичайно, не обмежувався правовими та конституційними заходами. До 1923 р. було розстріляно 28 єпископів і понад тисячу священників, багато церков закрито або зруйновано.

У лютому 1922 р. уряд ухвалив рішення про обов'язкову передачу всіх релігійних атрибутів із золота, срібла та коштовних каменів у фонд допомоги жертвам голоду. Сталін пізніше високо оцінив проявлену Леніним кмітливість: конфіскувати церковні коштовності начебто для врятування мас, що вмирали з голоду,— захід, який інакше важко було б здійснити, а тим більше виправдати. І все ж опір з боку селян був досить відчутним. Газета “Правда” повідомляла 20 квітня 1922 р. про 1400 сутичок, що відбулися біля церков. У квітні—травні 1922 р. власті притягли до суду 54 православних священиків та мирян, звинувативши їх як організаторів цих “контрреволюційних” виступів. П'ятеро з них були страчені, інші засуджені до різних строків ув'язнення. Через три місяці на тій же підставі були засуджені до розстрілу митрополит Петроградський та троє інших священнослужителів.

Після серії погромних судових процесів власті заарештували патріарха Тихона і організували нову “живу церкву”, яка перебрала контроль до своїх рук. 84-х єпископів і понад тисячу священиків виключили з їхніх єпархій та парафій. Але “жива церква” майже не дістала підтримки, і наступного року партійна верхівка, звинувативши патріарха “у зв'язках з іноземними державами, у контрреволюційній діяльності” і т. д. врешті звільнила його, досягнувши з ним угоди.

Запровадження непу супроводжувалося деяким послабленням атак на релігію. Тут, як і в інших сферах, період аж до 1928 р. був порівняно мирним. Перепис 1926 р. показав, що в містах і селах залишалося ще понад 60 тис. священиків та інших представників релігійного культу різних віросповідань, які мали повну можливість цілковито віддаватися своєму покликанню. Майже у кожному селі був бодай один священик. Наприкінці 1929 р. тільки в РРФСР діяло ще майже 65 тис. церков усіх віросповідань.

З іншого боку, непівський період став нагодою для запровадження мирніших засобів тиску. В 1925 р. засновано Лігу безбожників “для надання допомоги партії шляхом об'єднання всієї антирелігійної пропаганди під загальним партійним керівництвом. Ліга видавала різні журнали атеїстичного спрямування, заснувала антирелігійні музеї, організувала 68 антирелігійних семінарів і т. п. Водночас іншим організаціям, зокрема профспілкам та Червоній армії, пропонувалося проводити активну антирелігійну пропаганду серед своїх членів.

Після смерті патріарха Тихона у квітні 1925 р. тимчасового провідника церкви митрополита Петра заарештували та вислали до Сибіру. Його наступника митрополита Сергія також заарештували, потім звільнили, але пізніше знову ув'язнили. З нових ієрархів, висвячених у сан на заміну репресованих, десять невдовзі заарештували. Але цей упертий опір справив таке враження на уряд, що змусив його замислитися над потребою компромісу, і в 1927 р. Сергій домовився з властями про ще один “спосіб існування” для церкви, після чого його звільнили.

З початком нової боротьби проти селянства партійно-радянське керівництво вирішило, що настав час відновити атаку проти церкви, особливо на селі.

Антирелігійна кампанія активізувалася влітку 1928 р. Протягом наступного року монастирі було закрито, а монахів заслано.

Згідно з законом, прийнятим 8 квітня 1929 р. релігійним організаціям заборонялося “створювати фонди взаємної допомоги, надавати матеріальну підтримку своїм членам, організувати спеціальні молитовні чи інші збори для дітей, молоді та жіноцтва, групи вивчення Біблії, літературні, ремісницькі, робітничі, релігійні та інші подібні гуртки чи філії, організовувати екскурсії, дитячі майданчики, відкривати бібліотеки, читальні , санаторії чи групи медичної допомоги”. По суті, згідно з офіційним коментарем, церковна діяльність зводилася виключно до відправлення богослужінь.

22 травня 1929 р. були внесені зміни до статті 19 конституції: замість “свободи релігійної та антирелігійної пропаганди” проголошувалася “свобода релігійного поклоніння та антирелігійної пропаганди”; водночас наркомат освіти вніс нові зміни до шкільних програм: якщо раніше викладання в школі велося на основі нерелігійності, то відтепер воно мало бути виключно антирелігійним.

Разом з тим релігія процвітала. Звіти ОДПУ 1929 р. засвідчують посилення релігійних почуттів навіть серед промислових робітників. “Навіть робітники, які не приймали священиків минулого року, прийняли їх цього року”,— зазначалося в одному з них.

Улітку 1929 р. ЦК провів спеціальну конференцію, присвячену питанням боротьби з релігією. У червні 1929 р. відбувся Всесоюзний з'їзд войовничих атеїстів. Протягом наступного року наступ на релігію посилювався з кожним місяцем по всій країні.

Природний інстинкт партійних активістів, справді ленінський погляд на релігію виступили назовні замість колишньої тактичної стриманості. Великий концентрований наступ на церкви розпочався наприкінці 1929 р. і досяг свого апогею у перші три місяці 1930 р.

Розкуркулення було слушною нагодою для атак на церкву та на окремих священиків. Партія дотримувалася погляду, що “церква — це агітпроп куркуля”. Друкований орган ЦК, газета “Правда”, 11 січня 1929 р. виступила з нападками на селян, “які співають приспів: “ми всі Господа діти” і заявляють, що серед них нема куркулів”.

Перша хвиля репресій, що поглинула заможних селян,— “куркулів”, супроводжувалася, як і слід було чекати, депортацією священиків. Визначення куркульського господарства, випущене урядом у травні 1929 р., дозволяло включати до цього розряду будь-яке селянське господарство, яке мало “нетрудові прибутки”; священиків саме так і окреслено (партійні агітатори, в гідному порівняння становищі, характеризувалися, навпаки, як “робітники”!).

Власті всіляко намагалися звинуватити священиків у зв'язках з вигаданими “куркульськими організаціями”, що, на їхню думку, “мало особливо небезпечні наслідки, оскільки поруч з явними ворогами радянської влади значна частина релігійного люду — селяни — середняки та бідняки, обдурені священиками, часто брали участь у таких організаціях”. Відомий випадок, коли в одному з сіл у 1929р. священик та група “куркулів” зірвали здачу зерна, причому у виступі брали участь і селяни-середняки. Головним винуватцем було визнано священика, його засудили до розстрілу, решту просто ув'язнили.

Заарештований священик, якого гнали маршем 50 чи 60 км від села Підвойське до міста Умані (разом із злочинцем, що вбив свою дружину, та злодієм, що вкрав корову), розповідав, як охоронець ганьбив його — “він уважав, що духівники були більші злочинці, аніж грабіжники та вбивці”. Подібних, досить типових, епізодів можна навести безліч. У Запорізькій області 73-річного священика заарештували, після чого він помер у Мелітопольській тюрмі; церкву перетворили на клуб. Сільського учителя, сина іншого ув'язненого священика, також заарештували, після чого він безслідно зник.

У 1931 р. богословську семінарію в Маріуполі перетворили на робітничий гуртожиток. А поруч розмістили великий концтабір, де в наспіх зведених бараках, обгороджених колючим дротом, утримували 4000 священиків та деяких інших в'язнів. Від непосильної праці, голоду та знущань тут щодня помирало по декілька чоловік.

Не лише священики, але й кожен, хто так чи інакше був пов'язаний з церквою, не міг відчувати себе в безпеці. Типовий у цьому відношенні випадок стався на Полтавщині, у селі Михайлівка. У 1929 р. тут з ініціативи місцевих властей зруйнували церкву, а голову церковної ради та шістьох її членів засудили до 10 років ув'язнення в таборах.

Селянина могли позбавити громадянських прав і, врешті, розкуркулити лише за те, що його батько раніше був церковним старостою. Синів одного голови церковної ради, засудженого в 1929 р. до 10-річного ув'язнення, переслідували різними способами. Відмовили у видачі документів, позбавивши тим самим можливості залишити село; в колгоспі їм рідко давали роботу, а якщо й давали, то лише найпринизливішу. Врешті їх також ув'язнили.

У донесенні ОДПУ, яке надійшло із Західного району країни, його працівники висловлювали обурення тим фактом, що в одному з сіл місцевий священик насмілився “відкрито виступити проти закриття церкви” [!]. Але не лише священики намагалися врятувати церкви. Відомо чимало випадків, коли селяни, причому аж ніяк не заможні, намагалися запобігти руйнуванню своїх церков, і їх також заарештовували та депортували. Переслідування сотень тисяч селян під час колективізації часто були результатом не стільки соціального статусу, скільки релігійних вірувань цих людей.

Загалом селяни як тільки могли опиралися переслідуванням священиків і закриттю церков. Українська газета “Вісті” у номері за 10 жовтня 1929 р. розповідала про подібний випадок, що стався у с. Маркиха. Коли місцеві власті зобов'язали сільського священика здати державі 450 пудів зерна, селяни зібрали за нього цю кількість протягом півгодини.

Становище церкви, так само як і заможних селян, влада намагалася підірвати запровадженням все нових і нових податків. Атеїстичний журнал “Антирелігійний” (1930. № 1) із задоволенням констатував, що “податковий курс радянського уряду б'є по кишені служителів релігійних культів особливо боляче”.

У селі Піски (Старобельської округи на Луганщині) власті обклали церкву великим податком. Сільчани виплатили його. Тоді окружна влада звеліла голові місцевої сільради взагалі ліквідувати церкву. Священика обклали великим податком на м'ясо. І знову село виплатило його. Але новий податок (м'ясом) призначили в такому розмірі, що село не змогло його сплатити. Священика одразу ж звинуватили в “підривній діяльності”, яка виявилася в тому, що він опирався радянським податковим заходам. Його засудили до п'яти років ув'язнення, які він відбував на вугільних шахтах Кузбасу, в Сибіру, звідки уже не повернувся, а церкву закрили.

Нерідко церкву, закриту ще під час перших антирелігійних комуністичних атак 1918—1921 рр., більше так і не відкривали. Відомий випадок, коли сільчани охороняли свою вже давно закриту церкву і відбивали всі спроби зруйнувати її, що почалися в 1929 р. Врешті, у лютому 1930 р. за допомогою пожежної команди, що прибула з поблизького міста, до неї вломилися і зруйнували.

Процес колективізації супроводжувався закриттям місцевих церков. Рутинною справою була конфіскація ікон, які спалювали разом з іншими предметами релігійного культу. У конфіденційному листі одного з окружкомів партії від 20 лютого 1930 р. повідомлялося про п'яних солдатів і комсомольців, які “без масової підготовки... з власної ініціативи закривали сільські церкви, ламаючи ікони і погрожуючи селянам”.

Переслідувань зазнавали всі релігії. Газета “Вісті” у номерах за 22—26 грудня 1929 р. повідомляла: у Харкові вирішили закрити церкву св. Димитрія і передати її клубові автомобілістів; у Запоріжжі вирішили закрити синагогу на Московській вулиці та передати приміщення місцевої лютеранської церкви Німецькому робітничому клубові; у Вінницькому окрузі вирішили закрити Немирівський монастир і суміжні церкви; у Сталінському окрузі вирішили закрити римо-католицький костьол і передати приміщення вірмено-григоріанської церкви в місті Сталіно клубові робітників Сходу; у Луганську закрили собор св. Михайла, церкви святих Петра і Павла та Христа Спасителя. Їхні приміщення в подальшому використовували для культурно-просвітньої роботи.

Більше того, закриття церков супроводжувалося переслідуванням будь-якої релігійної діяльності. Після закриття дев'яти великих церков у Харкові міські власті вирішили також “ужити належних заходів, щоб запобігти молитовним зборам у приватних домах після закриття церков”.

У селі Вільшани, на Сумщині, як і в багатьох інших селах, було дві церкви. Першу з них — кам'яну — зруйнували і цеглою виклали дорогу, а другу — дерев'яну — розібрало і спалило сільське начальство. Церкви, як правило, закривали після шаленого тиску з боку верхніх ешелонів влади. “Рішення” місцевої сільради мали слугувати лише формальним прикриттям. Але це часто не допомагало навіть після серії арештів та інших заходів. Як і в випадку з самою колективізацією, “сільські сходи” часто були фальшиві. Здебільшого в них брали участь лише місцеві активісти. Або ж використовували просто напади “активістів” без будь-якої гри в конституційні процедури. За свідченням очевидців, спочатку заарештовували членів церковної ради, після чого “активісти” знімали хрести і дзвони, і врешті в “антирелігійному карнавалі” вламувалися до церкви, спалювали її ікони, книги та архіви, розкрадали персні, оздоблення ікон та інші коштовні речі. Церква ставала коморою.

В одному з сіл партійний уповноважений просто одержав наказ перетворити церкву на комору протягом сорока восьми годин: “Новина поширювалася з надзвичайною швидкістю. Десятки селян кидали свою роботу й поспішали в село. Вони кляли, благали й плакали, спостерігаючи знищення релігійних святинь. Не одне лише святотатство їм боліло — в усій справі вони відчували безпосередню образу своєї людської гідності.

„Вони все від нас забрали,— скаржився один літній селянин.— Вони залишили нас ні з чим. Тепер вони позбавляють нас останньої втіхи. Де ж ми будемо хрестити наших дітей і ховати наших покійників? Де ми шукатимемо втіхи в нашому горі? Негідники! Безбожники!"...

Наступної неділі секретар місцевої комсомольської організації, придуркуватий прищавий парубок, на прізвисько Чиж, несподівано з'явився на вулиці, граючи на балалайці. Поруч крокувала його дівчина, співаючи популярних антирелігійних пісень. Це була досить знайома картина. Тривогу викликало їхнє убрання. Чиж та його дівчина були одягнені у яскраво-червоні шовкові сорочки, підперезані в талії золотими мотузками з шовковими китичками. Селяни відразу впізнали свої церковні прикраси. Швидко їхнє обурення запалахкотіло полум'ям лінчування. Лише те, що обидва комсомольці пустилися навтьоки, обігнавши літніх селян, і сховалися від переслідування в кооперативній крамниці, врятувало їх від розлюченої юрби”.

Той факт, що селянство чинило рішучий опір антирелігійним заходам властей, партія пояснювала цілковито “куркульським впливом”. Орган ВУЦВК — газета “Вісті” — 1 січня 1930 р. вмістила на своїх сторінках розповідь рядового урядовця, який “на місцевому прикладі” дуже дохідливе виклав офіційну позицію з цього питання: “Навколо цієї справи ведеться жорстока та вперта боротьба. Куркулі та їхні посіпаки використовують усі можливі засоби, щоб перешкодити антирелігійній пропаганді та запобігти масовому рухові за закриття церков і зняття дзвонів... Попи та їхні захисники-куркулі використовують усі можливості, щоб зупинити антирелігійний потік. За допомогою агітації відсталих елементів, особливо жінок, вони намагаються розгорнути боротьбу проти масового антирелігійного руху. Наприклад, у с. Берюха, коли комсомольці, бідні сільчани та місцеві активісти почали знімати церковні дзвони, не підготувавши попередньо до цього публіку, куркулі, які підготувалися заздалегідь, побили молодь, а тоді з батогами та з криком попрямували до сільради, підпаливши її. Тепер у с. Берюха відбувається суд у зв'язку з цією подією”.

“Жіночі бунти” були також тісно пов'язані з боротьбою проти релігії. “Правда” у номері від 22 лютого 1930 р. оповідала про “нелегальні збори та демонстрації жінок-селянок, що проводилися під релігійними гаслами”, а також про демонстрацію у Татарській республіці, учасники якої насильно повернули церковні дзвони, що їх зняла влада. У свою чергу, “Вісті” (1930. 5 січ.) нарікали на “вибухи релігійної істерії серед жінок-колгоспниць, слідом за серією божественних маніфестацій”. У селі Синюшин Брід, писала газета, “вранці, 6 листопада, в день, призначений для зняття дзвонів, кілька сот жінок зібралися біля церкви і, підбурені куркулями та їхніми посіпаками, перешкоджали запланованій праці. Тридцять із них замкнулися у дзвіниці та дзвонили на сполох день і дві ночі, тероризуючи все село.

Жінки нікому не дозволяли підійти до церкви, погрожуючи камінням тим, хто намагався наблизитися до них. Коли голова сільради з'явився з міліціонером і наказав жінкам перестати дзвонити на сполох і розійтися по домівках, вони почали кидати у нього каміння. До лиходійниць пізніше приєдналася група п'яних чоловіків.

Згодом виявилося, що місцевий псаломщик з кількома куркулями та їхніми посіпаками ходив від хати до хати, закликаючи людей піти до церкви і не давати знімати дзвони. Ця агітація вплинула на кількох простодушних жінок”.

Проблема церковних дзвонів, яку так часто можна зустріти в цих оповідях, становить цікавий тактичний момент. Партія іноді вимагала зняття дзвонів, обґрунтовуючи це потребами індустріалізації. Насправді ж це був лише перший крок (наступним було остаточне закриття церкви), і робився він з метою хоч трохи ослабити протидію протилежної сторони.

Але частіше всього захоплення дзвонів і закриття церкви відбувалися одночасно. В місцевих газетах постійно друкувалися рішення сільських сходів одного й того ж змісту: закрити церкву і пожертвувати дзвони у фонд індустріалізації. Не залишалася осторонь й республіканська (див., напр., Вісті. 1929. 22 груд.) та центральна преса. “Правда” 27 листопада 1929 р. повідомляла своїх читачів, що “робітники та селяни” одного з районів Одеського округу надіслали два вагони церковних дзвонів на фабрику. Кампанія (або, як висловилася “Правда”, “наступ”) “за використання церковних дзвонів для промислових потреб... поширюється”. Трьома днями пізніше газета знову повертається до цієї теми, уточнюючи, що дзвони відправили 67 сіл. Загалом же на Одещині налічується понад сто “атеїстичних сіл”. Українська газета “Вісті”, у свою чергу, з задоволенням повідомляла, що на 1 січня 1930 р. знято дзвони з 148 церков тільки в Первомайській окрузі.

Керівництво величезного колгоспу “Гігант” (на Уралі) у листі в “Правду” (1930. 12—15 січ.) хвалилося тим, що всі церковні дзвони в цій місцевості відправлено на переплавку як металевий брухт і що під час Різдва спалено велику кількість ікон.

2 березня 1930 р. Сталін піддав критиці “боротьбу” з церковними дзвонами, назвавши її надмірною. Тимчасове згортання кампанії примусової колективізації, викликане статтею “Запаморочення від успіхів”, відбилося й на релігійному фронті. В середині березня 1930 р., через пару тижнів після появи сталінської статті, ЦК ухвалив постанову про “перекручення”, допущені в процесі колективізації, в якій водночас засуджувалось “адміністративне закриття церков без згоди більшості населення села, що загалом викликає посилення релігійних упереджень”. Парткомам пропонувалось припинити закриття, “фальшиво замасковані як громадське та добровільне прагнення населення”.

Після цих кроків в антирелігійній кампанії, як і на фронті колективізації, настав короткий проміжний період “великої стриманості”, але потім тиск посилився, більше того, став організованіший і безжалісніший. До кінця 1930 р. 80 % сільських церков країни було закрито.

Серед зруйнованих церков траплялося чимало й таких, що являли собою визначні пам'ятки культури.

Монастир св. Трійці у с. Демидівка на Полтавщині збудовано у 1755 р. В 1928 р. його перетворили на бібліотеку, а в 1930 р. взагалі знесли. Каміння та цеглу використали для побудови комор і тютюнового складу в місцевому колгоспі ім. Петровського. Тим часом активісти пограбували дзвони, ікони та інші коштовності. Селян та колишніх монахів, які намагалися перешкодити цій акції, заарештували і заслали до нового великого концтабору в Яйві на Уралі. За свідченням очевидців, у с. Товкачівці на Чернігівщині церковні архіви, датовані XVI ст., знищили разом з усіма іншими речами.

Академія наук у Москві була змушена відмовитися від охорони майже усіх історичних пам'яток країни, що мали яке-небудь відношення до релігії. Навіть у самому Кремлі зносили церкви та монастирі. Нам відомо, що рішення про зруйнування Іверських воріт та каплиці на Красній площі викликало протест усіх архітекторів, але Каганович, який тоді очолював Московську парторганізацію, заявив: “Мої естетичні принципи вимагають, щоб колони демонстрантів з шести районів Москви вливалися на Красну площу одночасно”.

До революції у Москві було 460 православних церков. На 1 січня 1930 р. їх залишалося 224, а на 1 січня 1933 р.— не більше ста.

Казанський собор у Ленінграді перетворили на антирелігійний музей. У Києві зруйнували Десятинну церкву Х ст., стародавні Михайлівський та Братський монастирі, десятки інших пам'яток архітектури XII — XVIII ст. Подібні акції здійснювалися повсюдно. Але навіть давнім соборам, перетвореним на музеї, давали руйнуватися, а їхні розписи покривали вапном.

Собор св. Софії та інші церкви у Києві перетворили на музеї чи антирелігійні осередки (всім, хто хотів би дістати живе уявлення про знищення культурних цінностей у часи сталінської “культурної революції”, рекомендуємо ознайомитися з фотографіями в публікації Тита Геврика “Втрачена архітектура Києва”; Нью-Йорк, 1982, англійською мовою). У Харкові собор св. Андрія перетворили на кінотеатр, два інших — на радіостанцію та склад машинних деталей. У Полтаві дві церкви перетворили на зерносховища, а ще одну — на майстерню для ремонту механічного устаткування.

У дещо іншому дусі сучасний радянський письменник (В. Распутін. “Прощание с Матерой”. М., 1976) оповідає про знищення цвинтарів, про зв'язок між живими та мертвими, як про одну з найгірших ознак непродуманої модернізації. Свідченням цього можуть слугувати численні листи поволзьких німців-євангелістів, у яких йдеться про те, як важко вмирати без пастора, церкви та християнського обряду поховання.

Нова конституція 1936 р. породила нові проблеми, пов'язані з гарантуванням свободи релігії. Відомий випадок, коли селянські проводирі із сект старовірів та євангелістів спробували зареєструватися у сільраді. Там їм звеліли зібрати п'ятдесят підписів, а після того як ці підписи було зібрано, всіх п'ятдесятьох заарештували як членів таємної контрреволюційної організації.

Репресивні заходи застосовували до всіх релігій. “Церкви та синагоги” часто фігурують в офіційних постановах у Європейській частині СРСР. Іслам так само переслідували в інших місцях, а великий наступ проти буддистів у Бурят-Монголії відбувався, як і я інших районах Союзу, одночасно з колективізацією.

Протестантів, до яких власті спочатку ставилися досить прихильно, як до “елемента”, що підривав основи інших церков, невдовзі потрактували як небезпечних. Євангелісти в 1928 р. мали 3219 парафій з чотирма мільйонами віруючих. Наступного року проти них розгорнули наступ. Закрили їхню богословську семінарію (засновану в грудні 1927 р.) В лютому ДПУ “розкрило” в Мінську групу, до якої входило 25 “баптистських шпигунів”, що працювали на Польщу. Через деякий час подібну групу заарештовано й в Україні. Під час колективізації євангелістських проповідників виключили з колгоспів, засудивши їх як “куркулів”; більшість із них пізніше депортували.

У 1931 р. євангелістську церкву засудили як “замасковану контрреволюційну куркульську організацію, яка дістає фінансову підтримку з-за кордону”.

Але хоча усі релігії придушили, від них лишилися тільки якісь рештки, жодну фактично не поставили поза законом і повністю не зруйнували, за винятком двох національних церков України — Української автокефальної православної (УАПЦ) і Української католицької (УКЦ) церков. Прихильників останньої називають ще уніатами східного обряду. Ця церква користувалася впливом в основному в Західній Україні, яка тоді перебувала лід Польщею; її не загнали в підпілля аж до приєднання цього терену до СРСР.

Українська православна церква, очолювана “митрополитом Київським та всея Русі”, традиційно підтримувала зв'язки з патріархом Константинопольським. У 1685—1686 рр. її підпорядкували Московському патріархові, щоправда, на засадах автономії, зберігши за нею право обирати власного митрополита. В 1 721 р. навіть статус митрополита було понижено до архієпископського. Пізніше (протягом XVIII ст.) русифікували український обряд, зобов'язавши священиків служити церковнослов'янську літургію на російський взірець, вводилися навіть російські облачення.

У наступні часи почуття образи, викликаної цією наругою, не згасало. Як відомо, з піднесенням українського національного руху українські православні семінарії у Києві та Полтаві стали “розсадниками національної агітації” ще задовго до революції.

У 1917—1918 рр. велика частина Української православної церкви, підтримана Центральною Радою, відокремилася від Московського патріархату, відновивши Українську автокефальну церкву, яка почала провадити богослужіння українською мовою.

У жовтні 1921 р. вона провела свій перший Собор у Києві, на якому були представлені як духівництво, так і миряни, причому серед останніх було чимало провідних учених, письменників, композиторів та інших представників української інтелігенції. Спочатку власті переслідували автокефальну церкву не більше, ніж інші релігійні організації, навіть певним чином заохочували, з наміром послабити російську церкву. Але ситуація невдовзі змінилася.

У таємній директиві ОДПУ, датованій жовтнем 1924 р., зверталася увага на “постійне зростання впливу” УАПЦ, стверджувалося, що її митрополит Василь Липківський та його прибічники “давно вже відомі” як “таємні пропагандисти українського самостійництва”. Місцевих працівників ОДПУ попереджали, що це “особливо небезпечно для радянського ладу”, їх зобов'язали вжити необхідних заходів, серед яких мало бути “збільшення кількості таємних інформаторів серед віруючих і вербування самих священиків для таємної служби в ОДПУ”.

У 1925 р. робилися спроби розколоти автокефальну церкву, але вони закінчилися повним провалом, і вже наприкінці наступного року УАПЦ мала 32 єпископи, близько 3000 священиків і майже 6 мли віруючих.

Але невдовзі церкві було завдано першого удару. На початку серпня 1926 р. заарештували митрополита Липківського. У жовтні 1927 р. влада добилася його усунення на церковному соборі, куди митрополита доставили під охороною. Після того як він відмовився залишити свою посаду, а більшість делегатів відмовилися примусити його до цього, багатьох із них було заарештовано. Але й після цього одержати необхідної кількості голосів не вдалося. Врешті-решт зусиллями властей було підроблено протокол Собору і в результаті з'явилося рішення про “звільнення” митрополита з посади “у зв'язку з похилим віком”.

Його наступник — Микола Борецький — на спеціальних зборах, скликаних ДПУ 28—29 січня 1930 р., був змушений підписати документ про розпуск церкви. Але протести з-за кордону, очевидно, вплинули певною мірою на затримку здійснення цього рішення, і на іншому Соборі, що відбувся 9-12 грудня 1930 р., було обрано нового митрополита. Ним став Іван Павлівський. Однак можливостей для проведення якоїсь організованої діяльності вже не залишалося. Уцілілим 300 парафіям дозволили відновити свою діяльність у рамках Української православної церкви, але ненадовго. Останню парафію розпущено на початку 1936 р.

На процесі “Спілки визволення України” в 1930 р. її учасники звинувачувалися в організації своїх осередків в УАПЦ, а ієрархів останньої звинуватили у “співучасті”. Із 45 обвинувачених на процесі було понад 20 священиків. Одним з найголовніших “змовників” уважався Володимир Чехівський, колишній член ЦК Української соціал-демократичної партії, який залишив політичну діяльність заради богослов'я і став визначним діячем УАПЦ, хоча й відмовився від посади єпископа.

“Церковна група” учасників змови, за офіційною версією, наказувала священикам вести агітацію серед селян проти радянської влади; вона також “втягнула церкву в підготовку збройного повстання”, оскільки багато її священиків були колись офіцерами Української армії, створеної урядом Петлюри.

Наведемо одне з повідомлень, які часто з'являлися тоді на сторінках радянської преси. “У селі Кисломут Ржищівської округи ДПУ викрило котрреволюційну організацію активних парафіян і куркулів, їхню діяльність спрямовували представники Української автокефальної церкви. Всіх керівників заарештували” (див.: “Вісті”. 1930. 22—26 груд.).

На рівні парафій повідомлялося про арешт 2400 священиків. Із офіційних джерел відомо також, що в жовтні 1929 — лютому 1930 р. в полтавських тюрмах перебувало 28 українських священиків, п'ятьох із них було розстріляно, один збожеволів, а інших заслано до концентраційних таборів.

У 1934—1936 рр. останні залишки церковної діяльності було остаточно придушено. Всі митрополити УАПЦ, що заступали один одного, загинули в катівнях НКВС. Митрополита Липківського повторно заарештували, після чого він безслідно зник у лютому 1938 р. у віці 84 років. Митрополита Борецького заарештували в 1930 р. і посадили до “ізоляторної” тюрми в Ярославлі, а пізніше відправили до соловецького табору на Білому морі. В 1935 р. його повернуто до психіатричної тюрми в Ленінграді, де він і помер у 1935 чи в 1936 році. Митрополита Павлівського заарештували в травні 1936 р., і його подальша доля невідома.

Крім того, повідомлялося про смерть 13 архієпископів і єпископів у радянських в'язницях з 1928 по 1938 р. Загалом у таборах і тюрмах у той період загинуло 1150 священиків і понад 20 тис. парафіян та членів окружних церковних рад. З єпископів УАПЦ лише двом пощастило вижити. Один із них пізніше став митрополитом своєї церкви в США, другий — єпископом Чікагським.

Але переведення Української церкви під московський контроль не тільки створило інший тип духівництва. Фактично воно супроводжувалося руйнуванням сільської церкви, як автокефальної, так і “російської” в Україні.

У 1918 р. Російська православна церква в умовах відродження української державності та національної самосвідомості надала більшу автономію своїй філії в Україні, тепер її очолював екзарх. Вона залишалася найбільшою за кількістю парафіян церквою, охоплюючи не тільки російську меншість у республіці, але й багато традиційних парафій на селі (у 1928 р. їх налічувалося 4900). Але її доля була такою ж трагічною, як і інших церков. У 1937 р. заарештували екзарха Константина, а на початок 1941 р. вціліло лише п'ять парафій.

Загалом, за приблизними підрахунками, до кінця 1932 р. в Україні було закрито понад тисячу церков (головний наступ 1933—1934 рр. ще не розпочався, а в 1934—1936 рр. було зруйновано 75—80 % церков, які ще залишилися в Україні). У Києві, який протягом століть прикрашали сотні церков, у 1935 р. залишилося тільки дві невеликі церкви.

Щодо українських греко-католиків, то переслідування цих “уніатів” велося ще з давніх часів (усупереч різним договірним гарантіям). До 1839 р. цю церкву в Російській імперії було повністю ліквідовано. Проголошений у 1905 р. Акт терпимості дозволяв відновлення діяльності неуніатських католиків. У початковий період радянської влади на них дивилися з особливою підозрою, а в 1926 р. відбулася серія процесів над католицькими ксьондзами як “польськими шпигунами”. Водночас уніати процвітали в тій частині України, що перебувала під австрійським правлінням, а коли ця територія відійшла до Польщі в 1918 р., ситуація не змінилася. Встановлення радянської влади у Західній Україні після другої світової війни призвело до примусового “повернення” Української уніатської церкви в православне лоно.

У квітні 1945 р. нові власті заарештували всіх єпископів разом з митрополитом, а також понад 500 священиків. У березні 1946 р. кількох священика судили як нацистських колабораціоністів і відправили до концентраційних таборів. Викладачів трьох уніатських семінарій та членів релігійних братств (у тому числі й монашок) майже усіх заарештували, їхні організації закрили, така ж доля спіткала й 9900 початкових та 380 середніх шкіл, 73 періодичні видання.

Для фальшивого церковного собору, скликаного у тому ж році, власті змогли зібрати лише купку продажних священиків, які заявили про відокремлення від Риму та прийняття православ'я. Католики пішли в підпілля і ще й досі продовжують існувати у нестерпних умовах, “у катакомбах”. Радянська преса багато писала про підривну діяльність католицького духівництва. У листопаді 1963 р. повідомлялося навіть про існування підпільного жіночого монастиря у Львові. Переслідування та арешти тривали й надалі і радше кількісно збільшувалися, аніж зменшувалися.

Численні російсько-польські війни незмінно супроводжувалися переслідуваннями католиків православними та навпаки в Україні. Одна з дивовижних рис XIX і особливо XX ст.— це толерантність між двома українськими церквами — УАПЦ Східної України та УКЦ Західної України — кожну з яких по черзі знищував комуністичний режим. Але жодну з них так і не вдалося знищити остаточно, і кожного разу їхня діяльність відновлювалася.

Таким чином, радянізація та колективізація села спричинили найжорстокіше переслідування та обмеження діяльності церков, які протягом тисячі років були місцем, де селянин міг знайти слово Боже та допомогу. Але церква була також безпосереднім втіленням національного духу, стійкості та самосвідомості, тож радянська влада робила все можливе для її знищення. Страждання, що їх зазнали селяни та увесь український народ, були не лише фізичними.


Головна сторінка      Від видавництва      Від автора      Частина І      Частина III      Епілог      Список основних джерел      Лінки

Hosted by uCoz