Роберт Конквест

Жнива скорботи

Частина І
Головні учасники події:
партія, селяни, нація

1
Селянство та партія

На початку 1927 p. радянські селяни всіх національностей — російської, української чи якоїсь іншої — мали всі підстави сподіватися на цілком задовільне майбутнє. Земля належала їм, і вони на законних правах досить вільно розпоряджалися своїм урожаєм. Позаду залишився жахливий період конфіскацій зерна, потоплюваних у крові селянських повстань, спустошливого голоду, і скидалося на те, що більшовицька влада знайшла-таки шлях до раціонального розв'язання сільських проблем. Щоправда, найближча перспектива не обіцяла повної ясності. Скажімо, державна політика цін і податковий курс відзначалися мінливістю й непослідовністю. Неможливо було також остаточно позбутися підозр щодо довготермінових намірів уряду, бо ж і він, і ті, хто на нього працювали, залишалися чужі селянинові,— річ цілком природна, адже будь-яка влада завжди пильнує свої інтереси на противагу інтересам мас. Але поки що спостерігався відносний добробут. В умовах непу, який надав селянинові економічну свободу, зруйноване село міцно ставало на ноги.

Загалом це був момент, яким можна було тільки захоплюватися. Вперше в історії майже вся земля та все, що на ній вирощувалося, належали тим, хто її обробляв. А селяни-українці з точки зору реалізації своїх національних потреб перебували в найліпшому становищі за весь період від часу — півтора століття тому — зникнення решток давньої Української держави: тепер, принаймні, їхня мова та культура розвивалися вільно. Цей національний момент ми розглянемо далі, а зараз обмежимося аспектами, спільними для селянства в минулому та сучасному.

Історія селянства відзначається складністю й варіюванням деталей у різних місцевостях,— зокрема, існуванням різних типів землеволодіння та звичаєвого права, часто настільки заплутаними й ускладненими, що в них практично неможливо було розібратися. Але нам досить розкрити — в загальних рисах — лише головні моменти в життєдіяльності українських хліборобів.

Система обробітку землі в Україні належала до того типу, який уживався в середньовічній Західній Європі Переважала трипільна система, за якою одне поле з трьох залишали під паром; кожне селянське господарство володіло ділянками на кожному з полів і дотримувалося циклу, прийнятого всім селом. Такою була норма, на практиці ж поля можна було залишати під паром на кілька років або покинути зовсім.

Територія України загалом поділялася на дві головні зони, природні умови яких визначали відповідний спосіб життя місцевого населення. Північна зона була, як і нині, покрита природними лісами. Села тут розташовувалися в просіках; типовими були селища, що складалися не більше ніж із десятка двоповерхових рублених, пошитих соломою будинків із прибудовами. Мешканці цих селищ нерідко становили одну велику родину із спільною власністю на майно. Через погану якість своїх грунтів вони віддавали перевагу не землеробству, а мисливству та рибальству, а також домашнім промислам.

На Півдні, особливо в найпродуктивніших районах України, розлягається степ, переважну частину якого займає родючий чорноземний пояс. У цій зоні села, як правило, були значно більшими — близько двохсот хат. Обмащені жовтою глиною, із жердинами над стріхою, вони звичайно розміщувалися в маленьких долинах уздовж обох берегів напрочуд мальовничих річок (поля при цьому розташовувалися у степу). Хоч і набагато родючіші, ніж на Півночі, тутешні грунти, а відповідно й урожаї теж значною мірою залежали від погоди.

Як приклад великих південних сіл назвемо с. Хмелів у Полтавській губернії, яке разом із прилеглими сільцями налічувало до 2500 господарств і мало дві церкви, 16 вітряних і один паровий млин, лікарню, сільську школу з п'ятьма класами, велике зерносховище.

В соціально-економічному відношенні селяни до 1861 p. були кріпаками,— українське слово, фактично рівнозначне слову “раб”,— і їхні пани, по суті, володіли ними (будучи самі залежними від вищої влади). Це нагадує явище, звичайне на Заході у так званий “феодальний” період. Однак “феодалізм” — це таке широке поняття, що застосування його в однаковому контексті й до середньовічної Англії, й до Російської імперії XVIII — XIX ст. неминуче спричинилося б до ігнорування значних відмінностей. Так, в умовах західного “феодалізму” кріпак мав права перед своїм паном, а той, у свою чергу,— перед королем. У Росії ж, після багатолітнього татаро-монгольського панування, нижчі верстви беззастережно підлягали вищим (а кріпаки взагалі були безправними). І тоді як на Заході кріпацтво поступово відмирало, в Росії воно, навпаки, аж до XIX ст. повсякчас зміцнювалося й ставало дедалі обтяжливішим і нелюдянішим — у міру того як від кріпаків все більше й більше вимагали як самої праці, так і податкових сплат. На початку згаданого сторіччя 34 млн чоловік із тогочасного 36-мільйонного населення імперії були кріпаками.

За кріпацтва сільська громада, особливо в етнічній Росії, несла спільну відповідальність за виплачування податків і періодичний перерозподіл землі в межах села. Відомий і до цього, такий перерозподіл став загальним явищем у XVII ст. (при цьому реманент і худоба залишалися в родинній власності, а наділи навколо самого господарства розподілялися за спадковим принципом). В Україні на захід від Дніпра (і в Білорусії) громада теж відома, однак тут вона загалом не мала права перерозподілу. Замість цього існував спадковий строк володіння господарством. За черезсмужної системи обробітку землі це володіння супроводжувалося контролем із боку громади над вирощуванням тих або інших видав сільськогосподарських культур, над ротацією поля, координуванням робіт тощо.

Звільнення селян від кріпосної залежності, здійснене царем Олександром II у 1861 р. стало великим, хоч і з значними недоліками, досягненням. Віднині селянин був вільною людиною й мав свою земельну власність. Проте він не одержав усієї землі, яку до цього обробляв, а за переданий йому наділ ще довго повинен був сплачувати викуп.

Прогресивна громадськість імперії якийсь час уважала, що звільнення селян було нагальною необхідністю, якщо країна не хотіла залишатися відсталою й нерозвиненою. Поразка й приниження Росії у Кримській кампанії розглядалися як ознака неспроможності старого ладу. Але разом із тим реформа, проведена згори з метою запобігти виникненню революційної ситуації, не могла не передбачати охорони інтересів панівних верств. Тож протягом усього наступного періоду незадоволене селянство вважало законно своєю землю, яка все ще залишалася в панських руках. Попри все це хлібороб певною мірою виграв, і знав, що виграв. У цьому плані показовими є статистичні дані про число селянських заворушень у Росії в 1859—1863 і в 1878—1882 pp.: відповідно 3579 і 136. Безсумнівно, звільнений селянин почував себе менш скривдженим, ніж це інколи припускають. Все ж викупні ціни базувалися на завищених підрахунках — за винятком західних провінцій, включно з Правобережною Україною — і були жахливим тягарем для виробників. Більше того: із зростанням чисельності населення розмір окремого селянського господарства повсякчас зменшувався — аж на чверть у чорноземних районах. Нагромаджувалися недоїмки (врешті-решт цю заборгованість зменшили або скасували низкою урядових указів).

У період між 1860 і 1897 роками селянське населення європейської частини імперії зросло від 57 до 79 млн чоловік, і це, ясна річ, загострило земельну проблему. Все ж, наприклад, у 1877 p. площа селянської ділянки середніх розмірів досягала в Росії 14 га, тоді як у Франції в той самий час розмір усіх господарств — селянських і панських — становив у середньому менше 3,6 га (три чверті французьких господарств володіли менш ніж 2 га). Тож після врахування клімату й такого іншого справжньою проблемою, котра значною мірою пояснювала наявні в сільському господарстві Росії труднощі, було те, що російський селянин неефективно використовував свою землю. Незважаючи на це, щорічний випуск продукції з гектара збільшився від 387 кг у 1861—1870 pp. до 520 кг у 1896—1900 pp. Більше того, розміри ділянки не дають усієї картини, оскільки “середняк” звичайно орендував ще один гектар на кожні шість своїх, а бідніший селянин віддавав в оренду частину своєї землі; крім того, він міг ще й наймитувати (таких налічувалося близько 2 млн). У 1900 p. на кожне селянське господарство пересічно припадав тільки один кінь.

Після скасування кріпацтва громади й далі несли відповідальність за "виплачування податків та управління селом. Головний закон про звільнення передбачав сход — збори голів господарств (в Україні вони так і називалися — “громада”), котрі мали керувати політичними й економічними справами громади. В 1905 p. більш ніж три чверті селянських господарств належали до “перерозподільних” громад, хоч майже половина останніх від 1861 p. й до початку нового століття фактично не практикувала ніяких перерозподілів. Тим часом в Україні громадське володіння було менш поширеним і в 1905 p. на західніших від Дніпра землях охоплювало менше чверті господарств.

Те, що селяни Російської імперії так уперто трималися своїх традицій у житті й господарюванні, могло б викликати думку, що вони жили у своїх селах ізольовано, цілком позбавлені контактів із міським світом. Однак це було б хибною думкою, бо вони значно частіше, ніж у більшості західних країн, переселялися до міст, де наймалися на сезонну працю теслями, будівельниками, фабричними робітниками, торгівцями тощо. В північних районах етнічної Росії, де сільське господарство не було спроможне забезпечити людям засоби для існування, майже всі селяни займалися побічними роботами — відхідними промислами, що в середньому давали 44% їхнього заробітку. Навіть у степових місцевостях близько трьох чвертей господарств виконували такі роботи, хоч це становило лише 12% їхнього заробітку. В 1912 p. 90% господарств Московської губернії займалися побічними несільськогосподарськими роботами, а наприкінці першого десятиліття XX ст. селяни володіли третиною всіх торговельних і промислових підприємств Москви; вони ж таки становили найчисленніший прошарок серед ремісників або робітників підприємств (за винятком текстильного виробництва).

Економічний тягар, покладений на селян, був надто важким. До того ж майже всі вони дивилися на пана як на ворога й, повторимо, вважали, що мають права на його землю. Все це спричинювалося до селянського протесту, серед традиційних форм якого назвемо такі, наприклад, самочинні дії в панських маєтностях: вирубування лісу, незаконний випас худоби, вивезення сіна та зерна з полів, пограбування, підпали, страйки орендарів, періодичні відкриті експропріації й засівання землі. В 1902 p. в Харківській і Полтавській губерніях сталося серйозне заворушення, в якому взяли участь мешканці більш ніж 160 сіл. Тоді протягом кількох днів зазнали нападів 80 панських маєтків. В 1905—1906 pp. по всій імперії відбувалися потужні селянські виступи.

Всі політичні сили погоджувалися на тому, що тільки модернізація сільського господарства здатна врятувати становище. Головну проблему можна сформулювати просто: кількість землі була невідповідною примітивній техніці її обробітку, а до того ж постійно діяв такий фактор, як зростання сільського населення. Як ми вже бачили, наявної землі було удосталь, отже, запроваджувані зміни мали стосуватися насамперед організації сільськогосподарської економіки прискорення технічного прогресу. За твердженням Естер Кінгстон-Манн, наприкінці XIX ст. в Росії виник “культ модернізації”. Він виправдовував будь-яку акцію, котра мала на меті виставити селянина як “застаріле явище”,— задовго до того, як “історія або закони економічного розвитку могли це зробити”. При цьому виходили з припущень (які, однак,— принаймні для 80-х років — не виглядали слушними), що виробництво на негромадських землях було значно продуктивнішим, ніж на громадських, що в межах громади існувало щось подібне до економічної “зрівнялівки”, що громадські сільськогосподарські методи були найвідсталішими, що селяни конче потребували найновішого типу плуга. Але навіть у 917 p. залізні плуги мала тільки половина селянських господарств країни. Хліб жали серпами та молотили цепами. За таких умов у 1920-х роках урожай пшениці й жита — від семи до дев'яти центнерів на гектар — не набагато перевищував урожай в англійських маєтках XIV ст. (дані Р. Девіса).

Вирішальним аргументом усіх пропозицій щодо модернізації російського сільського господарства було твердження про неекономічність трипільної системи, яку неможливо узгодити з новітніми методами землеробства. Висновки ж прихильників капіталістичного шляху розвитку полягали в тому, що більш підприємливим селянам треба надати право виходу з громади, але водночас із заміною їхніх черезсмужних ділянок на відруб (цілісну ділянку), що дало б їм можливість перетворитися на фермерів у західному розумінні цього слова. Внаслідок цього вони б дістали і змогу, і стимул для поліпшення якості своїх грунтів і продукції з них.

Деякі зміни справді мали місце. Одним із результатів революції 1905 p. було збільшення фінансування Селянського банку та внесення зміни в його статут — давати позички в 90 % і вище селянам, що купували землю (більше того — в 1906 p. селянин одержав право мати, як і всі інші піддані імперії, внутрішній паспорт).

Ще в січні 1906 p. тодішній голова Ради міністрів С. Вітте добився принципової згоди царя на розділення “перерозподільних” земель на приватні ділянки. Цей план був пов'язаний головним чином з іменем П. Столипіна, який незабаром заступив Вітте на його посаді. За словами Столипіна, він базував свій намір на ідеї, щоб уряд зробив ставку не на вбогих і п'яних, а на міцних і сильних — на міцного одноосібного власника, покликанням якого є відіграти свою роль у відновленні царату на сильних монархічних принципах”. В. Ленін назвав план Столипіна “прогресивним у науково-економічному розумінні”.

Законами від 9 листопада 1906 p., 4 червня 1910 p. і 29 травня 1911 p. столипінську програму певною мірою було впроваджено в дію. Згідно з цими законами, кожний селянин — власник господарства — мав право вимагати закріплення за ним землі, якою він користувався. Це не привело відразу до об'єднання черезсмужних ділянок у відруби (вважалося, що на 1917 p. три чверті спадкових господарств все ще були черезсмужними), але тим не менш процес фізичного об'єднання земель набирав сили.

Труднощі перетворення в Росії середньовічної колективістської системи праці селян на індивідуальну (фермерську) навіть важко собі уявити. В 1905 p. 9,5 мли селянських господарств були об'єднані в громадах, а 2,8 млн перебували у спадковому володінні В період від згаданого року до 1916 p. близько 2,5 млн вийшли з громад. Напередодні ж 1917 p. вважалося, що 13—14 млн селянських ділянок розподілялися таким чином:

— 5 млн у незмінному перерозподільному володінні;

— 1,3 млн юридично (але не фактично) перейшли на спадковий спосіб володіння;

— 1,7 млн були в перехідному стані;

— 4,3 млн перейшли на спадковий спосіб володіння, але все ще зберігали черезсмужну систему;

— 1,3 млн частково або повністю злилися. Ферми створювалися в різних регіонах, але найактивніше цей процес відбувався в Україні. Джерела 1915 р. повідомляють про наявність 75 тис. ферм (які створювали свої власні невеличкі сільця). Вони одразу ж продемонстрували свої можливості у значному поліпшенні сільськогосподарської продукції. Однак рівень розвитку відрубної системи на 1917 р. був явно недостатнім для того, щоб здійснити на селі очікувані перетворення. Сам Столипін говорив, що для цього необхідно 20 мирних років, тоді як на здійснення його планів історія дала менше 10. Від реформ остаточно відмовилися напередодні революцій 1917 p., серед головних наслідків котрих згадаємо “чорний переділ” — стихійне захоплення панських земель, активне відновлення громад і зникнення багатьох із нещодавно створених ферм.

У середовищі російської інтелігенції побутували два протилежні погляди на селян: з одного боку, вони уявлялися як утілення народу, душа країни, терпеливі страждальці, надія на майбутнє, з іншого — як “темні люди”, відсталі, вперті, що не прислуховуються до голосу розуму, як нездарна перешкода для усього прогресивного. Обидва погляди в чомусь мали слушність. О. Пушкін хвалив такі, наприклад, чесноти селян, як працелюбність і терпеливість. Мемуарист Нікітенко називав селянина “майже цілковитим дикуном”, п'яницею, злодієм, та все ж таки додавав до цього, що він “незрівнянно вищий від так званих освічених й інтелігентних. Селянин — щира людина. Він не намагається виглядати тим, ким не є”. О. Герцен уважав,— хоч, може, надто ідеалізуючи тут селян,— що угоди між ними не потребували документів, і їх рідко коли порушували; разом із тим у стосунках селянина з урядовцями його зброєю були обман і виверти — єдині доступні йому засоби самозахисту, що їх він продовжував уживати і в комуністичні часи (як це описується у творах радянських письменників усіх шкіл і напрямів — від М. Шолохова до О. Солженіцина).

Отже, схильні до крайнощів інтелігенти-утопісти вбачали в селянинові або диявола, або ангела. Молоді ж радикали 1870-х років, чисельністю в кілька тисяч, “пішли в народ”,— залишаючись місяцями в селах, намагалися втягнути селян у революційно-соціалістичну боротьбу. Це закінчилося цілковитою невдачею для обох сторін. Тургенєвський Базаров так висловлює деякі свої почуття з цього приводу: “Я відчував таку ненависть до цього найбіднішого селянина, цього Пилипа чи Сидора, для кого я повинен зі шкури випнутися і який навіть не подякує мені за це”,— але при цьому Базаров навіть гадки не має, що в очах селян він сам був “чимсь на зразок блазня”.

Такої сильної, раптової зміни поглядів зазнала не вся інгелігенція, й на початку наступного сторіччя партія соціалістів-революціонерів (есери) значно розумніше підійшла до селянського питання. Але тим часом марксизм уже схилив на свій бік велику частину радикалів, і вони дістали ідеологічні підстави для відкидання тези про селянство як про “надію Росії”. Ця зміна орієнтацій була, звісно, не чим іншим, як перенесенням надій та ілюзій з уявного селянина на майже такого ж уявного пролетаря.

Тут буде доцільним навести деякі вирази ненависті та презирства до “відсталого” селянства з боку марксистів, а особливо більшовиків-інтелігентів, які вийшли далеко за межі марксистської зневаги на теоретичному рівні. Ці приклади дають змогу багато в чому зрозуміти події noжовтневого часу.

Городянин, а надто городянин-марксист, навіть не дотримувався послідовності у своїй критиці негативних рис селян, коливаючись між такими характеристиками, як “апатичні” та “безглуздо пожадливі й ворогуючі між собою”. Висловлюючи думки, що їх тоді багато хто поділяв, Максим Горький уважав, що “ґрунтовна перешкода на шляху російського поступу до західного способу життя та культури” полягала “в глухому куті життя неграмотного селянства, яке душить місто”, засуджував “звіроподібний індивідуалізм селянства й майже цілковиту відсутність соціальної свідомості у селян” і висловлював надію, що “нецивілізовані, дурні, підлі люди російського села вимруть, всі ці люди, які майже жах наводять, що про них я говорив вище, і нова раса грамотних, розумних, енергійних людей займе їхнє місце”.

Засновник російського марксизму Г. Плеханов зображав селян як “диких землеробів, жорстоких і немилосердних, в'ючних тварин, у житті яких думання було розкішшю”. К. Маркс говорив про “ідіотизм сільського життя”,— заувага, часто цитована Леніним (у своєму первісному контексті ця фраза схвалювала капіталізм за звільнення великої частини населення від цього “ідіотизму”). Сам Ленін писав про “сільську занедбаність, відірваність від світу, здичавіння” і твердив, що селянин, будучи далеко не таким уже інстинктивним або традиційним колективістом, фактично був “безсоромним індивідуалістом”. А для Сталіна, за словами Хрущова, “селяни були покидьками”.

Однак хоч Ленін і поділяв більшовицьку антипатію до селян як до “архаїчного елементу” в Росії, його головною турботою було знайти до них підхід із марксистських позицій, виробити тактику використання їх у проміжний період перед їхнім зникненням з історичної сцени і вирішити питання організації сільського життя після того, як більшовицька партія візьме владу. Згідно з марксистськими постулатами, головний момент майбутнього розвитку полягатиме в конфронтації між новим (для часів становлення марксизму) робітничим класом і капіталістичними власниками промисловості. В кожному розвиненому суспільстві в міру його дальшого поступу населення концентруватиметься переважно в цих двох провідних категоріях із проміжними, або “дрібнобуржуазними”, елементами. До цих елементів відносилося селянство, яке мало тенденцію поповнювати пролетаріат (у міру того, як воно пролетаризувалося), але водночас схилялося до капіталістів, оскільки залишалося приватновласницьким.

За винятком цього класового аналізу, Маркс приділяв незначну увагу суто аграрним питанням. Але чітко дав зрозуміти, що передбачає зникнення в соціалістичному суспільстві протиріч між містом і селом. Він твердив про перемогу капіталізму на селі (після чого шляхом пролетаризації села тут мав перемогти соціалізм) і в той же час уважав, що всі селяни разом були як “лантух картоплі”, оскільки ізольованість індивідуальних господарств перешкоджала розвитку в них будь-яких справді соціальних відносин.

Курс, що його треба було запроваджувати на селі після перемоги марксизму, визначався в “Маніфесті комуністичної партії”, де висувалися такі вимоги: “Експропріація земельної власності...поліпшення земель за загальним планом... утворення промислових армій, особливо для землеробства... поєднання землеробства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню відмінності між містом і селом”. Під цим Маркс та Енгельс розуміли: на селі, як і в місті, відбудеться концентрація виробництва та найманої робочої сили, аж поки сільське господарство не стане чимось на зразок сільської фабрики. На думку марксистських економістів, що орієнтувалися на місто, дрібне виробництво в будь-якому разі не мало змоги довго протриматися, не кажучи вже про процвітання. За словами Девіда Мітрані, Маркс і його послідовники дивилися на селянина “з огидою, в якій зневага городянина до всього сільського та критичне ставлення економіста до дрібного виробництва поєднувалися з озлобленням колективіста-революціонера проти уперто індивідуалістичного землероба”.

Як писав Енгельс в “Анти-Дюрінгу”, соціалістична революція повинна була покласти край товарному виробництву й тим самим пануванню продукту над виробником. Після цього, як уявлялося авторові, людина з повним розумінням застосовуватиме закони соціальної діяльності, що досі перебували для неї в конфлікті із зовнішніми умовами. Однак навіть через більш ніж сто років після написання цих рядків знайдеться небагато людей, котрі б заявили, що мають “повне розуміння” законів розвитку економіки та суспільства. Й одна з причин такого становища випливає зі спроби реалізувати марксистські принципи на практиці.

Маркс був переконаний: у сільському господарстві, як і в промисловості, відбуватиметься дедалі більша концентрація власності. Однак це не відповідало дійсності. Так, у Німеччині, яку Маркс знав найкраще, у період між 1882 і 1895 роками загальна площа малих (2—20 га) господарств збільшилася, а перепис 1907 p. показав: великі маєтки та ферми й далі втрачали свої позиції.

Свою ранню працю “Розвиток капіталізму в Росії” Ленін добре простудіював і документально обгрунтував. Однак у розвідках із селянського питання він, як і Маркс, не виявляє такої дослідницької ретельності і зводить усе до “класового аналізу”. Деякою мірою це можна пояснити тим, що економісти кінця XIX ст., на праці яких спиралися російські марксисти, не здійснювали оригінальних досліджень: вони просто твердили, що громада розкладається через конфлікт між сільськими пролетарями та заможними селянами, але не наводили при цьому ніяких вагомих доказів (бо таких просто не існувало).

З марксистської точки зору висловлений Леніним на VIII з'їзді РКП(б) загальний аналіз селянства (не куркульства) досить чіткий: “Він почасти власник, почасти трудівник. Він не експлуатує інших представників трудящих. Протягом десятиріч доводилось йому з величезним трудом відстоювати своє становище, він зазнав на собі експлуатації поміщиків і капіталістів, він зніс усе, і в той же час він — власник. Тому наше ставлення до цього хиткого класу становить величезні труднощі”.

Справді, Маркс писав (у листі до Віри Засулич у 1881 p.), що Росія могла перейти до соціалізму, використовуючи як один із його складників стару громаду (він, здається, вважав, що громада — це якась пережиткова форма тієї фази розвитку суспільства, яку марксисти називали “первісним комунізмом”). Але згаданий лист не публікувався аж до 1924 p., а окремі аспекти Марксової думки, відомі до публікації російським марксистам, розглядалися ними як фальшивка, недоречна поступка їхнім ворогам-народникам. Сам Ленін бачив у селянському надільному землеволодінні систему, яка “заганяє селян, наче в гетто, у дрібні середньовічні спілки фіскального, тяглового характеру, спілки по володінню надільною землею”. Передбачаючи модернізацію російського сільського господарства на марксистській основі — з великими кооперативними фермами, котрі працювали б за планом, — Ленін уважав: єдиною альтернативною системою тут була капіталістична — столипінська; остання означала нову фазу в ліквідації старого, напівпатріархального царизму, новий маневр у напрямі перетворення його на буржуазну монархію. Столипінська реформа була реальною; в разі її успіху аграрний лад Росії став би цілком буржуазним. На думку Леніна, бідні селяни порядкували на своїй землі дуже погано, й обсяг продукції підвищився б, якби багаті селяни перебрали їхню землю.

Перевагою столипінського підходу до модернізації сільського господарства Росії було те, що до цього його в тій або іншій формі вже було успішно застосовано в розвинутих країнах. Недоліком же ленінського підходу (якщо розглядати його просто як метод модернізації) було якраз те, що він ніде ще не був апробований, тобто залишався на теоретичному рівні. Це, звісно, не означало, що він не міг бути ефективним, але це мала довести практика.

Ленінські погляди на тактику більшовицької партії (котра, як проголошувалося, репрезентувала пролетаріат) щодо селянства складалися й деталізувалися на основі зауваження Маркса про те, що пролетарську революцію можна підтримати новим варіантом німецької Селянської війни XVI ст. У своїй книзі “Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції” (1905) Ленін наполягав на стадії “революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства”, однак це було лише тимчасовим, навіть не прихованим тактичним ходом: на тих самих сторінках Ленін твердить, що коли його коаліція візьме владу, “тоді смішно буде й говорити про „єдність волі" пролетаріату і селянства, про демократичну диктатуру і т. д. Тоді ми подумаємо безпосередньо про соціалістичну диктатуру пролетаріату”. Тут ми помічаємо дефект у більшовицьких поглядах на проблему села, який виразно відчувався протягом усього висвітлюваного нами періоду, — “винахід” або принаймні значне перебільшення соціальних чи економічних відмінностей у селянському середовищі. “Сільський пролетаріат” у Росії справді існував: у 1897 p. 1 млн 837 тис. осіб вказували на працю за платню в сільському господарстві та інших непромислових галузях як на своє головне, хоч, звичайно, не єдине заняття, а ще набагато більше людей наймалося тимчасово (в літній сезон). Однак, як ми побачимо далі, вони не справляли якогось істотного впливу на соціально-класову ситуацію в країні й до того ж не мали пролетарської свідомості в її марксистському розумінні.

Слідом за Леніним пізніше також робилися спроби розділити селян на “бідняків” і “середняків”. При цьому навіть сам Ленін розумів: селянин, який мешкав поблизу великого міста і спеціалізувався на виробництві для нього молочно-товарної продукції, міг бути заможним (хай би й не мав коня), так само як селянин із трьома кіньми, що проживав у степу, міг таким не бути. Але на теоретичному рівні подібні явища не аналізувалися. Частково з цієї причини ленінські уявлення про селянство та процеси його розшарування часто мінялися й відзначалися непослідовністю, та в одному пункті він і його прибічники залишалися непохитними (й це відіграло вирішальну роль у наступних подіях): куркуль є ворогом. Ленін припускав, що куркуль — це клас багатих селян-експлуататорів, проти яких — після ліквідації панства у властивому розумінні цього слова — могла обернутися ненависть бідняків. Насправді ж слово “куркуль” означало сільського лихваря, заможного господаря, котрий додатково орендував землю. Звичайно на одне, а то й на декілька сіл припадало тільки одне куркульське господарство. Будь-який заможний селянин час від часу давав позички, що само по собі цілком природно. Тому куркулем називали тільки того, для кого лихварство й подібні маніпуляції ставали головним джерелом прибутків. Народник О. Аптекман, який залишив правдиву розповідь про свій досвід спілкування з російським селянством, зауважував: коли хтось говорив селянам, що “куркуль” висмоктує з них кров, ті іронічно відповідали: “Ці доброхоти ніяк не можуть пережити, що деякі селяни заможніші”, або зауважували, що не кожний міцний селянин — обов'язково куркуль, і що “міські” не розуміють селянського життя.

Зі свого боку Ленін навіть у 1899 p., коли уживав термін “куркуль” у відповідному значенні цього слова (тобто розуміючи під ним сільського лихваря), не бажав відрізняти цей тип “експлуататора” від тих, хто використовував найману працю, й наполягав на тому, що це були “дві форми одного й того самого економічного явища”. По суті, ні Ленін, ні його спадкоємці так і не спромоглися дати чітке визначення: хто такі куркуль, середній і бідний селянин з точки зору соціально-економічної категорії. На запитання — що ж це таке — куркуль? — Ленін роздратовано відповідав: “На місцях розберуться, хто є куркулем” (цит. за А. Ноувом).

Та в будь-якому випадку “класове ворожа меншість” тією чи іншою мірою мала бути автоматично втягненою в жорстоку боротьбу з рештою селянства, що розпалювалася на селі, і якби навіть селянин не поставився до цієї меншості “вороже”, це за нього зробили б комуністи.

Більше того, в більшовицькому підході до класової боротьби існувало припущення, яке не висловлювалося відкрито. В серпні 1917 p. в їдальні Смольного відбулася багатозначна розмова між Ф. Дзержинським (що невдовзі очолив ленінську ЧК) і меншовицьким провідником Рафаїлом Абрамовичем (передається за спогадами Р. Абрамовича). Дзержинський запитав:

“— Ви пам'ятаєте промову Лассаля про суть конституції?

— Так, звісно, пам'ятаю.

— Він сказав, що конституцію визначає взаємозв'язок реальних політичних і соціальних сил у країні. А яким шляхом змінюється такий взаємозв'язок?

— Ну, через процес економічного та політичного розвитку, еволюцію нових форм економіки, виникнення нових класів тощо, тобто це все те, що ви самі дуже добре знаєте.

— А чи можна змінити цей взаємозв'язок, скажімо, шляхом підкорення чи знищення деяких класів?”

Роком пізніше Г. Зінов'єв, тоді один із лідерів нової радянської держави, зазначив у публічній промові в Петрограді: “Ми повинні привернути до себе 90 млн зі 100 млн населення Радянської Росії. Що ж до решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити” (за газ. “Сев. коммуна” від 19 верес. 1918 p.). Наступні події показали, що Зінов'єв помилився: основним об'єктом масових репресій стали не “решта”, а саме ті класи, які становили більшість населення країни.

2
Український народ і ленінізм

Схоже на те, що головною причиною того, чому висвітлюваними тут подіями Захід ніколи по-справжньому не зацікавився, було нерозуміння чи незнання сили українського національного почуття, української національної свідомості. Значною мірою це було викликане тим, що в нинішньому столітті незалежна Українська держава протрималася лише кілька років (і то з перервами), так і не спромігшись закласти підвалини для свого існування — ні фізично, ні у світовій свідомості. Дорівнюючи за територією Франції, а за кількістю населення переважаючи Польщу, Україна була найбільшою з європейських країн, котрі не дістали незалежності (хіба що на короткий час) у період між двома світовими війнами. (Говорячи про втрачену українську державність, ні в якому разі не можна твердити, що в цьому завинив російський народ. Символ російської національної самосвідомості — О. Солженіцин сподівається на братерські взаємини між трьома східнослов'янськими народами — російським, білоруським і українським, але при цьому без будь-яких вагань уважає: те чи інше рішення про союз, федерацію чи відокремлення має бути справою вільного вибору самих українців, і жодний росіянин не сміє вирішувати це за них.)

На Заході було мало відомо про самостійну українську культурну традицію. Україну зображували на мапах як частину Російської імперії, нерідко просто як “Малоросію”; вважалося, що її населення розмовляє мовою, чию близькість чи відмінність від російської неможливо чітко збагнути. Насправді відмінність української мови існувала задовго до підкорення Запорізької Січі Катериною II, але від того часу правителі Росії й навіть інші росіяни — теоретично-ліберального напряму — трактували її не більше, ніж діалект російської.

Для російських царів, як і для радянських правителів, остаточна мовна й національна асиміляція українців здавалася цілком природною річчю. Чому ж так не сталося? Передусім виявилося, що коріння старої української мови серед мільйонів сільського населення глибші та міцніші, ніж гадалося, а тому й не спостерігалося тенденції до її злиття з російською,— селяни розмовляли або тією, або іншою. Далі хоч для городян-росіян і тих індивідів українського походження, що ввібрали в себе панівну культуру, російська мова стала рідною, поряд із основним селянським масивом в Україні, як і в інших країнах, існували групи освічених патріотів, котрі не в силах були спостерігати, як в ім'я так званого “прогресу” зникає їхня самобутня мова й культура. Вони-то й відіграли велику роль у тому, що асиміляційні тенденції не були остаточно реалізовані.

Попри всю свою відмінність, українська та російська мови — це паростки однієї — східнослов'янської — лінгвістичної родини, так само як шведська й норвезька — відгалуження скандинавської гілки германської, а іспанська й португальська — іберійської гілки романської родин. Та в будь-якому випадку лінгвістична близькість тих або інших народів не має вирішального політичного й культурного значення. Так, на референдумі 1905 p. Норвегія продемонструвала своє непереборне прагнення добитися незалежності від Швеції. Голландська мова історично є варіантом нижньонімецького діалекту, а проте голландці мали багато нагод виявити своє небажання підкоритися Німеччині, й одну з них — зовсім недавно. Це саме стосується й думки, нібито Україна завжди була частиною, навіть природною частиною Російської імперії або Радянського Союзу.

Історично українці — це стародавня нація, яка вистояла й вижила наперекір усім лихоліттям. Великі князі Київської Русі тримали під своєю рукою всіх східних слов'ян, але внаслідок монгольської навали 1240 p. їхня держава розпалася. Слов'янське населення земель, розташованих на північ від Київської Русі, півтора століття проживало під монголами і згодом утворило Московію, яка потім почала називатися Росією. Мешканці ж земель, розташованих південніше московитів, стали українцями, котрі орієнтувалися на Захід і розвивалися під впливом європейських держав. Спочатку вони об'єдналися з Великим князівством Литовським, офіційною мовою якого була українська, а згодом потрапили пад владу Польщі.

Саме під час польського панування — в другій половині XVI ст.— були започатковані українське друкарство і школи. Отже, у складі цієї великої та різнорідної федерації українці відновили своє національне існування, в той час як значна частина їхніх земель лежала наполовину збезлюднена, спустошена наскоками кримських татар. Тоді ж з'являються перші козаки — українські флібустьєри. Спочатку вони полювали та рибалили в степу, потім навчилися оборонятися від татар, а під кінець XVI ст. спорудили свої власні фортеці й стали незалежним військовим чинником. У 1550-х роках вони заснували Запорізьку Січ — великий укріплений табір у пониззі дніпровських порогів, на рубежі татарських навал. Протягом двох століть Січ була військовою республікою того типу, що виникав час від часу в інших місцях у подібних умовах: демократична — в мирний час і дисципліноване військо — під час війни. Незабаром козаки почали очолювати селянські повстання проти своїх номінальних панів-поляків. Нескінченні війни й угоди з Польщею врешті-решт привели до успішного заснування гетьманом Богданом Хмельницьким Української держави (1649). Від цього часу Москва постійно втручалася у справи України, аж поки гетьман Іван Мазепа не уклав союз із шведським королем Карлом XII проти зазіхань Петра І. Січ підтримала гетьмана, однак поразка Карла під Полтавою в 1709 p. обернулася для України катастрофою.

Протягом XVIII ст. Москва спочатку продовжувала визнавати автономію Гетьманщини, але водночас дедалі більше зміцнювала свій вплив у тому, що стосувалося виборів гетьмана, й постійно посилювала тиск на новообраних українських правителів. Гетьманщина була остаточно скасована в 1764 p., хоч деякі з її зовнішніх форм зберігалися до 1781 p. В 1775 p. росіяни несподівано зруйнували Запорізьку Січ, чиє військо воювало на їхньому боці проти турків у війні 1769—1774 pp. Кошового отамана заслали на Соловецькі острови в Білому морі, а полковників — у Сибір (майже точне провіщення долі їхніх спадкоємців у 20-х і 30-х роках XX ст.). Так, проіснувавши понад століття, українська державність (як, до речі, й польська) впала, не маючи сили боротися проти великого й могутнього супротивника.

Як і Польща, козацько-гетьманська держава була за своїм типом конституційно-парламентською. Будучи, звісно, багато в чому недосконалою, вона разом із тим не мала власних традицій жорстокого кріпацтва й деспотизму, накинених їй уже Санкт-Петербургом. Тим часом українські селяни та козаки, що залишалися під Польщею і з року в рік піднімалися проти неї на повстання, відомі в історії під назвою гайдамацьких, незабаром теж потрапили під володіння частково Росії, частково — спільника останньої в поділах Польщі — Австрії. Протягом наступних століть “західноукраїнський” елемент, вільний від російського впливу (хоч і менший кількісно, ніж на решті українських земель), мав більші можливості для свого політичного та культурного розвитку й був могутнім чинником визрівання національної самосвідомості

Слідом за політичним управлінням у “російському стилі” в Україні було запроваджено типовий для Росії економічний спосіб управління. Величезні маєтки передавали у власність царським фаворитам. Укази 1765—1796 pp. знищили вольності українського селянина, звівши його до становища російського. При цьому слід пам'ятати, що в Україні від кріпацтва терпіли приблизно два покоління (а щоб витруїти з народної пам'яті спогади про минулі часи, звичайно потрібно більше двох поколінь).

Як писав О. Герцен у своєму часописі “Колокол”, “нещасна країна протестувала, але не могла протистояти цій фатальній лавині, що котилася з Півночі до Чорного моря, покриваючи все... одноманітною пеленою рабства”.

Загальне поневолення селянства супроводжувалося утисками української мови та культури. В церковній службі обряди замінювалися на російські В 1740 p. в Лівобережній Україні налічувалося 866 шкіл, в 1800 p.— жодної. Засновану ще 1632 року Києво-Могилянську академію в 1819 p. було перетворено на чисто богословський заклад. І хоч у XVIII ст. загибель України як держави та запровадження в ній суто російських явищ — кріпацтва й самодержавства — ще не призвели до знищення української національної самосвідомості, протягом наступного століття за допомогою згаданих і подібних до них заходів царизм все-таки спромігся звести її до надзвичайно низького рівня.

В різні часи окремі українські провідники шукали чужоземної підтримки у створенні самостійної Української держави. Але ключ до українського національного виживання містився в царині народної культури. Селянство й далі вживало українську мову, а пісні й думи з козацького минулого, що були частиною їхньої національної спадщини, так і не вдалося викорінити. На свідомішому рівні з'явився перший твір сучасною українською мовою — пародія Івана Котляревського на Вергілієву “Енеїду” (1798). Протягом першої половини XIX ст. було зібрано численний фольклорний матеріал. А в 1840 p. видатний український поет Тарас Шевченко (1814—1861), народжений у кріпацтві, почав друкувати свої чудові ліричні й патріотичні поезії, вплив яких на розвиток національної самосвідомості українців не можна переоцінити. Шевченка заарештували в 1847 p. й заслали рядовим вояком на Закаспій, де він провів 10 років. Його твори були заборонені й повністю надруковані в Росії лише в 1907 p.

На початку XIX ст. в Європі було чимало людей, подібних до тих, яких по-німецьки називають Naturvolk (діти природи), їхні мови ділилися на десятки нікому не відомих, схожих один до одного діалектів, а за способом мислення цих людей аж ніяк не можна було віднести до інтелектуальної еліти. Представники цього типу траплялися серед балканських народів і в інших місцях.

Українці в цей час також мали деякі з цих рис, однак їхня давня високорозвинена національна свідомість ніколи цілком не зникала. Продовжували існувати відмінності між росіянами та українцями, а чужі для останніх російські чи зрусифіковані пани тільки загострювали і зміцнювали ці відмінності. Шевченко ж узагалі категорично ототожнював ганьбу кріпацтва з ганьбою русифікації.

У ставленні Росії до України слід відзначити одну характерну особливість. Ясна річ, національна дискримінація гнітила нестерпним тягарем населення усіх територій, підвладних Росії, й вислів “тюрма народів” стосовно неї був цілком справедливий. Унаслідок завойовницьких воєн до складу імперії потрапили Середня Азія, Кавказ, Польща, Прибалтика. При цьому їхні наради від самого початку сприймалися як чужий росіянам елемент, а відповідно й асиміляція їх, від чого царизм ніколи не відмовлявся, відсувалася на майбутнє. Зовсім інакше стояла справа з Україною — в історичному й національно-культурному відношеннях Росія ототожнювала її із собою. Тож навіть наприкінці XIX ст., більше того — в нову революційну епоху думка, що Україна, котру російські імперіалісти завжди вважали невіддільною — хоч іще не остаточно асимільованою — частиною Росії, могла насправді прагнути звільнитися від контролю з Півночі,— така думка приголомшувала більше, ніж опір народів недавно завойованих або менших за територією, або неслов'янських за складом населення земель. Що ж до найліберальнішої частини російської інтелігенції, цілковито заангажованої на боротьбу з абсолютизмом, то вона заперечувала саму ідею самостійності чи бодай номінальної автономії України.

Подібні уявлення грунтувалися на деяких специфічних обставинах, таких, наприклад, як масові переселення росіян в Україну. Здавалося, що її корінне населення, як і в деяких інших регіонах Європи (наприклад, у Чехії), майже повністю складалося із селян та священиків. У період становлення капіталізму російські селяни, бідніші за українських, тисячами їхали в Україну, щоб найнятися тут на створювані підприємства. Отже, промисловий розвиток імперії в XIX ст. супроводжувався значними змінами в етнічному складі України, передусім за рахунок міських робітників — росіян за національністю.

На початку 1860-х років Петербург провадив у національній політиці досить ліберальний курс, і в Україні тоді зросло число українських товариств і періодичних видань. Однак царський указ 1863 p. оголосив, що української мови “не існує”, бо вона є лише діалектом російської, й заборонив україномовні видання (за винятком белетристики). Під особливо сувору заборону підпадали книжки “релігійного та освітнього характеру” й такі, що “звичайно призначалися для початкового читання простими людьми”. Деяких діячів української культури було депортовано до Північної Росії, українські ж школи та газети закрито.

Попри всі ці урядові заходи, українські товариства (громади) продовжували існувати і в 1870-х роках. Обмежені у своїй легальній діяльності розвідками науково-дослідницького характеру, вони, однак, і далі плекали національну ідею, що викликало появу наступного указу (1876). Він обмежував публікації з українознавства історичними документами, забороняв театральні й музичні вистави з української тематики й ліквідував головні російськомовні, але проукраїнськи настроєні друковані органи. Після цього розгорнулася активна русифікаторська кампанія, котра, втім, не дуже позначалася на українському селянстві. Уряд досяг безсумнівного успіху лише в одному — селяни були позбавлені україномовних видань і національних шкіл. Як наслідок, в Україні надзвичайно зросла кількість неписьменних — до 80% усього населення.

За дещо, може, драматизованими словами Петра Григоренка, “протягом століть, що їх українці провели в російській імперській державі, вони забули своє національне ім'я і призвичаїлися до імені, яке їхні колонізатори нав'язали їм,— малороси”. Незважаючи на це, серед селянства й далі продовжували жити думи часів Гетьманщини та Січі. Творча інтелігенція зберігала українську ідею. В 1897 p. було засновано нелегальну Всеукраїнську демократичну організацію для координування діяльності національних культурних і громадських груп. І все ж цього було недосить, щоб напередодні XX ст. можна було говорити про початок масового визвольного руху серед українського населення. Відродження нації виявилося несподіваним і непереборним. За твердженням провідного діяча українського національного руху Миколи Ковалевського, цей рух набув справжньої масовості в 1912 p.

У 1902 p. сталися, а в 1908 p.— повторилися значні селянські заворушення. Це була важлива ознака пробудження народних низів, оскільки на відміну від владущих класів, які складалися головним чином із неукраїнців, корінне — в основному сільське — населення було українським. Націоналістичний рух, що народжувався, мав в Україні (як і в Польщі, в майбутній Чехо-Словаччині та інших країнах) переважно соціалістичний напрям. Перша справді політична партія — Революційна українська партія (РУП),заснована в 1900 p., невдовзі потрапила під марксистський вплив і розкололася. Одна її частина приєдналася до Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), але скоро припинила існування, а друга, прибравши назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), відійшла від Леніна на грунті самоврядування. Однією з найважливіших національних партій була Українська партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка, щоправда, аж до 1917 p. не користувалася великім впливом.

У 1905 p. з'явилася перша в імперії україномовна газета — “Хлібороб”, а слідом за нею почали виходити й інші (особливо слід відзначити першу українську щоденну газету “Рада”). 1907 року, нагадаємо, вийшло друком повне видання творів Тараса Шевченка. В Державних Думах різного скликання, обраних за конституцією внаслідок революції 1905 p., активно діяли українські депутати. В Першій Думі вона сформували блок із 40 представників, а в Другій висунули вимогу автономії України.

Визвольний рух наражався на численні перешкоди. Так, у 1910 p. Столипін, який попри всю свою прогресивність в економічних питаннях був типовим російським імперіалістом у національному, дав вказівку закрити українські культурні товариства й видавництва, а також припинити читання лекцій українською мовою в університетах. Тим самим фактично заборонявся “публічний” ужиток української мови. В цьому питанні проти Столипіна не виступила російська “прогресивна” чи “радикальна” преса, хоч деякі помірковані ліберали й висловлювалися в підтримку українських культурних (але не політичних!) вимог.

А проте загасити національний рух було вже неможливо. Новим могутнім стимулом для його піднесення стало відзначення в 1914 p. сторіччя з дня народження Тараса Шевченка, проведене попри шалений опір із боку урядовців. У цій патріотичній акції брали також участь селяни.

Під час першої світової війни українська преса перебувала під забороною. Було припинено всю національну освітню діяльність. Незважаючи на всі засвідчення лояльності з боку провідних українських діячів, їх заарештовували та засилали.

З марксистського погляду національність — це порожнє місце. “Пролетаріат не має своєї країни”,— твердили Маркс і Енгельс, а в “Німецькій ідеології” визначали пролетаріат як утілення ліквідації всіх класів, національностей тощо в межах сучасного суспільства.

В 1916 p. Ленін заявляв у праці “Соціалістична революція і право націй на самовизначення”: “Метою соціалізму є не тільки знищення роздробленості людства на малі держави і всякої відособленості націй, не тільки зближення націй, але й злиття їх”. В уявленні Леніна нація була історичною категорією, характерною для специфічної економічної доби, в даному разі для капіталізму. Разом із тим ще в 1914 p. він наголошував (у праці “Про право націй на самовизначення”): “Саме тому і тільки тому, що Росія разом із сусідніми країнами переживає цю епоху (капіталістичну.— Ред. ), нам потрібен пункт про право націй на самовизначення в нашій програмі”.

Визнавши, що національні прагнення справді існують протягом неозначеного перехідного періоду, Ленін обмірковував, як використати їх у своїх цілях. Саме у зв'язку з піднесенням національних рухів під час першої світової війни він оголосив у праці “Підсумки дискусії про самовизначення” (1916) свою відому тезу: “Генеральні штаби в теперішній війні ретельно стараються використати всякий національний і революційний рух у таборі їх противників”. Ми були б дуже поганими революціонерами, якби у великій визвольній боротьбі пролетаріату за соціалізм не зуміли використати всякого народного руху проти окремих лих імперіалізму в інтересах загострення і розширення кризи”.

Таким чином, для ленінської доктрини національні рухи й питання національного суверенітету — це проміжні явища буржуазного характеру, що їх комуністи можуть використати у важливішій (для них) класовій боротьбі. З цього робиться висновок про вибірковість такого використання: рухам, некорисним для комуністичної ідеї, треба всіляко протистояти. Ленін писав у “Підсумках...”: “Якщо кілька народів почнуть соціалістичну революцію... а інші народи будуть головними стовпами буржуазної реакції,— ми теж повинні бути за революційну війну з ними, за те, щоб „роздавити" їх, за те, щоб зруйнувати, всі їх форпости, хоч би які дрібнонаціональні рухи тут висувались”; “окремі вимоги демократії, в тому числі самовизначення, не абсолют, а частинка загальнодемократичного (тепер: загально-соціалістичного) світового руху. Можливо, що в окремих конкретних випадках частинка суперечить загальному, тоді треба відкинути її”. Отже, виходячи з того принципу, що “інтереси демократії однієї країни треба підпорядковувати інтересам демократії кількох і всіх країн”, будь-яким специфічним національним рухом треба пожертвувати.

Енгельс, зазначав Ленін, ще в 1849 p. писав: німці, угорці, поляки та італійці “репрезентують революцію”, тоді як південні слов'яни “репрезентують контрреволюцію”, і так було тисячу років. Маркс заявляв (у той час, коли німці вважалися “прогресивною нацією”): за винятком поляків, росіян і, в кожному випадку, слов'ян у Туреччині жодний слов'янський народ не має майбутнього з тієї простої причини, що всім слов'янам бракує найосновніших історичних, географічних, політичних і промислових передумов для незалежності та життеспроможності. Йому вторив Енгельс, повідомляючи, наприклад, у листі до Карла Каутського від 7 лютого 1882 p., що він дуже невисокої думки про малі слов'янські народи або їх “уламки”. З подібною ж зневагою Енгельс ставився до “таких страшенно немічних так званих націй”, як датчани, голландці, бельгійці, швейцарці та ін.

Ще до революції Сталін написав свою головну працю з цієї проблеми —“Марксизм та національне питання”. Ленін схвалював її, а самого Сталіна призначив народним комісаром зі справ національностей у першому радянському уряді Росії (1917).

Розвиваючи ленінські ідеї, Сталін зазначав: трапляються випадки, коли національні рухи в деяких поневолених країнах вступають у конфлікт з інтересами розвитку пролетарського руху. В цьому разі про підтримку національних рухів, звісно, не може бути й мови. Питання про права націй не може бути ізольованим, самостійним питанням, це — частина загальної проблеми пролетарської революції, яка підпорядкована цілому, і якраз у рамках цілого її й слід розглядати. А іноді виникає ситуація, коли право націй на самовизначення суперечить іншому, вищому праву,— праву робітничого класу, котрий має взяти владу й утримати її. Тут також право на самовизначення не може й не повинно служити перешкодою робітничому класу у здійсненні його права на диктатуру.

Відразу ж після Жовтневої революції сам Ленін наголошував: заперечувати, що інтереси соціалізму вищі за інтереси права націй на самовизначення, може тільки той марксист, який порвав з основами марксизму та соціалізму. Соціалістична республіка зробила й далі продовжує робити есе можливе для здійснення права на самовизначення для Фінляндії, України, Польщі, Литви, Курляндії та інших країн, але якби внаслідок порушення цього їхнього права існуванню соціалістичної республіки виникла загроза, то само собою зрозуміло, що інтересам республіки треба було б віддати перевагу.

У березні 1917 p., невдовзі після падіння царату, українські партії сформували Українську Центральну Раду на чолі з найвидатнішим діячем національно-визвольного руху, істориком Михайлом Грушевським (український есер). У червні Рада оприлюднила відозву про автономію, після чого було створено перший український уряд. Його головою став відомий письменник Володимир Винниченко (соціал-демократ). Провідним членом уряду був видатний економіст Михайло Туган-Барановський. У липні до складу уряду ввійшли представники національних меншостей — єврейської, польської, російської.

Спочатку Центральна Рада не висунула конкретних вимог щодо державної незалежності України, але домоглася важливих поступок від російського Тимчасового уряду в Петрограді. В її руках зосереджувалася фактична влада, вона користувалась підтримкою більшості народу й навіть місцевих Рад. Такою була реальність, на яку мусив зважати Ленін після жовтня 1917 p.

Україна стала першим великим прикладом примусового встановлення радянської влади у східноєвропейській країні, незалежність якої була визнана Леніним у 1918 p. Події, пов'язані з її завоюванням і запровадженням у ній маріонеткових режимів, деякі з діячів яких згодом відчули всю силу своїх глибоких національних почуттів, знаходять чіткі аналогії з тим, що 20 років пізніше сталося з прибалтійськими державами, а ще через п'ять років — із Польщею та Угорщиною.

Центральна Рада взяла всю владу в Україні в свої руки 16 листопада 1917 p., a 20 листопада проголосила створення Української Народної Республіки, не відмовляючись, однак, від “федеративних” зв'язків із Росією (хоча з огляду на те, що Рада не визнавала більшовицького уряду, було незрозуміле, з яким саме урядом Росії можна було вступати в такі зв'язки).

На виборах до Установчих зборів (27 жовтня — 9 листопада 1917 p.) більшовики дістали в Україні лише 10% голосів, українські есери — 52 %, а основну більшість решти голосів — інші національні партії, зокрема українські соціал-демократи та Українська партія незалежних соціалістів.

16-18 грудня 1917 p. в Києві відбувся з'їзд Рад, на якому більшовики одержали тільки 11 % голосів. Тоді їхні делегати переїхали до Харкова, щойно зайнятого Червоною армією, і скликали там свій з'їзд Рад. Серед його делегатів переважали росіяни. 25 грудня 1917 p. з'їзд заявив про створення “радянського уряду” на чолі з Ю. Коцюбинським. 22 січня 1918 p. Центральна Рада проголосила Україну незалежною суверенною республікою, однак 12 лютого харківський маріонетковий уряд увійшов до Києва слідом за Червовою армією, а Центральна Рада переїхала до Житомира.

Більшовицьких загарбників супроводжували “продовольчі загони”, розподілені на групи по 10 чоловік. Виконуючи вказівку Леніна щодо відправлення на Північ “хліба, хліба і хліба!!!”, ці загони реквізували в українських селах зерно. За документами, тільки з Херсонської губернії в період між 18 лютого й 9 березня 1918 p. до Росії вивезли 1090 залізничних вагонів із зерном.

Більшовики не припускали навіть думки про передання в Україні політичної влади на партійному рівні в руки самих українців. Один із найближчих соратників Леніна — Яків Свердлов заявляв: “Створення окремої, української партії, як би вона не називалася, яку б програму не прийняла, ми вважаємо небажаним”.

Перший радянський уряд в Україні протримався лише кілька тижнів. Будучи майже відкритим ставлеником російського, хай би й революційного, режиму, він заборонив українські школи, культурні заклади тощо. Взагалі русифікаторська тенденція перших радянських урядів в Україні була чітко вираженою. Провідний український комуніст В. Затонський навіть розповідав пізніше, як голова ЧК в Києві горезвісний М. Лацис просто на вулицях стріляв людей за вживання української мови і як сам Затонський ледве уникнув цієї долі. Мали місце й спроби перешкодити заснуванню української комуністичної партії (й без того фактично номінальної) та збереженню — знову ж таки номінальне українського — профспілкового руху.

Однак урешті-решт під натиском німецьких й австрійських військ більшовики змушені були відступити. У квітні 1918 p. вони оголосили про розпуск свого українського радянського уряду.

Центральна Рада відправила своїх делегатів до Бреста, де більшовики вели переговори з німцями і, згідно з інструкціями Леніна, змушені були відмовитися від своїх претензій на Україну й беззастережно визнати її незалежність. Відтепер Україну експлуатували вже німецькі та австрійські війська (під виглядом “союзників”). Держави Центральної осі прагнули використати її ресурси в останній фазі війни проти Франції, Англії та Сполучених Штатів Америки. 29 квітня 1918 p. ці держави організували в Україні державний переворот. Генерал Павло Скоропадський проголосив себе гетьманом і правив до грудня, спираючись на російські елементи та заможні верстви населення.

Нарешті було сформовано Комуністичну партію (більшовиків) України, і 5—12 липня 1918 p. в Москві відбувся її перший з'їзд. Незважаючи на опір українських комуністів на чолі з Миколою Скрипником, вона стала невід'ємною частиною Російської комуністичної партії (більшовиків). Другий з'їзд КП(б)У, скликаний 17—22 жовтня 1918 p. також у Москві, зазначив: її головним завданням є об'єднання України з Росією. Від імені політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменєв заявив на з'їзді: у Фінляндії, Польщі та Україні “гасло самовизначення націй перетворилося на зброю контрреволюції”.

Все це свідчило про те, що більшовики, як і більшість інших росіян, були заскочені зненацька навдивовижу швидким і докорінним відродженням української нації. Вони й далі продовжували дивитися на Україну, як на частину “єдиної й неподільної Росії”. Скажімо, українська мова звично розглядалася як селянський діалект російської. Так, Ленін до цього говорив про права українців серед інших національностей Російської імперії, але на VIII з'їзді РКП(б) (1919) він же заявив: німці знищили будь-яке національне почуття, котре могло існувати в Україні, і навіть сумнівався, чи була українська мова насправді масовою.

З огляду на сказане не дивно, що в партійній програмі 1918 p. чітко наголошувалося: Україна, Латвія, Литва та Білорусія нині існують як окремі радянські республіки (чим поки що розв'язується питання державної структури), однак це жодною мірою не означає, що РКП(б) повинна у свою чергу реорганізуватися у федерацію незалежних комуністичних партій. Має існувати одна централізована комуністична партія з єдиним центральним комітетом. Всі ухвали РКП(б) та її керівних органів обов'язкові для всіх відділів партії, незалежно від їхнього національного складу. Центральні комітети українських, латвійських, литовських комуністів користуються правами обласних партійних комітетів і цілком підлягають Центральному Комітетові РКП(б).

Щоправда, попервах така субординація не завжди витримувалася. На XI з'їзді РКП(б) Ленін заявив: “Україна — незалежна республіка, це дуже добре, але в партійному відношенні вона іноді бере — як би це ввічливіше висловитися? — обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому що там сидить народ хитрий, і ЦК — не скажу, що обманює, але якось трохи відсувається від нас” .

Після краху Німеччини в листопаді 1918 p. повстання проти Скоропадського швидко відновило в Україні республіку, й Український Національний Союз оголосив про створення Директорії на чолі з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою та іншими. В обмін на легалізацію діяльності КП(б)У Москва погодилася не втручатися у справи відновленої Української Народної Республіки. Вочевидь, Ленін поки ще не прийняв рішення про вторгнення в Україну.

У військовому відношенні український уряд був слабкий. Військовий міністр України С. Петлюра керував великим селянським повстанням проти гетьманату, але після перемоги селяни повернулися додому, й держава залишилася майже беззахисною. Маючи невеликий вибір, Петлюра був змушений надати повноваження та гроші будь-кому, хто спроможеться зібрати військо. Однак виявилося, що отамани — командири новостворених військ — не піддавалися контролю й нерідко ставали самостійними місцевими військовими ватажками, які не підкорялися верховній владі й навіть чинили погроми серед мирного населення.

Отже, Україна виявилася неготовою до відсічі нового наступу з Півночі, і 5 лютого 1919 p. її уряд був знову змушений виїхати з Києва. Більшу частину цього року він перебував у Кам'янці-Подільському. Росія відмовилася визнати незалежність України, й тому, а також з інших причин, український народ не сприймав радянський режим. Коли, наприклад, була зроблена спроба зберегти старі земельні маєтки у вигляді державних або колективних господарств, селяни захопили 75% цієї землі.

При запровадженні другого радянського режиму в Україні великою мірою виходили з ленінського прогнозу (зробленого 22 жовтня 1918 p. на об'єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради, фабрично-заводських комітетів і профспілок), що незабаром розпочнеться “міжнародна пролетарська революція”. Уряд нової Української Радянської республіки складався з чотирьох росіян, двох українців та болгарина Християна Раковського (голова). За дорученням Леніна Раковський провадив у Києві переговори з гетьманатом, а по переїзді до цього міста написав низку статей про те, що український націоналізм, мовляв, є химерою кількох інтелігентів, тоді як місцеві селяни бажають, щоб до них зверталися по-російськи (див., напр., “Известия” від З січ. 1919 p.). В лютому 1919 p. він заявив: визнання української мови як державної було б “реакційним” заходом, від якого виграли б лише “куркулі” та “націоналістична інтелігенція”.

Ленін прагнув будь-що залучити Україну до створюваної ним системи, бо радянська влада конче потребувала життєво необхідного їй українського промислового, сільськогосподарського, людського потенціалу, природних багатств тощо (тут більшовики ні в чому не відрізнялися від німців, котрі в своїх інтересах уперто боролися за ресурси України). 11 лютого 1919 p. Москва дала вказівку реквізувати (без відшкодування) в українських селян хліб — понад норму споживання, визначену в 286 пудів на душу населення. В березні 1919 p. Ленін заявив (у праці “Успіхи і труднощі Радянської влади”), що більшовикам для їхнього виживання необхідно добути додатково 50 млн пудів хліба. На думку українського дослідника-емігранта П. Феденка, це твердження було, вочевидь, перебільшенням (мабуть, про “виживання” ще зарано було говорити), однак в усякому разі Ленін, не бажаючи дратувати російське селянство новими реквізиціями, прагнув перекласти їхній тягар на чиїсь інші плечі.

Наслідком такої ленінської політики стали 93 селянських повстання в Україні у квітні й 29 — у першій половині травня 1919 p. Між 1 і 19 червня відбулися 63 повстання (свідчення Раковського). Загалом у період між квітнем і липнем вибухнуло близько 300 повстань, і замість запланованих 2,317 млн т зерна більшовики спромоглися зібрати в 1919 p. лише 423 тис. По суті, вказівки комуністів майже не поширювалися поза межі міст.

Наступ білої денікінської армії в серпні 1919 p. змусив більшовиків знову покинути східну частину України (на Правобережжі тоді існувала Українська Народна Республіка). 2 жовтня 1919 p. Москва віддала розпорядження про розпуск українського радянського уряду, а також Центрального Комітету КП(б)У, який припустився “націоналістичних ухилів”. Слідом за цим серед українських комуністів була виявлена “нелегальна” й опозиційна діяльність, і з огляду на все це в грудні 1919 p. Ленін вирішив змінити тактику: погодитися з визвольними домаганнями українського народу, але водночас зберегти міцний московський контроль над українськими більшовиками.

Така зміна свідчила, безсумнівно, про невдачу централізаторських методів, запроваджуваних із позиції сили. На Х з'їзді РКП(б) тодішній нарком освіти України В. Затонський рішуче заявив: “Національний рух... був пробуджений революцією. Цього ми недобачили, певним чином проґавили. Це необхідно прямо сказати. В цьому була колосальна помилка Комуністичної партії, яка працювала на Україні. Ми це проґавили, ми всі в цьому винні. Ми проґавили зростання національного руху, який був абсолютно природним у той момент, коли піднялися до свідомого життя широкі темні мужицькі маси. Ми проґавили той момент, коли піднялося абсолютно природне почуття власної гідності в масах, і той селянин, який звик раніше дивитися на себе з презирством, дивитися з презирством на свою мужицьку мову тощо, почав підводити голову й вимагати значно більше того, що він вимагав раніше, при царизмі. Революція пробудила культурний рух, пробудила широкий національний рух, а ми не спромоглися спрямувати у наше русло цей національний рух, ми проґавили його, і він пішов цілком шляхом, яким повела його місцева дрібнобуржуазна інтелігенція і куркульство. Це треба прямо сказати! Це була наша величезна помилка!”

Інший провідний український комуніст, Г. Гринько, твердив на XII з'їзді РКП(б), що в 1919—1920 pp. національний чинник був “зброєю селянства, яке пішло проти нас”.

Невдача перших двох спроб запровадити в Україні радянську систему була ретельно проаналізована в Москві. Висновок був такий: українська національність і мова дійсно є значним фактором і будь-який режим, котрий аж надто відверто зневажатиме його, прирече себе на те, що місцеве населення дивитиметься на цей режим як на чужий, накинений іззовні. Тож керівництво РКП(б) обрало новий курс, який в організаційному плані означав співробітництво з боротьбистами — лівою фракцією партії українських есерів, що прийняла радянську владу, однак твердо дотримувалася національних принципів і показала себе здатною добитися хоч трохи підтримки на селі, де більшовики повністю провалилися.

Через слабкість українського більшовизму годі було й сподіватися на те, щоб він висунув зі свого середовища політичних керівників, котрі б заслуговували на довір'я мас і до того ж принаймні виглядали як національні діячі. Але тепер, коли Москва вирішила грати українською картою, КП(б)У могла розраховувати на боротьбистів. Цей союз, закріплений вступом останніх до комуністичної партії, засвідчив появу на політичній арені значної кількості партійців із національно-революційним, а не більшовицьким минулим. Відтоді КП(б)У мала, по суті, “два коріння” (за термінологією ранніх радянських істориків). Якщо у правлячій еліті Росії налічувалося лише кілька провідних фігур із небільшовицьким минулим, та й то на нижчих рівнях (наприклад, А. Вишинський), то в Україні ми бачимо екс-боротьбистів П. Любченка (пізніше зріс до посади голови Ради народних комісарів України) та багато інших, і серед них згадуваного вже Гринька, теж високопоставлену особу .

Взагалі з-поміж ветеранів більшовицького руху неросійського походження можна знайти небагато українців, на відміну від, скажімо, поляків (Дзержинський, Косіор, Менжинський) і латишів (Рудзутак, Ейхе, Берзін). Що ж до тих ветеранів-українців, котрі займалися активною революційною діяльністю в центрі, то після переведення їх в Україну вони також виявляли тенденцію ставати на захист національної справи (Скрипник, Чубар). Цей момент багато в чому проявлявся і в поведінці східноєвропейських партійних діячів 4 0 —50-х років (наприклад, І. Надя, Т. Костова), котрі до повернення з СРСР на батьківщину вважалися абсолютно лояльними до Москви.

Слід, однак, пам'ятати: така вільна діяльність небільшовицьких політичних організацій була можлива лише за тогочасної хаотичної ситуації. Крім того, ще не всі збагнули суть ленінізму. Протягом кількох років на законних підставах продовжували існувати нечисленні ліві некомуністичні партії (хоч це існування й було хитким і ненадійним), а в лавах самої комуністичної партії відкрито виникали найрізноманітніші угруповання. Стосовно ж України специфіка полягала в тому, що більшовицький режим тут підсилився за рахунок боротьбистів, які мали справжній зв'язок із місцевим населенням, але водночас були й носіями національних прагнень. Цей компроміс підтвердив просту думку: не можна взяти ані крихти реальної влади, не зіткнувшись із суперечливими наслідками. Нарада фактично міфічної на той час Комуністичної партії України, скликана поза межами республіки — в білоруському місті Гомель — у жовтні 1919 p., ухвалила реалістичну резолюцію (опублікована сімома роками пізніше). Її реалізм виявився в заяві, що нарада вважає можливим рух на південь й організацію радянської влади в Україні лише за наявності регулярних дисциплінованих військових частин немісцевого походження. Інакше й бути не могло, адже в той період серед членів КП(б)У українці все ще становили тільки 23 %.

Численні відмінності в стилі радянського керівництва в Росії та Україні чи не найпоказовіше проявлялися в адмініструванні на селі. В період воєнного комунізму радянська влада спиралася тут в основному на комітети бідних селян (у Росії вони називалися “комітети бідноти”, або комбіди, в Україні —“комітети незаможників”, або комнезами). Члени комітетів добиралися з числа прокомуністично настроєних селян-бідняків і “сільських пролетарів”. У Росії вони контролювали діяльність місцевих сільрад, а в Україні — повністю підміняли їх. Комітети були ліквідовані наприкінці 1918 p., але 9 травня 1920 p. відновлені — причому тільки в Україні! — із застереженням, що до них мають вступати лише незаможники. В інших радянських республіках залишалися тільки сільради. Останні також буди відновлені в Україні, однак тут комнезами знову одержали право оголошувати недійсним будь-який захід тої чи іншої сільради, виключати з її виконкому тих або інших членів або взагалі розпускати її та скликати нові вибори. Вони також користувалися повноваженнями на реквізицію харчових продуктів.

Директивний лист ЦК КП(б)У пояснював особливу роль відновлених комнезамів тим, що “в українських селах влада фактично знаходиться в руках багатих селян, куркулів, які за своєю природою є непримиренними ворогами пролетарської революції... організовані та озброєні до зубів”. І якраз комнезами повинні були організувати сільських бідняків , обеззброїти “куркулів” і ліквідувати “бандитизм”. Провідні члени комнезамів, цієї опори партії на селі, були переважно неукраїнського походження (лише 22,7 % делегатів першого і 24,7 % — другого з'їздів комнезамів України розмовляли українською мовою). Але й це вважалося недостатнім для зміцнення радянської влади в сільській місцевості, й туди було виряджено ще кілька тисяч міських комуністів.

Неабиякі труднощі виникали і в справі українізації суспільного життя. Прихильники українізації, бодай у сфері культури, навіть усередині партії не могли порозумітися зі своїми опонентами. Так, один із українських делегатів на XII з'їзді РКП(б) згадував слова “товариша з України, що обіймав дуже відповідальну посаду”: “Я проїхав усю Україну, розмовляв із селянами й дістав, враження, що вони не хочуть української мови”. А Раковський, який на той час уже видобув уроки з боротьби проти національно-визвольних рухів, у своєму виступі на тому ж з'їзді нарікав на “тяжкі часи”, коли доводилося примушувати українські парторганізації “зрозуміти важливість національного питання”; в цьому питанні існують великі складнощі, бо ж чимало хто в Україні, а ще більше в Росії сприймає поточну національну політику партії як певну стратегічну дипломатичну гру. Й на підтвердження цього Раковський наводить думку “одного товариша”: ми — країна, що минула національну стадію розвитку, ми — країна, де матеріально-економічна культура протиставляється національній культурі. Національна культура — це для відсталих країн по той бік барикади, для капіталістичних країн, а ми — комуністична країна.

Значна частина більшовиків, і серед них такі ветерани, як Д. Лебідь, дотримувалися теорії “боротьби двох культур”, в якій “пролетарська Росія” протистояла “селянській Україні”; отже, українізація не потрібна, оскільки російська культура має неодмінно перемогти. Вже на V конференції КП(б)У (17—20 листопада 1920 p.) один із найближчих соратників Леніна Зінов'єв з огляду на неминучий остаточний тріумф “розвинутішої російської мови” запропонував обмежити поширення української мови сільськими місцевостями, однак цю пропозицію було відкинуто. З даного питання протягом 1920—1921 pp. усередині партії точилася безперервна боротьба, й українські комуністи вперто намагалися втримати завойоване ними право (хай би й формальне) на здійснення культурної та мовної українізації. М. Скрипник, тоді найвидатніший більшовик на українському боці, керувався в цій боротьбі принципом (викладеним Затонським на Х з'їзді РКП(б) в березні 1921 p.), згідно з яким “необхідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію обов'язково "російську", адже справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська”.

* * *

Третя радянська окупація України завершилася на початок березня 1920 p. Тимчасове захоплення поляками в травні 1920 p. більшої частини українських земель (включно з Києвом) стало останньою великою перервою в пануванні тут більшовиків.

Регулярні українські бойові частини остаточно були розбиті червоними в листопаді 1920 p. Рештки перейшли в Польщу, де їх інтернували. Однак великі партизанські рейди здійснювалися аж до кінця 1921 p. Так, у квітні 1921 p. в Україні та Криму оперували загони чисельністю від 20—30 до 50 й навіть до 500 чоловік (без урахування анархістської армії Н. Махна, яка все ще налічувала у своєму складі 10—15 тис. бійців). За радянськими джерелами, після розгрому головних антикомуністичних сил в Україні ще кілька років діяли незначні партизанські групи (про це йтиметься і в наступному розділі). Та все це вже не могло зарадити справі. Головне було зроблено: Кремль успішно приєднав до своїх володінь першу незалежну східноєвропейську державу. Але спроба вчинити це саме з Польщею в 1920 p. зазнала невдачі. Якби ж сталося інакше, напевно знайшлися б такі, хто, відкидаючи саму думку щодо простого збігу історичних обставин, переконливо обґрунтовував би природність віддавнього панування Москви над Польщею (перерваного лише кількома роками незалежності останньої).

Таким чином, у 1918—1920 pp. в Україні один за одним існували три радянських уряди, й кожний із них з'являвся одразу після вторгнення Червоної армії. Перших два втекли під натиском іноземних окупаційних військ (котрі конкурували між собою у прагненні запровадити контроль над Україною), але це відбувалося не раніше, ніж радянська влада доводила свою цілковиту нездатність добитися підтримки з боку місцевого населення. Аж лише з третьої спроби Ленін та більшовики нарешті зрозуміли: без серйозних — або принаймні таких, що виглядали б серйозно — поступок українському національному рухові всі їхні намагання завоювати Україну не матимуть надійного підґрунтя. Усвідомивши, наскільки важливо не ображати національні почуття, Ленін надалі твердо дотримувався цього принципу й виступав проти Сталіна та інших, коли вважав, що вони поводяться як неприховані великоруські шовіністи. Саме з цих міркувань Україні й було даровано так звану “незалежність”.

Протягом наступних десяти років Україна користувалася досить широкою свободою в питаннях мови та культури, й предметом турботи її урядів було стежити, щоб політичні акції Москви не здійснювалися тут аж надто брутально та відверто. Однак навколо всіх цих проблем і далі не вщухала вперта боротьба, й було ясно, що значна частина партії, як і до цього, вважала українські національні почуття фактором, котрий послаблює СРСР, а прагнення українців до незалежності — не до кінця придушеним. Поділяючи ці переконання, Сталін дочекався слушної нагоди й розпочав вад українським народом нечувано жорстоку розправу.

3
Революція, селянська війна та голод 1917—1921 рр.

На початок 1917 р. селяни Російської імперії вже володіли (або орендували) землею, загальна площа якої в чотири рази перевищувала володіння інших власників (зокрема “настирливих городян”, частка котрих у 1911 р. становила вже понад 20 %). 89 % засіяної орної землі зосереджувалося в селянських руках. Крах старого режиму в лютому 1917 р. спричинився до насильного захоплення селянами великих маєтків. У 1917 р. вони відібрали 43,2 млн га землі у 110 тис. поміщиків і 56 млн га — у 2 млн заможних селян (що їх правильніше було б назвати дрібними панами, оскільки пересічний розмір їхніх земельних ділянок досягав 28 га). Протягом 1917—1918 рр. площа всієї споживної землі, зосередженої в селянських володіннях (у 36 губерніях, стосовно яких існують певні відомості), зросла від 80 до 96,8 %, а середня площа селянського господарства — приблизно на 20 % (в Україні — навіть майже удвічі). В період між 1917 та 1919 рр. чисельність безземельних селян скоротилася майже наполовину, а володільців господарств площею понад 10 десятин — більш ніж на дві третини. Отже, на селі відбувався процес майнового “вирівнювання”.

8 листопада 1917 р., одразу ж після здобуття влади більшовиками, було оголошено декрет про землю. Він відбивав селянські вимоги, оприлюднені есерами, тож його прийняття було свідомим тактичним маневром Леніна, котрий прагнув заручитися підтримкою селян. Згідно з декретом, земельне питання могли вирішити тільки Установчі збори (згодом розігнані більшовиками одразу після скликання — в січні 1918 р.); водночас стверджувалося, що “найсправедливішою розв'язкою” буде передання всієї землі, включно з державною, у володіння всіх, хто працює на ній, і що форми земельного володіння мають вільно визначатися на місцях.

У своїй промові на нараді делегатів комітетів бідноти центральних губерній (8 листопада 1918 р.) Ленін так пояснив маневр із прийняттям декрету. “Ми, більшовики, були противниками [цього] закону... Але все-таки ми його підписували, тому що ми не хотіли йти проти волі більшості селянства... Ми не хотіли нав'язувати селянству чужої йому думки про нікчемність зрівняльного поділу землі. Ми вважали, що краще, коли самі трудящі селяни власним горбом, на власній шкурі побачать, що зрівняльна дільба — безглуздя... І тому ми допомагали поділові землі, хоч і усвідомлювали, що не в ньому вихід”.

Декрет про “усуспільнення” землі від 19 лютого 1918 р. наголошував на позитивних сторонах колективізації, але був присвячений в основному проблемі розподілу землі у відповідності до декрету від 8 листопада.

У цей час на передній план знову висунулися сільські громади: більшовики дозволили їм займатися перерозподілом панської та іншої землі, вважаючи, мабуть, що їхні функції можна обмежити тільки цим заняттям, а всі інші питання адміністрування на селі візьмуть на себе Ради. На ділі ж саме громади зосередили у своїх руках майже все керівництво місцевими справами.

Реанімація громади супроводжувалася принаймні частковим руйнуванням “столипінського” селянства як соціального прошарку: тих заможних одноосібників, що вже відокремилися, тепер нерідко силоміць примушували повертатися до громади. Індивідуальні господарства — ферми чи хутори, тобто сільця з кількох ферм, часто були досить великими або багатими для того, щоб класифікувати їхніх власників як куркулів (що й робилося за поспіхом зліпленими постановами). В Сибіру та Україні, де хутори переважали над садибами фермерського типу, значна кількість хуторів поки що вціліла, але загалом по країні за станом на 1922 р. їх залишилося менше половини (хоч пізніше, коли проблема продуктивності сільського господарства виявилася важливішою за доктринальні міркування, влада навіть почала певною мірою заохочувати фермерський метод).

Урешті-решт процес повернення до общинної системи завершився успіхом. Напередодні Жовтневої революції до складу громад входило близько 50 % селянських господарств (дані із 47 губерній європейської частини), а в 1927 р.— уже 95,5 %. Це аж ніяк не прискорило наближення “соціалізму”, оскільки громада уособлювала віковічну аграрну відсталість. Останнє, втім, не дуже-то й хвилювало більшовиків, бо ж, з їхнього погляду, куди важливішим було інше — справжня селянська організація. А громада стала бастіоном проти поширення комуністичних ідей.

Логіка тут проста; “чорний переділ” містив у собі загрозу того, що селяни, взявши в свої руки панську власність, повернуться спиною до ідей соціалізму. З цього приводу Ленін висловився на засіданні ВЦВК 29 квітня 1918 р. так:

“...Дрібні хазяйчики, дрібні власники готові нам, пролетарям, допомогти скинути поміщиків і капіталістів. Але далі у нас шляхи з ними різні. (...) І тут нам з цими власниками, з цими хазяйчиками доведеться вести найбільш рішучу, нещадну боротьбу”.

Виходячи з ленінських настанов, більшовики в травні 1918 р. дійшли висновку: початкова стадія союзу із селянством в цілому закінчилася й тепер можна всерйоз приступати до соціалістичних перетворень. При цьому Ленін уважав: якщо кількасот тисяч дворян могли управляти Росією, то це ж саме можуть зробити кількасот тисяч комуністів. Ця проста й ясна формула переконувала більше, ніж будь-який схоластичний класовий чи соціальний аналіз.

Загальне зменшення — в уявленні більшовиків — ролі селянства знайшло відображення в прийнятій у липні 1918 р. новій радянській конституції, за якою значно перерозподілялося — на користь робітників і на шкоду селянам — співвідношення голосів при виборах депутатів Рад (один робітник від 25 тис. виборців і один селянин — від 125 тис., що становило пропорцію 1:5). Через це будь-яке голосування — особливо на виборах до центральних радянських органів, де порушення рівноваги проявлялося з найбільшою очевидністю,— не відбивало реальної розстановки сил. Ясна річ, витримана в марксистському дусі конституційна норма не могла не погіршити відносин із селянством, однак її автори пішли на це свідомо. Головним для більшовиків у розгортанні нової соціалістичної фази на селі було досягнення спілки з бідним селянином і “сільським пролетарем” проти “куркуля” з одночасною нейтралізацією “середняка” (хоч у критичний період громадянської війни середняк знову став “союзником”).

Ця схема виглядала цілком задовільно як класова доктрина, однак на шляху впровадження її в життя повсякчас виникали численні труднощі. Передусім, куркуль в образі заможного селянина-експлуататора, проти якого решта селян мала вести війну, ставав тепер чи не міфічною фігурою. І справді, лихварство й позичання грошей під заставу (нагадаємо, основні заняття куркуля як такого) тепер заборонялися законом і майже зникли з практики сільського життя. А проте це не вберегло “куркуля” від розправи. “Перший удар” по ньому завдали влітку 1918 р., коли кількість “куркульських” господарств зменшилася на дві третини. Було експропрійовано 50 млн га землі (понад 60 % “куркульських” володінь). У серпні 1918 р. Ленін говорив про два мільйони “експлуататорів-куркулів”, а в квітні 1 9 20 р. уже тільки один мільйон “експлуатував працю інших”. Відняття у “куркулів” землі та майна з наступним перерозподілом тривали (принаймні в Україні) до середини 1923 р., і можна бути певним: ця доля не минула нікого з тих, кого можна було зарахувати до “куркулів” на будь-яких, хай би й дуже сумнівних, підставах.

Але ще непевнішим було становище “сільського пролетаріату” — найслабкішого елементу на селі, якого з точки зору реального внеску у матеріальне виробництво годі було й порівнювати з міськими робітниками. Серед “сільських пролетарів”, за визнанням самих комуністичних авторів, були й ледарі, й п'яниці, взагалі ті, хто не користувався ніякою повагою. Отже, там, де Столипін робив ставку на сильних, міцних, Ленін ставив на слабких, нікчемних. Однак у нього просто не було іншого вибору, адже більшовики практично не мали на селі ніякої опори. Напередодні революції до їхньої партії належали тільки 494 селянина, а в селах існували всього чотири партосередки.

З огляду на все це комуністичні лідери наполягали на розгортанні в селах класової боротьби (якої фактично не існувало). Так, у своєму зверненні до ВЦВК (травень 1918 р.) Свердлов заявив: “Ми повинні якнайсерйозніше поставити перед собою проблему поділу села на класи, створення в ньому двох протилежних і ворожих таборів, підмовляючи найбідніші прошарки населення проти куркульських елементів, розпочавши там таку ж саму класову боротьбу, як і в містах,— лише тоді ми досягнемо в селах того, чого ми добилися в містах” (цит. за газ. “Знамя труда” від 16 травня 1918 р.).

Боротьба справді була розпочата,— люта від самого початку, вона лютішала з кожним днем. Ішлося бо не просто про боротьбу бідняків проти багатіїв — набагато важливішою за класові суперечності тепер виглядала проблема позбавлення селян права вільно продавати своє зерно. Тобто держава прагнула запровадити свій всеосяжний контроль над запасами хліба в країні.

Декрет від 9 травня 1918 р. про монополію на харчові продукти надав повноваження Наркоматові продовольства реквізувати у селян усе зерно понад визначений самим же Наркоматом прожитковий мінімум. При цьому додавалося: йдеться про зерно “в руках куркулів”. Тож декрет закликав усіх працюючих селян, котрі не мали власного майна, негайно об'єднатися для “нещадної боротьби” проти “куркулів”. Декрет же від 27 травня уповноважував Наркомат продовольства організувати спеціальні “продовольчі загони” з надійних робітників для примусового вилучення хліба. В період із липня 1918 р. до початку 1920 р. чисельність особового складу цих загонів зросла з 10 тис . до 45 тис. Про їхню “діяльність” можна довідатися, наприклад, зі слів Леніна, який на різних засіданнях і мітингах згадував про свавільні арешти, побиття людей, безпричинні погрожування смертю, пияцтво тощо.

Декрет від 27 травня визначав “надлишок” зерна в розмірах, удвічі більших за “селянські потреби”, але січневий декрет 1919 р. про реквізицію харчових продуктів уже виходив із “потреб держави”. Так під приводом охорони державних інтересів узаконювалося пограбування селянина, причому незалежно від того , чи залишалося йому хоч що-небудь на життя. В 1921 р. Ленін визнав (у праці “Про продовольчий податок”): “...Ми фактично брали від селян всі надлишки і навіть іноді не надлишки, а частину необхідного для селянина продовольства.”

Про методи “роботи” продовольчих загонів розповідається, зокрема, у книзі радянського дослідника В. Андреєва “Под знаменем пролетариата” (М., 1981). Спершу продзагонівці відбирали зерно у тих, кого запідозрювали в його приховуванні, а решту селян не зачіпали. Незабаром, однак, з'ясувалося, що “без тиску з боку односельчан [куркулі] відмовлялися віддати залишки і, більше того, переховували частину зерна у бідняків, обіцяючи їм винагороду”. По суті, сільську солідарність так і не вдалося порушити. Для розгортання нової класової війни декретом від 11 червня 1918 р. були створені комбіди (про них ми вже згадували). За ленінським визначенням, вони знаменували собою перехід від атаки на систему великого приватного землеволодіння до початку соціалістичної революції.

На підставі статистичних даних, зібраних на місцях, можна зробити висновок, що комбіди лише трохи більше, ніж наполовину, складалися із селян будь-яких категорій. У 1919 р. в етнічній Росії вони розчинилися в сільських Радах, за складом подібних до них. Актив і комітетів, і Рад фактично становили міські комуністи,— в той час понад 125 тис. робітників-партійців були направлені в села для зміцнення тамтешніх парторганізацій (у кожному своєму публічному виступі Ленін спочатку агітував, а потім оголошував про відрядження до сіл з обох російських столиць “тисяч і тисяч” “політичне розвинутих” робітників, які мали очолювати продзагони та комбіди).

За допомогою всіх перелічених заходів владі попре байдужість основної маси селян (і в тому числі найбідніших) удалося створити собі в сільській місцевості щось подібне до соціальної опори. В міру загострення тут антагонізмів банди сільських люмпенів — за підтримки комуністів та озброєних міських зайд — почали вбивати та грабувати. А наприкінці серпня 1918 р. Ленін запропонував брати в кожному районі 25—30 заложників, які б власним життям відповідали за збір хліба, а також винагороджувати донощиків частиною реквізованого зерна.

За підрахунками В. Андреєва, в 1919 р. у селян було вилучено 15—20 % виробленої ними продукції, а в 1920 р.— до З0 % (декретом від 5 серпня 1919 р. примусові заготівлі поширювалися вже й на продукцію з присадибних ділянок).

Все це нерідко пояснюють умовами “воєнного комунізму”,— мовляв, така політика була викликана надзвичайним станом, що склався в ході громадянської війни. Однак це зовсім не так. На час появи перших зі згадуваних декретів громадянська війна фактично ще не розпочалася. Справа в іншому, приступаючи в червні 1918 р. до запровадження державної монополії на запаси хліба, Ленін розглядав її (за формулюванням із Ленінової промови на мітингу в Сокольницькому клубі 21 червня 1918 р.) “як один з найважливіших засобів поступового переходу від капіталістичного товарообміну до соціалістичного продуктообміну”. Тобто політика воєнного комунізму була аж ніяк не “воєнним ” , а суто ідеологічним заходом у намаганнях створити новий правопорядок, негайно перетворити тодішнє суспільство на довершене соціалістичне.

Ясна річ, такий курс швидко зазнав цілковитого краху, й Ленін відверто визнав це. Щодо “спроби добитися комунізму відразу” він наголошував у своїй праці “Нова економічна політика і завдання політосвіт” (жовтень 1921 р.):

“...Наша попередня економічна політика, якщо не можна сказати: розраховувала... то до певної міри припускала,— можна сказати, без розрахунку припускала,— що станеться безпосередній перехід старої російської економіки до державного виробництва і розподілу на комуністичних началах”. І ще: “...Ми вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу... думаючи, що без періоду соціалістичного обліку і контролю підійти хоча б до нижчого ступеня комунізму не можна”. Стосовно ж реквізицій сільської продукції думка більшовицького лідера була така: “...Ми зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу. Ми вирішили, що селяни за розверсткою дадуть потрібну нам кількість хліба, а ми розверстаємо його по заводах і фабриках,— і вийде у нас комуністичне виробництво і розподіл”.

Радянський економіст того періоду Л. Кріцман уважав, що воєнному комунізмові бракувало планування, що під час його дії будь-яка проблема розглядалася як ударне, першочергове завдання. Це неминуче мало викликати господарську анархію. З особливою силою вона виявилася у системі примусової заготівлі хліба — єдино можливій за таких умов (хоч Микола Бухарін у своїй праці “Економіка перехідного періоду” твердив за дивною логікою, нібито насильство щодо селянства не можна вважати “примусом у чистому вигляді”, оскільки, мовляв, воно (селянство) заступає шлях загальному економічному розвитку; Ленін прокоментував це так “Дуже добре”).

У широкому розумінні соціалізм уявлявся як централізація, планування та скасування грошей. Тож створювана система якраз і була системою націоналізованої промисловості й фінансів і примусової заготівлі зерна (під всеосяжним контролем надцентралізованого урядового апарату). Партія, починаючи від Леніна й кінчаючи низовими працівниками, розглядала такий стан речей не просто як соціалізм, а навіть як комунізм. Справді, Ленін на певному етапі вважав реквізиції квінтесенцією соціалізму і гадав, що безпосередні стосунки між державою та селянами є соціалістичними, а ринкові відносини — капіталістичними. Один із найдивовижніших висновків із цієї посилки полягав у тому, що соціалізм чи соціалістичні відносини можна запровадити незалежно від будь-якої колективізації селянства,— досить було просто ліквідувати ринок. Однак тут логічно поставала проблема: яким же чином одержувати хліб від селянина, не купуючи його? В міру наближення до колективізації 1930 р . ця проблема дедалі більше актуалізувалася, причому не стільки в соціальному плані (питання колективної власності та праці), скільки в аспекті вироблення заходів, котрі б позбавили селянина будь-якої можливості приховувати свою продукцію від держави.

Тим часом у 1918—1921 рр. організовувалися щедро субсидовані колективні господарства, однак вони були нечисленні й неефективні. Ленін зневажливо називав їх “богадільнями”. Певну кількість колишніх великих панських маєтностей було перетворено на державні підприємства — радгоспи, їх уважали найвищою формою соціалістичного сільського господарства — справжніми сільськими фабриками. Згідно із законом про соціалістичне володіння землею від 14 лютого 1919 р., призначення радгоспів полягало у створенні умов для повного переходу до комуністичного сільського господарства. Але вони не були ні ефективними, ні популярними, незважаючи на численні державні привілеї та пільги. Радгоспи й колгоспи не відігравали ніякої реальної ролі й під час воєнного комунізму, й після нього. Що ж до модернізації сільського господарства в більш віддаленому майбутньому, то тут великі надії покладалися на трактор. Ленін у 1919 р. зауважував: 100 тис. тракторів перетворять селян на комуністів.

По закінченні громадянської війни політика воєнного комунізму не послабилася. Навпаки, запроваджувалися нові утопічні заходи. Так, відтепер користування засобами комунікації й помешканнями ставало безплатним. Планувалися скасування грошей, ліквідація Центрального банку. Наприкінці 1920 р. були націоналізовані останні малі підприємства. Одночасно посилилося втручання держави в селянські справи — у вигляді директив, які культури треба вирощувати. В березні 1921 р., в розпалі Кронштадтського повстання, Ленін на Х з'їзді партії все ще доводив, нібито заміна реквізицій хліба вільною торгівлею неминуче призведе до білогвардійського режиму, тріумфу капіталізму, цілковитої реставрації старого ладу. І закликав до чіткого усвідомлення цієї “політичної небезпеки”.

Під час громадянської війни селяни так само мало покладалися на білих, як і на більшовиків. Генерал Денікін — дивно, але цей факт визнає навіть “Большая Советская Энциклопедия” — був прихильником не самодержавства й великих землевласників, а конституційних демократів (кадетів). Однак відсутність єдності між білими надавала підстави для обвинувачень їх у прагненні до повернення панів (чого деякі з них справді бажали). Більше того:

Денікін стояв за “єдину й неподільну Росію” та відмовився визнати існування українців як народу. Ще один фатальний політичний прорахунок денікінського й більшості інших антирадянських режимів полягав у їхньому ставленні до гострої аграрної проблеми: нагальна потреба будь-якого тодішнього уряду чи армії в хлібі з неминучістю спонукала їх до вжиття стосовно селянства примусових заходів (або, інакше кажучи, до позаринкового курсу). Це було властивим для всіх білих режимів, котрі існували перед П. Врангелем. Саме він першим із антибільшовицьких діячів почав покладатися на ринкові відносини та вільну торгівлю зерном. Це відіграло велику роль у тому, що коли Врангель на чолі свого невеликого війська (котре до того нерідко зазнавало поразок) здійснив у 1920 р. відчайдушний прорив із Криму в Україну, там до нього приєдналася велика кількість добровольців.

І все ж загалом громадянська війна була тільки змаганням між двома добре озброєними, але непопулярними в народі відносно невеликими групами — більшовиками та білими. На нашу думку, вона не заслуговує на ту підвищену увагу, якою користується, адже це — звичайна війна між організованими арміями під керівництвом вищого командування, між урядами-суперниками, війна за оволодіння ключовими позиціями в державно-політичному житті, головними містами тощо, її кампанії та битви цілковито ясні, значення її в очах світу очевидне, хоч і драматичне. А за своїм розмахом, кількістю жертв і впливом на суспільний розвиток громадянська війна поступалася всеосяжній і загальномасштабній селянській війні 1918—1922 рр., котра тривала навіть довше за першу.

М. Подвойський так описує становище в країні в 1921 р., після відступу білих: “Центральна частина РСФРР майже повністю оточена селянськими повстаннями, від Махна на Дніпрі до Антонова на Волзі”. Селянські повстання вирували також в Білорусії, Сибіру, Карелії, на Кавказі, в Середній Азії. Вже в період від липня до листопада 1918 р. офіційна статистика зафіксувала в Радянській республіці 108 “куркульських бунтів”.

Протягом 1918 р. тільки в 20 районах Центральної Росії відбулося не менше 245 значних “антирадянських повстань”, а за сім місяців 1919 р. приблизно на третині території, контрольованої більшовиками, — 99. У багатьох районах убивали уповноважених із реквізиції харчів. На місце злочину прибувала каральна експедиція, яка страчувала кількох селян і заарештовувала решту. Після цього туди виряджали нового уповноваженого з помічниками, але й цих через день чи два знищували. Карателі знову вирушали на завдання й так далі. Ці дрібні сутички нерідко переростали у великі повстання, учасники яких (їх називали “зеленими”) становили не меншу небезпеку, ніж білі чи поляки.

Методи боротьби Леніна проти повстанців із граничною відвертістю висловлені в його записці до одного з провідних комісарів Червоної армії (цитуємо за Л. Троцьким): “Чудовий план. Скінчіть його з Дзержинським. Під маскою „зелених" (ми звалимо це на них пізніше) ми просунемося вперед на 10-20 верст і вішатимемо куркулів, священиків і панів. Нагорода: 100 тис. крб за кожного повішеного”.

На початку 1919 р. спалахнуло велике повстання в Поволжі, а в 1920 р. тут же — ще одне. Влітку 1919 р. російська селянська “армія”, сформована у Фергані (Середня Азія) для боротьби з місцевими мусульманами, об'єдналася з ними проти червоних. Із Північного Кавказу урядовці повідомляли про справжні повстанські армії, які знищили кілька більшовицьких дивізій. У лютому 1921 р. повсталі вірмени здобули свою національну столицю — Єреван.

У січні 1921 р. в Західному Сибіру повстали 55—60 тис. селян. Поширивши свою владу на більш ніж 12 районів, вони перерізали комунікації й завоювали кілька міст, і між ними такі значні, як, наприклад, Тобольськ.

19 серпня 1920 р. розпочалося знамените повстання Антонова. Воно охопило більшу частину Тамбовської губернії й суміжні території. Серед його учасників налічувалося понад 40 тис. селян. З'їзд тамбовських повстанців ухвалив програму знищення радянської влади, скликання Установчих зборів із рівним представництвом різних соціальних груп, передання землі тим, хто її обробляв (подібні документи підготували й повстанці Поволжя, які також закликали до передання влади народові “без поділу на класи чи партії”). На антоновців неможливо було навісити ярлик “куркулів”, оскільки навіть за офіційними повідомленнями від 25 до 80 % їхнього складу становили незаможники та середняки. Протягом кількох місяців більшовики не могли проти них нічого вдіяти, й лише в травні 1921 р. повстання було повністю придушене регулярними військами під командуванням М. Тухачевського (але ще десь до середини 1922 р. в цьому районі продовжували діяти розрізнені групи). Лють карателів не знала меж: вони знищували цілі села, як це згодом нацисти вчинили з чеським селом Лідіце.

В Україні широкого розголосу набуло велике повстання під проводом Григор'єва. 20 тис. його учасників мали у своєму розпорядженні 50 гармат і навіть шість бронепоїздів. На думку радянських істориків, саме це повстання перешкодило запланованому вторгненню Червоної армії в Румунію на допомогу Угорській Радянській республіці Бели Куна. Однак серед численних українських повстанських загонів найбільше уславилося з'єднання анархіста Н. Махна. В певний момент воно налічувало до 40 тис. бійців. Якийсь час існував союз селянського вождя з червоними проти білих, та після січня 1920 р. махновці протягом восьми місяців запекло билися з більшовиками.

Слідом за коротким відновленням цього союзу в жовтні та листопаді 1920 р. (з метою розбити спільними силами Врангеля) аж до серпня 1921 р. знову тривали бої між повстанцями та червоними.

Махно так пояснював привабливість для селян анархізму: вони були проти пана й багатого куркуля, але також і проти політичної й адміністративної влади державних урядовців. Детальніший аналіз цього явища пропонує роман Б. Пастернака “Доктор Живаго”: “Селяни повстали, без кінця відбуваються повстання. Ви скажете, що вони неперебірливо борються як з червоними, так і з білими, хто б не був при владі, що вони просто виступають проти будь-якої офіційної влади, бо не знають, чого хочуть. Дозвольте мені не погодитися. Селянин дуже добре знає, чого хоче, краще, ніж ви чи я, але він хоче чогось цілком відмінного. Коли розпочалася революція, вона пробудила його, і він тоді вирішив, що це було здійснення його мрій, його давніх мрій жити анархічно на своїй власній землі працею своїх рук, цілком незалежно й не відчуваючи себе зобов'язаним нікому ні в чому. Але замість цього він побачив, що лише проміняв старе гноблення царської держави на нове, куди жорстокіше ярмо революційної наддержави. Тож чи слід дивуватися, що села неспокійні, що вони не можуть вгамуватися!..”

Григор'єв і Махно не були, звісно, єдиними українськими “бунтівниками”. Наприклад, батько Зелений очолював велике повстання на Київщині. Було також багато інших.

У лютому 1921 р. ЧК повідомляла про 118 значних повстань в Україні. Стосовно ж дрібних інцидентів, то лише протягом чотирьох днів у квітні того ж року чекісти рапортували про групу з 10 осіб, які відібрали зерно й убили урядовця в Подільській губернії, про загін із 50 озброєних кулеметами вершників на Полтавщині, котрі атакували цукроварню, вбили п'ять сторожів й забрали 18 коней, 306 тис. крб і дві друкарські машинки, про загін чисельністю в 200 вершників у Харківській губернії, що напав на залізничну станцію й до підходу бронепоїзда устиг знищити 26 червоноармійців.

Партизанська боротьба в Україні точилася ще тривалий час. Так, у Лебединському повіті Сумської губернії аж до 1928 р. активно діяв повстанський загін, інший загін кількістю понад 20 чоловік до того самого року оперував поблизу Білої Церкви на Київщині. Такі ж повідомлення надходили і з інших регіонів колишньої імперії, особливо з Північного Кавказу й Середньої Азії.

Дуже знаменний факт до Антонова, окрім селян, приєднувалися також робітники (“включаючи кілька залізничників”, як зазначалося в офіційному документі). Ми не маємо наміру аналізувати тут робітничий рух, але в даному випадку для нас цікаво, що робітники теж почали виступати проти комуністів. Ще в 1918 р. відбулися великі робітничі страйки й демонстрації, навіть у Петрограді, а в багатьох містах Уралу ліві есери збурили проти більшовиків “відсталі елементи” з числа фабричних робітників. В Іжевську виникла 30-тисячна “Іжевська народна армія”, котра згодом приєдналася до Колчака. Більше того: за офіційними радянськими джерелами, робітники висували “чисто селянські” вимоги, наприклад, щодо скасування примусових реквізицій продукції селянського виробництва.

Ще зловіснішим (з точки зору більшовиків) виглядало зниження надійності Червоної армії. Число дезертирів і тих, хто ухилявся від призову на військову службу, становило пересічно 20 % її особового складу (а в деяких місцевостях навіть до 90 %). Восени 1920 р. в одній тільки Тамбовській губернії налічувалося 250 тис. червоноармійців-дезертирів. У березні 1919 р. військова бригада в Білорусії, рекрутована головним чином із російських селян Тульської губернії, приєдналася до місцевих селянських повстанців. Разом вони утворили тут “народну республіку”. Командир Червоної армії Сапожков у липні 1920 р. очолив виступ у Поволжі 2700 вояків. Після загибелі Сапожкова керівництво перейняв Сєров, і під його проводом загін активно діяв ще два роки й навіть захопив кілька міст. Ще в січні 1922 р. він налічував у своєму складі 3000 чоловік. У грудні 1920 р. інший командир Червоної армії — Вакулін підняв повстання в Донській області. Чисельність його бійців швидко зросла з 500 до 3200, а після загибелі Вакуліна його наступник Попов за станом на березень 1921 р. мав у своєму розпорядженні вже 6000 чоловік. У лютому 1921 р. бригада Першої кінної армії, що користувалася особливою ласкою Сталіна, на чолі зі своїм командиром Маслаком перейшла на бік Махна.

Але найкритичніша ситуація склалася під час повстання на Кронштадтській військово-морській базі 2 березня 1921 р. Повстанці добре розуміли селянські вимоги. У газеті “Известия ВРК” від 16 березня 1921 р. вони підкреслювали: “В обмін за майже повністю реквізоване зерно, за конфіскованих корів та коней вони (селяни — Ред.) одержали наскоки ЧК і каральні команди”. Як заявив Троцький на XV конференції ВКП(б) в 1926 р., в Кронштадті селянин-середняк розмовляв із радянським урядом крізь дула морських гармат.

З огляду на все сказане вище зовсім не дивно, що 15 березня 1921 р. Ленін визнав на Х з'їзді РКП(б): “Ми ледве тримаємося”.

* * *

Про руйнівність селянської війни у висвітлювані часи можна судити з таких цифр. Навіть із радянських офіційних даних зрозуміло, що в 1918—1920 рр., напередодні великого голоду 1921—1922 рр. (який забрав до 5 мли людських життів), у цілому загинуло понад 9 млн чоловік,— без урахування 2 млн убитих у першій світовій війні, а також налічувалося приблизно 1 млн біженців (за Франком Лорімером). Кількість померлих у 1918—1923 рр. від висипного й черевного тифу, дизентерії, холери становила, вочевидь, близько 3 млн (головним чином від висипного тифу). Чимало з цих жертв сталося під час голоду або було віднесено на його рахунок. Однак навіть якщо ми візьмемо лише 2 млн померлих від хвороб у 1918—1920 рр., то залишається 7 млн, котрі в ці роки загинули не своєю смертю.

У книжці “Войны и народонаселение Европы” (М., 1960) радянський автор В. Урланіс визначає кількість убитих з обох сторін у громадянській війні приблизно в 300 тис. чоловік (включно з поляками та фіннами). Додамо сюди масові вбивства, розстріли полонених тощо, але й тоді навряд чи одержимо цифру в 1 млн (що справді виглядає зависокою). Інші 6 млн — це жертви голоду та селянської війни. Серед останніх, звичайно, переважали чоловіки. Перепис 1926 р. засвідчив: на той час в СРСР чоловіків було на 5 млн менше, ніж жінок (це в основному стосується вікової групи 25—65 років). Отже, крім 2 млн жертв першої світової та 1 млн (або менше) — громадянської воєн, можна назвати ще близько 2 млн (або й більше) чоловіків і жінок, що померли від інших причин, тобто майже повністю в селянській війні. Далеко не всі вони полягли в боях, бо ж само собою зрозуміло, що за тих конкретно-історичних умов кількість страчених не поступалася кількості вбитих від час воєнних дій. Так, М. Лацис згадує у своїй книжці “Два года борьбы на внутреннем фронте” (М., 1920), що в ході придушення кількох повстань загинули 3057 повстанців, а 3437 розстріляли пізніше.

Наслідки подій 1918—1921рр. уповні можна порівняти з результатами Тридцятилітньої війни в Німеччині. Під час першої світової війни мільйони царських підданих — так само як і кожної іншої великої європейської держави — пішли на фронт, з якого селянська більшість солдатів повернулася додому з метою захоплення панської землі і знищення великих землевласників як класу. Однак усе це загалом не дуже відчутно струснуло тогочасне суспільство. Навпаки, перерозподіл землі сконсолідував і ще більше зміцнив селянські маси. Справжня дезинтеграція їх відбулася вже в ленінський період.

Значні зміни сталися в демографічній і соціально-політичній ситуаціях. Велика кількість людей загинула або емігрувала, мільйони інших переїжджали з місця на місце, тікаючи, за словами Майкла Конфіно, “з однієї враженої голодом місцевості до іншої, з одного театру воєнних дій до іншого”. А тим часом господарство країни попросту розвалилося. Як ми зазначали вище, економічна політика комуністів на селі вела до деградування останнього. Заможніших селян або грабували шляхом конфіскації майна, або знищували фізично, а на більшій частині орних земель повернулися до старої трипільної системи — там, де вона була вже відмерла.

Проте куди страшнішу загрозу з огляду на свої найближчі наслідки приховував у собі загальний хаос. Сільське господарство почало занепадати лише в 1919 р., а вже на початок 1922 р. поголів'я робочих коней зменшилося порівняно з 1916 р. на 35,1 %, великої рогатої худоби — на 24,4, свиней — на 42,2, овець і кіз — на 24,8 % (підрахунки Н. Ясного за різними радянськими джерелами). В 1913 р. вживали близько 700 тис. т добрив, а в 1921 р.— тільки до 20 тис. Загальна посівна площа скоротилася від 85,6 млн га в 1916 р. до 53,2 млн у 1922 р. В період між 1909—1913 і 1921 рр. урожай зернових (разом із картоплею) зменшився приблизно на 57 %. У деяких випадках наші оцінки не настільки точні, як того вимагає “мова цифр”, однак вони досить близькі до реальних даних.

Зрозуміло, великий голод 1921 р. не організовувався свідомо, з метою фізичного винищення селянства. І все ж пояснити його тільки засухою аж ніяк не було б слушним. Хоч і погані, метеоумови не переросли тоді в катастрофічні. Вирішальним фактором тут стали застосовувані радянським урядом реквізиційні методи — частково тому, що в селянина відбирали більше харчів, ніж він потребував для виживання, а частково тому, що протягом останніх трьох років селянство значною мірою втратило стимули до роботи. Все це зробило голод неминучим, і випливав він із рішення (яке збігалося з відвертою думкою Леніна), що селянські потреби не слід брати до уваги.

Особливо лютував голод у Поволжі. Його страхіття тут можна сміливо порівнювати з тим, що коїлося в країні під час ще жахливішого голоду 1932—1933 рр. (про це йтиметься далі), з однією лише істотною різницею: в 1921— 1922 рр. уряд визнав існування голоду й усіляко заохочував допомогу з-за кордону. 13 липня 1921 р. Максимові Горькому було дозволено звернутися туди за поміччю. Очолювана майбутнім президентом США Гувером благодійна Американська допомогова адміністрація (АДА), яка на той час уже здійснила чимало філантропічних заходів у Центральній і Східній Європі, після 20 серпня почала пересилати свої фонди в Росію. В грудні Конгрес США виділив 20 мли доларів і закликав приватних осіб жертвувати кошти на індивідуальні посилки голодуючим. За передплатою було зібрано 6 млн доларів. Загалом грошова допомога Сполучених Штатів досягала 45 млн доларів.

Зі свого боку Максим Горький для рятування потерпілих від голоду зібрав у Москві відповідну групу визначних громадян із некомуністичним чи неполітичним минулим.

АДА та пов'язані з нею організації годували понад 10,4 млн чоловік, а інші організації — ще майже 2 млн (загалом — близько 12,3 млн).

Голод траплявся в Росії й раніше — в 1881, 1906, 1911 рр., але жоден із них ні за своєю глибиною, ні за масштабами не зачепив такої великої маси населення. В найгіршому з минулих випадків число селян, неспроможних роздобути досить насіннєвого зерна, не перевищувало З млн, а в 1921 р. кількість таких селян становила 13 млн.

Американська комісія надання допомоги Росії нарахувала в 1922 р. близько 3 млн безпритульних дітей (і ще двом мільйонам загрожувала небезпека голодної смерті вдома); з них 1,6 млн перебували в постійних чи тимчасових дитячих закладах, а 1,5 млн харчувалися за рахунок закордонних добродійних організацій.

Однак навіть за цих трагічних умов із боку радянського уряду простежувалася тенденція залишити українське селянство без допомоги. І це при тому, що, згідно із звітом Ліги Націй, радянські офіційні статистичні дані показали в Україні в першій половині 1922 р. 800 тис. смертей від голоду та спричинених ним хвороб (ці цифри не стосувалися деяких найбільш потерпілих місцевостей). За офіційними повідомленнями АДА, голод в Україні спочатку приховували, “оцінюючи кількість урожаю удвічі більше від кількості, визначеної місцевими органами влади”. Американські організації не допускалися в уражені голодом райони республіки. Як зазначав американський автор Г. Фішер у своїй книжці “Голод у Радянській Росії, 1919—1 9 22” (Нью-Йорк, 1927), “московський уряд не тільки не спромігся повідомити Американську допомогову організацію про становище в Україні, як він це зробив щодо значно віддаленіших районів, але й умисно перешкоджав будь-якій спробі американців вступити в контакт з Україною...”. В період між 1 серпня 1921 р. і 1 серпня 1922 р. з України вивезли в інші місця 10,6 млн ц зерна. Врешті-решт АДА таки дозволили діяти в Україні. Це сталося у квітні — червні 1922 р.— у розпал голоду, коли, як висловився голова ВЦВК М. Калінін, “тисячі вже вмирали, а інші тисячі приготувалися до смерті”. Ознайомившись із ситуацією, представники АДА висловили “подив” із приводу того, що вантажні вагони з харчовими продуктами надсилають із Києва й Полтави “за сотні миль” голодуючим Поволжя , замість того, щоб відправити їх за якусь пару десятків миль — до Одеси чи Миколаєва, де теж лютував голод. За звітом Ліги Націй, аж лише в січні 1922 р. Донецька губернія одержала дозвіл припинити вивезення харчів.

Усі ці події звичайно тлумачать не просто як нездатність влади зарадити лихові, а швидше як державну політику перекладання максимуму тягарів на найменш “лояльних” (хоч тимчасове недопущення американців в Україну можна якоюсь мірою пояснити й бажанням перешкодити їм відвідати Київ, у якому тоді все ще діяв воєнний стан).

Цікаво простежити, як в СРСР із часом мінялися оцінки роботи АДА. “Большая Советская Знциклопедия” видання 1926 р. досить об'єктивно висвітлює її діяльність, визнаючи, що вона врятувала близько 10 млн чоловік, витративши при цьому 137 млн золотих карбованців. А “Малая Советская Энциклопедия” видання 1930 р. твердила, нібито “під виглядом добрих справ” АДА фактично допомагала послабити кризу виробництва в США. У другому (1950) виданні “Большой Советской Энциклопедии” наголошено: АДА використовувала свій апарат “для здійснення шпигунськвї діяльності та підтримки контрреволюційних елементів. Контрреволюційні дії АДА викликали енергійні протести широких трудящих мас”. В інтерпретації третього (1970) видання “БСЭ” АДА “надавала безсумнівну допомогу в боротьбі проти голоду”, але водночас керівні кола США використовували її “для надання підтримки контрреволюційним елементам, підривній і шпигунській діяльності”.

Що ж до радянського допомогового комітету в Москві, то його члени були заарештовані в серпні 1921 р. (коли Максим Горький перебував за кордоном). Після особистого втручання Гувера смертні вироки скасували, й кільком представникам комітету після недовгого заслання до Сибіру навіть дозволили покинути країну.

* * *

В період між 1918 і 1922 роками загинула десята частина населення колишньої Російської імперії. Голод став останньою жертвою, покладеною в ті часи на вівтар хибної та гнобительської політики режиму. Поки що боротьба проти спроб цілковитого підкорення селянства і знищення його економіки була успішною. Селянські повстання і виступ кронштадтських матросів урешті примусили московський уряд усвідомити небезпеку, на яку він наразиться, якщо й далі продовжуватиме нав'язувати свою лінію. Більшовики вирішили відступити (принаймні тимчасово) й погодитися на перемир'я. Отже, селяни обстояли своє право на вільне господарювання.

4
Патова ситуація 1921—1927 рр.

Як бачимо, в останній момент Ленін прислухався до голосу розуму, до голосу селянина, що промовляв “крізь дула морських гармат” Кронштадта, кулеметів Махна та Антонова. Нагадаємо: 15 березня 1921 р.— лише через сім днів після своєї заяви, що не передбачається ніяких змін у курсі партії та відхилень від марксистської доктрини — Ленін визнав на Х з'їзді РКП(б), що радянський режим прямує до загибелі. З огляду на це вождь більшовиків погодився тимчасово відмовитися від спроби перевести село на соціалістичні рейки, прагнучи водночас використати передишку для зміцнення політичної влади своєї партії. Так було проголошено нову економічну політику (неп). Однак цей відступ був вимушений. Спочатку Ленін сподівався умиротворити селянство, не відновлюючи ринкові відносини й налагодивши натомість безпосередній товарообмін між державною промисловістю й селом. Це йому не вдалося, і він, за словами М. Левіна, “відступив, звернувшись до ринків, грошей і капіталістів”. Необмежене реквізування хліба замінили податковими заходами (в Україні їх запровадження відклали на кілька місяців, аби зібрати якомога більше зерна для нагальних потреб). Були відновлені платний проїзд на залізницях, оплата поштових послуг та інші подібні речі, скасовані на останній стадії воєнного комунізму. А в жовтні 1921 р. промислові підприємства дістали право вільно продавати на ринку свою продукцію.

На Х з'їзді РКП(б) ветеран партії Д. Рязанов характеризував неп як “селянський Брест”, проводячи тим самим аналогію між відступом під тиском селян і відступом на переговорах у Бресті під тиском Німеччини. Сам же Ленін говорив про неп як про “передишку” в умовах нехватки сил для цілковитого здійснення революційних перетворень. І наголошував у грудні 1921 р. (у плані доповіді на IX Всеросійському з'їзді Рад): “Ми тепер здійснюємо стратегічний відступ, який дасть нам ширший фронт наступу в найближчому майбутньому...”

Радянські вчені хрущовських часів полюбляли наводити ленінські цитати періоду непу, в яких ішлося про те, що колективізація землі має бути повільним процесом, базованим на переконуванні та добровільній згоді селянства, що експропріація навіть заможних селян повинна відбуватися тільки за наявності придатних матеріальних, технічних і соціальних умов. І він справді казав таке. Називаючи спочатку неп відступом — одним із тих багатьох відступів, що більшовики час від часу мусили робити в міру зміцнення непу,— Ленін разом із тим іноді виправдовував його як метод досягнення комунізму (і це був не останній раз, коли він змінював свою думку залежно від ситуації). В серпні 1922 р. Ленін називав селянські торговельні кооперативи “кооперативним капіталізмом”, а у своїй праці “Про кооперацію”, створеній у січні 1923 р. (коли його вже фактично зборов крововилив у мозок), наголошував: в умовах соціалістичної власності на засоби виробництва та перемоги пролетаріату над буржуазією такі кооперативи зміцнять соціалістичний лад. Він навіть наполягав на використанні сучасної високопрофесійної торгівлі для комерціалізації кооперативного руху і з метою підвищення його рівня закликав до “культурної революції” в цій сфері. (Отже, Ленін розглядав кооперування як шлях до колгоспів, а проте від кооперації, основна ідея якої полягала в купівлі та продажу в кредит, виграли тільки заможні селяни, й вона не створила ніякої тенденції до розвитку колективних засобів обробітку землі.) Характерно: якраз у цей час у партійній літературі почали часто посилатися на заяву Енгельса, що соціал-демократи ніколи не примушуватимуть, а лише будуть переконувати селянство (в даному випадку німецьке) перейти до колективного обробітку землі.

Те, що немало комуністичних лідерів (і серед них, як бачимо, й сам Ленін) приділяли таку увагу широкому теоретичному обгрунтуванню непу, саме по собі ще нічого не значило. Просто ця винятково догматична секта — більшовики — надзвичайно захоплювалася теоретизуванням, без чого не обходився жоден її практичний крок. Але в будь-якому разі представники “правого крила” партії — прихильники досить тривалого, поступового розвитку країни в умовах нової економічної політики — мали змогу посилатися на слова свого вождя, особливу вагу яким надавало те, що саме він був творцем цієї політики .

Тут слід зауважити: попри всі теоретичні міркування Леніна було б, мабуть, очевидною помилкою вишукувати в них реальне підґрунтя для якогось певного курсу. Часом складається враження, що тоді він (як і на ранніх стадіях революції) попросту не знав, яким шляхом рухатися вперед, і намагався не помилитися у виборі найкращого варіанта. Так, на XI з'їзді РКП (б) (1922) він оголосив: відступ зайшов надто далеко, й настав час знову перейти в наступ. Однак, мабуть, і ця його думка швидко змінилася, бо ніяких змін у партійній політиці не відбулося.

Відбудова промисловості була частиною непу, а отже, це також означало поступки капіталізмові. За словами Леніна (“Нова економічна політика і завдання політосвіт”), в жовтні 1921 р. через розвал промислового виробництва пролетаріат перестав існувати як клас, і у відродженні його допомагатимуть капіталісти — ті, які дістануть на це дозвіл. У певний момент Ленін навіть твердив, що великих капіталістів можна перетворити на союзників у боротьбі проти “головного ворога” — дрібного селянського власника (повторюючи тим самим свою ж, уже оприлюднену в 1918 р. формулу, згідно з якою “дрібнобуржуазна стихія” є “головним ворогом соціалізму в нас”).

Коли Ленін не закликав до швидкого переходу в наступ — тобто коли посідав чіткі пронепівські позиції,— він гадав, що боротьба за лояльність селянина-середняка триватиме, можливо, протягом кількох поколінь або, в найліпшому випадку — 19—20 років (насправді ж неп офіційно існував трохи менше дев'яти років). Однак усупереч цій тактичній настанові вождь партії завжди дотримувався теоретичного погляду, за яким “селянство постійно, щоденно, кожночасно і в масовому масштабі породжує капіталізм і буржуазію”. Це мало виправдовувати граничну пильність і використання щонайменшої можливості, аби покласти край такому станові речей. Ленін уважав, що за тодішньої обстановки у світі період мирного будівництва не буде надто довгим, а в листі до Л. Каменєва від 3 березня 1922 р. (вперше надрукованому аж у 1959 р.) підкреслював: “Величезна помилка думати, що неп поклав край теророві. Ми ще повернемося до терору і до терору економічного”.

У своїй класичній англомовній праці “Ленін і більшовики” (Лондон, 1966) Адам Улам доходить висновку: якби Ленін прожив довше, він покінчив би з непом раніше, ніж Сталін, бо ж останньому перед такою зміною курсу потрібно було ще зміцнити власне становище. Та хоч би як там було, поступовий відхід Леніна від державної й партійної діяльності та його смерть у січні 1924 р. поставили більшовиків перед проблемою, що її необхідно було розв'язати рано чи пізно”,— в будь-який спосіб позбавитися від незалежного селянина.

* * *

Непевність Леніна у прийнятті тих або інших рішень пояснюється внутрішніми суперечками в партії. З одного боку, суто економічні потреби вимагали розвитку сільського господарства, а отже, й усілякого заохочування селянина — високопродуктивного виробника. З іншого ж боку, політичні міркування й доктринальні настанови примушували більшовиків убачати в цьому виробникові “класового ворога” й покладатися у своїй селянській політиці на мало-, а то й узагалі непродуктивні елементи. До речі, додержуватися “класової чистоти” було дуже важко, оскільки після надання допомоги “незаможникові” він уже переставав бути таким, а “безземельний селянин”, діставши земельний наділ, теж переходив в іншу категорію; що ж до “середняка”, то в міру нагромадження статків він автоматично перетворювався в очах комуністів на “куркуля”.

Всі ці проблеми Сталін “розв'язав” аж у 1930 р. А поки що найнагальнішим завданням була відбудова сільського господарства, й партія мусила змиритися з тим, що на той час її можна було здійснити тільки шляхом стимулювання виробника-“куркуля”.

У національному питанні теж необхідно було тимчасово відступити. В період громадянської війни ні Ленін, ні Денікін навіть не збиралися надавати реальної незалежності Україні (як і іншим регіонам колишньої імперії), однак утримати її тоді не спромоглися. Все ж більшовицький лідер виявився кращим тактиком: йому вдалося закласти основи такої політики, яка містила в собі великі потенційні можливості для реалізації планів комуністів у майбутньому. Білі ж повелися інакше. Вони не ігнорували цілком національні проблеми, як це про них часом кажуть, і Колчак настійно вимагав незалежності для Польщі, Фінляндії та інших країн, але у вирішальний момент його думку відкинули, й Денікін ударив на Москву під гаслом “єдиної й неподільної Росії”.

Сучасні українські комуністи-дисиденти нерідко добирають цитати з праць і промов Леніна, з яких має випливати, що він принципово співчував ідеї державності національних меншостей. Проте насправді він добре розумів небезпеку для радянської влади, приховану в національних прагненнях українського та інших народів, а тому завжди жадав їх нейтралізації й ні на мить не відмовлявся від принципу централізації й наміру запровадити на руїнах царської імперії всеосяжний контроль Москви. Проблема полягала тільки у виборі правильної тактики.

* * *

Отже, невдачі спроб перших комуністичних режимів закріпитися в Україні примусили більшовиків змінити курс. Слідом за згадуваним уже Рязановим, котрий назвав неп “селянським Берестям”, нову національну політику можна було б назвати “українським Берестям”,— і в першому, і в другому випадках за допомогою певних заходів удалося послабити вороже ставлення мас до радянської влади. Тепер, зокрема, селянина вже не переслідували за його традиційний спосіб господарювання, а українці дістали певну культурну автономію. Але, як ми показали вище, вимушені поступки національним почуттям українців, так само як і політичні поступки селянству, зумовлювалися жорстокою необхідністю. Перший український радянський уряд активно виступав проти українізації й захлинувся у хвилях збурених ним же протестів. Досить обачлива національна політика другого уряду теж наразилась на сильний опір. Третій, успішний наступ комуністів, як і до цього, був зустрінутий вороже, однак, по-перше, у воєнному відношенні його підготували краще, ніж попередні, а по-друге, цей режим удався до ефективних політичних маневрів, зокрема, уважно поставившись до питання української державності (переважно в тих площинах, які не стикалися з чітко вираженим антикомунізмом).

У грудні 1922 р. все ще формально незалежні Україна, Закавказька Федерація й Білорусія увійшли в новий Союз Радянських Соціалістичних Республік. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) оголосив політику “коренізації”, яка в Україні дістала назву “українізації”. Таким чином, уперше від XVIII ст. питання захисту й розвитку національної мови та культури були піднесені в Україні на державний рівень і здобули статус першочергових.

На відміну від Росії, в Україні тоді інакше ставилися до колишніх політиків — опонентів радянської влади. З еміграції на батьківщину почали повертатися видатні письменники та вчені,— навіть ті, що свого часу активно підтримували Центральну Раду або входили до її складу. Серед них були видатний історик Михайло Грушевський (колишній голова Центральної Ради), інші провідні державні й військові діячі УНР. Одночасно були помилувані кілька українських есерів, засуджених у 1921 р. до короткотермінового ув'язнення. Вони навіть дістали різні відповідальні посади. Так, колишній прем'єр-міністр УНР Всеволод Голубович став головою Української Вищої Ради Народного Господарства, а інші очолили менш важливі ділянки культурного й господарського будівництва. Чимало українських політиків добільшовицьких режимів зайнялися наукою. А колишнього голову Директорії Володимира Винниченка прийняли до комуністичної партії, ввели до складу ЦК КП(б)У і призначили заступником голови Раднаркому України та наркомом закордонних справ. Однак він урешті мудро визнав за краще знову виїхати за кордон. Українізація зайшла далі подібних поступок національним ідеям в інших республіках СРСР, тож провідні діячі української культури, повертаючись на батьківщину, щиро сподівалися, що теперішня Україна, хай би й радянська, здатна відродити націю. До речі, протягом кількох років це таки скидалося на правду. Художня література, історичні й лінгвістичні праці досягли рівня та сили, які задовольняли всі соціальні групи, а класика перевидавалася величезними тиражами. В ході енергійної кампанії культурні організації налагодили зв'язки із селом. За згодою більшовиків до складу цих організацій звичайно входили партійці — прихильники відродження вітчизняної культури. Генерал Григоренко у своїх спогадах (Лондон, 1983) описує, як він ще парубком уперше почув про українську музику й літературу від членів філії просвітницького товариства, заснованої в його селі: “І від них я дізнався, що я належу до української нації, до тієї самої нації, що й великий Шевченко, що я був українець”.

Навіть Сталін схвально відгукнувся на Х з'їзді РКП(б) про українізацію: “Ясно, що хоч російські елементи все ще переважають в українських містах, із часом ці міста неминуче будуть українізовані”, як це сталося з Прагою,— до 1880-х років в основному німецькою, а після — чеською.

* * *

Після смерті Леніна розпочалася боротьба за вищу владу, яка шістьома роками пізніше завершилася встановленням особистої диктатури Сталіна. У стислому викладі історію цих подій можна подати так. Спочатку Сталін придушив “лівих”, а потім — “правих”. Льва Троцького здолали, уклавши союз Григорій Зінов'єв — Лев Каменєв — Йосип Сталін. А тоді вже Сталін у спілці з тріумвіратом “правих” — Микола Бухарін — Олексій Риков — Михайло Томський — звалив самих Зінов'єва й Каменева.

Такої ж долі зазнав альянс Троцький — Зінов'єв — Каменєв. Як тільки в політбюро ЦК РКП(б) (із 1925 р.— ВКП(б)) звільнялася чергова вакансія, її займав однодумець Сталіна. Покінчивши з “лівими” наприкінці 1927 р. генсек протягом двох років нещадно громив “правих”.

Звісно, ця боротьба мала насамперед політичний характер, але нас зараз цікавить лише пов'язаний із нею аграрний аспект. До речі, саме сільськогосподарські проблеми звичайно перебували тоді в центрі внутрішньопартійних суперечок. Особливою запеклістю останні не відзначалися: всі в принципі погоджувалися з непом, всі прагнули якнайшвидше розпочати соціалізацію села, ніхто не бажав примусової колективізації селянства (хоча ніхто й не відкидав при цьому думки про застосування в разі потреби певного тиску згори). В чому ж тоді полягала підспудна суть усіх цих спірок?

Дискусію в партії щодо подальшої долі села й остаточні рішення Сталіна з цього питання (прийняті ним у 1929 — 1930 рр.) можна розглядати на двох рівнях. По-перше, висловлювані представниками різних фракцій погляди цікаві самі по собі, однак ще цікавіші в контексті величезних труднощів, що їх переживала в той час марксистсько-ленінська меншість у прагненнях нав'язати всій партії свою доктринальну лінію й забезпечити свій організаційний контроль. По-друге, це була не просто боротьба ідей і боротьба за владу. Навіть Ленін, пояснюючи у своєму “політичному заповіті” розкол у партії двокласовим характером радянського суспільства, разом із тим добре бачив небезпеку особистої ворожнечі між більшовицькими лідерами. Період 1924—1930 рр. позначився не тільки перемогою сталінського курсу на селі, а й особистою перемогою Сталіна над усіма іншими (крім, звісно, нього самого) членами політбюро ЦК ленінських часів. Оскільки за всіма внутрішньопартійними суперечками неодмінно стояло питання про владу, видається сумнівним, щоб обговорювані проблеми сприймалися “за чисту монету”. Цілком зрозуміле й інше: кожна теза в публічних заявах і промовах партійних керівників найвищих рівнів зумовлювалася передусім тактичними міркуваннями, а не вболіванням за “народну справу”.

Все сказане не означає, певна річ, що завданням державного й народногосподарського будівництва не приділялося належної уваги. В числі найактуальніших залишалася селянська політика. Після остаточного зникнення Леніна з політичної арени згоди тут не було. Члени правлячої партійної еліти вважали ринкові відносини неприйнятними, проте всі спроби покінчити з ними, як ми вже бачили, призвели в соціально-економічному плані до катастрофічних наслідків , і в якийсь момент більшовики змушені були відмовитися від свого курсу й рятувати становище. Водночас згадана доктрина (стосовно ринкових відносин) зумовлювала відповідні уявлення про “класову” структуру села, за якими заможний і хазяйновитий господар виступав природним “ворогом” не тільки партії, а й усіх інших селянських верств. Практика довела хибність такого підходу, однак під час наступного обговорення селянських проблем комуністи так і не виявили бажання відмовитися від нього.

У перші роки непу всі партійні фракції погоджувалися щодо необхідності кооперативного господарювання на землі, але вважали: селянина треба спочатку привчити до кооперації у справах кредитування й торгівлі, а вже потім — у самому сільському господарстві. Й досі існує думка, нібито ця послідовність була витримана на ділі (як зауважує сучасний західний науковець М. Левін, “у нас усе ще стверджується, хоч і з меншою впевненістю, що саме так насправді й сталося...”). Однак діяти таким чином означало б для партійного керівництва поступитися своїми доктринальними переконаннями. От, скажімо, при висвітленні тогочасної внутрішньополітичної боротьби “правих” (Бухаріна та його однодумців) нерідко зображували такими собі “лібералами”. Але вони теж були віддані ідеї однопартійної системи, теж прагнули жорсткого обмеження ринкової економіки (з перспективою остаточної її ліквідації) й убачали в “куркулеві” “класового ворога”. Отже, тут серед вищого партійного керівництва ніяких принципових незгод не спостерігалося. Сперечалися про інше: як довго ще мали існувати ринкові відносини із селянином і приватна власність на землю, в якій мірі їх належало обмежувати державними заходами і в який спосіб нарешті покласти їм край.

І коли щодо стратегічної політики фракції-суперниці, повторимо ще раз, порозумілися від самого початку, то в питаннях щодо тактичних підходів (а також тональності веденої полеміки) вони досить гостро сперечалися. При цьому висувалися й думки, аж надто ризиковані з точки зору марксистсько-ленінських ортодоксів. Так, Бухарін зробив справді “ліберальну” заяву (цит. за газетою “Правда” від 24 квітня 1925 р.): “Наша політика стосовно села повинна розвиватися в напрямі послаблення, а частково і заборони багатьох обмежень, що гальмують зростання заможного й куркульського господарства. Селянам ми маємо сказати: „Збагачуйтеся, розвивайте свої господарства й не бійтеся, що на вас накладуть обмеження". Як би парадоксально це не виглядало, ми повинні розвивати заможні господарства, щоб допомогти незаможному селянинові й селянинові-середняку”.

Як бачимо, один із лідерів партії апелював не просто до заможного селянина, а до “класового ворога” — “куркуля”! І пояснював це інтересами піднесення виробництва (так само, як це робив свого часу Ленін, фактично апелюючи до капіталіста). При цьому Бухарін підкреслював: побоювання, що “куркуль” за таких сприятливих умов створить клас “нових панів”, не мають під собою жодних підстав, а тому в ніякій “другій революції” на селі немає потреби.

Певна річ, заклик Бухаріна “збагачуйтеся!” виявився настільки неприйнятним для партії, що вже восени 1925 р. він змушений був зректися його. Однак це невдале (бо надто відверте) формулювання точно виражало глибинну суть непу. Більше того: Бухарін добре бачив, що прагнення сполучити два суперечливі методи — поступок і репресій — лише призводило до становища, коли селянин не наважувався покрити дах своєї хати бляхою, щоб його, бува, не оголосили “куркулем”, а сільськогосподарські машини купував потай від комуністів.

Бухарін та його прихильники гадали: протягом більш-менш тривалого часу селянина можна переконати в перевагах колективізації, хоча й здавалося абсолютно ясним, що ніхто із селян ніколи добровільно на це не зголоситься. До речі, в цьому був переконаний сам Ленін (і висловив таке переконання у своїй оцінці “середняцьких” мас). Тож ленінська позиція — навіть у щонайм'якшому формулюванні — щодо селянства неодмінно передбачала, а то й просто вимагала застосування економічного чи якогось іншого тиску. Таку ж саму позицію займали і “праві”. Справа полягала лише в тому, в якій мірі й коли вдатися до цього тиску.

Хоча Бухарін пізніше заявляв, що куркулів “можна переслідувати коли й як завгодно”, на висвітлюваному зараз етапі він, здається, припускав існування куркульських кооперативів, які “в оточенні” державних банків і державного промислового сектора змушені будуть конкурувати — із дедалі гіршими для себе перспективами — з кооперативними організаціями інших селянських соціальних груп. Отже, кооператори-куркулі не матимуть іншого виходу, як інтегруватися в соціалістичну економіку, де вони в будь-якому випадку залишатимуться “чужорідним елементом”. Бухарін твердив: ця “інтеграція” фактично означатиме усунення “капіталіста-куркуля”, оскільки кооперативи якраз і повинні були розгромити його в той самий спосіб, в який соціалістичний сектор мав розчавити “дрібного капіталіста-непмана”.

Позицію в даному питанні “лівих” — уже позбавлених реальної влади, але все ще здатних впливати на хід подій — репрезентував Преображенський. На його думку, шлях до прогресу пролягав через індустріалізацію: тільки в разі її здійснення соціалістичний сектор міг здолати несоціалістичне село. Формула “первісне соціалістичне нагромадження”, вперше висловлена Троцьким, приголомшила “правих” тим, що в ній містився натяк на “експлуатацію” селян (із цього приводу Преображенський навіть ужив стосовно них вираз “внутрішня колонія”). Однак у кожному разі гроші на індустріалізацію могло дати тільки населення, і з цього погляду сільське господарство виглядало найбільшим і найефективнішим джерелом.

В Японії кінця XIX — початку XX ст. до 60 % сукупних селянських доходів ішло — у формі податків та орендної плати — на фінансування промисловості, але, незважаючи на це, через уміле стимулювання сільськогосподарського виробництва воно не тільки не спадало, а, навпаки, нарощувалося (в період між 1885 і 1915 рр. продуктивність праці японських селян зросла вдвічі). Преображенський теж уважав: розміри оподаткування селян в СРСР мали збільшуватися з урахуванням додаткової продукції, отриманої шляхом поліпшення засобів обробітку землі. Бухарін заперечував проти цього, доводячи: ідея “експлуатації села” помилкова навіть в економічному відношенні, оскільки селянство — якщо йому взагалі судилося вижити — повинно було виступати в ролі ринку для промислових товарів, які в інтересах підтримання належного рівня промислового виробництва мали надходити на цей ринок безперервно. Власне, Троцький (і “ліві” взагалі) теж не відмовляли селянам у праві купувати предмети першої необхідності — сірники, мило, парафінові свічки тощо. Таким чином, погляди “лівих” і “правих” у цьому питанні не дуже розбігалися.

Далі, Бухарін наполегливіше за своїх опонентів обстоював думку про вирішальне значення швидкого розвитку державного сектора. Мабуть, спочатку він гадав, що завдяки своїй уявній природній перевазі соціалістична промисловість повинна автоматично зробити ривок уперед, та на початок 1926 р., здається, усвідомив необхідність прискорення розвитку промислового виробництва. На його думку, основний тягар капіталовкладень для цього мало взяти на себе село. Але, як гадав Бухарін, селянин не прийме соціалізму, аж доки той не доведе своїх економічних переваг. Поки що ці переваги виглядали вельми гіпотетично, а отже, годі було й сподіватися на швидку зміну свідомості селян, глибоко закоріненої в класових економічних відносинах. Однак і в даному питанні якихось особливих розбіжностей між “правими” й “лівими” не існувало. Наприклад, Троцький уважав: найкращий спосіб подолати диспропорції між цінами на промислові товари й сільськогосподарську продукцію полягає у підвищенні ефективності промислового виробництва. Твердячи про поглиблення “класової диференціації” на селі та “зростання куркульського шару”, Троцький разом із тим був певен: в умовах належного керівництва зростанням промисловості можна “запобігти процесові класової диференціації селянства і нейтралізувати її наслідки”. І взагалі “ліві” вважали, що індустріалізація обов'язково має супроводжуватися колективізацією, а сама колективізація, у свою чергу, може здійснитися лише в ході індустріалізації (із цією тезою цілком згодні деякі сучасні радянські дослідники, котрі певні, що вона була реалізована на практиці).

Отже, все ще говорячи про “спілку” із середняком, “ліві” водночас почали наголошувати на переважанні інтересів пролетаріату. Так само вони не наполягали на примусовій колективізації, бо вважали: селянин-одноосібник і навіть куркуль опиратимуться ще довго. За словами М. Левіна, “примусове „позичення" 150 млн пудів зерна у 10 % найзаможніших селян було найбільш крайнім заходом, до якого „ліві" коли-небудь закликали”. Навіть Троцький згадував на засланні, що “ліві” мали намір протягом п'яти років не рушити наявну класову структуру суспільства й лише бажали оподаткувати куркульські прибутки у кількості, достатній для індустріалізації.

Зі всього сказаного випливає: і “ліві”, і “праві” були переконані — необхідно повсякчас зміцнювати соціалістичний сектор із тим, щоб він неминуче обійняв панівне становище в економіці. Однак “ліві” теж зосереджували свою увагу головним чином на промисловості, а тому не мали багато чого запропонувати у сфері селянської політики (за винятком кількох заходів щодо оподаткування селян і поліпшення сільськогосподарського виробництва). Щоправда, вони закликали до збільшення кількості — тоді дуже незначної — колективних господарств, у першу чергу для незаможників. Зі свого боку, “правий” Бухарін теж не мав серйозних пропозицій стосовно негайної модернізації чи колективізації села (покладаючись в основному на невизначене майбутнє, коли позиція селян зміниться). На даній стадії для “лівих” і “правих” спільним було переконання: для піднесення сільської економіки потрібні не примусова колективізація, котра неминуче обернеться катастрофою, а енергійні фінансові заходи, хай би навіть часом і досить грубі.

Підсумовуючи все сказане вище, наголосимо ще раз: погляди партійних фракцій на дальші шляхи розвитку села багато в чому збігалися. Суть же головного конфлікту між ними полягала ось у чому. Політика партії дедалі більше завойовувала підтримку (або принаймні толерантне ставлення) із боку заможнішої частини селянства. “Лівих” це дуже турбувало, бо ж, на їхню думку, така згода свідчила про “перекручення комуністичних ідеалів”, “вивітрювання” більшовицьких уявлень щодо класової боротьби. До того ж, хоч ніхто в партії не погоджувався з ринковою системою, в ході дебатів висловлювалися — причому з обох сторін — непевні припущення, що планова централізована економіка вповні могла б співіснувати з ринковою. І ще. Ми вже згадували про сподівання Бухаріна на порозуміння із селянами в невизначеному майбутньому . Тодішні “ліві” (а згодом і сталіністи) вбачали у такій позиції прагнення відкласти побудову “сільського соціалізму” аж до малоймовірної доби мовчазного погодження селянства з новим ладом. А доти радянський режим залишався б певною мірою на ласці неконтрольованих ринкових сил,— тобто, з марксистської точки зору, соціальних груп, котрі за своєю класовою природою в найліпшому випадку могли виступати тільки хиткими союзниками комуністів (а то й ще гірше — ворогами).

Після описаної доктринальвої дискусії відбулася ще одна (багато в чому пов'язана з першою). Перш ніж висвітлити її, зробимо кілька попередніх зауважень.

Від самого початку своєї діяльності Ленін і більшовики дотримувалися думки: соціалізму неможливо досягти в одній країні (і тим більше у такій відсталій, як Росія). А після 1917 р. вони неодноразово давали зрозуміти, що очікують на соціалістичні революції в Західній Європі, котрі підвели б під пролетарсько-соціалістичний устрій необхідну марксистську базу. Мабуть, зайвим буде наводити численні цитати із тих творів Леніна та інших партійних діячів, в яких обстоювалися дві тези: по-перше, революції в Європі неодмінно відбудуться, а по-друге, російська революція вижити без них не може.

З точки зору марксистського вчення в цих твердженнях містилася певна частка істини. Рівень промислового розвитку Росії, чисельність і рівень “дозрілості” її пролетаріату були явно недостатніми для здійснення перетворень у величезному аграрному секторі. Фактично радянське керівництво зіткнулося із нездійсненним завданням, однак діяло так, нібито могло впоратися з ним без допомоги іззовні. Скажімо, ідея непу грунтувалася на посилці, що країна має самотужки подолати досить тривалий історичний шлях, перш ніж її підтримають соціальні повстання міжнародного пролетаріату. “Ліві” все ще сподівалися на “світову революцію”, але вже поступово, спочатку як лише надзвичайно контроверсійне нововведення, просувалася думка про “соціалізм в одній країні”. Нарешті, вона перемогла і стала ортодоксальною. Однак цьому передували описані нижче події.

Не пізніше травня 1924 р. Сталін запропонував традиційний підхід: одна держава — надто така аграрна, як Росія — неспроможна своїми силами добитися остаточної перемоги соціалізму й відповідної організації виробництва. Для цього конче потрібні зусилля кількох розвинених країн. Та незабаром ця думка почала змінюватися на протилежну.

По суті, теорію можливості побудови соціалізму в одній країні обгрунтував Бухарін, Сталін же лише поставив її в центр внутрішньопартійної полеміки. Цього настійно вимагала тогочасна політична ситуація. Троцький та інші продовжували сперечатися, чи є немарксистською спроба “затримати” революцію в одній країні (котра, на загальну думку, з теоретичного погляду недостатньо розвинена для цього), однак уже стало цілком ясно: після провалів радянського воєнного вторгнення до Польщі в 1920 р. й останнього кидка Комінтерну на Захід (ідеться про фіаско німецьких комуністів у 1923 р.) на революції в розвинених європейських країнах годі й сподіватися. Отже, Росія залишалася без зовнішньої підтримки, а з практичної точки зору це означало, що радянська влада мала або зосередити всі свої зусилля на заздалегідь приреченій на невдачу підготовці “світової революції”, або рішуче відмовитися від цього наміру (чи принаймні повернутися до стадії “буржуазно-демократичного” розвитку). Ортодоксальні комуністи не були готові до такого політичного самогубства, та реальна обстановка настійно вимагала від них цієї жертви. Таким чином, проблема потребувала негайного обговорення.

Добре розуміючи, що надалі молодій радянській державі доведеться існувати самостійно, Сталін прагнув підвести під теорію можливості побудови соціалізму в одній країні міцну базу. У типовій для нього манері він вирішив зробити “батьком” цієї теорії Леніна, тим більше що останній справді висловлювався про таку можливість,— щоправда, зовсім в іншому контексті, бо мав на увазі розвинену країну.

Цікаве враження справляють аргументи, вживані в полеміці навколо окресленої вище проблеми. Вони промовисто свідчать: партійних керівників найвищого рангу аж ніяк не можна було назвати справжніми економістами, фахівцями із розважливим мисленням, орієнтованим на створення раціонально структурованого суспільства (хоч вони і вважали себе саме такими фахівцями й навіть намагалися переконати в цьому Захід). Прийнявши месіанську концепцію “світлого майбутнього”, вони пояснювали утримування влади у своїх руках тим, що без цього неможливо побудувати нове, вище суспільство,— вище, бо воно нібито мало втілити в життя теорії Маркса. Іншими словами, йшлося про створення “соціалістичного” ладу в умовах радянської (або, як її тоді визначали — “пролетарської”) системи. І створюватися він мав у доктринально приписаних формах: з економічної бази нового устрою повинні були зникнути товарно-грошові відносини, тобто ринок, а зі сфери соціально-класових стосунків — приватні власники й торговці.

З огляду на все сказане поступки комуністів, зроблені в 1921 р., можна було виправдати тільки в одному випадку: якщо вони реально допомагали партії втримати владу. У свою ж чергу, утримання реальної влади можна було виправдати в очах партійних мас тільки тоді, коли правляча партія скористалася б із найпершої ж можливості для переходу до побудови ладу, приписаного марксистською доктриною (яка вважалася рушійною силою всіх перетворень ) . І передусім треба було знищити класи, котрі, за марксизмом, заступали шлях до нового суспільства. Певна річ, аграрний сектор мав першим відчути на собі наслідки такого експерименту.

За відвертим визнанням Леніна, комуністи, по суті, мало розумілися на економічній реальності. Це треба неодмінно пам'ятати при розгляді політики радянської влади на селі. Насамперед згадаємо про знамениту тезу щодо “кризи ножиць”, уперше висловлену на XII з'їзді РКП(б) у 1923 р. За “ножиці” правили дві лінії на діаграмі, що розходилися в різні боки; одна з них ілюструвала постійне зростання цін на промислові товари, а інша — надзвичайно низькі ціни на продукцію селянського виробництва. Ця “криза” була недовготривалим явищем, спричиненим загальною розрухою й відсутністю зернових резервів, а конкретною причиною її виникнення послужили штучне завищення урядом цін на промислові товари й відповідне заниження цін на сільськогосподарські продукти. Відразу ж після виправлення такого становища “криза” зникла, однак устигла засвідчити неадекватну поведінку й нетерпіння влади в питанні про ринкові відносини, що їх вона не тільки зневажала, а й неправильно розуміла. Як тільки товарно-грошова ситуація ставала загрозливою (чи принаймні так здавалося партійній верхівці), тут же з'являлися ці ознаки надмірної стурбованості, нетерплячки, й уряд терміново розпочинав пошуки шляхів виведення ринкового механізму на рівень, необхідний для збалансування народного господарства.

Все ж, попри таку неврівноваженість, були зроблені й перші спроби оздоровлення економіки. Відомий тогочасний радянський економіст Громан зауважував: “Період 1922—1923 років був першим нормальним роком господарського життя після восьми ненормальних років”. Структура цін ще перебувала в незадовільному стані, та в цілому вже спостерігалося явне поліпшення,— виключно завдяки відновленню ринкових відносин і збереженню селян як власників. Земельний кодекс 1922 р. підтверджував: земля є власністю держави, але й гарантував довічне спадкове володіння нею тим, хто її обробляв. Кодекс навіть перейняв столипінські ідеї злиття селянських “смуг”, і в деяких місцях знову почали виникати нові одноосібні господарства (ферми). Отже, фактично визнавалися три форми власності на землю: кооперативна (в 1920 р. охоплювала тільки 1—2 % усіх господарств); приватна, яка передбачала, зокрема, існування ферм столипінського типу; громадська (під контролем громад у традиційному розумінні). На початку 1925 р. уряд скасував обмеження на використання найманої робочої сили.

Наслідки всіх цих заходів просто приголомшували. За офіційними повідомленнями, обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925—1926 рр. досягнув передвоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло від 57,7 млн т у 1922—1925 рр. до 73,5 млн т у 1926—1929 (хоч ніколи так і не зрівнялося з показниками довоєнних часів,— особливо в Україні й на Північному Кавказі).

За словами генерала Григоренка (у висвітлюваний період він працював у батьківському господарстві), це відродження було б неможливим без праці “людей зруйнованого села, що орали землю коровами або впрягалися до плуга”.

Таким чином, як і передбачав Ленін, плануючи неп, вільне функціонування одноосібних господарств забезпечило піднесення добробуту найхазяйновитіших селян. Страховище-“куркуль” знову підвів голову. Однак навіть серед радянських дослідників цієї проблеми не було згоди стосовно питання: хто ж вони такі, ці нові “куркулі”? На думку одних, то були старі “куркулі”, що на деякий час причаїлися, а тепер спливли на поверхню. Інші ж убачали в них новий шар, сформований із колишніх середняків і незаможників, котрі використали сприятливі умови для особистого збагачення. Поза всяким сумнівом, обидві точки зору мали під собою певні підстави. Крім того, слід ураховувати ще й такий момент. Як незабаром стало зрозуміло, чималу кількість із нових заможних селян становили особи, які свого часу покинули село й під час громадянської війни перебували в лавах більшовицької армії або в червоних партизанах. Вони нерідко виявляли виняткову ініціативу, легко сприймали незнайоме для них життя й незнайомі ідеї. Отже, ці колишні вояки могли швидко зорієнтуватися в будь-якій новій ситуації. До того ж, користуючись репутацією “борців за радянську владу”, вони чинили тиск на місцевих урядовців, щоб добитися для себе певних послаблень (скажімо, зменшити розмір оподаткування свого господарства).

Поки що стосовно нових хазяїв не вживали будь-яких серйозних заходів. Порівняно з ранішими й пізнішими часами репресивні акції висвітлюваного періоду трималися на мінімальному — певна річ, за “радянськими мірками” — рівні. Почали навіть амністувати селянських “бунтівників”. Так, Г. Петровський у березні 1922 р. особисто засвідчив у Лохвиці (Полтавщина) капітуляцію 126 повстанців, котрі вирішили скласти зброю у відповідь на оголошену амністію (сімома роками пізніше всі вони загинули під час наростання нової хвилі терору).

Зрозуміло, така мирна, майже ідилічна картина не могла зберігатися довго,— надто вже вона суперечила марксистській ідеології. За висловом одного з тодішніх московських спостерігачів, “партія, особливо на низовому рівні, була інстинктивно, напівсвідомо вороже настроєна до непу”. Виховані на чітких інструкціях 1918—1921 рр., сільські активісти були, зрозуміло, спантеличені й невдоволені перемир'ям із середняком і навіть “куркулем”. Більше того, вони й тепер нерідко діяли згідно з уявленнями часів воєнного комунізму. А про ці уявлення ми можемо судити зі слів відомого партійного діяча М. Хатаєвича, який ще в 1924 р. відзначав поширене в селянському середовищі як, до речі, і в самій партії) переконання: “Досить бути тільки членом партійного осередку, щоб здійснювати самовільні реквізиції, арешти чи конфіскації, без будь-яких спеціальних повноважень від відповідних урядових органів... Важко було сказати, де кінчався партійний осередок і починалися трибунали, міліцейські наскоки або наїзди земельних комісій”. Тож не дивно, що, за словами М. Левіна, ставлення селян “до радянського режиму ніколи не було прихильним, за винятком хіба що бідняків, і то лише в певні періоди”. Інші соціальні шари теж за можливості використовували ситуацію у своїх інтересах. Наприклад, у Сибіру в 1925 — 1926 рр. на основі звернень, підписаних кількома тисячами осіб, виник навіть спільний рух “куркулів” за створення власної партії “Селянська спілка”.

Отже, ситуація залишалася напруженою. Видний співробітник ОДПУ Я. Петерс заявляв: “Ми не повинні забувати, що в умовах непу наші найзапекліші вороги все ще оточують нас” (цит. за газетою “Известия” від 17 грудня 1922 р.), а в секретному циркулярі ОДПУ (червень 1925 р.) наголошувалося: “З'ясовано, що контрреволюційні організації та групи на Україні дуже добре усвідомлюють, що ОДПУ в даний момент примушене, так би мовити, до деякої пасивності, спричиненої новою економічною політикою, а також урядовими міркуваннями вищого порядку. Те, що це становище лише тимчасове, зрозуміло кожному з вас. Таким чином, ОДПУ не повинне втрачати жодної сприятливої можливості для викриття наших ворогів, щоб у слушний час завдати їм нищівного удару”.

Готуючись до “слушного часу”, репресивні органи розсилали інструкції щодо збирання й збереження даних про “запідозрених контрреволюціонерів”. Стосовно України секретний циркуляр 1924 р. визначав цілий список “ворожих” груп та індивідуумів. У першу чергу згадувалися політичні партії й організації. До числа “контрреволюціонерів” відносилися:

— колишні члени дореволюційних буржуазних вартій;

— колишні члени монархічних союзів та організацій (“чорних сотень”);

— колишні члени Спілки незалежних хліборобів (діяла під час урядування Центральної Ради);

— колишні дворяни й аристократи;

— колишні члени молодіжних організацій (бойскаути та ін.);

— “націоналісти всіх мастей і відтінків”.

Далі перелічувалися колишні царські службовці:

— урядовці Міністерства внутрішніх справ, насамперед агенти охранки (таємної політичної поліції), поліції й жандармерії, секретні агенти охранки й поліції, співробітники прикордонного жандармського корпусу;

— урядовці Міністерства юстиції — члени губернських і повітових судів, присяжні засідателі, прокурори всіх рангів, мирові судді та слідчі, судові виконавці, голови окружних судів та ін.;

— всі без винятку офіцери й унтер-офіцери царської армії та флоту.

Особливої пильності й уваги потребували “таємні вороги” радянської влади:

— офіцери, унтер-офіцери й рядові вояки білих організацій та армій, петлюрівських військ, члени різноманітних повстанських з'єднань і загонів, що активно боролися проти більшовиків (сюди ж входили і вже амністовані особи);

— колишні цивільні службовці міністерств і місцевих управлінь білих урядів, армій Центральної Рада, гетьманської державної варти та ін.;

— служителі релігійних культів: єпископи, священики православної й католицької церков, рабини, диякони, церковні старости, регенти церковних хорів, ченці та ін.;

— торговці, крамарі, непмани;

— колишні землевласники, великі орендарі землі, заможні селяни (які раніше використовували найману працю), заможні ремісники, власники промислових підприємств;

— особи, котрі мають серед своїх найближчих родичів когось, хто в даний момент перебуває на нелегальному становищі або опирається владі зі зброєю в руках у складі антирадянських загонів;

— чужоземці (незалежно від національності);

— ті, що мають родичів або знайомих за кордоном;

— члени релігійних сект і громад (особливо баптисти);

— науковці й фахівці старої школи, надто ті, чия політична орієнтація не виявлена до сьогоднішнього дня;

— особи, попередньо засуджені або запідозрені в контрабанді, шпигунстві тощо.

Судячи з переліку, “підозрювалася” дуже значна кількість населення України. До цього можна додати ще таке:

згідно із доповіддю П. Стучки про діяльність Верховного суду РСФРР у 1923 р., 67 % усіх розстріляних за вироками судів того ж самого року становили селяни...

* * *

Утрата безпосереднього економічного контролю з боку держави над селянином супроводжувалася, звісно, одночасною втратою адміністративного контролю з боку місцевих органів влади. Справжнім осередком економічної влади в російському селі залишалася, нагадаємо, стара громада. Тож у партійних колах висловлювалося багато нарікань на “подвійну владу ” , коли місцеві ради явно поступалися громадам. Така занепокоєність цілком зрозуміла, адже, хоч у принципі сільради вільно обиралися місцевим населенням, від самого початку своєї діяльності вони відігравали роль провідника на селі “диктатури пролетаріату”. Навіть радянські джерела дають зрозуміти, що всі рішення приймав голова сільради,— як правило, креатура окружних і сільських партосередків (що ж до самих цих осередків, то аналіз списків їхніх членів засвідчує: чимало з них присилалися здалеку або тривалий час мешкали в інших місцях і поверталися на батьківщину за партійним наказом, бо “віддані” місцеві кадри були здебільшого нічого не варті,— за винятком хіба що деяких сільських учителів).

Таким чином, на великій території середняки й заможніші селяни перебрали адміністративний та економічний контроль над сільрадами, й сільська громада, яка одразу після революції вже фактично керувала непримусовим переділом землі, у висвітлюваний час здобула дуже міцне становище,— міцніше навіть за те, котрим вона користувалася в царській Росії. Сільради ж перетворилися, по суті, на їхніх агентів у здійсненні певних заходів офіційного характеру. В 1926 р. 90 % селянських господарств були об'єднані в громадах, і з огляду на сказане вище можна не сумніватися, кому на селі належала реальна влада.

Учасниками сільських сходів тепер були всі, хто мав вік понад 18 років і належав до того чи іншого господарства. Правом голосу теоретично користувався кожний, але на практиці, як і раніше — тільки глави родин. Такий стан речей відбивало положення з радянського земельного кодексу, згідно з яким кворум сходу визначався не з розрахунку представництва членів усіх без винятку господарств, а за наявністю половини представників останніх.

У 1927 р. влада вжила серйозних заходів, щоб надати сільрадам більше прав й очистити їх від “небажаних елементів”, однак усі розуміли: справжня проблема коренилася в громаді. На XV з'їзді партії В. Молотов заявив: вигнані з Рад куркулі “намагаються окопатися в громаді”. (Каганович: “Правильно!”), але “тепер ми остаточно виб'ємо їх навіть із тих останніх окопів”.

Тут неодмінно вкотре вже поставало запитання: хто ж він, нарешті, такий, цей “куркуль”?

Спроба визначити суть “класового ворога на селі” та з'ясувати його кількість мала в недалекому майбутньому жахливі наслідки для мільйонів людей. Ми вже підкреслювали вище: “куркуль” у тому вигляді, в якому його представляла партія, був не більше, ніж плодом її уяви. Ще за доби воєнного комунізму Ленін значно розсунув сутнісні рамки первісного значення слова “куркуль” із тим, щоб довести існування на селі особливого “куркульського класу”. Ця маніпуляція була настільки очевидною, що згодом із нею не погоджувалися навіть деякі партійні й державні діячі. Так, Бухарін у своїй праці “Путь к социализму и рабоче-крестьянский блок” (М.; Л., 1926) відрізняв “заможного господаря, сільського лихваря, куркуля” від заможного селянина, котрий використовував працю кількох наймитів. Останнього, на думку автора, не можна було відносити до куркулів. Нарком сільського господарства А. Смирнов також намагався звільняти заможного хлібороба від ленінських семантичних пут і, зокрема, наголошував: “Куркуль був, власне кажучи, дореволюційним типом експлуататора, який тепер фактично зник”. А Мілютін — колишній нарком сільського господарства — запитував на XV з'їзді ВКП(б): “Що таке „куркуль"? Поки що не було чіткого, точного окреслення ролі куркуля в процесі [соціального] розшарування”. До речі, такого окреслення ніколи так і не зробили. Один із учасників партійної дискусії з аграрних проблем писав: будь-хто, знайомий із реальними умовами, “знає дуже добре, що за сільським куркулем не можна прослідкувати безпосередньо (тобто за допомогою статистики використання найманої праці.— Авт.). Його неможливо розпізнати безпосередньо, так само як і неможливо визначити, чи він капіталіст, чи ні” (цит. за М. Левіним). Таким чином, питання створення психологічного, економічного та соціально-політичного портрета куркуля залишилося відкритим, і не тільки у висвітлюваний період, а й у роки майбутнього терору проти селянства.

Та попри всю цю невизначеність — і попри навіть те, що офіційний журнал “Большевик” фактично запропонував узагалі відмовитися від терміна “куркуль”,— на останнього в цілковитій відповідності до поглядів партії на селянство вже міцно було начеплено ярлик “класового ворога”. Справа тепер стояла за підрахуванням його кількості. Але й тут, мабуть, годі було сподіватися на якусь певність і ясність, бо цифрові дані щодо “куркулів” дуже різнилися між собою. В 1924 р. радянська дослідниця Хрящева писала: “Треба визнати, значно заокруглюючи цифри, що „куркульська експлуатація" становить 2—3 %, але, по суті, ця експлуатація не має чіткого класового характеру”. В 1927—1929 рр. приблизні підрахунки чисельності “куркулів” коливалися в межах 3,7—5 % від складу всього селянства (один відсоток дорівнював 1,25 млн чоловік). На XV з'їзді ВКП(б) Молотов прийняв цифру 3,7 %, однак зауважив при цьому, що з'ясувати точну чисельність куркулів є “майже неможливим завданням”. Статистичний довідник СРСР за 1928 р., дані з якого часто використовувало політичне керівництво (незважаючи на те, що в рамках звичайного економічного аналізу цей довідник уживав “чужий” термін “підприємець”), визначає частку куркульських господарств у розмірі 3,9 % (або 5,9 % всього сільського населення), диференціюючи їх на таких, хто:

а) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 1600 крб, а також орендує додаткові засоби виробництва чи винаймовує робітників понад 50 днів на рік;

б) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 800 крб і винаймовує робітників понад 75 днів на рік;

в) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 400 крб і винаймовує робітників понад 15 днів на рік.

Варто, мабуть, зауважити для тих, хто уявляє собі “куркуля” як дуже багатого експлуататора, що в 1927 р. найзаможніші селяни тримали тільки по дві-три корови й володіли приблизно десятьма гектарами орної землі на родину (у складі пересічно сім чоловік), а найбагатша селянська група одержувала лише на 50—56 % більше прибутку на душу населення, ніж найбідніша (за Ю. Арутюняном і Н. Ясним).

Однак головним на цьому етапі було інше: становлячи З—5 % селянських господарств, “куркулі” разом із тим вирощували до 20 % усього хліба. Зрозуміло, партія не могла із цим примиритися і якраз у розпалі непу відчула потребу економічного “вгамування” “класового ворога”. Але й до цього вона ніколи не минала жодної можливості наголосити: з огляду на піднесення економічної сили куркуля вкрай необхідно повсякчас зміцнювати спрямовану проти нього спілку (як тоді казали — “змичку”) пролетаріату й найбіднішого селянства. Залишалася “дрібниця”: дати визначення незаможного селянина. Як і у випадку з куркулем, це виявилося дуже непростою справою.

Клопоту завдавала навіть така проста з точки зору марксистської доктрини категорія, як “сільськогосподарські наймані робітники”. 63 % із них мали власні господарства, а близько 20 % — навіть живий інвентар, їх частіше наймали на поденну, ніж на сезонну чи річну роботу, а тому їх було важко відрізнити від “незаможних селян” (або членів їхніх родин), котрі так само могли час від часу працювати в когось за плату. Тож незаможника іноді визначали як хлібороба — власника невеликої ділянки землі (але безкінного), який іноді працював на стороні. За іншим визначенням, що його дав економіст Струмілін, незаможник мав господарство, прибуток з котрого не перевищував пересічної зарплати сільськогосподарського робітника. Пропонувалися й такі дефініції, за якими припускалося, що бідняк міг тримати коня.

Справа ще більше заплутувалася, коли доходило до середняків, бо їх, крім усього іншого, ще й намагалися розділити на “слабких” і “заможних”. За спільний критерій, який відрізняв цих обох від бідняка, слугувала наявність в їхньому господарстві (а це було, як ми вже підкреслювали, предметом контроверзи в партії) коня. Отже, поділ між середняком і куркулем у більшості визначень залежав від трактування останнього як такого, що експлуатував наймитів, тобто виглядав в очах обмежених класовим підходом партійців чимось на зразок капіталіста. Проте середняки й навіть незаможники теж могли наймати робітників. І справді, під час боротьби з “лівою” опозицією представники відділу агітації й пропаганди ЦК ВКП(б) заявляли, що “значний відсоток у наймі робітників припадає на долю господарств середніх селян”.

Аби хоч якось розібратися в цьому дефініційному безладді, почали застосовувати й інші критерії,— наприклад, розмір ділянки орної землі. Однак великі господарства нерідко належали багатолюдним родинам, визначеним як бездоганно середняцькі, а власник меншого господарства міг мати значно більше статків, торгувати хлібом, орендувати в когось сільськогосподарський реманент і робочу худобу тощо. Все це якраз і було ще одним — до речі, “основним” — критерієм “куркуля” (щоправда, деякі теоретики вважали: оренда неживого й живого інвентаря свідчила радніше про “комерційні”, ніж “класові” контакти селян).

Згадаємо і про спроби визначення “куркуля” за таким критерієм, як володіння худобою. Але той, кого відносили до середняків через те, що він не користувався працею наймитів і мало займався торгівлею, все ж міг тримати кілька корів і коней (у випадку, якщо його родина була аж надто чисельною).

Як бачимо, всі вправляння навколо окреслення чітких ознак різних соціальних груп селянства успіху не мали. Справа ускладнювалася, зокрема, й недосконалістю системи збирання статистичних даних. Так, уже згадуваний економіст Л. Кріцман (співробітник аграрної секції Комуністичної академії) підкреслював: “Наші статистичні матеріали, на жаль, погано пристосовані до таких досить заплутаних дослідів” (цит. за М. Левіним). Інший тогочасний радянський автор — П. Лященко зауважував у своїй праці “История народного хозяйства СССР” (вийшла друком посмертно — в 1956 р.): “Ми не маємо статистичних даних, хай би навіть неповних або приблизних, щодо еволюції класової структури радянського села за будь-який конкретний період”. Західний дослідник М. Левін у своїй англомовній праці “Російське селянство і радянська влада: Дослідження колективізації” (Лондон, 1968) навів лише чотири великі підрахунки (здійснені в СРСР у 1925 — 1928 рр.) кількості осіб, що входили до кожної селянської категорії, і принагідне докинув, що він особисто міг би дати на десяток більше таких підрахунків, відмінних від радянських як за категорійними критеріями, так і за результатами.

Слід особливо наголосити на такому моменті: навіть після розподілення селян за категоріями наймити, як і завжди, були неспроможні відіграти роль надійної опори радянської влади на селі. Лише чверть із них — тобто приблизно 2,8—3 млн чоловік — були членами державної профспілки сільськогосподарських робітників (до речі: на думку комуністів, само по собі це членство мало що важило). А за повідомленням Молотова на XV з'їзді ВКП (б), на кінець 1927 р. лише 14 тис. найманих сільськогосподарських робітників перебували в лавах компартії. Таким чином, влада не могла цілком покладатися на представників цієї категорії, а ті, у свою чергу, вважали, що держава обходила це увагою.

Взагалі становище сільської бідноти можна сміливо назвати парадоксальним. Скажімо, коли наймит заможнішав, він автоматично переходив до іншої соціальної групи, на яку партія дивилася із сумнівом, а то й із відвертою підозрою. А з іншого боку, якщо він не користувався з наданих йому офіційних привілеїв і не поліпшував економічних умов свого життя, його зневажало місцеве керівництво. Так, журнал “Большевик” (1929. № 2) згадував про партійців, котрі відмовлялися навіть спілкуватися із сільськими бідняками, бо, мовляв, “всі вони — п'яниці”. А в часописі “На аграрном фронте” (1928. № 1) висловлювалася така думка: “Чого ми можемо навчитися від незаможних селян, якщо вони нездатні самі зварити собі борщу?”

З огляду на сказане стає зрозумілим, що економічна допомога незаможникам втрачала будь-який сенс: в одному випадку вона попросту збільшувала число державних утриманців (чим, ясна річ, народному господарству завдавалася відчутна шкода), а в іншому — сприяла переходові бідняків у “сумнівну” (з точки зору партії) верству — середняцьку. Крім того, за численними офіційними даними, кредитні фонди для найбіднішого селянства часто ставали об'єктом різноманітних адміністративних зловживань. А головне, попри всі зусилля влади незаможники так і не зайняли перманентно ворожої позиції стосовно багатших елементів. Ще на V Всеросійському з'їзді Рад (191 8 ) селянські делегати заявили, що крах створених державою кредитних об'єднань унеможливив апеляцію влади до мас, тоді як “куркуль і підкуркульник торкаються найчутлнвіших струн” в душі бідняка.

Що ж до середняка, то партія проголошувала курс на укладення союзу з ним проти “куркуля”. Цей курс залишався незмінною частиною офіційної політики протягом усього періоду бурхливих подій на селі в довоєнні часи, фактично ж ставлення влади до середняка — а по суті, до всього селянства — коливалося між заохоченням і репресіями. Думку про доцільність саме подібної тактики поділяла більша частина партії на чолі зі Сталіним. Як тоді говорили, “чим більше прихильники таких переконань підкреслювали гасло спілки із середняком, тим виразнішою на практиці ставала їхня ворожість до нього” (цит. за М. Левіним).

У період політичної й ідеологічної боротьби 20-х років головною турботою Сталіна було, звісно, зміцнення особистої влади в партії шляхом контролю над усіма призначеннями (він мав таку можливість завдяки своїй керівній посаді в секретаріаті ЦК). Тут перед генсеком відкривалися сприятливі перспективи. “Опору” режиму — робітничий клас — було зведено тепер переважно (якщо не повністю) до організаційної ударної сили, а його “провідна роль” у суспільстві перетворилася на звичайнісіньку фікцію. Опосівши всі підойми влади, партія стала предметом кар'єристських міркувань. Сформувався величезний бюрократичний апарат, в якого під розбещуючим впливом необмежених можливостей для одержання різних вигод змінювалися або принаймні перекручувалися старі мотивації. Та сила, котру Раковський охарактеризував у рамках “синдрому авто й гарему”, фактично перетворювалася на новий соціальний шар. І справа тут була не тільки в поповненні лав партії великою кількістю спритних кар'єристів “молодої формації”, а і в еволюціонуванні старих партійних кадрів у правлячу еліту. До речі, це аж ніяк не означало відмови від жорстоких (“революційних”) заходів, бо ж, з одного боку, без них просто неможливо було утримати владу, а з іншого, їх ужиття передбачалося ленінською ідеологією, що, певна річ, залишалася “керівництвом до дії” й “рушійною силою всіх перетворень”.

Усе це було на руку Сталіну. І “ліві”, і “праві” не могли не розуміти сумнівності претензій нової “привілігенції” на особливий статус, а тому чимало їх шукали підтримки в генерального секретаря. Він міг також розраховувати на багатьох представників молодшої генерації (здебільшого робітничого походження) — войовничих бунтівників на місцевому рівні в царські часи, що піднялися ієрархічною драбиною нагору в період безладдя громадянської війни, а тепер, в умовах “соціалістичного будівництва”, нерідко висловлювали невдоволення елітарним становищем старих партійців — європеїзованих інтелектуалів (як “лівих”, так і “правих”), котрі вели перед у теоретичних дискусіях. Саме ці “невдоволені” становили основу майбутньої “когорти відданих сталінців”.

В інтересах повалення Троцького та Зінов'єва Сталін спочатку зблизив свої позиції із бухарінськими, особливо стосовно тези, що селянин осягне соціалістичні принципи через торговельні кооперативи (які поступово підведуть його до виробничих кооперативів), а основним засобом створення системи торговельної кооперації є державне кредитування. До XV з'їзду ВКП(б) у працях і промовах Сталіна не траплялося навіть згадки про слово “колгосп”. Як і до цього, він твердив: індустріалізацію можна здійснити, лише базуючи її на поступовому поліпшенні матеріального становища селянства. Та водночас уже розпочав потроху “коректувати” ідеї Бухаріна,— можливо, як гадає Ісаак Дойчер, для того , щоб послабити їхню притягальну силу в очах активістів “правого” крила. Так, на початку 1926 р. Сталін конфіденційно писав, що селянство — “досить нестабільний” союзник, що в громадянській війні воно коли підтримувало робітників, а коли — білих генералів.

Процес поступового розгрому троцькістів, потім — Зінов'єва з Каменєвим, а далі —“нової опозиції”, сформованої двома останніми разом із Троцьким, було завершено в грудні 1927 р., коли на XV з'їзді ВКП(б) Троцького й Зінов'єва виключили з партії. Обґрунтовувалося це необхідністю збереження подоби єдності серед переможного сталінсько-бухарінського керівництва на стадії фінальної атаки на “лівих”. Але якраз у цей час Сталін і його прихильники зробили перші спроби привласнити собі їхні ідеї. Хоч в офіційних звітах з'їзду ішлося про “обмеження” “куркуля”, а Сталін і Молотов заявляли про його “ліквідацію” як класу, у партійних колах стало відомо, що генсек маніпулював “лівими”. Тепер він почав розсилати директиви про вжиття надзвичайних заходів проти “куркулів” у тоні, який суперечив його промовам на з'їзді (див., напр.: “Правда” від 14 та 24 грудня 1927 р. і від 6 січня 1928 р.).

Разом із тим “праві”, все ще наголошуючи на потребі збереження економічної рівноваги, теж почали вимагати підвищення уваги до промисловості й посилення тиску на “куркуля”. Уже в жовтні 1927 р. Бухаріи твердив: спілка із середняком забезпечена, отже, тепер можна повести “наступ проти куркуля”, щоб обмежити “його експлуатаційні тенденції” шляхом оподаткувань і звуження можливостей для використання найманої праці. На XV з'їзді ВКП(б) Бухарін і Риков говорили про необхідність застосування примусу щодо селянства, хоча й попереджали проти будь-якого збочення від непу, бо ж це спричинилося б до гострої кризи.

Радянські автори традиційно дотримувалися погляду, що Бухарін і його однодумці були віддані ідеї відновлення капіталізму на селі — свідомо чи (з точки зору сталіністів) “об'єктивно”. Близьку думку висловлювали й деякі західні дослідники: мовляв, “праві” стояли на поміркованих позиціях і ладні були допомогти одноосібнику як опорі сільського господарства країни, а здійснювати колективізацію готові були тільки за “дозрілості” селянства до цієї ідеї й за наявності відповідної матеріально-технічної бази (зокрема, тракторного парку). В усякому разі, приблизно так “праві” подавали свою програму. Однак незабаром Бухарін виклав (у газеті “Правда” від 30 вересня 1928 р.) жорсткішу концепцію: “Йдеться про великі капіталовкладення в сільське господарство... Розширення індивідуального селянського сектора, особливо того, що спеціалізується на вирощуванні хліба, обмеження куркульського сектора, будівництво радгоспів і колгоспів у сполученні із правильною політикою цін та розвитком кооперативів, які б охоплювали селянські маси”.

Дійсно, на початку непу Бухарін рішуче виступав у пресі на захист приватного сектора, а в 1929 р. разом з іншими “правими” негативно поставився до сталінських методів прискорення колективізації. Але куди важливіше те, що “праві” ніколи так і не запропонували жодної реальної альтернативи справжньої приватноселянської модернізації й висловили “необмежену підтримку” рішенням XV з'їзду ВКП(б) стосовно довготермінової програми колективізації (20 % на 1933 р.). Бухарін, по суті, ніколи не прагнув змінити аграрну політику партії, й годі шукати щось подібне в його “Записках економіста” (1928).

Отже, “праві” ні на мить не зрікалися ідеї колективізованого сільського господарства, так само як і не заперечували ленінської тези щодо класової боротьби на селі (обстоювання Бухаріним думки про союз із середняком випливало із його зауваження про добровільне переслідування селянськими масами куркулів, і це формулювання залишалося в силі протягом усього періоду колективізації). Разом із тим Бухарін виступав проти застосування в сільському господарстві (як і в промисловості) таких “максимальних” заходів, як, скажімо, надмірне оподаткування селянства, що загрожувало падінням рівня сільськогосподарського виробництва.

Тактика Сталіна на новій стадії (тобто в 1927—1930 рр.), коли з політичного погляду для нього найголовнішим було розгромити “правих”, відзначалася великою гнучкістю. З одного боку, він використовував усі можливості своєї секретарської посади для розміщення вірних людей на ключових постах у партійному апараті в центрі й на місцях, а з іншого — разом із залученням на свій бік рядових партійців із обезглавленого “лівого” крила розпочав поступово привертати до себе прихильників непу, тим самим дедалі більше ізолюючи — ідеологічно й організаційно — лідерів “правих”. Цьому сприяло й те, що за умов стабілізації становища в містах, зростання добробуту городян і відновлення “пролетаріату” в усіх фракціях партії зміцнювалося переконання щодо можливості переходу до безпосередньої побудови “соціалізму”. Це передбачалося зробити на основі дальшого піднесення вже переважно відновленої промисловості й неухильного розширення рудиментарної колгоспної системи на селі. Саме такий курс становив головну частину схваленого XV з'їздом ВКП(б) плану, й Бухарін і Томський погодились із ним.

* * *

Форми внутрішньопартійної боротьби в Україні досить помітно різнилися від московських. У квітні 1925 р. сюди вирядили Л. Кагановича. Він мав замінити на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У поволзького німця Е. Квірінга, який перешкоджав українізації. Великою мірою ставленик Сталіна, Каганович згодом набув такої жахливої репутації, що його призначення в 1925 р. в Україну нині розцінюється як справжнє лихо для неї. (До речі, тоді нарком освіти України Олександр Шумський виступив проти, доводячи, що такий високий пост має обійняти українець за походженням Влас Чубар.) Однак Каганович, хоч і пильнував інтереси Москви перед “небезпекою” з боку “націоналістичних збочень”, усе ж виступав у той час прихильником “поміркованої” українізації на “культурному й мовному фронтах”. До цього слід , мабуть, додати, що він народився в єврейській родині під Києвом і вільно розмовляв по-українськи.

Таким чином, українізація не зустріла в особі нового першого секретаря непримиренного ворога. Але на початок 1926 р. московському керівництву здалося, що процес національного самовиявлення в Україні вийшов із-під контролю. Шумського, який вимагав якомога повнішої культурної, економічної й політичної автономії, звинуватили в “націоналістичному ухилі” і звільнили з посади разом із його прихильниками. Стався, звісно, скандал,— тим більший, що на захист наркома стала Комуністична партія Західної України (тоді діяла на польській території), а сам він подавав свою справу на розгляд виконкому Комінтерну. Сталін висловлювався в тому сенсі, що позиція Шумського виглядала досить привабливою в очах місцевої інтелігенції, однак із точки зору центру її можна було ототожнювати з боротьбою за відчуження українського культурного й суспільного життя від загальнорадянського культурного процесу, проти Москви та росіян узагалі, проти російської культури (а в чомусь, додамо від себе, це відповідало дійсності).

Падіння Шумського й нападки на “шумськізм” не відродили курсу на цілковиту русифікацію. Посаду наркома освіти обійняв Скрипник, який боронив культуру своєї батьківщини протягом наступних семи років.

Син українського залізничного службовця, Микола Скрипник у висвітлюваний період був провідною фігурою в КП(б)У. Ще в 1897 р. він вступив до лав РСДРП, а в 1901 р. його вперше заарештували за революційну діяльність. Після розколу партії в 1903 р. став більшовиком. На початок 1913 р. входив до редакції газети “Правда”, а на VI з'їзді РСДРП(б) у 1917 р. був включений до складу її тоді ще нечисленного Центрального комітету. Повернувшись до Києва у грудні того ж року як уповноважений Леніна, Скрипник, здається, не надавав великого значення українській національній справі. Аж лише після приїзду сюди у квітні 1920 р. він із прихильника нейтралістської позиції досить швидко перетворився на речника незалежної, хай би й Радянської, України. І просто силою своєї вдачі він аж до смерті в 1933 р. якось збалансовував цю непримиренну по самій глибинній суті суперечність — незалежна і радянська.

На думку Дж. Мейса, аж надто скромна посада наркома освіти не повинна вводити в оману, бо Скрипник фактично відповідав за національне питання, ідеологію та культуру. Певна річ, навколо цих проблем повсякчас точилася гостра боротьба.

Скрипник не приховував своїх поглядів. Він з обуренням говорив на XII з'їзді РКП(б) (1923) про комуністів високого рангу, які з кон'юнктурних міркувань “прийняли” українізацію, але на ділі ні в чому не сприяли їй. До одного з тих, розповідав Скрипник, хто голосував за українізацію на нещодавній конференції КП(б)У, звернувся по-українськи якийсь робітник і почув у відповідь: “Почему ты не разговариваешь на понятном языке?”

Однодумець Скрипника, письменник-комуніст Микола Хвильовий, прямо писав у 1926 р. у “Вістях Всеукраїнського Центрального Комітету робітничих, селянських і червоноармійських депутатів” (№ 3): “Українська економіка не є російською й не може бути такою, хоча б через те, що українська культура, яка походить із економічної структури і, в свою чергу, впливає на неї, має характеристичні форми та риси... Одне слово, союз лишається союзом, а Україна — незалежною державою”. Так само відповідальний за українське політичне виховання Михайло Волобуєв нарікав: Україна досі зазнає економічної експлуатації через застосування центром фіскальних методів, уживаних ще в царській Росії.

Проукраїнські настрої в КП(б)У підтримала група українських діячів — євреїв за національністю (Кулик, Ліфшиць, Гуревич і Равич-Черкаський). Останній критикував російських комуністів, які, на його погляд, “вважають, що Українська СРР і Комуністична партія України — це фіктивні поняття або просто гра в незалежність. У найліпшому разі вони (російські комуністи — Ред.) погоджуються, що в період боротьби проти націоналістичної Центральної Ради та Директорії компартія та радянський уряд повинні були прикраситися захисними національними кольорами й кольорами самостійності. Тепер же, коли радянський уряд на Україні міцно вкорінився, вони гадають, що роль Української СРР та КП України скінчилася”.

На противагу таким заявам ортодоксально настроєні члени партії застерігали щодо “розкольницьких впливів” із боку “націоналістичних ухилів”. А Сталін тим часом обрав середній курс — аж поки не придушив Бухаріна та його прихильників і поки боротьба проти селянства не постала на порядку денному як найнагальніша проблема.

У липні 1928 р. Кагановича, який у національному питанні принаймні виявляв відносну тактовність, відкликали до Москви. Сталін, на думку Бухаріна, “купив українців усуненням Кагановича з України”. Сам Сталін згадував про вимоги українських діячів, щоб Кагановича замінили Гриньком або Чубарем, однак новим першим секретарем ЦК КП(б)У став поляк Станіслав Косіор, а Чубар обійняв посаду голови РНК.

Таким чином, центр ясно бачив, що українська партійна інтелігенція все ще не “вгамувалася”, а місцева влада так і не спромоглася завоювати прихильність села (в 1926 р., за словами Затонського, українські селяни цуралися всіх пов'язаних із режимом,— навіть, скажімо, “сількорів”). Значною мірою з огляду на все це партія вирішила й надалі підтримувати в Україні комнезами, вже ліквідовані в інших місцях. У 1925 р. ці комітети були позбавлені більшої частини своїх функцій, але в 1927—1928 рр. знову одержали їх, ще й укупі із спеціальним повноваженням “виявляти надлишки хліба” (своєрідний передвісник методів тих недалеких уже часів, коли Сталін домігся абсолютної особистої влади й розпочав справжню війну проти селянства).